Рішення

від 15.01.2024 по справі 922/3529/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" січня 2024 р.м. ХарківСправа № 922/3529/20 (922/4358/23)

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Міньковського С.В.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариство з обмеженою відповідальністю "Азотфострейд" до Селянське (фермерське) господарство "Золотий колос" про стягнення заборгованості в межах справи № 922/3529/20 про банкрутство ТОВ "Азотфострейд"без виклику учасників справи

ВСТАНОВИВ:

ТОВ "Азотфострейд" в особі арбітражного керуючого ліквідатора Саутенко С.О. звернулось до Господарського суду Харківської області з заявою в порядку статті 61 Кодексу України з процедур банкрутства до Селянського (фермерське) господарство "Золотий колос", в якій просить суд стягнути з Селянського (фермерське) господарство "Золотий колос" суму заборгованості з оплати поставленого товару в розмірі 113 701,00 грн (згідно рахунку-фактури №СФ0000126 від 20.10.2017 на суму 376080,00 грн та видаткової накладної №РН-0000025 від 13.02.2019 на суму 226525,00 грн), а також судові витрати покласти на відповідача.

Ухвалою суду від 17.10.2023 залишено без руху позовну заяву ліквідатора, зобов`язавши позивача усунути недоліки і надати суду: - обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; - докази сплати судового збору у розмірі 2684,00 грн.

23.10.2023 позивач надав суду заяву про усунення недоліків.

Ухвалою суду від 25.10.2023 р. прийнято позовну заяву ліквідатора ТОВ "Азотфострейд" до розгляду, відкрито провадження за №922/4358/23 в межах справи № 922/3529/20, постановлено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомленням (виклику) учасників справи, відповідачу згідно зі ст.ст. 250, 251 ГПК України встановити строк 15 календарних днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву та заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з доказами їхнього надсилання (надання) позивачу, позивачу згідно зі ст. 251 ГПК України встановити строк 5 календарних днів з дня отримання відзиву для подання до суду відповіді на відзив з доказами її надсилання (надання) відповідачу та заяви із запереченнями проти розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, відповідачу відповідно до ст. 251 ГПК України встановити строк 5 календарних днів з дня отримання відповіді на відзив для подання до суду заперечень з доказами їхнього надсилання (надання) позивачу.

До суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву (вх. № 31101 від 14.11.2023 р.), в якому відповідач заперечує проти позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та недоведеними належними доказами та просить суд відмовити в задоволенні позову.

В обґрунтування своїх заперечень на позовну заяву відповідач зазначає, що надані позивачем копії первинних документів не можна вважати належними та допустимими доказами поставки товару, оскільки вони не відповідають вимогам, встановленим для первинних документів та не містять обов`язкових реквізитів передбачених законом, у т.ч. податкова накладна не підписана єдиною уповноваженою особою відповідача, а саме директором, навпроти підпису не зазначено прізвище, ім`я, по батькові особи, яка підписала видаткову накладну, відповідачу також невідомо звідки взялася видаткова накладна № РН 0000025 від лютого 2019 р. Позивач звертає увагу суду на той факт, що проміжок часу між рахунком фактурою № СФ -0000126 від 20.10.2017 р. та видатковою накладною № РН-0000025 датованої лютим 2019 року є значний та не має відношення один до одного, в них зазначено різні ТМЦ, більш того у видатковій накладній № РН-0000025 зазначено селітру аміачну щодо якої у сторін ніколи не виникало домовленостей .

Відповідь на відзив позивачем до суду не надано.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

20.10.2017 позивачем виписано одержувачу СФГ «Золотий Колос» рахунок фактуру №СФ-0000126 на поставку добрива азотно-фосфатно-калійного комплексного марки 16-16-16-6(s) в кількості 40 т за ціною 7835 грн за тону на загальну суму 376080,00 грн, який дійсний до оплати до 21.10.2017 р. та підписаний невідомою особою.

Згідно виписки банку позивача - ПАТ «УКРСОЦБАНК» від 23.10.2017 р. від СФГ «Золотий Колос» надійшла часткова оплата за добриво згідно рахунку-фактури №СФ-0000126 від 20.10.2017 р. на суму 112824,00 грн.

Позивачем також надана видаткова накладна № РН-0000025 від 13.02.2019 р., з якої вбачається , що позивач поставив відповідачу селітру аміачну в кількості 20,5 т за ціною 9208,33 грн за тону на загальну суму 226525,00 грн, проте ця накладна містить відбитки печаток обох підприємств, підпис директора позивача - Соломянюка С.В. та підпис невідомої особи від відповідача, оскільки не зазначено її посади, або іншіх даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

01.09.2023 позивач направив відповідачу претензію, в якій просив протягом 10 днів з дня отримання даної претензії оплатити заборгованість в сумі 113701,00 грн.

Виходячи з встановлених обставин, суд при вирішенні спору застосовує норми права, які регулюють правовідносини сторін.

Положеннями частин 1, 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини, а також інші юридичні факти.

За своєю правовою природою відносини, що склалися між позивачем та відповідачем, є правовідносинами з приводу поставки.

Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.

Як зазначено в ст. 174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків. Правочин може учинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (ст. 205 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Згідно з ч. 1 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Відповідно до ч. 2 ст. 639 ЦК України, якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

Таким чином, законодавством передбачена можливість укладення договорів у спрощеному порядку через ділову переписку - шляхом обміну документами, в тому числі електронними, а також у вигляді конклюдентних дій (прийняття замовлення до виконання).

При цьому договори, укладені зазначеними способами, вважаються такими, що вчинені у письмовій формі.

Виходячи з аналізу положень статей 174, 181 ГК України та статей 202, 205, 208, 626, 628, 638, 639, 655, 712 ЦК України, суд вважає, що виставлення рахунку фактури та приняття товару по видаткові накладній фактично доводить укладання між сторонами договору поставки.

Частиною 1 статті 712 ЦК України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 266 ГК України, предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками.

Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.

Частиною 2 статті 267 ГК України передбачено, що строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.

Пунктом 1 статті 691 ЦК України встановлено, що покупець зобов`язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Статтею 664 ЦК України передбачено, що обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Товар вважається наданим у розпорядження покупця, якщо у строк, встановлений договором, він готовий до передання покупцеві у належному місці і покупець поінформований про це.

За приписами статті 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Отже, двосторонній характер договору поставки зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. З укладенням такого договору постачальник бере на себе обов`язок передати у власність покупця товар належної якості і водночас набуває права вимагати його оплати, а покупець зі свого боку набуває права вимагати від постачальника передачі цього товару та зобов`язаний здійснити оплату.

Суд зазначає, що факт здійснення господарської операції з передачі товару підтверджується, зокрема, первинними бухгалтерськими документами.

Згідно зі ст. 1 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (в редакції Закону України № 1724-VIII від 16.11.2018) первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію.

Підпунктом 2.1 пункту 2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 визначено, що первинні документи - це документи, створені у письмовій або електронній формі, які містять відомості про господарські операції, включаючи розпорядження та дозволи адміністрації (власника) на їх проведення.

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі та повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Вказаний перелік обов`язкових реквізитів кореспондується з пунктом 2.4. Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, згідно якого первинні документи повинні мати такі обов`язкові реквізити: найменування підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), дата складання, зміст та обсяг господарської операції, одиниця виміру господарської операції (у натуральному та/або вартісному виразі), посади і прізвища осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення, особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Підпунктом 2.5 пункту 2 згаданого Положення передбачено, що документ має бути підписаний особисто, а підпис може бути скріплений печаткою.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту виконання господарської операції про передачу відповідачеві товару позивачем було надано суду видаткову накладну № РН-0000025 від 13.02.2019, яка містить лише підпис отримувача, проте назви посади і прізвища особи, відповідальної за здійснення цієї господарської операції і правильність її оформлення від імені відповідача або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у її здійсненні в накладній немає.

За приписами ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що неістотні недоліки в документах, що містять відомості про господарську операцію, не є підставою для невизнання господарської операції, за умови, що такі недоліки не перешкоджають можливості ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції, та містять відомості про дату складання документа, назву підприємства, від імені якого складено документ, зміст та обсяг господарської операції тощо.

Отже, з наданих позивачем документів неможливо ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції від імені відповідача.

Більш того, у рахунку фактурі № СФ00000126 від 20.10.2017 р. зазначається назва товару "Добриво азотно-фосфорно-калійне комплексне марки 16-16-16-6(s)" в кількості 40 тон за ціною 7835,00 грн за тону в загальній сумі 313400,00 грн, а у видаткові накладній значиться товар "Селітра аміачна" в кількості 20,5 тон за ціною 9208,33 грн за тону на загальну суму 226525,00 грн.

Так, Нітроамофоска (NH4H2PO4+NH4NO3+KCl) (Азофоска) - потрійне фізіологічно нейтральне мінеральне добриво - концентроване, азотно-фосфорно-калійне, гранульоване, випускається хімічною промисловістю України (Сумихімпром, Рівнеазот, Тетра-Агро тощо) та іншими країнами Європи, різноманітних марок із різним вмістом та співвідношенням елементів мінерального живлення: N:P: K = 16:16:16, 15:15:15, 21:21:21 та інші.

Селітра - назва мінералів, що містять нітрати лужних і лужноземельних металів (в тому числі їх кристалогідратів). Селітрами називають нітрати амонію, лужних та лужноземельних металів.

Таким чином, це різні товари за різною ціною.

Факт здійснення відповідачем часткової оплати по рахунку-фактурі № СФ-0000125 від 20.10.2017 р. за добриво на суму 112824,00 грн відповідно виписки банку позивача не свідчить про поставку цього товару відповідачу.

В силу положень ч. 4 ст. 236 ГПК України, суд враховує правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 29.01.2020 у справі № 916/922/19, стосовно того, що визначальною ознакою господарської операції є те, що внаслідок її здійснення має відбутися реальний рух активів, отже, судам у розгляді справи належить досліджувати, окрім обставин оформлення первинних документів, наявність або відсутність реального руху такого товару (як-то: обставини здійснення перевезення товару, поставленого за спірною видатковою накладною, обставини зберігання та використання цього товару у господарській діяльності покупця).

Відповідно до п. 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363, в редакції від 25.09.2018 (надалі - Правила), товарно-транспортна накладна (надалі - ТТН) - єдиний для всіх учасників транспортного процесу юридичний документ, що призначений для списання товарно-матеріальних цінностей, обліку на шляху їх переміщення, оприбуткування, складського, оперативного та бухгалтерського обліку, а також для розрахунків за перевезення вантажу та обліку виконаної роботи.

Однак , позивачем не надано жодного доказу здійснення цієї поставки, в тому числі і не надано товарно-транспортної накладної.

Визначення поняття доказів, вимоги щодо доказів, властивостей доказів та порядку їх оцінки врегульовано у главі 5 "Докази та доказування" ГПК України.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно з частинами першою, третьою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосовано у рішенні ЄСПЛ від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання, в першу чергу, національного законодавства та оцінки національними судами (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03 від 28.10.2010 року).

Питання справедливості розгляду не обов`язково постає у разі відсутності будь-яких інших матеріалів на підтвердження отриманих доказів, слід мати на увазі, що у разі, якщо доказ має дуже вагомий характер і якщо відсутній ризик його недостовірності, необхідність у підтверджувальних доказах відповідно зменшується (рішення Європейського суду з прав людини у справі Яременко проти України, no. 32092/02 від 12.06.2008 року).

Враховуючи те, що позивачем до матеріалів справи не надано належних доказів того, що відповідач отримав вказаний у рахунку-фактурі товар, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

В силу ст. 129 ГПК України, судові витрати, підлягають покладенню на позивача.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено "15" січня 2024 р.

СуддяС.В. Міньковський