Постанова

від 17.01.2024 по справі 757/16836/16-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 757/16836/16-ц Головуючий у суді І інстанції Ільєва Т.Г.

Провадження № 22-ц/824/1353/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 січня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 06 липня 2023 року та додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 серпня 2023 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Люкстрейдкомпані Київ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа без самостійних вимог щодо предмету спору - публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит», про визнання осіб такими, що позбавлені права власності та звільнення приміщення,

в с т а н о в и в:

У квітні 2016 року ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» звернулося до суду з вказаним вище позовом, обґрунтовуючи його тим, що воно є власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 серпня 2014 року, укладеного з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29 серпня 2019 року у справі № 757/48837/15-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири відмовлено.

Згідно з рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 червня 2022 року у справі № 757/56842/21-ц було також відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ», третя особа - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», про витребування зазначеної квартири.

Незважаючи на це, попередній власник ОСОБА_1 , а також його дружина - ОСОБА_2 продовжують протиправно користуватись вищевказаною квартирою, категорично відмовляючись добровільно її звільнити та передати ключі позивачу як законному власнику, у зв`язку з чим його право власності порушене та підлягає захисту в судовому порядку.

Позивач вказував, що є власником іншої квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 06 червня 2014 року і його право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

З огляду на викладене та з урахуванням поданої 23 серпня 2022 року заяви про зміну предмету позову позивач просив суд усунути йому перешкоди у користуванні майном шляхом виселення відповідачів з квартири АДРЕСА_1 із наданням їм іншого постійного жилогоприміщення, а саме трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 , а також стягнути з відповідачів понесені судові витрати.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 06 липня 2023 року позов ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» задоволено.

Усунуто перешкоди у користуванні майном ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із квартири АДРЕСА_1 , із одночасним наданням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 іншого постійного жилого приміщення, а саме трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Стягнуто пропорційно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ»судовий збір у розмірі 2 756,00 грн.

Додатковим рішенням Печерського районного суду м. Києва від 01 серпня 2023 року клопотання ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» про ухвалення додаткового рішення у справі задоволено.

Стягнуто в рівних частинах з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ»судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 30 000,00 грн.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, відповідачі звернулися з апеляційною скаргою, в якій просять їх скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи та неправильного застосування норм матеріального права, й ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначають, що судом першої інстанції не встановлено, хто саме в силу приписів статті 109 ЖК УРСР має надавати житлове приміщення при зверненні стягнення на майно, передане в іпотеку.

Вусталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР.

Дійсно, внаслідок відмови в задоволенні позову про виселення, неволодіючий власник несе певні обмеження. Банк при наданні згоди на реалізацію предмета іпотеки мав виконати вимоги частини другої статті 109 ЖК УРСР, оскільки на той час вона вже діяла у зміненій редакції, яка містила заборону виселення боржника за кредитним договором без надання іншого житлового приміщення.

Тобто новий власник може частково поновити свої права шляхом звернення про відшкодування шкоди до продавця, якщо той неналежним чином виконав свої зобов`язання про повне інформування можливих покупців квартири про її обтяження, чи до банку про виконання останнім обов`язку із забезпечення осіб, які підлягають виселенню, іншим житловим приміщенням та відшкодування збитків.

Отже, новий власник не є солідарним боржником разом з банком щодо надання іншого житлового приміщення колишньому власнику при реалізації предмета іпотеки у відповідності до статті 109 ЖК УРСР.

У зв`язку з наведеним відповідачі вважають, що позивач не є особою, яка наділена правом надавати інше житлове приміщення при виселенні старих власників із житлових приміщень з підстав, передбачених частиною другою статті 109 ЖК України. Позивач вправі звернутись до банку з вимогою про виконання обов`язку щодо надання іншого житла відповідачам чи стягнути з банку збитки, спричинені неналежним виконанням його обов`язку по наданню іншого житла іпотекодавцю при продажу предмету іпотеки.

Вказують, що висновок суду першої інстанції про те, що житлові права колишніх власників - відповідачів не порушуються, оскільки вони мають інше житло, де зареєстровані, також є хибним. Приписи статті 109 ЖК УРСР не ставлять обов`язок по наданню іншого житла колишньому власнику при продажу предмету іпотеки - житла, який придбано не за кредитні кошти в залежність від наявності чи відсутності у таких іпотекодавців реєстрації за іншою адресою чи іншого житла у власності.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 06 жовтня 2023 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою суду від 23 жовтня 2023 року закінчено проведення підготовчих дій та призначено справу до розгляду у відкритому судовому засіданні з повідомленням учасників справи.

07 листопада 2023 року до суду апеляційної інстанції від представника позивача - адвоката Нейрановського А.О. надійшов відзив на апеляційну скаргу.

Суд апеляційної інстанції перевірив дотримання стороною позивача встановленого строку на подання відзиву на апеляційну скаргу та дійшов висновку про залишення його без розгляду на підставі статей 126, 360 ЦПК України з огляду на те, що копію ухвали про відкриття апеляційного провадження разом з копією апеляційної скарги та доданими до неї матеріалами ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» отримало засобами поштового зв`язку 12 жовтня 2023 року (а.с. 225, т. 2), а відзив надіслало лише 04 листопада 2023 року (а.с. 250, т. 2), не порушивши клопотання з наведеннямповажних причин, які об`єктивно перешкоджали йому реалізувати право на подання відзиву у встановлений п`ятнадцятиденний строк з моменту отримання вказаної ухвали.

Учасники справи та/або їх представники в судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, а тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд першої інстанції встановив, що ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» є власником нерухомого майна - чотирьохкімнатної квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 13 серпня 2014 року, укладеного з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Охріменко М.С. за реєстровим № 619.

У грудні 2015 року ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29 серпня 2019 року у справі № 757/48837/15-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 09 березня 2021 року та постановою Верховного Суду від 22 вересня 2021 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

За наслідком розгляду зазначеної цивільної справи судами були встановлені обставини спірних правовідносин між сторонами, які мають преюдиціальне значення для вирішення даної справи № 757/16836/16-ц, оскільки провадження у цій справі зупинялося до набрання законної сили судового рішення у справі № 757/48837/15-ц.

У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», про витребування вказаної вище квартири.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 червня 2022 року у справі № 757/56842/21-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 15 березня 2023 року також відмовлено у задоволенні зазначеного позову ОСОБА_1 .

Відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_6 , проте продовжують користуватись вищевказаною квартирою, яка належить на праві власності ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ»,категорично відмовляючись добровільно її звільнити та передати ключі позивачу як законному власнику.

Як встановлено судом, позивач є власником трьохкімнатної квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , на підставі свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів від 06 червня 2014 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Грек А.В. за реєстровим № 849. Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 06 червня 2014 року, що підтверджується відповідним витягом № 22692720.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» як новий власник, що придбав спірне житло, не може користуватися своєю власністю, оскільки попередні власники, які втратили право власності на житло, відмовляються виселятися з нього та протиправно чинять перешкоди законному власнику.

Верховним Судом зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.

В той же час ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» не є кредитором/іпотекодержателем відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ані за кредитними/іпотечними зобов`язаннями, ані у даному спорі, отже позивач не звертав стягнення на спірну квартиру, таке звернення стягнення здійснив кредитор/іпотекодержатель - АТ «Банк «Фінанси та Кредит», але враховуючи дійсні обставини та той факт, що реєстрацією місця проживання відповідачів є адреса: АДРЕСА_6 , задоволення позовних вимог не призведе до порушення права відповідачів на житло у зв`язку із наявністю у відповідачів іншого житлового приміщення для проживання, за якою зареєстроване їх місце проживання, та одночасного надання відповідачам іншого постійного жилого приміщення, а саме трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Такий висновок місцевого суду відповідає обставинам справи та вимогам закону з огляду на наступне.

Конституцією України передбачено як захист права власності (стаття 41), так і захист права на житло (стаття 47).

За приписами статей 316, 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Згідно із частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Здійснення власником свого права власності передусім полягає в безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (частина перша, друга статті 321 ЦК України).

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (частини перша, друга статті 386 ЦК України).

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Положення статей 317, 319, 386, 391 ЦК України визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або квартири, вимагати усунення порушень свого права від будь-яких осіб шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власнику своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до пункту 8 частини першої статті 346 ЦК України право власності припиняється у разі звернення стягнення на майно за зобов`язаннями власника.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК України закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Згідно із частиною першою статті 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Право членів сім`ї власника будинку (квартири) користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім`ї якого вони є; з припиненням права власності особи втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім`ї. Зазначений висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-158цс14.

У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16) та постановах Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» є новим власником квартири АДРЕСА_1 , яке набуло право власності на вказане житло на підставі договору купівлі-продажу квартиривід 13 серпня 2014 року, укладеного з ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» як іпотекодержателем цього нерухомого майна відповідно до статті 38 Закону України «Про іпотеку», пункту 11.1 іпотечного договору від 04 жовтня 2007 року, рішення Апеляційного суду м. Києва від 25 червня 2013 року у справі № 22-ц/796/7079/2013 та ухвали Апеляційного суду м. Києва від 05 листопада 2013 року у справі № 22-ц/796/7079/2013.

Згідно із частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК України).

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою цього жилого приміщення.

Визначальним при вирішенні питання про те, чи є підстави для виселення осіб, які проживають у жилому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно, придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як стаття 40 Закону України «Про іпотеку», так і стаття 109 ЖК України (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин).

За змістом цих норм особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), що є предметом іпотеки, у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, інше постійне житло надається тільки в тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, а за інших обставин є підстава для відмови у задоволенні позову про виселення.

При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.

Аналогічні висновки висловлені у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справах № 6-1449цс15, № 6-2947цс15, 25 листопада 2015 року у справі № 6-1061цс15, 16 грудня 2015 року у справі № 6-1469цс15 та 10 лютого 2016 року у справі № 6-2830цс15.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі №753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) зазначено, що: «частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Аналогічний висновок висловлено і в постанові від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19 (провадження № 14-109цс22) зазначено, що:«порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону №8 98-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу».

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, зобов`язана їх довести, надавши суду докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про такі обставини. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення по справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).

У справі, яка переглядається, встановлено, що спірна чотирьохкімнатна квартира, загальною площею 193,00 кв. м, житловою площею 130,40 кв. м, що знаходиться в будинку по АДРЕСА_8 , з якої ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» просить виселити відповідачів, була предметом іпотеки, але придбана вона не за рахунок кредиту, отриманого на підставі кредитного договору від 04 жовтня 2007 року і повернення якого забезпечене іпотекою.

ОСОБА_1 набув зазначену квартиру у власність на підставі свідоцтва про право власності від 12 січня 2005 року, виданого Головного управління житлового забезпечення КМДА.

Отже, у даному випадку виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 із вказаної квартири можливе лише з одночасним наданням іншого постійного жилого приміщення.

Позивач надав відповідачам таке приміщення, а саме трьохкімнатну квартири АДРЕСА_2 , яка належить йому на праві власності.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ», придбавши нерухоме майно за договором купівлі-продажу квартиривід 13 серпня 2014 року, не може користуватися своєю власністю, хоча внаслідок відчуження предмета іпотеки припинилось право власності ОСОБА_1 на спірну квартиру і, відповідно, право користування цією квартирою ОСОБА_2 також втратила.

Однак, відповідачі більше дев`яти років проживають у спірній квартирі, маючи інше місце реєстрації і проживання, що непропорційно обмежує права ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» на вільне користування майном.

В матеріалах справи наявні докази того, що позивач як новий власник спірної квартири повідомляв відповідачів про виселення та усунення перешкод у користуванні майном у зв`язку зі зміною власника квартири з погодженим строком на добровільне звільнення цього приміщення, однак таку вимогу вони не виконали.

Отже, встановивши, що позивач як новий власник, який придбав спірну квартиру в установленому законом порядку на підставі чинного договору купівлі-продажу, не може користуватися своєю власністю, оскільки відповідачі, які втратили право користування цим житловим приміщенням у зв`язку з його відчуженням, відмовляються виселятися з нього, а також, врахувавши гарантії, передбачені частиною другою статті 109 ЖК України, за наявності відомостей про інше постійне жиле приміщення, яке підлягає наданню відповідачам у зв`язку із припиненням їх права користування спірною квартирою, суд першої інстанції загалом дійшов обґрунтованого висновку про те, що порушене право позивача як нового законного власника спірної квартири підлягає захисту в обраний ним спосіб, а саме: усуненням перешкод у здійсненні користування майном шляхом виселення відповідачів із належної йому на праві власності квартири, яку вони займають без законних на те підстав, із одночасним наданням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 іншого постійного жилого приміщення, а саме трьохкімнатної квартири АДРЕСА_2 .

Колегія суддів вважає, що за встановлених обставин даної справи втручання у право відповідачів на користування спірною квартирою з метою захисту права власності позивача слід визнати таким, що відбулось із легітимною метою та з дотриманням принципу пропорційності і балансу інтересів сторін цього спору.

Доводи апеляційної скарги відповідачів про те, що позивач не є особою, яка наділена правом надавати інше житлове приміщення при виселенні попередніх власників із житлового приміщення з підстав, передбачених частиною другою статті 109 ЖК України, не заслуговують на увагу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц дійшла висновку, що до правовідносин між власником, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, та особами, які мають право користування таким приміщенням, підлягають застосуванню положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» та положення статті 109 ЖК УРСР.

Отже, обмеження права власника, який набув жиле приміщення за результатами звернення стягнення на предмет іпотеки, на підставі статті 109 ЖК УРСР та статті 40 Закону України «Про іпотеку», є передбачуваними. Тлумачення частини другої статті 109 ЖК УРСР з урахуванням глави 26 ЦК України та положень статті 379 ЦК України свідчить, що виселення без надання іншого жилого приміщення відбувається у тому разі, якщо саме це жиле приміщення було придбане за кредитні кошти. У разі якщо предмет іпотеки набувався іпотекодавцем не за рахунок отриманих кредитних коштів, то виселення з вказаного житлового приміщення без надання іншого жилого приміщення не допускається.

Правильність такого висновку підтверджується правовими висновками, сформульованими у постановах Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16 та від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18.

Наявність права осіб, місце проживання яких зареєстровано у набутому позивачем на підставі договору купівлі-продажу іпотечному майні, обмежує право останнього на користування ним.

Частина друга статті 109 ЖК УРСР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) на час укладення правочину щодо відчуження іпотечного майна містила заборону виселення осіб без надання іншого жилого приміщення у випадку, якщо квартира придбана не за рахунок коштів, отриманих у позику.

Отже, як новий власник спірної квартири мав об`єктивну можливість знати про наявність прав відповідачів на користування спірним житлом і при набутті права власності мав усвідомлювати, що відповідачі проживають у квартирі, тому їх виселення без надання іншого житла є неможливим.

Відтак, зазначення іншого постійного жилого приміщення, яке відповідно до закону має бути надане особам одночасно з їхнім виселенням, є обов`язком позивача, який пред`явив відповідні вимоги до суду.

Позивач вправі, а не зобов`язаний, звернутись до іпотекодержателя з вимогою про виконання обов`язку щодо надання іншого житла відповідачам чи стягнути з банку збитки, спричинені неналежним виконанням його обов`язку по наданню іншого житла іпотекодавцю при продажу предмету іпотеки.

Отже, доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про неправильне застосування місцевим судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, а зводяться до переоцінки доказів, яким судом дана належна правова оцінка як кожному окремо, так і в сукупності.

При цьому апеляційна скарга взагалі не містить аргументів на спростування правильності висновків суду першої інстанції, наведених у додатковому рішенні суду від 01 серпня 2023 року щодо розподілу витрат на професійну правничу допомогу, тому колегія суддів відповідно до вимог частини першої статті 367 ЦПК України не вбачає підстав перевіряти законність і обґрунтованість цього судового рішення.

Як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги відповідачів.

За таких обставин, встановивши дійсні обставини справи, суд першої інстанції дав належну правову оцінку зібраним доказам, правильно застосував норми матеріального права, не допустив порушень норм процесуального права, які призвели б до неправильного вирішення спору, та дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ТОВ «Люкстрейдкомпані Київ» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про усунення перешкоди у користуванні майном шляхом виселення з житлового приміщення із наданням іншого постійного житлового приміщення.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У такому разі розподіл судових витрат у вигляді сплаченого відповідачами судового збору за подання апеляційної скарги не проводиться згідно зі статтями 141, 382 ЦПК України.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.

РішенняПечерського районного суду міста Києва від 06 липня 2023 року та додаткове рішення Печерського районного суду міста Києва від 01 серпня 2023 року у даній справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 19 січня 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній