Постанова

від 11.01.2024 по справі 27/93/09-28/212/09-27/176/09

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.01.2024 року м.Дніпро Справа № 27/93/09-28/212/09-27/176/09

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Верхогляд Т.А., Паруснікова Ю.Б.

секретар судового засідання Крицька Я.Б.

розглянувши апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.08.2023 (суддя Дроздова С.С.)

у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09

за позовом Державного комітету України з державного матеріального резерву

до Казенного підприємства "Запорізький титано - магнієвий комбінат"

про стягнення суми

ВСТАНОВИВ:

Рішенням господарського суду Запорізької області від 18.12.2009 р. позовні вимоги позивача у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 задоволено частково. З Казенного підприємства Запорізький титано-магнієвий комбінат в доход Державного бюджету стягнуто пеню в розмірі 759 756 грн 34 коп., 759 грн 75 коп. державного мита та 12 грн 90 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

17.11.2010 на виконання рішення господарського суду Запорізької області від 18.12.2009 р. видано відповідний наказ.

30.06.2023 до Господарського суду Запорізької області надійшла скарга Державного агентства резерву України. Заявник просить суд:

- скасувати постанову ВП № 23831634 від 09.05.2023 про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання наказу господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010, як таку що не відповідає чинному законодавству України;

- визнати дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України незаконними;

- зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010.

Ухвалою господарського суду Запорізької області від 02.08.2023 у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 скаргу Державного агентства резерву України задоволено.

Визнано дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України незаконними.

Скасовано постанову ВП № 23831634 від 09.05.2023 про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010, як таку що не відповідає чинному законодавству України.

Зобов`язано Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010.

Не погодившись з вказаною ухвалою Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати ухвалу господарського суду Запорізької області від 02.08.2023 у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні заяви.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що оскаржувана ухвала прийнята при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права, за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи та невідповідності висновків обставинам справи

Наголошує, що у справі, яка розглядається, Господарський суд Запорізької області ухвалою від 24.12.2014 заяву державного виконавця про заміну сторони виконавчого провадження залишив без задоволення, а без ухвали суду про заміну сторони виконавчого провадження державний виконавець не має права самостійно замінити сторону, заяви сторін виконавчого провадження щодо звернення до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником не надходили, ухвали про заміну сторони в матеріалах виконавчого провадження також відсутні,

За твердженням скаржника, в частині позовних вимог щодо зобов`язання вчинити певні дії, в тому числі зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження є дискреційними повноваженнями державних виконавців, а суд не вправі підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження державного виконавця щодо вирішення питань, які законодавством віднесено до їх компетенції.

Також звертає увагу, що державний виконавець діяв в межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією України і Законом, тому підстави для задоволення скарги Державного агентства резерву України були відсутні.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

16.10.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в яких просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.

В судовому засіданні 11.01.2024 приймав участь представник позивача в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду. Відповідач та Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (апелянт) у судове засідання не з`явилися, явку уповноважених представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви, апеляційної/касаційної скарги до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Так, апеляційне провадження здійснюється на підставі поданої державним виконавцем апеляційної скарги, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.

Колегія суддів зазначає, що скаржник як учасник судового провадження, не був позбавлений права і можливості забезпечити участь у судовому засіданні будь-якого повноважного представника, якому доручити виконання функцій щодо представництва інтересів у суді.

Аналогічна позиція викладена в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17.

Крім того, апеляційний суд зауважує, що представник апелянта не був обмежений у праві подати клопотання про участь у судовому засіданні 11.01.2024 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів в системі відеоконференцзв`язку "EasyCon" (https://vkz.court.gov.ua/), однак цим правом не скористався, виходячи з особистих міркувань.

Згідно із ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Зважаючи на те, що явка сторін обов`язковою не визнавалась та враховуючи межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, а саме, що суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 269 ГПК України), колегія суддів не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду справи та продовжує розгляд справи.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з урахуванням того, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі відповідача та державного виконавця (апелянта).

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

Представник позивача в судовому засіданні 11.01.2024 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на необхідності залишення оскаржуваного судового рішення без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, рішенням господарського суду Запорізької області від 18.12.2009 у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 частково задоволено позовні вимоги Державного комітету України з державного матеріального резерву та, зокрема, стягнуто з Казенного підприємства «Запорізький титано-магнієвий комбінат» в доход Державного бюджету на реєстраційний рахунок Державного комітету України з державного матеріального пеню в розмірі 759 756 грн. 34 коп.

17.11.2010 на виконання рішення суду видано відповідний наказ про примусове стягнення.

Постановою від 25.01.2011 старшим державним виконавцем Заводського ВДВС Запорізького МУЮ Потаповою К.І. відкрито виконавче провадження №23831634 з виконання наказу Господарського суду Запорізької області від 17.11.2010 №27/93/09-28/212/09-27/176/09.

Ухвалою суду від 24.12.2014 залишено без задоволення заяву відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Запорізькій області про заміну сторони у виконавчому провадженні з примусового виконання наказу суду № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 виданого 17.11.2010 р. , а саме: Державного (Казеного) підприємства Запорізький титано-магнієвий комбінат його правонаступником Товариством з обмеженою відповідальністю Запорізький титано-магнієвий комбінат. Відмовляючи у задоволенні вказаної заяви, суд виходив з того, що станом на 24.12.2014 Державне підприємство «Запорізький титано-магнієвий комбінат» є діючим підприємством, його діяльність не припинено, приєднання не є завершеним, що підтверджується відсутністю на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру інформації про реєстрацію припинення даної юридичної особи.

Постановою від 11.02.2016 головним державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рагімовою А.Н. прийнято до виконання виконавче провадження №23831634 з примусового виконання наказу № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010 в рамках зведеного виконавчого провадження № 39950057 щодо боржника.

Постановою від 09.05.2023 виконавче провадження з примусового виконання наказу № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010 закінчено з тієї підстави, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Державне (Казенне) підприємство «Запорізхький титано-магнієвий комбінат» - боржник та Державний комітет України з державного матеріального резерву стягував припинено. Станом на день винесення даної постанови до відділу не надходили заяви сторін виконавчого провадження щодо звернення до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником.

Не погодившись з винесеною державним виконавцем постановою від 09.05.2023 про закінчення виконавчого провадження, Державне агентство резерву України звернулося до суду з відповідною скаргою на дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Савки Л.О.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається, зокрема, на те, що Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України також здійснюється виконавче провадження з виконання наказу Господарського суду м. Києва № 908/2878/13 від 05.02.2015 щодо стягнення на користь Держрезерву 39 490 567,43 грн заборгованості з того ж самого боржника. Державним виконавцем Савкою Л.О. під час виконавчого провадження замінено сторони їх правонаступниками, а також постановою від 09.12.2020 ВП № 49322376 зупинено вчинення виконавчих дій, оскільки боржника розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25.11.2020 № 1475-р включено до переліку об`єктів приватизації державної власності. Отже задоволена вимога щодо стягнення заборгованості у сумі 759 756,34 грн залишилась без забезпечення належного виконання, що сприяє нанесенню збитків державі в особі Держрезерву в особливо великих розмірах.

Заперечуючи проти доводів Державного агентства резерву України, орган виконання посилається, зокрема, на те, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Державне (Казенне) підприємство «Запорізький титано-магнієвий комбінат» - боржник (код ЄДРПОУ 00194731) та Державний комітет України з державного матеріального резерву - стягувач (код ЄДРПОУ 00034016) припинено. Частиною 5 статті 15 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив. Станом на сьогодні, до відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС не надходили заяви сторін виконавчого провадження щодо звернення до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Ухвали про заміну сторони в матеріалах виконавчого провадження також відсутні.

Задовольняючи скаргу, суд першої інстанції дійшов висновку, що дії державного виконавця при винесенні постанови від 09.05.2023 у виконавчому провадженні № 23831634 прямо порушують чинне законодавство України, в першу чергу Закон України «Про виконавче провадження», сприяють нанесенню державі збитків в особливо великих розмірах та впливають на економічну безпеку та оборонний потенціал держави, зокрема послаблюється здатність протистояти впливу внутрішніх і зовнішніх загроз.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Так, рішенням господарського суду Запорізької області від 18.12.2009 р. позовні вимоги позивача у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 задоволено частково. З Казенного підприємства Запорізький титано-магнієвий комбінат в доход Державного бюджету стягнуто пеню в розмірі 759 756 грн 34 коп., 759 грн 75 коп. державного мита та 12 грн 90 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Статтею 129-1 Конституції України встановлено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

За приписами ч. 1 ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

Разом з тим, згідно ст. 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до частини першої статті 327 ГПК України виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

17.11.2010 на виконання рішення Господарського суду Запорізької області від 18.12.2009 р. видано відповідний наказ.

З матеріалів справи слідує, що постановою від 09.05.2023 виконавче провадження з примусового виконання наказу № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010 закінчено з тієї підстави, що відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, Державне (Казенне) підприємство «Запорізький титано-магнієвий комбінат» - боржник та Державний комітет України з державного матеріального резерву стягувач припинено. Станом на день винесення даної постанови до відділу не надходили заяви сторін виконавчого провадження щодо звернення до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником.

Щодо цього колегія суддів зауважує, що відповідно до вимог ст. 74 ЗУ «Про виконавче провадження»: рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом. Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права (ст. 339 ГПК України).

30.06.2023 до Господарського суду Запорізької області надійшла скарга Державного агентства резерву України. Заявник просить суд:

- скасувати постанову ВП № 23831634 від 09.05.2023 про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання наказу господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010, як таку що не відповідає чинному законодавству України;

- визнати дії державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України незаконними;

- зобов`язати Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010.

Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) -сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом (ст. 3 Закону України "Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів").

Статтею 2 ЗУ "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності, тощо.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 13 Закону України "Про виконавче провадження" під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За приписами ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч. 3 ст. 39 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження підлягає закінченню у разі припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов`язків чи вимог у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника.

У даній справі судом встановлено, що на підставі витягів з ЄДР станом на 09.05.2023 державний виконавець з`ясував, що юридичні особи Державний комітет України з Державного матеріального резерву (код ЄДРПОУ 00034016) та Казенне підприємство «Запорізький титано-магнієвий комбінат» було припинено (т. 3 а.с. 118-123).

Водночас, державний виконавець не переконався у тому, що виконання обов`язків боржника (вимог у виконавчому провадженні) не допускає правонаступництва.

Державний виконавець не пересвідчився у тому, що Казенне підприємство «Запорізький титано-магнієвий комбінат» було реорганізовано шляхом приєднання до Товариства з обмеженою відповідальністю «Запорізький титано-магнієвий комбінат», як і не дослідив процес завершення такої процедури (т. 3 а.с. 40-51).

Так само, державним виконавцем не було досліджено питання реорганізації Держкомрезерву та правонаступництва Державного агентства резерву України (код ЄДРПОУ 37472392).

Слід зазначити, що згідно ч.ч. 1, 5 ст. 104 ЦК України юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Отже, ліквідація це форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права й обов`язки, а реорганізація це інша форма припинення юридичної особи. Під час реорганізації юридична особа теж припиняється. Але всі її права й обов`язки у порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом, відокремленням та перетворенням юридичної особи за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі № 910/5953/17 вказано, що «при реорганізації в формі злиття немає значення, чи вказано в передавальному акті про правонаступництво щодо певного майна, прав чи обов`язків. Адже правонаступник лише один, що унеможливлює виникнення будь-яких спорів щодо переходу майна, прав чи обов`язків. Отже, лише при припиненні суб`єкта господарювання шляхом поділу в розподільчому балансі визначається правонаступництво. Внаслідок же злиття, приєднання або перетворення правонаступником є лише одна особа і будь-який розподіл прав та обов`язків при таких видах реорганізації неможливий.

Посилання скаржника на те, що у справі, яка розглядається, Господарський суд Запорізької області ухвалою від 24.12.2014 заяву державного виконавця про заміну сторони виконавчого провадження залишив без задоволення, а без ухвали суду про заміну сторони виконавчого провадження державний виконавець не має права самостійно замінити сторону, заяви сторін виконавчого провадження щодо звернення до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником не надходили, ухвали про заміну сторони в матеріалах виконавчого провадження також відсутні, не можна визнати обґрунтованими, позаяк ухвала Господарського суду Запорізької області від 24.12.2014 у апеляційному порядку не оскаржувалась й державний виконавець не був позбавлений можливості повторно звернутися до суду із заявою про заміну сторони у виконавчому провадженні його правонаступником після усунення обставин, що зумовили прийняття судом відмови за наслідком її первинного розгляду, надавши відповідні належні та достатні докази завершення процесу реорганізації або настання моменту переходу обов`язків до правонаступника боржника.

Як було передбачено ч. 5 ст. 8 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 № 1404-VIII (що діяв на момент звернення державного виконавця до суду із заявою про заміну сторони ВП правонаступником) у разі вибуття однієї із сторін державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, обов`язкові тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.

В свою чергу, підставами для подання такої заяви 08.12.2014 державним виконавцем до суду було визначено саме правонаступництво боржника.

За таких умов не можна визнати дії державного виконавця щодо закінчення виконавчого провадження ВП № 23831634 законними, оскільки ним не було дотримано мету та завдання виконавчого провадження внаслідок невиконання належним чином своїх повноважень.

Отже, постанова ВП № 23831634 від 09.05.2023 про закінчення виконавчого провадження з примусового виконання наказу Господарського суду Запорізької області №27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010 не відповідає вимогам законності, а тому правомірно скасована судом першої інстанції.

Водночас, апеляційним судом враховується, що виконавче провадження, щодо якого винесено постанову про його закінчення, не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом (абз. 2 ч. 1 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження).

Стаття 41 цього Закону регулює питання відновлення виконавчого провадження. Так, згідно ч. 1 ст. 41 Закону України «Про виконавче провадження у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

Враховуючи завдання виконавчого провадження як складової судового провадження, процесуальною метою заміни як сторони відкритого виконавчого провадження, так і сторони справи (стягувача у виконавчому документі) в цьому контексті є отримання виконання судового рішення в межах виконавчого провадження. За відсутності підстав відновлення виконавчого провадження, яке було закінчене, досягнення цієї процесуальної мети неможливе. Тому разом із заявою щодо правонаступництво, якщо виконавче провадження закінчене, заявник має здійснювати процесуальні дії (наприклад, оскаржити постанову про закінчення виконавчого провадження), спрямовані на відновлення виконавчого провадження, а суд має оцінювати ці питання в комплексі. Не можна замінити сторону виконавчого провадження, яке було закінчене, якщо не існує підстав для відновлення виконавчого провадження, з приводу чого особа має звернутися до суду, надавши переконливі аргументи щодо такого відновлення (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.02.2022 у справі № 2-7763/10).

Колегія суддів погоджується з рішенням суду в частині зобов`язання Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України відновити виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010, враховуючи вищевикладене, а також з огляду на імперативний обов`язок державного виконавця відновити виконавче провадження у разі скасування судом постанови про його закінчення.

Наведеним спростовуються доводи апелянта про дискреційність повноважень державного виконавця в цій частині вимог скарги Державного агентства резерву України.

Згідно ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права, і згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі Глоба проти України, no. 15729/07, від 05.07.2012).

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін.

Оскільки п. 1 ст. 6 Конвенції захищає виконання остаточних судових рішень, вони не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення ЄСПЛ у справі "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Стгеесе), від 19.03.1997; у справі "Бурдов проти Росії" (Buurdov v. Russia) від 07.05.2002; у справі "Ясюнієне проти Литви" (Jasiniene v. Lithuania) від 06.03.2003).

У справі "Кайсин проти України" (Kaysin and Others v.Ukraine) Європейський Суд з прав людини наголосив, що правосуддя було б ілюзорним, як би внутрішній правопорядок держави дозволяв невиконання остаточного й обов`язкового рішення суду стосовно однієї з сторін.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20.07.2004 у справі Шмалько проти України (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 Конвенції виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду".

У рішенні від 17.05.2005 у справі Чіжов проти України (заява № 6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії, передбаченої п. 1 ст. 6 Конвенції.

Європейський суд з прав людини також наголошував, що виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати.

У справі Фуклєв проти України (рішення від 07.06.2005) Європейський суд з прав людини вказав, що держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці.

Сукупний аналіз рішень Європейського суду з прав людини у справах Алпатов та інші проти України, Робота та інші проти України, Варава та інші проти України, ПМП Фея та інші проти України достеменно засвідчує його однозначну позицію про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим доти, доки не виконане судове рішення, та констатується, що виконання судового рішення, як завершальна стадія судового процесу, за своєю юридичною природою є головною стадією правосуддя, що повністю узгоджується з Конституцією України.

Відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право мирного володіння майном, як це передбачено пунктом 1 статті 1 Першого протоколу (справа "Юрій Миколайович Іванов проти України", заява № 40450/04, рішення від 15.10.2009).

У справі «Бурдов проти Росії» Європейський суд зазначив, що виконання будь-якого судового рішення є невід`ємною стадією процесу правосуддя. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Агрокомплекс проти України» від 06.10.2011 існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у значенні статті 1 Першого протоколу.

Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини рішення від 13.12.2012 № 18-рп/2012); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини рішення від 25.04.2012 № 11-рп/2012).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.06.2020 у справі №922/4519/14 та від 14.09.2020 у справі № 296/443/16-ц зазначено, що «забезпечення остаточності судового рішення та його неухильного виконання спрямоване на дотримання таких вимог верховенства права, як забезпечення прав і свобод людини, правової визначеності, доступу до правосуддя, законності. Порушення принципу обов`язковості виконання судового рішення суперечить вимогам правової визначеності».

Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.

Діяльність органів державної виконавчої служби та приватних виконавців здійснюється з дотриманням принципів: верховенства права; законності; незалежності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; обов`язковості виконання рішень; диспозитивності; гласності та відкритості виконавчого провадження та його фіксування технічними засобами; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями (ч. 1 ст. 4 Закону України «Про виконавче провадження»).

Таким чином, враховуючи все вищезазначене, не можна визнати, що державний виконавець, закінчивши виконавче провадження ВП № 23831634 з примусового виконання наказу Господарського суду Запорізької області № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 від 17.11.2010 діяв в межах повноважень та у спосіб передбачений Конституцією України і Законом, відтак аргументи апелянта про відсутність підстав для задоволення скарги Державного агентства резерву України є необґрунтованими.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення скарги.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваній ухвалі, у зв`язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, наслідком чого є відсутність підстав для зміни чи скасування ухвали Господарського суду Запорізької області від 02.08.2023 у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09.

На підставі положень ст. 129 ГПК України судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 129, 236, 269, 275, 276, 282, 339 Господарського процесуального кодексу України апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.08.2023 у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Запорізької області від 02.08.2023 у справі № 27/93/09-28/212/09-27/176/09 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 17.01.2024

Головуючий суддяВ.Ф. Мороз

Суддя Т.А. Верхогляд

Суддя Ю.Б. Парусніков