Постанова

від 04.11.2024 по справі 466/4679/23

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 466/4679/23 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І.

Провадження № 22-ц/811/755/24 Доповідач в 2-й інстанції: Шеремета Н. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2024 року Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Шеремети Н.О.

суддів: Ванівського О.М., Цяцяка Р.П.

секретаря: Ковальчука Ю.П.

з участю: ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 , представника ОСОБА_3 ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 09 січня 2024 року, -

ВСТАНОВИВ:

у травні 2023 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Петруняк Ірина Володимирівна, про визнання частково недійсним шлюбного договору.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що 14 лютого 2015 року між ним та ОСОБА_1 укладено шлюб, через півтора роки спільного подружнього проживання відповідач його повідомила про свій намір розірвати шлюб, а для того, щоб його зберегти, поставила умову, щоб купили квартиру, яка б належала виключно їй на праві особистої приватної власності. Стверджує, що 28 липня 2016 року між ним та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, згідно з пунктом 1 якого усе майно, яке буде придбано подружжям під час перебування у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, крім квартири АДРЕСА_1 , яка набувається під час шлюбу ОСОБА_1 та є її особистою власністю. Пунктом 2 шлюбного договору передбачено, що своєю особистою власністю ОСОБА_1 володіє, користується і розпоряджається на власний розсуд, вчиняє будь-які дії щодо свого майна, не узгоджуючи питання з чоловіком. Вважає, що є підстави для визнання шлюбного договору в частині, яка визначає майно набуте під час шлюбу як особисту власність відповідача недійсним, оскільки зареєстрована за ОСОБА_1 квартира придбана виключно за його особисті кошти та позичені ним кошти, а відповідач ввела його в оману, запевняючи, що у випадку купівлі та передачі їй в особисту власність квартири, не буде з ним розлучатися, оскільки рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 07 травня 2020 року їхній шлюб розірвано, і відповідач з цього часу намагається його виселити. Вказує, що при укладенні шлюбного договору не було його вільного волевиявлення щодо включення до нього умов про визнання квартири особистою власністю дружини, відтак укладення ним шлюбного договору відбулося внаслідок обману та під впливом його помилки щодо обставин, які мають істотне значення, а саме фактичних намірів відповідача. Вважає, що умови пунктів 1 та 2 шлюбного договору ставлять його у надзвичайно невигідне матеріальне становище, оскільки в такий спосіб відповідач фактично заволоділа спільним майном подружжя. Крім того, нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, не може передаватися одному з подружжя за шлюбним договором. Звертає увагу, що сторони не можуть на власний розсуд врегулювати свої відносини, якщо така домовленість суперечить суті відносин між сторонами

З наведених підстав просить визнати недійсними пункти 1 та 2 шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого 28 липня 2016 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петруняк І.В., в частині, що стосується нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 .

Рішенням Шевченківськогорайонного судум.Львова від09січня 2024рокупозов ОСОБА_3 задоволено повністю.

Визнано недійсними п. 1 та п. 2 шлюбного договору, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , посвідченого 28.07.2016 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петруняк Іриною Володимирівною, в частині, що стосується нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 1073,60 грн.

Рішення суду оскаржила представник ОСОБА_1 ОСОБА_2 ,в апеляційній скарзі покликається на те, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим, ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків суду обставинам справи.

Апелянт стверджує,що рішеннясуду ухваленовиключно напідставі доводівпозивача,оскільки допозовної заявине долученожодного доказуна підтвердженняпозовних вимог,а їїзаперечення щодозадоволення позовнихвимог невзято судомдо уваги,незважаючи наподані документи,яким ненадано належноїправової оцінки.Зазначає,що оспорюваніумови шлюбногодоговору,в моментйого укладення,встановлюють виключноправовий режиммайна,яке буденабуте післяйого укладення,а такожумови щодотакого майнау випадкурозірвання шлюбу,відтак заоспорюваними умовамишлюбного договоруперехід прававласності нанерухоме майно,яке підлягаєдержавній реєстрації,від одноговласника доіншого невідбувся,тому нимине порушуютьсямайнові правапозивача. Вказує,що нотаріусдо укладенняшлюбного договоруознайомив позивачаіз загальнимивимогами чинностіправочину,а позивачпідписав шлюбнийдоговір,текст якоговикладено чітко,однозначно,без можливостідвоякого розумінняйого змісту,усвідомлюючи значеннясвоїх дійзгідно звільним волевиявленням,яке відповідалойого внутрішнійволі,направленій самена укладенняшлюбного договору.Звертає увагу,що спірнаквартира придбаназа особистізаощадження ОСОБА_1 ,які булинею набутідо укладенняшлюбу,а позивачне мавматеріальної можливостіпридбати нерухомість,оскільки вінне отримувавдоходів,не маввідкритих банківськихрахунків,у ньогобула наявназаборгованість зісплати аліментівв розмірі120468,83грн.Вважає, що висновки суду щодо надзвичайно невигідного матеріального становища позивача є необгрунтованими, оскільки категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню, а позивач не надав жодних доказів на підтвердження надзвичайно невигідного матеріального становища внаслідок укладення шлюбного договору. Крім того, в матеріалах справи відсутні докази звернення ОСОБА_3 до ОСОБА_1 з вимогою про зміну або розірвання шлюбного договору відповідно до пункту 5 цього договору. З наведених підстав просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , її представника ОСОБА_2 на підтримання доводів апеляційної скарги, заперечення представника ОСОБА_3 - ОСОБА_4 щодо задоволення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарги підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частина 3 ст. 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з ч.ч. 1,2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з положеннями ч.ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.(ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Судом першої інстанції встановлено, що 14 лютого 2015 року між позивачем та відповідачем укладено шлюб.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23.08.2023, розірвано шлюб між ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який зареєстрований 14 лютого 2015 року у Звенигородській сільській раді Пустомитівського району Львівської області, про що зроблено відповідний актовий запис №3.

28.07.2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Петруняк І.В.

Оскаржуваним п.1 шлюбного договору встановлено, що все майно (рухоме і нерухоме), що придбано подружжям під час перебування у шлюбі, є спільною сумісною власністю подружжя, крім наступного: квартира АДРЕСА_1 , яка набувається під час шлюбу на ім`я ОСОБА_1 , є її особистою власністю.

Пунктом 2 шлюбного договору від 28.07.2016 передбачено, що своєю особистою приватною власністю ОСОБА_1 володіє, користується і розпоряджається на власний розсуд, вчиняє будь-які дії щодо свого майна, не узгоджуючи питання із чоловіком.

Частинами першою, дев`ятою статті 7 СК України встановлено, що сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Договір, в тому числі шлюбний договір, насамперед є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Частина третя статті 6 ЦК України передбачає, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, надаючи, таким чином, особам право вибору: використати існуючі норми законодавства для регулювання своїх стосунків або встановити для цих стосунків власні правила поведінки.

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше, можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Таким чином, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках, якщо існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; заборона випливає із змісту акта законодавства; така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.

Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України, підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України є обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Привирішенні споруслід враховуватикритерії правомірностішлюбного договору,якими є,по-перше,відсутність суперечностейміж йогозмістом тавимогами закону,тобто відповідністьдоговору імперативнимнормам та,по-друге,дотримання моральнихзасад суспільства.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та визнаючи частково недійсним пункт 1 оспорюваного шлюбного договору в частині тієї умови, що квартира АДРЕСА_1 , яка набувається під час шлюбу на ім`я ОСОБА_1 , є її особистою власністю, суд першої інстанції керувався положеннями частини 5 статті 93 СК України, відповідно до якої шлюбним договором не може передаватися у власність одному із подружжя нерухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а оскільки квартира, як нерухоме майно, підлягає державній реєстрації, то ця умова шлюбного договору суперечить законодавству.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, оскільки за укладеним між сторонами шлюбним договором право власності на нерухоме майно, яким є квартира АДРЕСА_1 , не передавалось, а лише визначався правовий режим нерухомого майна квартири АДРЕСА_1 , яке набувається в період шлюбу між ними.

Про те, що шлюбним договором визначався саме правовий режим нерухомого майна, підтверджується також змістом пункту 7 цього шлюбного договору.

Зі змісту шлюбного договору вбачається, що його умови містять взаємні права та обов`язки сторін, і що при його укладенні сторони нотаріусом були попередньо ознайомлені з загальними вимогами чинності правочину, повністю усвідомлюючи значення своїх дій та згідно вільного волевиявлення, яке відповідає внутрішній волі як учасників цього правочин, розуміючи його природу, а також свої права та обов`язки за договором, знаходячись у зареєстрованому шлюбі та маючи на меті урегулювання майнових відносин між собоюі визначення майнових прав та обов`язків.

На думкуколегії суддів,шлюбний договірне суперечитьзакону,за йогоумовами перехідправа власностіна нерухомемайно відодного власникадо іншого,яке підлягаєдержавній реєстрації,невідбувався,оскільки ушлюбному договорівідсутня умоващодо передачіу власністьвідповідачу чипозивачу нерухомогомайна,яке підлягаєдержавній реєстрації.

З врахуванням вищенаведеного, колегія суддів приходить до висновку, що оспорюваний пункт перший шлюбного договору в частині щодо квартири АДРЕСА_1 , яка набувається під час шлюбу на ім`я ОСОБА_1 , є її особистою власністю, не суперечить частині 5 статті 93 СК України, так як за цією умовою договору сторони не передбачили передачу у власність один одному нерухомого майна, право на яке підлягає державній реєстрації, а лише встановили правовий режим майна.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частини першоїстатті 215 ЦК Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятоюстатті 203 ЦК Українизміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, як на підстави для визнання оспорюваного пункту шлюбного договору недійсним, позивач також покликався на статті 229, 230, 231 ЦК України.

Обгрунтовуючи підстави для визнання недійсним пунктів 1 та 2 шлюбного договору в частині, що стосується квартири АДРЕСА_1 , позивач покликався на те, що він погодився укласти шлюбний договір бажаючи зберегти сім`ю, не усвідомлюючи, що дружина ввела його в оману, маючи намір заволодіти квартирою, придбаною за його кошти.

Відповідно до частини першоїстатті 230 ЦК Україниякщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина першастатті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумаченнястатті 230 ЦК Українисвідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У постанові Верховного Суду від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15 зазначено, що «обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину. Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину застаттею 230 ЦК України».

Схожі правові висновки викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 753/10863/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі №522/24006/17, від 26 липня 2022 року у справі № 760/21633/15.

Враховуючи те, що позивач не довів навмисне введення відповідачкою його в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину, щодо обставин, які мають істотне значення, а саме, щодо обставин, які б могли вплинути на вчинення правочину, щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін за цим договором, а також враховуючи відсутність умислу відповідачки ввести в оману позивача, щоб спонукати його до укладення правочину, колегія суддів вважає відсутніми підстави для визнання недійсним пунтку 1 шлюбного договору щодо квартири АДРЕСА_1 , з підстав, передбачених статтею 230 ЦК України.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач, як на підставу для визнання недійсним пункту 1 шлюбного договору щодо квартири АДРЕСА_1 , також покликалася на статтю 229 ЦК України.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

Відповідно до роз`яснень пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК Україниповинна довести наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Стаття 229 ЦК України передбачає, що помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Тобто, не є істотною помилка в мотивах правочину, тобто, в причинах, які спонукали до його укладення, крім випадків, встановлених законом.

Колегія суддів вважає недоведеними належними та допустимими доказами твердження позивача, що оспорюваний шлюбний договір, що стосується квартири АДРЕСА_1 , був укладений під впливом помилки, під впливом обману, оскільки підставою для визнання договору недійсним, який вчинено внаслідок обману чи внаслідок помилки є те, що особа, яка вчинила правочин, помилялася щодо обставин, які мають істотне значення, або якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, а не щодо причин, які спонукали до укладення шлюбного договору.

За вищенаведеного, колегія суддів вважає, що не можуть бути підставою для визнання недійсним пункту 1 шлюбного договору, що стосується квартири АДРЕСА_1 , покликання позивача на обман, помилку щодо мотивів, які спонукали його до укладення шлюбного договору.

Твердження позивача про відсутність у нього вільного волевиявлення при укладенні шлюбного договору щодо включення до нього умов про визнання квартири АДРЕСА_1 особистою власністю дружини, спростовуються вищенаведеним, умовами шлюбного договору.

Оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами, що шлюбний договір вчинений ним проти його справжньої волі внаслідок застосування до нього фізичного чи психічного тиску з боку відповідачки або з боку іншої особи, колегія суддів вважає відсутніми підстави для визнання недійсним пункту 1 шлюбного договору в частині, що стосується квартири АДРЕСА_1 підстав, передбачених статтею 231 ЦК України.

Також не знайшли свого підтвердження доводи позивача щодо його перебування в надзвичайно невигідному матеріальному становищі, оскільки в пункті 1 шлюбного договору йдеться ще про інше рухоме і нерухоме майно, що придбане подружжям під час перебування у шлюбі, яке згідно з умовами шлюбного договору є спільною сумісною власністю подружжя.

Крім цього, покликання позивача на намір відповідачки виселити його з квартири, як на доказ того, що умовами договору його поставлено у надзвичайно невигідне матеріальне становище, не заслуговують на увагу, оскільки такі, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, не підтверджені належними та допустимими доказами.

Частина 1 статті 316 ЦК України передбачає, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно з частиною 1 статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь які дії, які не суперечать закону. (частини 1 та 2 статті 319 ЦК України).

Враховуючи вищезазначені норми законодавства, колегія суддів вважає відсутніми підстави для визнання недійсним пункту 2 шлюбного договору.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до висновку про скасування рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 09 січня 2024 року та відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 .

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Шевченківськогорайонного судум.Львова від09січня 2024року скасувати та ухвалити постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 07.11.2024 року.

Головуючий: Н.О. Шеремета

Судді: О.М. Ванівський

Р.П. Цяцяк