Рішення

від 15.01.2024 по справі 914/2362/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15.01.2024 Справа № 914/2362/23

Господарський суд Львівської області у складі головуючої судді Зоряни ГОРЕЦЬКОЇ, при секретарі Марті ПРИШЛЯК, розглянув у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «Біля Універмагу», м. Львів,

до відповідача: Львівського міського комунального підприємства «Львівводоканал», м. Львів,

про визнання недійсними договорів,

представники сторін

від позивача: Матушек В. В.;

від відповідача: Сорока Д. М.;

ІСТОРІЯ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

В провадженні Господарського суду Львівської області перебуває справа за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Біля Універмагу» до Львівського міського комунального підприємства «Львівводоканал» про визнання недійсними договорів.

Ухвалою від 18.08.2023 відкрито провадження по справі за правилами загального позовного провадження.

13.11.2023 закрито підготовче провадження по справі та призначено до судового розгляду по суті.

Враховуючи, що зібраних в матеріалах справи доказів достатньо для з`ясування обставин справи та прийняття рішення судом 15.01.2023 проголошено вступну та резолютивну частини рішення по справі.

АРГУМЕНТИ СТОРІН

Позиція позивача

Позивач просить визнати недійсним з моменту укладення договори про реструктуризацію заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення №305530 від 23.06.2023 та №305530 від 06.09.2023.

Підставою для визнання вказаних договорів недійсними на думку позивача є те, що ОСОБА_1 підписав вказані договори не маючи на це жодних повноважень, а тому такі договори порушують права товариства.

Позиція відповідача

Відповідач зазначає, що визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити наявність підтверджених належними та допустимими доказами обставин, які вказують на те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно.

Крім того, ЛМКП «Львівводоканал» не було відомо про відсутність у комерційного директора Корнякова С.В. повноважень для підписання оспорюваних договорів, а відтак договори про реструктуризацію заборгованості не можуть бути визнані недійсними.

ОБСТАВИНИ ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

01 серпня 2008 року між ТзОВ «Біля Універмагу» та ЛМКП «Львівводоканал» укладено договір № 305530 на подачу води з комунального водопроводу та приймання стічних вод до каналізаційної мережі (далі Договір).

Протягом квітня - жовтня 2021 працівниками ЛМКП Львівводоканал були проведені перевірки стану водопровідних мереж ТзОВ «Біля Універмагу», що знаходяться на території ринку за адресою АДРЕСА_1 . В ході проведених обстежень було встановлено факт безоблікового водокористування на території ринку та ряд інших порушень. В результаті чого позивачу було здійснено нарахування згідно п. 3.3 Правил користування системами централізованого комунального водопостачання та водовідведення в населених пунктах України затвердженого Наказом Мінжитлокомунгоспу № 190 від 27.06.2008.

23.06.2021 позивач звернувся до ЛМКП «Львівводоканал» з листом, що зареєстрований за № ВД-4662 (копію додаємо) в якому просив розтермінувати сплату заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення.

23.06.2021 між ЛМКП «Львівводоканал» та позивачем укладено договір № 305530 про реструктуризацію заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення в сумі 239 356,29 грн.

Надалі позивач повторно звернувся до ЛМКП «Львівводоканал» з листом, що зареєстрований за №ВД-7079 від 31.08.2021 (копію додаємо) в якому просив розтермінувати сплату заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення в сумі 94 460,27 грн.

06.09.2021 між ЛМКП «Львівводоканал» та позивачем укладено договір № 305530 про реструктуризацію заборгованості за послуги водопостачання та водовідведення в сумі 54 729,57 грн - за водопостачання та 39 730,70 грн за водовідведення.

Згодом, позивач скерував на адресу ЛМКП «Львівводоканал» гарантійний лист № 17/21 від 07.10.2021, що зареєстрований за № Вд-8524 від 12.10.2021. Даним листом Відповідач зобов`язався до 01.11.2021 оплатити заборгованість за послуги водопостачання в сумі 219 659,56 грн та 11 634,41 грн за послуги водовідведення.

Позивач не виконав свої зобов`язання та не сплатив заборгованість за послуги водопостачання та водовідведення.

Всі вищенаведені листи та договори були підписані комерційним директором ОСОБА_2 та скріплені печаткою ТзОВ «Біля Універмагу».

Згідно трудового договору від 18.09.2018 та Наказу № 21/18 від 17.09.2018 ОСОБА_2 на час укладення даних договорів працював у ТзОВ «Біля Універмагу» на посаді комерційного директора та відповідно до покладених на нього обов`язків здійснював керівництво фінансово-господарською діяльністю. Згідно п. 2.1 даний договір є безстроковим.

ОСОБА_2 представляв інтереси ТзОВ «Біля Універмагу» у взаємовідносинах між ЛМКП «Львівводоканал» та ТзОВ «Біля Універмагу» впродовж 2018 2021, на підтвердження чого до матеріалів справи долучено копії листів з якими від імені ТзОВ «Біля Універмагу» звертався комерційний директор Корняков С.В. у 2018-2019. Зокрема, лист № Вх-Вд 23305-18 від 18.10.2018, лист № Вх-Вд 23307-18 від 18.10.2018 та лист № Вх-Вд 31568-19 від 27.12.2019. ОСОБА_2 був присутній в ході проведення обстежень водопровідного господарства, що проводились протягом квітня - жовтня 2021, копії актів з його підписом містяться в матеріалах справи.

ОЦІНКА СУДУ

Відповідно до пункту 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (стаття 203 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами 1, 3 статті 92 Цивільного кодексу України визначено, що юридична особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Статтею 241 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

За змістом частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України, у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Отже, виходячи з аналізу наведених норм, вчинення правочину органом (посадовою особою) юридичної особи з перевищенням наданих йому повноважень може бути підставою для недійсності такого правочину лише за умови обізнаності контрагента про наявність відповідного обмеження повноважень (коли він знав чи за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження), а також відсутності подальшого схвалення правочину.

Верховний Суд у постанові від 07.12.2022 у справі № 904/6735/20 зазначив, що "обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу товариства необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це.

Таким чином, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють)".

Верховний Суд у постанові від 04.10.2023 у справі № 547/745/20 зазначив, що для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, потрібно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання. Аналогічні правові висновки зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 668/13907/13-ц та у постановах Верховного Суду від 21 червня 2023 року у справі № 547/727/20-ц та від 05 липня 2023 року у справі № 547/663/20.

Враховуючи вищевикладене, суд звертає увагу на те, що основний договір на підставі якого надаються послуги водопостачання та водовідведення позивачу № 305530 від 01.08.2008 було підписано від імені ТзОВ «Біля Універмагу» Цворком Л.І. Матеріали справи не містять доказів надання інформації ЛМКП «Львівводоканал» щодо зміни керівника. Вказаний факт є порушенням п. 2.3 Договору № 305530 від 01.08.2008, яким передбачено, що сторони зобов`язуються письмово повідомити другу сторону про зміни своєї адреси та інших реквізитів не пізніше 20-ти днів від їх виникнення.

Крім того на підтвердження повноважень генерального директора Корнякова С.В. у здійсненні керівництва фінансово господарського діяльністю товариства представлено трудовий договір від 18.09.2018 та наказ про його призначення №21/18 від 17.09.2018.

На підставі вказаного, оскільки у матеріалах справи немає доказів недобросовісних та не розумних дій в частині укладення договорів про реструктуризацію, а сторони мали реальний намір укладати спірні договори і виконувати їх, даний факт є достатнім для відмови в позові.

Одночасно суд вважає, що вказаний спір не спрямований на дісйне відновлення порушеного права позивача, якщо звісно таке порушення відбулось, а носить технічний характер та спрямоване на досягнення іншої мети. На підтвердження вказаної тези суд зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Положення частини другої статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).

Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).

Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Близька за змістом позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

У разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України). Близька за змістом позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21.

Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України).

Враховуючи викладене, суд звертає увагу, що позивач оскаржив вказані договори про реструктуризацію заборгованості не з метою досягнення легітимного результату, а з тим, аби зупинити провадження по справі 914/1126/23. Однак ухвалою від 21.08.2023 у справі №914/1126/23 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі до вирішення справи №914/2362/23.

Крім того позивачем не доведено умисел відповідача при укладенні договорів про реструктуризацію. Сама суть договорів про реструктуризацію не може мати негативних наслідків, оскільки спрямована на можливість погашення заборгованості без надмірного фінансового тиску, шляхом часткової оплати. Тобто відповідач апріорі не міг мати умислу при укладенні договорів про реструктуризацію. Одночасно тягар доказування недобросовісної та нерозумної поведінки контрагента покладається на позивача.

Беручи до уваги стандарт вірогідності доказів, суд приходить до об`єктивного переконання, що відповідач на підставі належних доказів був переконаний в праві підпису ОСОБА_2 договорів, які по свої суті лежать в площині фінансово господарської діяльності товариства. В свою чергу позивачем не довів належними доказами в чому полягає порушення його права та як наслідок відновлення такого в спосіб заявлених позовних вимог. Позивач не навів негативних наслідків, яких зазнав в результаті укладення вказаних договорів. Твердження про відсутність заборгованості перед ЛМКП «Львівводоканал» не може бути підставою для визнання вказаних договорів недійсними, якщо в результаті їх укладення позивач не зазнав порушення свого права.

За наведених обстави, суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

Судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України залишаються за позивачем.

Керуючись ст.ст. 2, 10, 12, 13, 20, 73, 74, 76, 79, 129, 165, 178, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку ст. 241 ГПК України, та може бути оскаржено в порядку та строки, визначені ст. 256, 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено 25.01.2024.

СуддяГорецька З.В.