Рішення

від 17.01.2024 по справі 466/4679/23

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа № 466/4679/23

Провадження № 2/466/342/24

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

09 січня 2024 року м. Львів

Шевченківський районний суд м. Львова

в складі: головуючого судді Ковальчука О.І.

з участю секретаря Коновал Х.В.

представника позивача ОСОБА_1

представника відповідача, адвоката Паленги Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Львові цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Петруняк Ірина Володимирівна про визнання частково недійсним шлюбного договору

ВСТАНОВИВ :

08.05.2023 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , третя особа приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Петруняк Ірина Володимирівна про визнання частково недійсним шлюбного договору, в якому просить суд ухвалити рішення, яким визнати недійсними п.1 та п. 2 шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого 28.07.2016 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петруняк Іриною Володимирівною, в частині, що стосується нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 14.02.2015 року між ним та відповідачкою було укладено шлюб. 28.07.2016 між ними було укладено шлюбний договір.

Підставою для укладення шлюбного договору слугувало те, що через півтори роки їх шлюбу відповідачка заявила про свої наміри розірвати шлюб. Оскільки позивач не мав намірів припиняти шлюбні стосунки і дорожив ними, то робив усе можливе, щоб зберегти шлюб.

Саме тоді відповідачка поставила умову, щоб вони купили квартиру і, щоб ця квартира належала виключно їй. Він погодився на таку умову, однак дружина, посилаючись на попередні консультації з юристами про те, що будь-яке майно набуте у шлюбі належить подружжю, почала вимагати укласти шлюбний договір, в якому він би погодився, що квартира, яка буде ними придбана буде оформлена на ім`я дружини і буде її особистою власністю.

Бажаючи зберегти сім`ю він погодився і на таку вимогу дружини, не усвідомлюючи на той час, що дружина вводить його в оману з метою заволодіти майно, яке буде придбано за його кошти.

У такий спосіб і було укладено шлюбний договір від 28.07.2016.

На думку позивача оспорюваний шлюбний договір в частині п.п.1.2 є недійсним, оскільки був укладений внаслідок обману, а також внаслідок його помилки щодо обставин (фактичних намірів відповідачки), які мають істотне значення, тобто з підстав, передбачених частиною першою статті 229 ЦК України та частиною першою статті 230 ЦК України, а також з підстав, передбачених частинами четвертою, п`ятою статті 93 СК України, так як шлюбний договір поставив його у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством і за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Крім того, позивач вказує, що у такий спосіб відповідачка позбавляє його житла та ще він має нести боргові зобов`язання перед особами, у яких він позичав кошти на придбання даної квартири, в той час коли відповідачка за таким шлюбним договором набула право власності на квартиру в цілому і не несе відповідальності за договорами позики коштів, взятих на придбання даної квартири.

Також вказує, що істотними обставинами у даному випадку є те, що не було вільного волевиявлення сторони (мав місце обман) при укладенні шлюбного договору щодо включення до нього умов про визнання квартири особистою власністю дружини і підписання цього договору було вчинено під впливом обману і психологічного насильства зі сторони відповідачки.

Окрім того позивач зазначає, що спірними положеннями шлюбного договору його було поставлено у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки у такий спосіб відповідачка фактично заволоділа спільним майном подружжя, з наміром виселити позивача з квартири і за такими умовами договору відповідачка фактично набула усе майно, а позивач нічого.

Враховуючи вищенаведене, просить позов задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги підтримав повністю, давши пояснення аналогічні тим, що викладені в позовній заяві. Просить позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача, адвокат Паленга Н.М. в судовому засіданні позов заперечила, підтримавши письмовий відзив, долучений до матеріалів справи. Просила у задоволенні позову відмовити.

Третя особа приватний нотаріус Петруняк І.В. в судове засідання не з`явився з невідомих суду причин, хоча належним чином повідомлявся про час та місце розгляду справи.

Заслухавши пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши зібрані по справі докази, з`ясувавши дійсні обставини справи, суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення з наступних підстав та мотивів.

Згідно з положеннями ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Судом встановлено та підтверджено письмовими доказами, що 14 лютого 2015 року між позивачем та відповідачем укладено шлюб.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23.08.2023, розірвано шлюб між ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований 14 лютого 2015 року у Звенигородській сільській раді Пустомитівського району Львівської області, про що зроблено відповідний актовий запис №3. Вказане рішення оскаржено в апеляційному порядку та не набрало законної сили.

28.07.2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено шлюбний договір, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петруняк І.В. (а.с.9).

Оскаржуваним п.1 шлюбного договору встановлено, що все майно (рухоме і нерухоме), що придбано подружжям під час перебування у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, крім наступного: квартира АДРЕСА_1 , яка набувається під час шлюбу на ім`я ОСОБА_3 , є її особистою власністю.

Пунктом 2 шлюбного договору від 28.07.2016 передбачено, що своєю особистою приватною власністю ОСОБА_3 володіє, користується і розпоряджається на власний розсуд, вчиняє будь-які дії щодо свого майна, не узгоджуючи питання із чоловіком.

Згідно з частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства.

Оскільки договір, у тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Таким чином, норми цивільного законодавства застосовуються до сімейних відносин субсидіарно та врегульовують ті відносини, які не врегульовані нормами сімейного законодавства.

Статтею 92 СК України встановлено право на укладення шлюбного договору.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 та ч. 1 ст. 93 СК України, шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям; шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.

Ч. 4 ст. 93 СК України передбачено, що шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

Такий висновок зроблено Верховним Судом України у Постанові від 25 вересня 2019 року (справа № 757/10715/17-ц провадження № 61-27497св18).

Так, у частинах 4,5 ст. 93 СК України є обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Разом з тим, категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище", вжита у частині 4. ст. 93 СК України, має оціночний характер.

Отже, норма ст. 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права, крім обмежень, встановлених положеннями, зокрема ст. 93 СК України, а саме договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 97 СК України, у шлюбному договорі може бути визначене майно, яке дружина, чоловік передає для використання на спільні потреби сім`ї, а також правовий режим майна, подарованого подружжю у зв`язку з реєстрацією шлюбу; сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою власністю кожного з них.

Відповідно до ст. 103 СК України, шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України.

Враховуючи, що договір, у тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до положень ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Оскільки договір є добровільною домовленістю сторін договору, по своїй суті за будь-яким договором кожна зі сторін має отримати якийсь корисний для себе результат.

Аналізуючи у сукупності пояснення сторін та досліджені в судовому засіданні докази, суд погоджується з доводами позивача про те, що після укладення шлюбного договору фактично позивач не отримав жодного корисного для себе результату.

Відповідно до ч. 1 ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч.2 ст. 60 СК України).

У постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року в справі № 6-230цс14 зазначено, що: «стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя».

Частинами другою, третьою та п`ятою статті 97 СК України встановлено, що сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них. Сторони можуть домовитися про можливий порядок поділу майна, у тому числі і в разі розірвання шлюбу. Сторони можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Зазначена позиція вказана і у п. 22 Постанови Верховного Суду України 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», що слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК положення шлюбного договору, що ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК.

Крім того, як зазначено вище в ч. 2 ст. 97 СК України та ч. 5 ст. 93 СК України, при укладенні шлюбного договору сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, статті 60 цього Кодексу і вважати його особистою приватною власністю кожного з них, однак, на підставі шлюбного договору неможливий перехід до одного з подружжя права власності на нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Такого висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 9 жовтня 2019 року (справа № 713/1964/16-ц) (згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду).

Відтак, з огляду на аналіз вказаних норм, фактично шлюбним договором за погодження подружжя можна визначати режим будь-якого майна як одноосібної приватної власності когось одного із подружжя, крім нерухомого майна та рухомого, яке підлягає реєстрації.

Оскільки шлюбний договір є видом цивільного договору, на нього також розповсюджуються положення статті 13 ЦК України щодо добросовісності поведінки, зловживання правом, дотримання моральних засад суспільства тощо.

Отже, враховуючи п.1 шлюбного договору, згідно якого квартира АДРЕСА_1 , яка набувається під час шлюбу на ім`я ОСОБА_3 , є її особистою власністю, однак зважаючи, що квартира підлягає обов`язковій державній реєстрації, встановивши характер спірного пункту шлюбного договору, а також те, що за його умовами передається у власність одному із подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, суд дійшов висновку, що він суперечить статті 93 СК України, що є підставою для визнання такого пункту договору недійсним.

В свою чергу, відповідач жодних доказів на спростування вказаної позиції позивача суду не надала.

При цьому, суд також враховує і те, що відповідач ОСОБА_3 в результаті визнання недійсним в частині шлюбного договору, не позбавлена можливості доводити в установленому порядку свої твердження про те, що квартира придбана нею за свої особисті кошти, які не є спільною власністю подружжя, а отже на це майно не розповсюджується режим спільної сумісної власності.

Згідно з вимогами ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Приписами п.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов`язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Зокрема, у п.33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 року у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У п.26 рішення ЄСПЛ у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення ЄСПЛ у справі «Гурепка проти України» наголошується на принципі рівності сторін - одному із складників ширшої компетенції справедливого судового розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони гуртуються. Міра, до якої суд має виконати обв`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Справа "Серявін та інші проти України" № 4909/04 §58 ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Таким чином, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони, як на підставу своїх вимог, оцінивши належним чином зібрані по справі докази кожен окремо на їх достовірність та допустимість, а також їх достатність та взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення.

Крім того, в силу дії ст. 141 ЦПК України до стягнення з відповідача в користь позивача підлягає розмір судових витрат.

У зв`язку з наведеним, з відповідача підлягає стягненню в користь позивача 1073,60грн. судового збору.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 82, 83, 89, 95, 141, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ :

позов задовольнити повністю.

Визнати недійсними п.1 та п. 2 Шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідченого 28.07.2016 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петруняк Іриною Володимирівною, в частині, що стосується нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 .

Стягнути з відповідача ОСОБА_3 в користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1073,60 гривень (одна тисяча сімдесят три гривні шістдесят копійок).

Позивач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає за адресою: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Третя особа: приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Петруняк Ірина Володимирівна, м. Львів, вул. Нечуя-Левицького, 13/12.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту рішення апеляційної скарги.

Повний текст судового рішення виготовлено 17 січня 2024 року.

Суддя О. І. Ковальчук