Рішення

від 16.01.2024 по справі 918/789/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,

e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" січня 2024 р. м. РівнеСправа № 918/789/23

Господарський суд Рівненської області у складі судді Горплюка А.М., розглянувши матеріали справи

за позовом Української Православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне)

до відповідача Рівненської міської ради

про скасування рішення Рівненської міської ради № 3245 від 10.04.2023 про припинення Українською Православною церквою місто Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою

Секретар судового засідання Сідлецька Ю.Р.

В засіданні приймали участь:

від позивача: Дмитренко Р.П., Грищенко Т.В.,

від відповідача: Мозоль Н.Р.

ВСТАНОВИВ:

Українська Православна церква місто Рівне (селище Ювілейне) звернулась до Господарського суду Рівненської області із позовною заявою до Рівненської міської ради про скасування рішення Рівненської міської ради № 3245 від 10.04.2023 та відновлення права постійного користування земельною ділянкою.

У поданій позовній заяві представник Української православної церкви м. Рівне (селище Ювілейне) (в подальшому - УПЦ м. Рівне (селище Ювілейне), позивач) вказує, що 20.08.2009 рішенням Рівненської міської ради передано позивачу в постійне користування земельну ділянку площею 7400 кв.м. на вул. Корольова для будівництва та обслуговування Свято - Пантелеймонівського храму. В подальшому, вказано інформація внесена до Державного земельного кадастру та видано Державний акт про право постійного користування земельною ділянкою серія ЯЯ № 2662234.

Проте, представник позивача зазначає, що 10.04.2023 Рівненською міською радою ухвалено рішення № 3245 про припинення Українській православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою на вул. Корольова.

Відтак, позивач вважає, що Рівненська міська рада втрутилась у діяльність Релігійної громади, шляхом безпідставного прийняття рішення обмежуючи набуте у межах чинного законодавства права на користування земельною ділянкою, що унеможливлює реалізацію релігійних прав та задоволення духовних потреб.

Ухвалою суду від 04.08.2023 позовну заяву Української православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) залишено без руху, встановлено Українській православній церкві місто Рівне (селище Ювілейне) спосіб усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду: доказів оплати судового збору у розмірі 5 368,00 грн; належним чином засвідчені копії письмових доказів згідно ДСТУ 4163:2020. Також, встановлено Українській православній церкві місто Рівне (селище Ювілейне) строк для усунення недоліків позовної заяви: 10 днів з дня вручення цієї ухвали.

21.08.2023 до суду від Української православної церкви місто Рівне (селище Ювілейне) надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви, до якої долучено оригінал квитанції про оплату судового збору та належним чином засвідчені копії документів, що долучені до позовної заяви.

Також, позивачем подано заяву про зміну предмета позову в частині зменшення позовних вимог, якою прохальну частину викладено в наступній редакції: визнати недійсним та скасувати рішення Рівненської міської ради № 3245 від 10 квітня 2023 року про припинення Українською православною церквою місто Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою, кадастровий номер 5610100000:01:001:0021.

Ухвалою суду від 25.08.2023 прийнято позовну заяву до розгляду за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 19.09.2023.

12.09.2023, через відділ канцелярії та документального забезпечення суду, від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

Представник позивача зазначає, що 10.04.2023 на пленарному засіданні позачергової вісімнадцятої сесії Рівненської міської ради було прийнято ряд важливих рішень, які стосуються припинення користування УПЦ земельними ділянками на території Рівненської міської територіальної громади, а також звернення депутатів Рівненської міської ради щодо недопустимості подальшого існування та діяльності Української православної церкви (російської православної церкви в України).

Також, у відзиві вказано, що на сайті Державної служби з етнополітики та свободи совісті опублікований висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української православної церкви на наявність церковно - канонічного зв`язку з московським патріархатом.

Відтак, керуючись Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" та рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2022 Рівненська міська рада просить у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

23.09.2023 через підсистему "Електронний суд" від представника відповідача надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою суду від 10.10.2023 закрито підготовче провадження, розгляд справи по суті призначено на 14.11.2023.

Судове засідання 14.11.2023 не відбулось у зв`язку з перебуванням судді Горплюка А.М. у відпустці.

Ухвалою суду від 15.11.2023 розгляд справи по суті призначено на 23.11.2023.

Ухвалою суду від 23.11.2023 розгляд справи по суті відкладено на 21.12.2023.

21.12.2023, через відділ канцелярії та документального забезпечення суду, від представника відповідача надійшла заява про відкладення розгляду справи.

Ухвалою суду від 21.12.2023 розгляд справи по суті відкладено на 16.01.2024.

В судовому засіданні 16.01.2024 представники позивача підтримали позовні вимоги, просили позов задоволити повністю. Представник відповідача заперечила проти задоволення позову у зв`язку з необґрунтованістю.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

20 серпня 2009 року Рівненською міською радою прийнято рішення № 2746 "Про надання земельних ділянок у постійне користування релігійним громадам та організаціям і розірвання договорів оренди земельних ділянок", яким, розглянувши клопотання релігійних організацій України, на підставі Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо права релігійних організацій на постійне користування земельною ділянкою" від 15 січня 2009 року 3 875-YІ, відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", вирішила, серед іншого, передати Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) в постійне користування земельну ділянку площею 7 400 кв.м. на вул. Корольова для будівництва та обслуговування Свято - Пантелеймонівського храму. Розірвати договір оренди землі від 07 липня 2004 року № 533, укладений між Рівненською міською радою та Свято - Пантелеймонівською парафією Української Православної церкви.

18.03.2010, на підставі рішення Рівненської міської ради від 20.08.2009 № 2746, Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) видано Державний акт серії ЯЯ №9262234 про право постійного користування земельною ділянкою площею 0,7400 га, що розташована за адресою: м. Рівне, вул. Корольова, цільове призначення: для будівництва та обслуговування Свято - Пантелеймонівського храму, кадастровий номер 5610100000:01:001:0021.

Крім того, право постійного користування вказаною земельною ділянкою Українською Православною церквою м. Рівне (селище Ювілейне) підтверджується також Витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-5609859702021 від 10.08.2021.

10.04.2023 Рівненською міською радою прийнято рішення № 3245 "Про припинення Українській Православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) права постійного користування земельною ділянкою на вул. Корольова, керуючись Земельним кодексом України, Законом України "про місцеве самоврядування в Україні", "Про свободу совісті та релігійні організації", "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України", яким вирішали припинити Українській православній церкві м. Рівне (селище Ювілейне) право постійного користування земельною ділянкою площею 7 400 кв.м. на вул. Корольова з кадастровим номером 5610100000:01:001:0021.

Позивач УПЦ м. Рівне (селище Ювілейне) стверджує, що вищевказане рішення відповідача має бути визнано судом недійсним та скасовано, оскільки Рівненська міська рада втрутилась у діяльність Релігійної громади обмежуючи набуте в межах чинного законодавства права на користування земельною ділянкою, що унеможливлює реалізацію релігійних прав та задоволення душевних потреб. Крім того, оспорювань рішення прийняте з перевищенням повноважень, які використала проти мети, з якою це повноваження було надано, необґрунтовано, тобто без відсутності жодної передбаченої законом підстави, та упереджено, тобто з огляду на релігійну ненависть до співмешканців міста, а також недобросовісно та нерозсудливо.

Відповідач, в свою чергу, заперечуючи проти задоволення позовний вимог, зазначає, що враховуючи рішення Конституційного Суду України, висновки релігієзнавчої експертизи, приналежність УПЦ до московського патріархат, яка є ретранслятором російської пропаганди, у період збройно-військової агресії російської федерації проти незалежної, суверенної та демократичної держави України, яка отримала Томос від Вселенського патріарха Варфоломія про утвердження автокефальної Православної Церкви України, Рівненської міською радою було прийнято спірне рішення задля захисту членів Рівненської міської територіальної громади від негативного діяльності релігійних організацій (об`єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 Земельного кодексу України).

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

За змістом ч. 1 ст. 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (ч. 2 ст. 116 Земельного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування (ч. 1 ст. 123 Земельного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

У ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України наведено вичерпний перелік осіб, які можуть набувати права постійного користування земельною ділянкою.

Так, п. "в" ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України передбачено, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають, зокрема, релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Разом з тим, суд звертає увагу, що законодавством передбачено відповідні підстави припинення права користування землями, зокрема й права постійного користування земельними ділянками, які належать до земель державної та комунальної власності.

Так, відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України (у редакції на момент виникнення спірних правовідносин) підставами припинення права користування земельною ділянкою є: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини; ж) передача приватному партнеру, концесіонеру нерухомого майна, розміщеного на земельній ділянці, що перебуває в користуванні державного або комунального підприємства та є об`єктом державно-приватного партнерства або об`єктом концесії; з) припинення права користування надрами у разі закінчення встановленого спеціальним дозволом на користування надрами строку користування надрами (у разі передачі земельної ділянки державної, комунальної власності користувачу надр для здійснення діяльності з користування надрами).

З наведеного вище вбачається, що порядок набуття, виникнення, а також припинення права постійного користування земельною ділянкою, що, зокрема, перебуває у комунальній власності, врегульований нормами Земельного кодексу України.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, необхідно враховувати, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статями 140-149 Земельного кодексу України.

Як зазначалось вище, відповідно до п. "в" ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій.

При цьому, приписи п. "в" ч. 1 ст. 141 Земельного кодексу України слід розуміти таким чином, що припинення права користування земельною ділянкою з підстав припинення підприємств, установ та організацій допускається лише у випадку, коли припинення останніх виключає правонаступництво або за умови, що правонаступник не може набувати відповідне право згідно з чинним на час правонаступництва законодавством, тобто у даному випадку, згідно зі ст. 92 Земельного кодексу України, яка чітко визначає суб`єктів права постійного користування. У випадку ж, коли суб`єкт перестає відповідати встановленим ст. 92 Земельного кодексу України вимогам, набуття ним права постійного користування земельною ділянкою є неможливим в силу прямої вказівки закону.

Також, п. "в" ч. 2 ст. 92 Земельного кодексу України встановлює, що права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Відповідно до ст. 7 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями).

Згідно з ст. 13 вказаного Закону України релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Статтею 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Статут (положення) релігійної організації повинен містити відомості про: 1) вид релігійної організації, її віросповідну приналежність і місцезнаходження; 2) місце релігійної організації в організаційній структурі релігійного об`єднання; 3) майновий стан релігійної організації; 4) права релігійної організації на заснування підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій, створення навчальних закладів; 5) порядок внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної організації; 6) порядок вирішення майнових та інших питань у разі припинення діяльності релігійної організації. Статут (положення) може містити й інші відомості, пов`язані з особливостями діяльності даної релігійної організації. Статут (положення) релігійної організації не повинен суперечити чинному законодавству. Документи, які визначають віросповідну діяльність, вирішують інші внутрішні питання релігійної організації, не підлягають реєстрації в державних органах.

Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" № 2662-VIII від 20.12.2018, який набрав чинності 26.12.2018, статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" доповнено частинами сьомою та восьмою такого змісту:

"Релігійна організація (об`єднання), яка безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об`єднання) входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, зобов`язана у своїй повній назві, зазначеній у її статуті (положенні), відображати належність до релігійної організації (об`єднання) за межами України, до якої вона входить (частиною якої вона є), шляхом обов`язкового відтворення у своїй назві повної статутної назви такої релігійної організації (об`єднання) з можливим додаванням слів "в Україні" та/або позначення свого місця в структурі іноземної релігійної організації.

Входження релігійної організації (об`єднання) до релігійної організації (об`єднання), зазначеної в частині сьомій цієї статті, визначається у разі наявності однієї з таких ознак: 1) у статуті (положенні) релігійної організації, що діє в Україні, містяться вказівки на входження до структури релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України; 2) у статуті (положенні) закордонної релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, містяться вказівки на входження до її структури релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, а також на право прийняття статутними органами управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) рішень з канонічних і організаційних питань, які є зобов`язуючими для релігійної організації (об`єднання), що діє на території України; 3) статутом (положенням) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, передбачене обов`язкове входження керівників (повноважних представників) релігійної організації (об`єднання), що діє на території України, до статутних органів управління зазначеної закордонної релігійної організації (об`єднання) з правом вирішального голосу."

У розділі ІІ "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII від 20.12.2018 встановлено таке:

"1. Під Законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, мається на увазі Закон України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" (Відомості Верховної Ради України, 2014 р., № 26, ст. 892) та/або інший закон, яким іноземна держава визнається такою, що вчинила збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України.

2. Протягом одного місяця з дня набрання чинності цим Законом або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України (якщо такий закон набрав чинності пізніше цього Закону), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, проводить релігієзнавчу експертизу зареєстрованих статутів релігійних організацій (об`єднань) для встановлення обставин, передбачених частинами сьомою і восьмою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283).

3. У разі встановлення обставин, передбачених частинами сьомою та восьмою ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 25, ст. 283), центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, публічно через офіційне видання "Урядовий кур`єр" та письмово інформує релігійні організації (об`єднання), які підпадають під дію частини сьомої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", про необхідність у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені законом зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку.

4. У разі якщо протягом чотирьох місяців (для релігійних громад - дев`яти місяців) з дня набрання чинності цим Законом та/або набрання чинності законом, яким іноземна держава визнається такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, релігійна організація (об`єднання) не внесла передбачених законом змін до своєї офіційної назви та не подала відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

5. Не допускається надання переваг або накладення обмежень у діяльності релігійної організації (об`єднання), що входить до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, крім обмеження доступу священнослужителів, релігійних проповідників, наставників такої релігійної організації у частини, з`єднання Збройних Сил України та інших військових формувань України у місцях їхньої дислокації або інших обмежень, передбачених законом.".

Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2022 від 27.12.2022 у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" (справа щодо повної назви релігійних організацій, справа № 1-13/2019(374/19)) (далі - Рішення) визнано такими, що відповідають Конституції України (є конституційним):

- Закон України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" № 2662-VIII від 20.12.2018;

- статтю 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" № 987-ХІІ від 23.04.1991 зі змінами, унесеними Законом України "Про внесення зміни до статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо назви релігійних організацій (об`єднань), які входять до структури (є частиною) релігійної організації (об`єднання), керівний центр (управління) якої знаходиться за межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України" № 2662-VIII від 20.12.2018.

Ухвалюючи вказане Рішення, Конституційний Суд України (далі - Суд) виходив із того, що свобода є фундаментальною цінністю для демократичної держави. Відповідно до ст. 35 Конституції України кожен має право на свободу світогляду і віросповідання.

Водночас у цій справі Суд з`ясував мету запроваджених обмежень права на свободу віросповідання в поєднанні із правом на свободу об`єднання та відповідності таких обмежень міжнародним стандартам права на свободу релігії.

Під час ухвалення цього Рішення Конституційний Суд України враховував не лише ймовірні (гіпотетичні) ризики, що могли існувати у процесі ухвалення Закону № 2662-VIII, але й реальні наслідки та загрози від діяльності релігійних організацій (об`єднань), керівний центр (управління) яких знаходиться поза межами України в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала її територію, в умовах тривалої повномасштабної загарбницької війни стосовно Української держави, посягання на її суверенітет, територіальну цілісність та життя людей.

Конституційний Суд України виходив із того, що держава має право застосувати заходи, що обмежують свободу релігії, зокрема, із міркувань громадського порядку (ч. 2 ст. 35 Конституції України) або національної безпеки (ч. 1 ст. 36 Конституції України).

Релігійні групи (об`єднання) можуть за своїм вибором обрати собі назву, керуючись власними догмами, канонами, принципами тощо. Утім, це не означає, що право на власну назву є абсолютним. У Рішенні зазначено, що на право релігійної організації мати власну назву поширюються обмеження, установлені національними та міжнародними нормами відповідно до правомірної (легітимної) мети.

Метою Закону № 2662-VIII є забезпечення державної безпеки та суверенітету України, а також забезпечення суспільства повною та достовірною інформацію.

Отже, законодавець, унормовуючи порядок здійснення реєстраційно-облікової діяльності стосовно релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням) у державі-агресорі, мав право застосувати обмеження у вигляді обов`язку таких релігійних організацій (об`єднань) уточнити свою назву в цій частині та відобразити це в своїх установчих документах. У цьому контексті суд урахував рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ільїн та інші проти України", де, зокрема, зазначено: "Сам факт того, що держава вимагає від релігійної організації, що бажає бути зареєстрованою, узяти назву, яка унеможливлює введення в оману вірян та суспільство загалом і завдяки якій є можливим її відрізняти від уже наявних організацій, у принципі, можна вважати виправданим обмеженням її права вільно обирати свою назву".

Тож Конституційний Суд України дійшов висновку, що обмеження свободи віросповідання (релігії) у поєднанні зі свободою об`єднання в частині обов`язку уточнення назви релігійних організацій є правомірними, а отже допустимими.

У цьому аспекті Конституційний Суд України наголосив, що ніхто не може бути увільнений від своїх обов`язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Зазначене стосується й релігійних організацій (об`єднань), які за змістом частини десятої статті 5 Закону № 987-ХІІ зобов`язані додержуватися вимог чинного законодавства. Такий підхід законодавця до врегулювання питання юридичної відповідальності релігійної організації (об`єднання) за відмову виконати свій обов`язок та уточнити у своїй повній офіційній назві свою належність до іноземної організації як її структурної частини, на думку Конституційного Суду України, є виправданим.

Конституційний Суд України стверджує, що приписи Закону № 2662-VIII є чіткими й однозначними, вони є передбаченими за своїми наслідками, їх сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, а саме так, що в релігійних організацій (об`єднань) немає перешкод, щоб відповідно до них упорядкувати свою поведінку, а тому Конституційний Суд України дійшов висновку, що Закон № 2662-VIII у цілому має легітимне юридичне підґрунтя, оскільки його ухвалено в конституційний спосіб, він визначає правомірну мету, є потрібним для демократичного суспільства та відповідає нагальній суспільній потребі в Україні.

26.01.2019, за результатами релігієзнавчої експертизи, проведеної Міністерством культури України щодо встановлення переліку релігійних організацій (об`єднань), які підпадають під дію норм частин сьомої і восьмої статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", відповідно до розділу II "Перехідних та прикінцевих положень Закону України № 2662-VIII від 20.12.2018, у газеті "Урядовий кур`єр" № 17 опубліковано Перелік релігійних організацій, яким необхідно внести зміни до статуту Зведена таблиця щодо переліку релігійних організації, які підпадають під дію частини 7 статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації".

У вказаному переліку у розділі "Релігійний центр та управління УПЦ" за номером 348 перебуває позивач - Релігійна громада Української православної церкви в м. Рівне (селище Ювілейне, Свято - Пантелеймонівська) Рівненської єпархії УПЦ (вул. Корольова, 7, м. Рівне).

Отже, позивач зобов`язаний був у строк не пізніше трьох місяців внести до свого статуту (положення) передбачені частиною сьомою статті 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зміни та подати їх на реєстрацію у встановленому порядку, про що також зазначено у вищевказані публікації.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем надано статут м. Рівне (селище Ювілейне) Свято Пантелеймонівської парафії Рівненської єпархії, який ухвалений парафіяльними зборах затверджений Архієпископом Рівненським і Острозьким та міститься відтиск печатки з написом "Архиеписком Ровенский и Острожский, Украинская православная церковь, Московский патриархат".

Вказаний Статут релігійної громади Української православної церкви м. Рівне (селище Ювілейне) зареєстровано Рівненською обласною державною адміністрацією 17.02.1997 на підставі розпорядження Представників Президента України у Рівненській області № 45 від 07.02.1994.

Будь-яких інших документів щодо зміни та подачі на реєстрацію змін до свого статут, зокрема передбачених ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", позивачем до суду не надано.

З огляду на вищезазначене вбачається, що позивач не виконав вимоги спеціального закону, який безпосередньо регулює статус та діяльність релігійних організацій та у встановлений термін не вніс передбачених законом змін до своєї офіційної назви і не подав відповідні зміни до свого статуту (положення) на реєстрацію, а тому його статут втрачає чинність у частині, якою визначається повна офіційна назва релігійної організації (об`єднання).

Відповідно до ч. 10 ст. 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійна організація зобов`язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку.

Згідно з ч. 1 ст. 12 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" статут (положення) релігійної організації, який відповідно до цивільного законодавства визначає її правоздатність, підлягає реєстрації у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Частиною 2 ст. 13 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Відповідно до ч. 22 ст. 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зміни і доповнення статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації в тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень).

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 16 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" діяльність релігійної організації може бути припинено у зв`язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов. Реєстрація статутів (положень) новоутворених після реорганізації релігійних організацій здійснюється в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Отже, з вищезазначеного судом встановлено, що позивачем не дотримано вимог чинного законодавства і правопорядку, не зареєстровано відповідні зміни до статуту, який визначає правоздатність юридичної особи як релігійної організації, а його статут, що наданий до матеріалів справи, втратив чинність у частині, якою визначається його повна офіційна назва та статус як релігійної організації.

За таких обставин, суд вважає, що позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якої зареєстровано у встановленому законом порядку, а тому відповідно до ст. 92 Земельного кодексу України він не є особою, яка має правосуб`єктність на право постійного користування земельною ділянкою комунальної форми власності.

Крім того, суд вважає за необхідне звернути увагу, що на виконання Закону України № 2662-VIII від 20.12.2018, п. 2 рішення Ради національної безпеки і оборони України від 01.12.2022 "Про окремі аспекти діяльності релігійних організацій в Україні і застосування персональних спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів (санкцій)", введеного в дію Указом Президента України № 820/2022 від 01.12.2022, постанови Верховної ради України № 337-VIII від 21.04.2015, наказу Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-39/11 від 23.12.2022 "Про забезпечення проведення релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви" проведено релігієзнавчу експертизу Статуту про управління Української Православної Церкви на наявність церковно-канонічного зв`язку з московським патріархатом, про що складено висновок, який затверджено наказом Державної служби України з етнополітики та свободи совісті № Н-8/11 від 27.01.2023.

Узагальнений висновок релігієзнавчої експертизи Статуту про управління Української Православної Церкви (далі - УПЦ) на наявність церковно-канонічного зв`язку з московським патріархатом (російською Православною Церквою, далі - РПЦ) такий:

1. Прийняття нової редакції Статуту про управління УПЦ (від 27.05.2022) та Постанови Собору УПЦ не призвели до розриву церковно-канонічного зв`язку Української Православної Церкви із російською Православною Церквою. Статус УПЦ як структурного підрозділу РПЦ, що користується певними правами самостійності, але не утворює автокефальну Церкву, залишається незмінним.

2. УПЦ відносно РПЦ має церковно-канонічний зв`язок частини із цілим. Відносини УПЦ з РПЦ не є відносинами однієї самостійної (автокефальної) церкви з іншою самостійною автокефальною церквою. УПЦ також не має статусу автономної Церкви, який би визнавався іншими церквами, а, отже, з точки зору еклезіології та канонічного права є структурним підрозділом РПЦ, що має окремі права самостійного утворення без власної канонічної суб`єктності.

3. Нинішня діяльність чи бездіяльність найвищих органів церковної влади та управління УПЦ свідчить про те, що УПЦ продовжує перебувати відносно РПЦ у відносинах підпорядкування. Вона не діє як самостійна (автокефальна) Церква і не проголошує власної самостійності (автокефалії). Жодних документів чи дій, які би свідчили про трансформацію УПЦ в самостійну відносно РПЦ релігійну організацію, членами Експертної групи не виявлено.

Відповідно до ст. 29 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" забезпечення виконання та додержання законодавства про свободу совісті, світогляду, віросповідання та релігійні організації здійснюють у межах компетенції центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері релігії, інші центральні органи виконавчої влади, органи прокуратури, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно з ст. 30 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви, зокрема шляхом: здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у ч. 2 ст. 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них; забезпечення релігієзнавчої експертизи за участю представників релігійних організацій та відповідних спеціалістів.

Конституційний Суд України у Рішенні № 4-р/2022 від 27.12.2022 зазначив, що Конституція України не містить приписів, які прямо або опосередковано забороняли б державі здійснювати релігієзнавчі експертизи статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань). Із приписів частин другої, третьої ст. 35, ч. 1 ст. 36, ч. 1 ст. 37 Конституції України випливає, що державі належить перевіряти створювання політичних партій, громадських організацій та об`єднань на відповідність вимогам, що їх визначено Конституцією України. Одним із правомірних засобів такої перевірки є експертиза статутів політичних партій, громадських організацій та об`єднань, здійснювана відповідно до закону уповноваженими суб`єктами.

Зі змісту приписів п. 2 розділу ІІ "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII випливає, що законодавець, унормувавши порядок реєстраційно-облікової діяльності релігійних організацій (об`єднань), які підлеглі релігійним центрам (управлінням), які знаходяться в державі, яка законом визнана такою, що здійснила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, запровадив обов`язкове проведення релігієзнавчої експертизи зареєстрованих статутів (положень) релігійних організацій (об`єднань) для встановлення обставин, визначених частинами сьомою, восьмою статті 12 Закону № 987-ХІІ.

Стаття 30 Закону № 987-ХІІ установлює, що центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує релігієзнавчу експертизу за участю, зокрема, представників релігійних організацій (об`єднань).

Установлений п. 2 розділу ІІ "Перехідні та прикінцеві положення" Закону № 2662-VIII порядок здійснення релігієзнавчої експертизи має на меті запобігти будь-яким зловживанням правом на свободу світогляду і віросповідання (релігії), забезпечити достовірне подання релігійними організаціями (об`єднаннями) відомостей про свою повну назву відповідно до вимог розділу І Закону № 2662-VIII. Таку мету Закону № 2662-VIII Конституційний Суд України вважає легітимною.

За змістом ст. 14 Конституції України, з якою кореспондуються приписи частин 1, 2 ст. 373 Цивільного кодексу України та ст. 1 Земельного кодексу України, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Отже, враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що позивач не є релігійною організацією України, статут (положення) якого зареєстровано у встановленому законом порядку, що свідчить про те, що він не є суб`єктом який відповідає, встановленим ст. 92 Земельного кодексу України, вимогам для можливості здійснення ним права постійного користування земельною ділянкою.

Статтями 76-79 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що докази, які подаються сторонами повинні бути належними, допустимими, достовірними та вірогідними.

Згідно з ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

З огляду на вищевикладене, враховуючи встановленні судом обставини справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Української Православної Церкви м. Рівне (селище Ювілейне) є недоведені та спростовані, а тому повністю відмовляє у їх задоволені.

Судовий збір, відповідно приписів ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається судом на позивача.

Керуючись статтями 2, 11, 13, 73-79, 86, 91, 123, 129, 237-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 25.01.2024.

Суддя Горплюк А.М.З