Постанова

від 16.01.2024 по справі 216/2559/23

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/1464/24 Справа № 216/2559/23 Суддя у 1-й інстанції - Бутенко М.В. Суддя у 2-й інстанції - Зубакова В. П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 січня 2024 року м.Кривий Ріг

Справа № 216/2559/23

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Зубакової В.П.

суддів - Бондар Я.М., Остапенко В.О.

секретар судового засідання - Шумило І.В.

сторони:

позивачка ОСОБА_1 ,

відповідач - Комунальне некомерційне підприємство «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради,

розглянувши увідкритому судовомузасіданні,в порядкуспрощеного позовногопровадження,апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 ,в інтересахякої дієадвокат СпівакВікторія Анатоліївна, на рішення Центрально-Міськогорайонного судуміста КривогоРогу Дніпропетровськоїобласті від18жовтня 2023року,яке ухвалено судому складісудді БутенкоМ.В.у містіКривому РозіДніпропетровської області та повне судове рішення складено 20 жовтня 2023 року, -

В С Т А Н О В И В :

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Комунального некомерційного підприємства «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради (надалі КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1») про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що, відповідно до запису у трудовій книжці на ім`я ОСОБА_1 №19 від 18.01.2005, останню переведено на посаду сестра медична палатна гінекологічного відділення КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» та звільнено з вказаної посади 28.02.2022, згідно з наказом №25- к від 28.02.2022 з причин недовіри, аморального проступку несумісного з подальшою роботою на вказаній посаді, згідно з п.3 ст. 41 КЗпП України.

Однак, ОСОБА_1 не змогла отримати наказ про звільнення, зі змістом якого ознайомилась лише після звернення адвоката Співак В.А з адвокатським запитом Вих №20-03/23 від 20.03.2023, у якому остання просила надати матеріали службового розслідування, пояснення та інші документальні матеріали. КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок №1» було надано у відповідь наступні документи: копія наказу про звільнення, копія протоколу, акт з приводу відмови підписання протоколу.

Згідно наданих копій документів у наказі № 25-к від 28.02.2022 було зазначено, що сестра медична, в умовах воєнного часу, дозволила собі проросійські висловлювання в підтримку росії, які носять терористичний характер, у зв`язку із чим позивачку було звільнено відповідно до п.3 ст. 41 КЗпП України за недовіру, аморальний проступок не сумісний з подальшою роботою на даній посаді.

28.02.2022 було проведено засідання, на якому розглядалась недостойна поведінка, в період воєнного стану в країні, сестри (медичної) ОСОБА_1 . В обґрунтування зазначили репліку, яку дозволила собі позивачка, а саме: «придет настоящий мужик и все изменит к лучшему, вырежет всех бандеровцев». Жодних звернень до поліції чи інших правоохоронних органів від адміністрації установи не було, хоча вищевказані дії місять склад кримінально караного діяння, оскільки дані слова є кримінальним злочином.

Про дане засідання позивачка не знала та була проінформована лише про його результат, так само з вказаних членів комісії на засіданні не була присутня ОСОБА_2 , що автоматично робить вказаний протокол фіктивним, оскільки, згідно з вимогами положень ст. 43 КЗпП України, у випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником.

Розуміючи грубе порушення своїх трудових прав, гарантованих Конституцією України, ОСОБА_1 відмовилась підписати наказ про звільнення, про що було складено відповідний Акт з приводу відмови підписання наказу від 28.02.2022.

Представником позивачки отримано наказ про звільнення 29.03.2023, разом із супровідним за №139, лише у відповідь на адвокатський запит.

В обґрунтування поважності пропуску строку на оскарження наказу про звільнення представник позивачки зазначила, вік позивачки, який становить 72 роки, та участь зятя позивача ОСОБА_3 у захисті державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях під час стримування збройної агресії російської федерації.

Посилаючись на викладене, просила суд: визнати протиправним та скасувати наказ «Про припинення трудового договору» №25-к від 28.02.2022 в частині звільнення ОСОБА_1 , поновити позивачку на посаді сестра медична палатна гінекологічного відділення КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1», стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду у розмірі 100000,00 грн та судові витрати.

Рішенням Центрально-Міського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 18 жовтня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Співак В.А., просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції взагалі не розглянув спір по суті, відмовивши в задоволенні позову з підстав пропуску позивачкою строку звернення до суду з даним позовом. При цьому, судом безпідставно застосовано статтю 234 КЗпП України. в редакції станом на 19.07.2022 року, тоді як Закон, який встановлює нові обов?язки, скасовує або звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії у часі. Наказ про звільнення позивачки видано 28.01.2022, а тому стаття 234 КЗпП України має застосовуватися у редакції чинній на момент звільнення позивачки. Наполягає на тому, що строки застосовуються виключно за заявою сторони, чого в даному випадку не встановлено.

Вказує на те, що про засідання комісії ОСОБА_1 не знала та була проінформована лише про його результат, так само з вказаних членів комісії на засіданні не була присутня ОСОБА_2 , що автоматично робить вказаний протокол фіктивним, оскільки, згідно з вимогами положень ст. 43 КЗпП України, у випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання роботодавця про розірвання трудового договору з працівником.

Наголошує й на тому, що звільнення на пілставі п. 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України можливе у випадку, коли працівник, який виконує виховні функції, вчинив аморальний поступок.

Попередній (орієнтовний) розрахунок судових витрат складає 52000,00 грн.

У відзиві на апеляційну скаргу, до якого додано докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи, представник відповідача КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» зазначає, що оскаржуване судове рішення є законним та обґрунтованим, в процесі розгляду справи суд не порушив норм ні матеріального, ні процесуального права, а тому рішення суду слід залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, представника позивачки ОСОБА_1 адвоката Співак В.А., яка підтримала доводи апеляційної скарги та просила її задовольнити, представника відповідача КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» - адвоката Акулова Є.В., який заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив залишити її без задоволення, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених позовних вимог, доводів апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 перебувала у трудових відносинах з відповідачем Комунальним некомерційним підприємством «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради.

Наказом КНП «Криворізький МКПБ №1» КМР №25-к від «Про рух кадрів» від 28.02.2022 року ОСОБА_1 , яка в умовах воєнного часу дозволила собі проросійські висловлюванням в підтримку росії, які носять терористичний характер, було звільнено на підставі п.3 ст.41 КЗпП України.

Позивачка ОСОБА_1 була ознайомлена з наказом КНП «Криворізький МКПБ №1» КМР №25-к від 28.02.2022, однак відмовилася від його підписання та отримання, про що було складено Акт з приводу відмови підписання наказу від 28.02.2022 року.

ОСОБА_1 отримала свою трудову книжку, про що свідчить її підпис в журналі обліку трудових книжок, що підтверджується відомостями викладеними у Акті з приводу відмови підписання наказу від 28.02.2022 та копією журналу обліку трудових книжок.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з пропуску позивачкою строку, визначеного ст. 233 КЗпП України, для звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.

Згідно абзацу 10 пункту 9 рішення Конституційного Суду України від 30 січня

2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Відповідно до частини першої, другої, третьої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованимє рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судове рішення не відповідає, з огляду на наступне.

Так, строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору є складовою механізму реалізації права на судовий захист та однією із основних гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.

Відповідно до статті 233 КЗпП України, в редакції станом на день звільнення позивачки, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення.

На відміну від інших трудових спорів, коли строк звернення до суду обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, місячний строк для звернення до суду за вирішенням спору про звільнення обчислюється не інакше як з дня вручення копії наказу про звільнення.

Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про звільнення є день вручення наказу про звільнення.

Подібні висновкивикладено упостанові ВерховногоСуду від03лютого 2022 року у справі № 509/5403/19.

Передбачений статтею 233 КЗпП України місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору.

Згідно з вимогами статті 234 КЗпП України в редакції станом на день звільнення позивачки, у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

У статті 234 КЗпП України не наведено переліку поважних причин для поновлення строку звернення з заявою про вирішення спору, оскільки їх поважність має визначається в кожному випадку, залежно від конкретних обставин.

При цьому поважними причинами пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.

Отже, підстави пропуску строку можуть бути визнані поважними у разі, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом строк, подання позову. Тільки наявність об`єктивних перешкод для своєчасної реалізації прав щодо оскарження рішення роботодавця щодо звільнення у строк, встановлений процесуальним законом, може бути підставою для висновку про пропуск строку на звернення до суду з позовом про поновлення на роботі з поважних причин.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 673/723/20.

Перевірка дотримання вимог закону щодо строків звернення до суду за вирішенням трудового спору здійснюється судом за принципом «exofficio», незалежно від того, чи заявляє відповідач про пропуск позивачем строку звернення до суду, на відміну від застосування позовної давності при вирішенні судом цивільного спору, коли застосування позовної давності судом здійснюється тільки за заявою сторони у спорі (частина третя статті 267 ЦК України).

Подібні висновоквикладено упостанові ВерховногоСуду від02грудня 2020 року у справі № 751/1198/18.

Установлені статтею 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право. При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті. Натомість у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску строку.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19.

Отже, на суд покладено обов?язок перевірити обґрунтованість позовних вимог та, при необґрунтованості вимог відмовити в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право, а, при обґрунтованості позовних вимог та пропуску строку без поважних причин, навести у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому суд вважає неможливим поновити строк, лише після цього зазначити про те, що суд відмовляє в позові саме внаслідок пропуску строку.

Такі вимоги судом першої інстанцїі не дотримано.

Відповідно достатті 9 Конституції Україничинні міжнародні договори, згода обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є, зокрема, Конвенція Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифікованоПостановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року N 3933-XII(далі - Конвенція).

Згідно із статтею 4 вказаної Конвенції трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.

Відповідно дост. 43 Конституції Українигромадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбаченому трудовим законодавством (ст. ст.2,36,40,41 КЗпП України).

Статтею 41 КЗпП України визначено додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 41 КЗпП України вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою для розірвання трудового договору з працівником.

Звільнення працівника, який виконує виховні функції та який вчинив аморальний проступок, допускається за наявності двох умов: 1) аморальний проступок повинен бути підтверджений фактами; 2) вчинення проступку несумісне з продовженням роботи, що має виховну функцію.

Таке звільнення допускається за вчинення аморального проступку як при виконанні трудових обов`язків, так і не пов`язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті).

Зокрема, аморальним проступком є винне діяння, що суперечить загальноприйнятим нормам і правилам, порушує моральні устої суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, і суперечить змісту трудової функції, тим самим дискредитуючи службово-виховні, посадові повноваження відповідного кола осіб. Так, аморальним проступком слід вважати появу в громадських місцях у нетверезому стані, нецензурну лайку, бійку, поведінку, що принижує людську гідність тощо.

Відповідно до частини другої статті 54 Закону України «Про освіту», педагогічні, науково-педагогічні та наукові працівники зобов`язані дотримуватися педагогічної етики; поважати гідність, права, свободи і законні інтереси всіх учасників освітнього процесу; настановленням і особистим прикладом утверджувати повагу до суспільної моралі та суспільних цінностей, зокрема правди, справедливості, патріотизму, гуманізму, толерантності, працелюбства; захищати здобувачів освіти під час освітнього процесу від будь-яких форм фізичного та психічного насильства, приниження честі та гідності, дискримінації за будь-якою ознакою, пропаганди та агітації, що завдають шкоди здоров`ю здобувача освіти, запобігати вживанню ними та іншими особами на території закладів освіти алкогольних напоїв, наркотичних засобів, іншим шкідливим звичкам

Аналіз вищезазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що працівники, які виконують виховну функцію, вчитель, педагог, вихователь зобов`язані бути людьми високих моральних переконань та бездоганної поведінки. Особистий приклад викладача та його авторитет і високоморальна поведінка мають виключно важливе значення у формуванні свідомості молоді. Унаслідок цього, якщо педагог недостойною поведінкою скомпрометував себе перед учнями, іншими особами, порушив моральні норми, втратив тим самим авторитет, дискредитував себе як вихователь, він може бути звільнений з роботи за пунктом 3 частини 1 статті 41 КЗпП України.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у справі № 6-3135цс16. Зазначений висновок узгоджується і з правовою позицією, висловленою в постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року № 6-248цс14.

Відповідно до роз`яснень, даних в абз. 3 п. 28 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» з підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи (п.3 ст. 41 КЗпП України), можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі. Таке звільнення допускається як за вчинення аморального проступку при виконанні трудових обов`язків, так і не пов`язаного з ними (вчинення такого проступку в громадських місцях або в побуті). Звільнення не може бути визнано правильним, якщо воно проведено лише внаслідок загальної оцінки поведінки працівника, не підтвердженої конкретними фактами.

Як встановлено судом, позивачка ОСОБА_1 працювала на посаді сестри медичної палатної гінекологічного відділення КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1», а тому остання не може бути звільнена на підставі пункту 3 частини 1 статті 41 КЗпП України.

З огляду на наведене та з урахуванням встановлених у цій справі фактичних обставин колегія суддів дійшла висновку про неправомірність звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі пункту 3 частини 1 статті 41 КЗпП України.

Разом з тим, як уже зазначалося вище, відповідно до статті 233 КЗпП України, в редакції станом на день звільнення позивачки, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення.

Установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

Початком перебігу місячного строку для звернення особи до суду з позовом про звільнення є день вручення наказу про звільнення.

Відповідно до постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду по справі № 387/326/20 від 03 листопада 2021 року реалізація права працівника отримати в день звільнення трудову книжку та копію наказу про звільнення кореспондується не лише з обов`язком роботодавця видати вказані документи, а й із добросовісною поведінкою самого працівника. Він, за наявності відповідної пропозиції роботодавця та фактичної можливості отримати ці документи, не повинен ухилятись від їх отримання.

При цьому, Верховний Суд у справі № 387/326/20 дійшов висновку, що передбачений ст. 233 КЗпП України місячний строк звернення до суду необхідно обчислювати із дати, коли особа без поважних причин відмовився отримувати свою трудову книжку та/чи наказ і така відмова визнана позивачем, зафіксована роботодавцем та підтверджена належними і допустимими доказами.

Як вірно встановлено судом першої інстанції та не спростовано у суді апеляційної інстанції, позивачка ОСОБА_1 була ознайомлена з наказом КНП «Криворізький МКПБ №1» КМР №25-к від 28.02.2022, однак відмовилася від його підписання та отримання, про що було складено Акт з приводу відмови підписання наказу від 28.02.2022 року.

Крім того, судом було встановлено, що ОСОБА_1 отримала свою трудову книжку, про що свідчить її підпис в журналі обліку трудових книжок, що підтверджується відомостями викладеними у Акті з приводу відмови підписання наказу від 28.02.2022 та копією журналу обліку трудових книжок.

Отже, перебіг місячного строку для звернення до суду з позовом про поновленні на роботів для позивачки ОСОБА_1 розпочинається з 28 лютого 2022 року та закінчується 28 березня 2022 року.

Разом з тим, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, строки позовної давності розраховуються з урахуванням заходів щодо запобігання виникненню, поширенню і розповсюдженню епідемій, пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19) відповідно до приписів Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 30.03.2020 № 540-ІХ.

Відповідно до пункту першогоглави XIX "Прикінцеві положення" КЗпП Українипід час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначеністаттею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 11.03.2020 № 211 (зі змінами та доповненнями) та Постановою КМУ "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" від 09.12.2020 № 1236 (зі змінами та доповненнями) карантин встановлено з 12.03.2020 до 01.10.2021 на всій території України. Строк карантину неодноразово продовжувався та Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2022 року N 1423"Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 року N 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. N 1236" дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 квітня 2023 року.

Отже, запровадження на території України карантину є безумовною підставою для продовження строків, визначенихстаттею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

З огляду на вказане, висновки суду першої інстанції щодо застосування до спірних правовідносин статті 233 КЗпП Українита пропуску позивачкою строку звернення до суду є помилковими, оскільки станом на час звернення позивачки до суду (17 квітня 2022 року) діяв карантин, установлений Кабінетом Міністрів України, тому строк визначений статтею 233 КЗпП України не підлягає застосуванню, так як такий продовжено на строк дії карантину.

З урахуванням наведеного, колегія суддів приходить до висновку, що наказ КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» «Про припинення трудового договору» №25-к від 28.02.2022 в частині звільнення ОСОБА_1 винесений з порушенням норм чинного законодавства, у зв`язку з чим підлягає скасуванню, з поновленням позивачки на посаді сестра медична палатна гінекологічного відділення КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1».

Оскільки, звільнення позивачки відбулося з порушенням норм трудового законодавства, на її користь з відповідача КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, з огляду на наступні обставини.

Так, відповідно до частини першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

У випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, встановленими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 (зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року №348).

Згідно довідки КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 становить 284,59 грн. (а.с. 89), та цей розмір не заперечується позивачем, у зв`язку з чим не підлягає доказуванню.

Вимушений прогул це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Позивачку звільнено з роботи 28 лютого 2022 року, тобто з цього часу було порушено її трудові права і поновлюються вони лише судом апеляційної інстанції 16 січня 2024 року, тому саме цей період, тобто з дня наступного за днем звільнення до дня ухвалення судового рішення, і слід визнати вимушеним прогулом.

Таким чином, підлягає стягненню на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28 лютого 2022 року по 16 січня 2024 року в сумі 140018,28 гривень, виходячи з розрахунку: 284,59 грн. (середньоденна заробітна плата) х 492 робочих днів (час вимушеного прогулу).

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП Українипередбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом вказаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно ізст. 237-1 КЗпП Україниє факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (з відповідними змінами) роз`яснено, що відповідно дост. 237-1 КЗпП Україниза наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров`я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Рішеннями Європейського суду з прав людини у справах «Тома проти Люксембургу» (2001), «Надбала проти Польщі» (2000) визнається, що при визнанні звільнення позивача незаконним, суд вважає доведеним, що порушення законних прав позивача призвели до моральних страждань, вимагали від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси.

При визначенні розміру моральної шкоди суд виходить із ступеня та характеру перенесених позивачем моральних страждань, що були викликані порушенням її гарантованогоконституцієюправа на працю, характеру та способу заподіяння моральної шкоди, враховує також ту обставину, що задоволення позову в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є одночасно і частковою компенсацією заподіяної моральної шкоди.

Позивачка ОСОБА_1 визначила розмір компенсації за моральну шкоду, заподіяну її незаконним звільненням у розмірі 100000,00 грн. Між тим, колегія суддів враховуючи характер неправомірних дій відповідача, доведену позивачкою глибину душевних страждань та обставини справи, дотримуючись принципу розумності, виваженості та справедливості, вважає що вимоги в частині стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню з визначенням її розміру у 1 000 грн.

За таких обставин рішення суду першої інстанції не відповідає вимогам ст. 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що відповідно п.2 ч.1 ст. 376 ЦПК України є підставою для часткового задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду з ухваленням нового рішення по справі про часткове задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної інстанції змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 6 ст. 141 ЦПК УКраїни).

Оскільки, позивачка звільнена від сплати судового збору на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», колегія суддів стягує з відповідача на користь держави судові витрати на оплату судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 5981,45 грн (922,40 грн + 1400,18 грн = 2392,58 грн (судовий збір за розгляд спарви судом першої інстанції); 2392,58 грн х 150% = 3588,87 грн (судовий збір за розгляд справи судом апеляційної інстанції); 2392,58 грн + 3588,87 грн = 5981,45 грн).

За результатами розгляд справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами у порядку, визначеному статтею 137 ЦПК України.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зі статтею 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт12 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збірдоказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною третьою статті 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 137 ЦПК України).

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

Пунктами 1, 2 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові на позивача.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2статті 137 ЦПК України).

У частині четвертій статті 263 ЦПК України визначено, щопри виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до правової позиції,висловленої Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 і від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2 статті 137 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження розміру судових витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суду надано Договір про надання професійної правничої допомоги №03/20/23 від 20 березня 2023 року (а.с. 9-13), згідно якого розмір гонорару адвоката, з переліком робіт, становить 68000,00 грн.

Відповідачем КП «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» заявлено про неспівмірність цих витрат та їх необґрунтованість.

З урахуванням складності справи, обсягу виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності підготовки процесуальних документів та значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, колегія суддів дійшла висновку, що витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 68 000,00 грн. є завищеними та їх розмір суперечить принципу розподілу судових витрат, а тому стягує з відповідача на користь позивачки у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу 5000,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 ,в інтересахякої дієадвокат СпівакВікторія Анатоліївна, задовольнити.

Рішення Центрально-Міськогорайонного судуміста КривогоРогу Дніпропетровськоїобласті від18жовтня 2023року - скасувати та ухвалити нове рішення.

Позовні вимоги ОСОБА_1 доКомунального некомерційногопідприємства «Криворізькийміський клінічнийпологовий будинок№ 1»Криворізької міськоїради про скасуваннянаказу прозвільнення,поновлення нароботі,стягнення заробіткуза часвимушеного прогулута стягненняморальної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати наказ Комунального некомерційного підприємства «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради №25-к від 28 лютого 2022 року про звільнення сестри медичної (палатної) гінекологічного відділення ОСОБА_1 , з 28 лютого 2022 року, за недовіру, аморальний поступок не сумісний з подальшою роботою на даній посаді, на підставі п. 3 ст. 41 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді сестри медичної (палатної) гінекологічного відділення Комунального некомерційного підприємства «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради з 28 лютого 2022 року.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за період з 28 лютого 2022 року по 16 січня 2024 року, в сумі 140018 (сто сорок тисяч вісімнадцять) гривень 28 (двадцять вісім) копійок.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради на користь ОСОБА_1 у рахунок відшкодування моральної шкоди 1000 (Одну тисячу) гривень 00 (нуль) копійок.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п?ять тисяч) гривень 00 (гуль) копійок.

В задоволенні внших позовних вимог відмовити.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Криворізький міський клінічний пологовий будинок № 1» Криворізької міської ради на користь держави судові витрати у розмірі 5981 (п?ять тисяч дев?ятсот вісімдесят одна) гривня 45 (сорок п?ять) копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Повне судове рішення складено 16 січня 2024 року.

Головуючий:

Судді: