Рішення

від 18.01.2024 по справі 759/17351/23

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/17351/23

№ 2/759/1545/24

18 січня 2024 року Святошинський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Бабич Н.Д.,

за участю секретаря судового засідання - Стеблецького В.В.,

представника позивача -Кеню Д.В.,

представника відповідача - ОСОБА_4,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Преміум Лігал Колекшн" до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних,-

ВСТАНОВИВ:

11.09.2023 р. до суду надійшов вказаний позов, в якому позивач просив стягнути з відповідача три відсотки річних від суми боргу в розмірі 21 634,23 доларів США.

Позовні вимоги позивач обгрунтовує неналежним виконанням відповідачем забов`язань та отримання права вимоги до нього позивачем на підставі договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за кредитним договором укладеного між ПАТ КБ "Надра" та відповідачем.

Ухвалою судді від 13.09.2023 року у справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання (а.с. 27 т.1).

15.11.2023 р до суду від представника відповідача надійшов відзив на позов, в якому останній проти вимог позивача заперечував з підстав його необгрунтованості (а.с. 136-143 т.1).

22.11.2023 р. до суду від представника позивача надійшла відповідь на позов, в якому останній вимоги позову підтримав з підстав викладених в позові, яка надійшла до суду на електронну адресу (а.с. 154-162 т.1).

27.11.2023 р. до суду від представника позивача надійшла відповідь на позов, в якому останній вимоги позову підтримав з підстав викладених в позов (а.с. 219-222, 237-б т.1).

06.12.2023 р. до суду від представника позивача надійшла заява про зменшення розміру позовних вимог, в якому останній просив стягнути звідповідача три відсотки річних від суми боргу в розмірі 19 500,67 доларів США. (а.с. 218 т.1).

11.12.2023 р. до суду від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив (а.с. 240-242 т.1).

Ухвалою суду від 11.12.2023 р. у справі закрито підготовче провадження та призначено до судового рзгляду (а.с. 247 т.1).

18.12.2023 р. до суду від представника позивача надійшли письмові пояснення на заперечення на відповідь на відзив (а.с.1-2 т.2).

18.01.2024 р до суду від представника позивача надійшла заява про застосування строку позовної давності (а.с.7-10 т.2).

В судовому засіданні представник позивача Кеню Д.В. підтримав позовні вимоги з врахуванням заяви про зменшення розміру позовних вимог та наполягав на їх задоволенні з підстав, викладених у позові.

В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_3 позовні вимог не визнав, просив в задоволенні позову відмовити з підстав викладених у відзиві на позов, а також наполягав на необхідності застосування наслідків пропуску строку позовної давності позивачем.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши надані суду докази та оцінивши їх у сукупності, судом встановлені наступні фактичні обставини справи і відповідні їм правовідносини.

08.04.200 р. між ВАТ КБ "Надра" (кредитор) та ОСОБА_1 (позичальник) було укладено кредитний договір №158/П/42/2008-840, згідно якого позичальник отримав кредит в сумі 187097,03 доларів США на строк до 12.04.2028 зі сплатою 13,59 відсотків річних. (а.с. 6-8).

В забезпечення повернення кредиту було укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Яремчанського міського нотаріального округу Могилевич Л.В. за реєстровим номером 491, предметом іпотеки є земельна ділянка, площею 0,25 га, кадастровим номером 2611093001:16:005:0028, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . (а.с. 9-11)

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23.11.2010 р. стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ "КБ "Надра" заборгованість за кредитним договором №158/П/42/2008-840 у розмірі 247 190,30 доларів США (а.с. 12).

30.04.2020 р. між ПАТ "КБ "Надра", який є правонаступником ВАТ "КБ "Надра", та ТОВ "Преміум Лігал Колекшт" було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) права вимоги № GL3N217215_ПВ, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравець О.О. за реєстровиним № 2891 (а.с. 13-15).

Згідно реєстру договорів, права вимоги за якими відступаються, та боржників/поручителів/застадоводавців/дебіторів за такими договорами, під № 253, боржник, ОСОБА_1 , кредитний договір №158/П/42/2008-840 та договір іпотеки, борг на суму 6 026 979,69 (а.с. 16-17).

Таким чином, позивачем доведено право вимоги до відповідача за укладеними договорами.

Надаючи оцінку доводам сторін в контексті обставин спірних правовідносин суд виходить з наступного.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі ст. 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 516 ЦК України ).

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Відповідно до ч.1 ст.509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають із підстав, передбачених статтею 11 ЦК України , зокрема договорів.

За змістом положень ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст.530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ч.1, 2 ст.1054 ЦК України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити відсотки. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

За приписами ч.1 ст.1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно зі ст.610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За приписами статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; чинне законодавство (частина перша статті 598, статті 599-601, 604-609 ЦК) не пов`язує припинення зобов`язання з прийняттям судового рішення.

За обставинами спірних правовідносин судом встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 23.11.2010 р. стягнуто з ОСОБА_1 на користь ВАТ "КБ "Надра" заборгованість за кредитним договором №158/П/42/2008-840 у розмірі 247 190,30 доларів США.

Судом встановлено, що рішення суду не було пред`явлено до примусового виконання, наразі це сторонами не оспорюється.

Положеннями ст.611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до ч.1 ст.625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Саме такий висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладений у постанові від 01.10.2014 року у справі № 6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 року у справі № 686/21962/15-ц.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц, від 31.10.2018 у справі № 202/4494/16-ц, якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються ч.2 ст.625 ЦК, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за кредитним договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 310/11534/13-ц, від 04.06. 2019 у справі № 916/190/18.

Відтак, у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (ч.2 ст.625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати та три відсотки річних від простроченої суми.

Тобто нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції не є штрафними санкціями, а засобом захисту коштів кредитора від знецінення, оскільки передбачена законом, а не договором.

За змістом цієї норми закону нарахування трьох процентів річних та індексу інфляції входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 01.10.2014 у справі №6-113цс14, з якою погодилась Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, провадження №14-16цс18.

Окрім того, у постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 20.01.2016 у справі № 6-2759цс15 про те, що правовідносини, які виникають з приводу виконання судових рішень, врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», і до них не можуть застосовуватися норми, що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України ).

На цій підставі, позивач просить стягнути 3% річних від суми кредитної заборгованості, яка становить за його підрахунком 19 500,67 доларів США, за період з 02.04.2017 по 01.01.2020 (а.с. 238).

У своїх запереченнях сторона відповідача просив застосувати строки позовної давності до позовних вимог і з цих підстав відмовити у позові.

Главою 19 Цивільного Кодексу визначено строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, тобто позовну давність.

За змістом статті 256 ЦК України , позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. А згідно з частиною другою цієї статті терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

За змістом статті 252 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Стаття 267 ЦК України передбачає, що особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

При цьому відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі безпідставності позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Крім того, відповідно до пункту 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення», встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову з підстав пропуску строку позовної давності, суд має встановити обґрунтованість чи безпідставність позовних вимог, належним чином мотивувати свої висновки. Так, у випадку обґрунтованості позовних вимог суд може відмовити у їх задоволенні у зв`язку з пропуском строку позовної давності. У випадку недоведеності позову суд відмовляє у його задоволенні саме з цих підстав, а не застосовує наслідки пропуску позовної давності.

Стаття 257 ЦК України визначає, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Початок перебігу позовної давності визначається статтею 261 ЦК України.

Так, за загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦКУкраїни ). За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (ч.5 ст.261 ЦКУкраїни ).

За матеріалами справи судом встановлено, що на виконання рішення суду від 23.11.2010 позивач не отримував виконавчий лист про стягнення з відповідача на користь ВАТ КБ «Надра» заборгованості за кредитним договором № №158/П/42/2008-840 у розмірі 247190,30 доларів США. В той же час відповідне рішення суду набрало законної сили 05.01.2013, а отже виконавчий лист мав бути отриманий позивачем та пред`явлений до виконання у строк до 05.01.2016.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч.ч.3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст.78 ЦПК України).

Натомість всупереч вимог ст.ст.12, 81 ЦПК України суду не надано доказів того, що позивач звертався до суду в межах строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, тобто в період часу до 27.07.2013, з заявою про видачу виконавчого листа в частині стягнення загальної суми кредитної заборгованості або з заявою про роз`яснення порядку виконання рішення суду. Також суду не надано доказів того, що позивач не погоджувався з тим, що за рішенням суду від 15.07.2010 він мав отримати два окремих виконавчих листи для виконання судового рішення в частині стягнення заборгованості за кредитним договором та в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, а не один, в якому будуть зазначені обидві ці вимоги.

Не надано суду і доказів того, що позивач звертався до суду з заявою про поновлення строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, незважаючи на те, що з 23.11.2010 (момент, коли стягувач знав про неналежне виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором) сплинуло вже понад 10 років часу.

Варто звернути увагу, що строк пред`явлення виконавчого документа до виконання (виконавча давність) це встановлений законом строк, протягом якого виконавчий документ може бути пред`явлений до виконання і стати підставою для відкриття виконавчого провадження та проведення виконавчих дій, спрямованих на реалізацію припису судового рішення. Пропуск виконавчої давності, за загальним правилом, тягне за собою неможливість звернутися до виконавця для примусового виконання судового рішення.

Значення виконавчої давності полягає у тому, що вона сприяє чіткому і правильному виконанню рішень судів, а також забезпечує визначеність у взаємовідносинах та дисциплінує учасників матеріальних правовідносин, сприяє стійкості та стабільності обороту, стимулює активність його учасників у здійсненні належним чином їх прав та обов`язків, посилює взаємний контроль за виконанням зобов`язань.

Суд при вирішенні питання про поновлення строку для пред`явлення до виконання виконавчого документа повинен з`ясувати питання щодо причин пропуску цього строку та залежно від характеру цих причин зробити висновок про їх поважність чи неповажність, дійти висновку про наявність чи відсутність підстав для поновлення строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання. Поважними можуть бути визнані лише ті причини, що виникли внаслідок обставин, об`єктивно незалежних від волі заінтересованої особи, які безпосередньо унеможливлювали або ускладнювали можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом або судом строк.

Аналіз правового регулювання наслідків пропуску строку виконавчої давності свідчить, що в такому випадку стягувач втрачає право вимоги примусового виконання боржником своїх зобов`язань, дійсність яких підтверджена судовим рішенням, проте це не перешкоджає добровільному виконанню зобов`язання боржником. Отже за своїм змістом зобов`язання боржника перед стягувачем, який пропустив строк виконавчої давності, відповідає ознакам натурального (задавненого) зобов`язання, тобто простроченого зобов`язання, яке не підлягає виконанню в примусовому порядку.

В той же час Верховний Суд у постанові від 28.09.2021 у справі №759/4755/19, вирішуючи спір за схожих обставин між банком та позичальником, зазначив про відсутність підстав вважати зобов`язання позичальника за кредитним договором натуральним зобов`язанням, оскільки заочним рішенням суду від 10.12.2013 у справі №759/15639/13-ц стягнено з позичальника на користь банку заборгованість за таким кредитним договором, тобто вимога банку про стягнення заборгованості за кредитом вже захищена у судовому (примусовому) порядку. Також Верховний Суд зазначив, що не має правового значення та обставина, що банком пропущено строк для пред`явлення виконавчих листів у справі № 759/15639/13-ц до виконання.

Натомість у постанові Верховного Суду від 23.11.2022 у справі №285/3536/20 вказується, що тлумачення положень ч.1 ст.267, п.4 ч.1 ст.602, ст.625 ЦК України України з урахуванням принципу розумності свідчить, що:

- натуральним зобов`язанням (obligatio naturalis) є зобов`язання, вимога в якому не може бути захищена в судовому (примусовому) порядку, оскільки боржник заявив про застосування позовної давності і яка застосована судом, але добровільне виконання якої не є безпідставно набутим майном;

- задавненим зобов`язанням є зобов`язання, в якому стосовно задавненої вимоги спливла позовна давність, кредитор не пред`являє в судовому порядку позову про захист задавненої вимоги і боржник відповідно не заявив про застосування до неї позовної давності;

- законодавець в п.4 ч.1 ст.602 ЦК України України передбачає заборону для зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності в задавненому зобов`язанні для охорони інтересів боржника. Сплив позовної давності при пред`явленій позовній вимозі кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності. Зарахування, яке є по своїй суті замінником належного виконання зобов`язання, не має створювати механізм обходу заборони передбаченої в пункті 4 частини першої статті 602 ЦК. Така заборона стосується випадку, коли кредитор ініціює зарахування за задавненою вимогою. У такому разі кредитор за допомогою зарахування може обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору в межах пред`явленої позовної вимоги кредитором в судовому порядку про стягнення боргу, за яким сплинула позовна даність, і яка дозволяє боржнику заявити про застосування позовної давності;

- очевидно, що аналогічний підхід для охорони інтересів боржника при задавненому зобов`язанні має бути й стосовно 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу в задавненому зобов`язанні. Пред`явлення кредитором, при існуванні задавненої вимоги, тільки позову про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати, дозволяє кредитору обійти охорону, що надається боржнику при спливі позовної давності, і досягнути результату, який недоступний кредитору при пред`явленні позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, і яка забезпечує можливість боржнику заявити про застосування до неї позовної давності. Тобто складається доволі нерозумна ситуація: зі спливом позовної давності і неможливістю захисту задавненої вимоги кредитор зберігає можливість постійно подавати вимоги про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, нарахованих на задавнену вимогу, що означає по суті виконання задавненої вимоги і без можливості боржнику заявити про застосування позовної давності до задавненої вимоги;

- приватне право не може допускати ситуацію за якої кредитор, при існуванні задавненої вимоги, пред`являє тільки позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, без позовної вимоги про стягнення задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних та інфляційні втрати. Оскільки це позбавляє боржника можливості заявити про застосування до задавненої вимоги позовну давність, а кредитору надає можливість обійти застосування до задавненої вимоги позовної давності. Тому кредитор, для охорони інтересів боржника, може пред`явити позов про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат, які нараховані на задавнену вимогу, тільки разом з пред`явленням позову про стягнення задавненої вимоги.

Надаючи оцінку обставинам спірних правовідносин з урахуванням вищенаведених висновків Верховного Суду, суд виходить з наступного.

Згідно ч.4 ст.263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Аналіз зазначеної норми закону свідчить, що суди зобов`язані враховувати висновки Верховного Суду щодо застосування відповідних норм права, проте не обмежені у можливості вирішувати спір в інший спосіб, ніж подібний спір вирішено Верховним Судом у випадках, коли є неоднозначність у способі застосування та тлумачення відповідних норм права, яка відображена у різних постановах Верховного Суду. Також закон не визначає алгоритму дій суду першої інстанції у випадку наявності розбіжності у способах застосування норм права до спірних правовідносин, викладених у різних постановах Верховного Суду.

У пункті 70 рішення від 18 січня 2001 року у справі «Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом суд не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці зазначає, що причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Відповідно до статті 3 ЦК України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту (постанова Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17).

Добросовісність це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (постанова Верховного Суду від 10.04.2019 у справі №390/34/17).

На осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки. При цьому під добросовісністю необхідно розуміти таку реалізацію прав і виконання обов`язків, що передбачають користування правами за призначенням, здійснення обов`язків у межах, визначених законом, недопустимість посягання на права інших учасників цивільного процесу, заборона зловживати наданими правами. (постанова Верховного Суду від 18.10.2021 у справі №299/3611/19).

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанови Верховного Суду від 16.06.2021 у справі №554/4741/19, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, від 18.04.2022 у справі № 520/1185/16-ц).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відповідно до ст.20 ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

У постанові Верховного Суду від 13.03.2023 у справі №554/9126/20 зазначено, що «тлумачення ст.20 ЦК України України з урахуванням принципу розумності свідчить, що здійснення права на захист на власний розсуд означає, що управнений суб`єкт: 1) має можливість вибору типу поведінки - реалізовувати чи не реалізовувати своє право на захист; 2) у випадку, якщо буде обрана реалізація права на захист - має можливість вибору форми захисту, тобто звернутися до юрисдикційного (судового чи іншого) чи неюрисдикційного захисту суб`єктивного цивільного права чи законного інтересу, а також можливість поєднання цих форм захисту; 3) самостійно обрати спосіб захисту в межах тієї чи іншої форми захисту, а також визначає доцільність поєднання способів захисту чи заміну одного способу захисту іншим.

Водночас така свобода захисту "на власний розсуд" має і зворотну сторону - обрання однієї форми чи певного засобу захисту жодним чином не перешкоджає настанню обставин, які можуть тим чи іншим чином нівелювати корисний ефект від звернення до іншої форми чи способу захисту.»

Цивільне судочинство ґрунтується на засадах змагальності та диспозитивності, які передбачають, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч.3 ст.13 ЦПК України) і несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій (ч.4 ст.12 ЦПК України). Аналогічні приписи містилися і у ст.ст.10, 11 ЦПК України в редакції, яка діяла на момент виникнення у позивача права на отримання виконавчих листів на виконання рішення Придніпровського районного суду м. Черкаси від 15.07.2010 у справі №2-3481/10.

Статтею 613 ЦК України передбачено, що кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг виконати свого обов`язку. Якщо кредитор не вчинив дії, до вчинення яких боржник не міг виконати свій обов`язок, виконання зобов`язання може бути відстрочене на час прострочення кредитора. Боржник за грошовим зобов`язанням не сплачує проценти за час прострочення кредитора.

Відповідно до ч.2 ст.368 ЦПК України (в редакції, яка діяла на момент виникнення у позивача права на отримання виконавчого листа) за кожним судовим рішенням, яке набрало законної сили, за заявою осіб, на користь яких воно ухвалено, видається один виконавчий лист. Якщо на підставі ухваленого рішення належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, або якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів чи проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувачів видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним виконавчим листом.

Отже за змістом вищенаведених норм слід виснувати, що саме стягувачу належить право пред`явлення до примусового виконання судового рішення. Не отримання стягувачем виконавчого листа та невжиття заходів для пред`явлення такого виконавчого листа до виконання у встановленому законом порядку, в тому числі пропуск стягувачем строку виконавчої давності, свідчить про фактичну відмову стягувача від примусового виконання судового рішення. Пропуск стягувачем строку виконавчої давності є підставою для покладання на нього наслідків прострочення кредитора.

Аналіз обставин спірних правовідносин свідчить, що стягувач не скористався належним чином своїм правом на отримання виконавчого листа про стягнення загальної суми заборгованості за кредитним договором, та пред`явлення його до примусового виконання у визначений законом строк, хоча до спливу такого строку достеменно знав про заборгованості відповідача. Доказів поновлення строку виконавчої давності для такого виконавчого листа суду не надано. На теперішній час відповідно до п.3 ч.1 ст.255 ЦПК України позивач не має права повторно заявити вимогу до відповідача про стягнення непогашеної кредитної заборгованості за кредитним договором. Отже, зобов`язання відповідача з погашення кредитної заборгованості фактично є задавненим, внаслідок чого позивач позбавлений права вимагати його примусового виконання та судового способу захисту своїх інтересів.

При цьому суд враховує, що спірна ситуація не обумовлена недобросовісною поведінкою відповідача, оскільки саме стягувач не пред`явив виконавчий лист до виконання.

Таким чином, беручи до уваги вищевикладене, керуючись засадами справедливості, добросовісності та розумності, суд доходить висновку, що приватне право не може допускати ситуацію, за якої кредитор (стягувач), який пропустив строк пред`явлення виконавчого листа до виконання, пред`являє тільки позов про стягнення 3 % річних без вимоги про поновлення строків виконавчої давності для задавненої вимоги, на яку нараховуються 3 % річних, оскільки подібна ситуація дозволяє кредитору (стягувачу) обійти застосування наслідків пропуску строків виконавчої давності. Тому кредитор (стягувач), задля забезпечення балансу справедливості та охорони інтересів боржника, може пред`явити позов про стягнення 3 % річних, які нараховані на залишок заборгованості по виконавчому листу, за яким пропущений строк пред`явлення його до виконання, тільки за умови поновлення йому строків давності за виконавчими листами.

За таких обставин у задоволенні позовних вимог, слід відмовити в повному обсязі.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд виходить з того, що судові витрати складаються з витрат позивача з оплати судового збору при поданні позову. Оскільки позов не підлягає задоволенню, то на підставі ч.1, 2 ст.141 ЦПК України понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

На підставі викладеного та, керуючись ст. ст. 3, 20251, 252, 256, 267, 509,512, 514, 516, 526, 530, 598, 610, 611, 625, 1077 Цк України, ст.ст. 3, 4, 5, 10, 12, 13, 19, 76-81, 141, 259, 265, 268 ,273, 274, 277, 279, Цивільного процесуального кодексу України, суд, -

УХВАЛИВ:

Товариству з обмеженою відповідальністю "Преміум Лігал Колекшн" в задоволенні позову до ОСОБА_1 про стягнення трьох відсотків річних,- відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення.

Повний текст рішення виготовлено та підписано 25 січня 2024 року.

Суддя: Бабич Н.Д.