Постанова

від 11.01.2024 по справі 904/1422/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.01.2024 року м.Дніпро Справа № 904/1422/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Коваль Л.А., Паруснікова Ю.Б.

секретар судового засідання Крицька Я.Б.

розглянувши апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 (суддя Кеся Н.Б.)

у справі № 904/1422/23

за позовом Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі:

позивача-1 Дніпропетровська обласна державна адміністрація (Дніпропетровська обласна військова адміністрація)

позивача-2 Державне підприємство "Дніпровський державний цирк"

до відповідача-1 Дніпровська міська рада

відповідача-2 Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області

про скасування рішення міської ради, державної реєстрації земельних ділянок та речових прав на них

ВСТАНОВИВ:

Дніпропетровська обласна прокуратура, м. Дніпро в інтересах держави в собі: Дніпропетровської обласної державної адміністрації (Дніпропетровська обласна військова адміністрація), м. Дніпро та Державного підприємства "Дніпровський державний цирк" 20.03.2023 звернулося з позовом до Дніпровської міської ради, м. Дніпро та Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, в якому просить суд:

1. Визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради від 23.02.2022 N 191/16 Про надання згоди на передачу з державної у комунальну власність Дніпровської міської територіальної громади земельних ділянок на вул. Січеславській Набережній, 33 (Соборний район).

2. Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009 у Державному земельному кадастрі.

3. Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 у Державному земельному кадастрі.

4. Скасувати державну реєстрацію права постійного користування земельної ділянки площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведену за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407058).

5. Скасувати державну реєстрацію права постійного користування земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведену за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407574).

6. Скасувати державну реєстрацію права державної власності на земельну ділянку площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведену за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46404556).

7. Скасувати державну реєстрацію права державної власності земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведену за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407498).

8. Стягнути з відповідача у справі на користь Дніпропетровської обласної прокуратури (реквізити отримувача: 49044, м. Дніпро, пр-т Дмитра Яворницького, 38, МФО 820172, р/р ІІА228201720343160001000000291 в ДКСУ в м. Київ код за ЄДРПОУ 02909938, код класифікації видатків бюджету - 2800) сплачений судовий збір.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 у справі №904/1422/23 позов залишено без розгляду в частині звернення прокурора в інтересах держави в особі ДП "Дніпровський державний цирк". Позов прокурора в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації залишено без задоволення. Понесені Дніпропетровською обласною прокуратурою судові витрати у вигляді судового збору покладено на прокуратуру.

Не погодившись з вказаним рішенням Дніпропетровською обласною прокуратурою подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 у справі № 904/1422/23 та прийняте нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування апеляційної скарги вказує на те, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального права та допустив порушення норм процесуального права.

Звертає увагу, що спірне рішення прийнято міською радою із порушенням вимог ст. 117 Земельного кодексу України, оскільки землі державної власності, які перебувають у постійному користуванні державних підприємств не можуть передаватися у комунальну власність.

Скаржник зазначає, що клопотанням ДП «Дніпропетровський державний цирк» про відмову від земельних ділянок державної власності порушено вимоги п. 18 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», яким передбачено обов`язкове погодження питань передачі об`єктів державної власності у комунальну власність із уповноваженим органом управління Міністерством культури та інформаційної політики.

Наголошує, що незважаючи на обставини, що вказують на віднесення спірних земельних ділянок за державним актом на право постійного користування за видом використання під фактичне розміщення цирку та відсутність розпорядження Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо зміни виду цільового використання земельних ділянок, під час вчинення реєстраційних дій державним кадастровим реєстратором Держгеокадастру не було враховано положення вказаних вимог чинного законодавства та ще до затвердження технічної документації ОДА, протиправно проведено державну реєстрацію спірних земельних ділянок у Державному земельному кадастрі, з огляду на що наявні підстави для скасування такої реєстрації в державному земельному кадастрі.

Апелянт вважає безпідставним висновок суду першої інстанції про віднесення земельної ділянки площею 2,3989 га з кадастровим номером 1210100000:03:341:0004 одночасно до двох кодів КВПЦЗ 03.05:03.10 із посиланням на витяг з Державного земельного кадастру, з огляду на невідповідність такого висновку суду вимогам чинного законодавства та правовстановлюючому документу на земельну ділянку, яким не передбачено її віднесення одночасно до двох кодів цільового використання.

Зауважує, що державну реєстрацію права постійного користування (оренди) та державної власності земельних ділянок площею 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009 та 1210100000:03:341:0007 із зміною виду їх цільового використання з «фактичного розміщення цирку» на «будівництво та обслуговування будівель ринкової інфраструктури» проведено з порушенням вимог ст.ст. 19, 20, 92, 117 Земельного кодексу України.

Скаржник стверджує, що оскільки право власності на спірні земельні ділянки внаслідок їх перебування в постійному користуванні розщепилося між різними суб`єктами, визнання незаконним та скасування рішення міської ради, скасування незаконної державної реєстрації на них судом лише на користь власника держави без визначення позивачем державного підприємства не відновить порушеного права користування, володіння та правообов`язку щодо охорони спірних земельних ділянок.

Крім того, зазначає про порушення судом норм процесуального права, а саме п. 4 ч. 1 ст. 237, п. 1 ч. 5 ст. 238 ГПК України, що полягає у незазначені в резолютивній частині рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 висновку суду про задоволення позову чи про відмову в позові повністю або частково щодо кожної із заявлених вимог.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

25.09.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

26.09.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

15.11.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача-1 надійшло клопотання про розгляд справи за відсутності його уповноваженого представника за наявними матеріалами.

В судове засідання 18.01.2024 з`явився прокурор (апелянт) та представник відповідача-1. Інші учасники справи, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, уповноважених представників не направили, про причини неявки суд не повідомили.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з урахуванням того, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги клопотання позивача-1 про розгляд справи без його участі та необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників позивачів та відповідача-2.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації сторонами принципу змагальності та диспозитивності.

В судовому засіданні 18.01.2024 прокурор (апелянт) підтримав доводи апеляційної скарги, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове про задоволення позовних вимог.

Представник відповідача-1 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на необхідності залишення оскаржуваного рішення без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх представників учасників справи, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, у постійному користуванні державного підприємства "Дніпровський державний цирк", на підставі державного акту серії ЯЯ номер 046797 від 19.10.2004 (т. 1 а.с. 54) перебуває земельна ділянка, площею 2,3989 га по фактичному розміщенню цирку.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру вид використання земельної ділянки площею 2,3989 га, з кадастровим номером 1210100000:03:341:0004 - для фактичного розміщення цирку, категорія землі землі житлової та громадської забудови, коди цільового призначення 03.05, 03.10.

Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 15.06.2021 № Р-575/0/3-21 (т. 1 а.с. 52), на підставі заяви директора ДП "Дніпровський державний цирк" Шабатька В.І. від 22.04.2021, посвідченого нотаріально, надано згоду на поділ вказаної земельної ділянки на три земельні ділянки без зміни цільового призначення.

04.10.2021 до Державного земельного кадастру внесено відомості щодо державної реєстрації трьох земельних ділянок та вказано наступні види цільового використання:

- для земельної ділянки площею 1,9194 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0008 - землі житлової та громадської забудови, вид використання 03.05 "для будівництва та обслуговування будівель закладів культурно-просвітницького обслуговування";

- для земельних ділянок площами 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007 - землі житлової та громадської забудови, вид використання 03.10 "для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компаній, які займаються підприємницькою діяльністю, пов`язаною із отриманням прибутку".

Підставою для реєстрації земельних ділянок стала технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок.

Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації №Р-987/0/3-21 від 09.12.2021 (т. 1 а.с. 53) затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу вказаної земельної ділянки площею 2,3989 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0004, на три менші об`єднані земельні ділянки із кадастровими номерами: 1210100000:03:341:0009 0,2881 га, 1210100000:03:341:0007-0,1914 га, 1210100000:03:341:0008-1,9194 га.

Прокурор не надав до справи копію зазначеної технічної документації.

Відповідач-1 стверджує, що технічна документація на спірні земельні ділянки містить інформацію про спірний вид користування земельними ділянками, що прокурором не спростовано під час розгляду справи.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру вид використання земельної ділянки площею 0,2881 га, з кадастровим номером 1210100000:03:341:0009 зазначено: для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (т. 1 а.с. 39-42).

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру вид використання земельної ділянки площею 0,1914 га, з кадастровим номером 1210100000:03:341:0007 зазначено: для будівництва та обслуговування будівель ринкової інфраструктури (т. 1 а.с. 43-47).

Таким чином при поділі земельної ділянки площею 2,3989 га з кадастровим номером 1210100000:03:341:0004 замість "фактичного розміщення цирку" з`явилося "будівництво та обслуговування будівель ринкової інфраструктури".

Державна реєстрація речових прав на земельну ділянку площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009 проведена на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. №63120054 від 28.01.2022 (номер записів про право 46407058 та 46404556).

Державна реєстрація речових прав на земельну ділянку площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 проведено на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. № 63123561 від 28.01.2022 (номери записів про право 46407574 та 46407498).

Зазначена державна реєстрація здійснена нотаріусом на підставі розпорядження голови обласної державної адміністрації №Р-987/0/3-21 від 19.12.2021, Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ №046797 від 19.10.2004 та технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 02.08.2021.

Наведені підстави стали причиною виникнення спору у даній справі та підставою для звернення прокурора із цим позовом до господарського суду.

За результатами вирішення спору суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність в діях відповідача-2 порушення порядку зміни цільового призначення земель та про відсутність підстав для визнання недійсною державну реєстрацію спірних земельних ділянок та речових прав на них. Крім того, суд виснував, що оспорюване рішення відповідача-1 не порушує прав та інтересів позивача-1, а також не порушує вимог статті 117 Земельного кодексу України.

В частині позову в інтересах держави в особі Державного підприємства "Дніпровський державний цирк" суд залишив позов без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Дніпропетровська обласна прокуратура в інтересах держави в собі: Дніпропетровської обласної державної адміністрації (Дніпропетровська обласна військова адміністрація) та Державного підприємства "Дніпровський державний цирк" звернулося з позовом до Дніпровської міської ради та Головного управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, в якому просить суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення Дніпровської міської ради від 23.02.2022 N 191/16 Про надання згоди на передачу з державної у комунальну власність Дніпровської міської територіальної громади земельних ділянок на вул. Січеславській Набережній, 33 (Соборний район);

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009 у Державному земельному кадастрі;

- скасувати державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 у Державному земельному кадастрі;

- скасувати державну реєстрацію права постійного користування земельної ділянки площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведену за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407058);

- скасувати державну реєстрацію права постійного користування земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведену за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407574);

- скасувати державну реєстрацію права державної власності на земельну ділянку площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведену за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46404556);

- скасувати державну реєстрацію права державної власності земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведену за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407498).

В обґрунтування позову прокуратура посилається на незаконно прийняте рішення Дніпровською міською радою від 23.02.2022 №191/16 "Про надання згоди на передачу з державної у комунальну власність Дніпровської міської територіальної громади земельних ділянок на вул. Січеславській Набережній, 33 (Соборний район)". Також прокуратура посилається на незаконність державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі за кадастровими номерами 1210100000:03:341:0009 площею 0,2881 га та 1210100000:03:341:0007 площею 0,1914 га та незаконності державної реєстрації речових прав на земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Прокурор вказує на те, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (т. 1 а.с. 65-67) щодо ДП "Дніпровський державний цирк" має два види економічної діяльності: основний - 90.01 театральна та концертна діяльність; додатковий - надання інших послуг бронювання та пов`язана з цим діяльність. Крім того, згідно з п.п. 2.1., 2.2. статуту Державного підприємства "Дніпровський державний цирк" (т. 1 а.с. 90-91) метою основної діяльності цирку є розвиток та популяризація національного циркового мистецтва і циркової справи та задоволення потреб населення у цьому виді мистецтва. До видів основної діяльності не віднесено будівництво, обслуговування будівель ринкової інфраструктури чи здійснення ринкової діяльності.

Прокурор та позивач-1 також вважають, що зміна виду використання земельних ділянок з "фактичного розміщення цирку" на "будівництво та обслуговування будівель ринкової інфраструктури" не відповідає основній діяльності цирку, чим порушено основну мету надання державою такої земельної ділянки, а саме: для розвитку та популяризації національного циркового мистецтва і циркової справи та задоволення потреб населення у цьому виді мистецтва. Отже, державну реєстрацію земельних ділянок площею 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007 вважають такою, що порушує вимоги чинного законодавства України.

Також прокурор посилається на лист Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 21.02.2023 № 917/0/526-23 (т. 1 а.с. 60) за результатами розгляду клопотання ДП "Дніпропетровський державний цирк", 15.12.2022 відмовлено у передачі із державної у комунальну власність Дніпровської міської територіальної громади спірних земельних ділянок. Крім цього, Міністерством культури та інформаційної політики у листі від 12.12.2022 №06/17/4610-22 повідомлено, що погодження на передачу із державної у комунальну власність Дніпровської міської територіальної громади спірних земельних ділянок ДП "Дніпропетровський державний цирк" не надавалось.

Дніпровською міською радою за результатами розгляду клопотань позивача-2 прийнято рішення № 191/16 від 23.02.2022 (т. 1 а.с. 62), яким надано згоду на передачу з державної у комунальну власність земельних ділянок площами 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007.

Зазначене рішення прокурор вважає незаконним, посилаючись на положення ст. 117 Земельного кодексу України.

Відповідачі проти позову заперечують, посилаючись на те, що в інтересах держави в особі державного підприємства прокурор не наділений повноваженнями подавати позови; у справі відсутня зміна цільового використання первісної земельної ділянки, оскільки зміна виду цільового використання розділених спірних земельних ділянок відбулась в межах категорії первісної земельної ділянки; реєстрація спірних земельних ділянок приведена у відповідність із фактичним користуванням земельними ділянками; речові права Позивача-1 не порушені, земельні ділянки залишаються у власності держави та у постійному користуванні Позивача-2 тощо.

Судом встановлено, що спірні земельні ділянки перебувають у постійному користуванні державного підприємства, відносяться до державної власності та знаходяться в межах Дніпропетровської області, їх власником є держава в особі компетентного органу Дніпропетровської обласної державної адміністрації.

Отже, оскільки прокурор та позивач-1 оспорюють зміну виду користування спірної земельної ділянки під час її поділу на три земельні ділянки та подальшу їхню реєстрацію, а також оспорюється рішення відповідача-1 про згоду на передачу земельних ділянок із державної до комунальної форми власності, Дніпропетровська обласна державна адміністрація (Дніпропетровська обласна військова адміністрація) є належним позивачем у справі.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначеним законом.

Відповідно до ст. 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду із позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Відповідно до абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Отже прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Так, Дніпропетровська обласна державна адміністрація 15.12.2022 звернулась до обласної прокуратури із листом №5239/0/526-22 (т. 1 а.с. 57-58), яким просила прокуратуру вжити заходи претензійно-позовного характеру, спрямовані на захист порушених інтересів держави щодо спірних земельних ділянок.

Дніпропетровською обласною прокуратурою направлено запит від 26.12.2022 № 15/1-132івих-22 до Дніпропетровської обласної державної адміністрації (т. 1 а.с. 55-56), в якому повідомлено про встановлені факти порушення вимог чинного законодавства.

Згідно із інформацією департаменту екології та природних ресурсів Дніпропетровської обласної державної адміністрації №2-93/0/261-23 від 10.01.2023 адміністрація заходи претензійно-позовного характеру щодо спірних земельних ділянок не здійснювала.

Відповідно до листа Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 21.02.2023 № 917/0/526-23 адміністрація повідомила прокуратуру, що заходи претензійно-позовного характеру не вживались.

Апеляційний суд зауважує, що відповідно до правового висновку, наведеного в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 922/614/19, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно здійснює їх.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, за наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва.

Відповідні висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.11.2023 у справі № 607/15052/16-ц (пункти 8.16, 8.17).

Отже, прокурором дотримано процедуру, передбачену статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", а саме: попередньо, до звернення до суду з позовом, повідомлено уповноважений орган про порушення інтересів держави, чим надано цьому органу можливість самостійно відреагувати на виявлені порушення інтересів держави у належний спосіб в розумний строк, а тому, звернення Прокурора до суду в інтересах даного органу в цьому випадку є обґрунтованим.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушення прокурором порядку пред`явлення позову в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації - належного органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Разом з тим, стосовно пред`явлення позову в інтересах держави в особі Державного підприємства "Дніпропетровський державний цирк" господарський суд залишив в цій частині позов без розгляду, посилаючись на те, що державне підприємство не є органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб`єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Натомість апелянт стверджує, що оскільки право власності на спірні земельні ділянки внаслідок їх перебування в постійному користуванні розщепилося між різними суб`єктами, визнання незаконним та скасування рішення міської ради, скасування незаконної державної реєстрації на них судом лише на користь власника держави без визначення позивачем державного підприємства не відновить порушеного права користування, володіння та правообов`язку щодо охорони спірних земельних ділянок.

Щодо цих доводів слід зазначити, що згідно абз. 3 ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю медіа, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 відступила від правового висновку Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», визначивши, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватися з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

Варто наголосити на тому, що Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.06.2023 у справі № 905/1907/21 не знайшла підстав для відступу чи уточнення висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2021 у справі №911/2169/20.

Позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

Апеляційний суд звертає увагу, що саме наявність державно-владних повноважень відокремлює органи державної влади від інших державних установ, які також утворюються державою для здійснення завдань і функцій держави, але, на відміну від органів державної влади, не наділяються владними повноваженнями. Органи державної влади є складовою частиною державного апарату - системи органів та осіб, які наділяються певними правами та обов`язками щодо реалізації державної влади. Водночас державні організації (установи, заклади), на відміну від державного органу, не мають державно-владних повноважень, не виступають від імені держави та є частиною механізму, а не апарату держави. Державна організація - це створений державою колектив працівників чи службовців, що характеризується організаційною єдністю, а також наявністю нормативно визначених повноважень в одній зі сфер суспільних відносин. При цьому така організація має власний кошторис.

Так, позов у цій справі прокурор подав в інтересах держави, зокрема, в особі Державного підприємства "Дніпровський державний цирк".

Згідно п. 1.1 Статуту ДП "Дніпровський державний цирк" (в редакції, що затверджена Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України 04.05.2020 за № 1694, т. 1 а.с. 90-91), Державне підприємство "Дніпровський державний цирк" (далі Цирк) є об`єктом державної власності, за організаційно-правовою формою є державним підприємством. Підприємство належить до сфери управління Міністерства культури та інформаційної політики України (далі уповноважений орган управління) і є державним закладом культури.

За приписами п. 1.4 Статуту у своїй діяльності Цирк керується Конституцією та законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами уповноваженого органу управління, нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, а також цим Статутом.

Як передбачено п. 3.1 Статуту Цирк є юридичною особою. Цирк набуває прав та обов`язків юридичної особи з дати включення його до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Як вбачається з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 15.03.2023 дата державної реєстрації юридичної особи Державне підприємство "Дніпровський державний цирк" (ДП "Дніпровський державний цирк"): 20.12.1991, дата запису: 11.10.2006, номер запису: 12241200000030494 (т. 1 а.с. 65-67).

Відповідно до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, якщо суд після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України.

Таким чином, оскільки ДП "Дніпровський державний цирк" не є органом державної влади і не є суб`єктом владних повноважень, звернення прокурора до суду у цій справі в інтересах держави в особі ДП "Дніпровський державний цирк" є безпідставним, тому правильними є висновок господарського суду про залишення без розгляду позовної заяви, поданої в інтересах вказаної установи, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

При цьому колегією суддів враховано, що позовна заява залишена без розгляду лише в частині звернення прокурора в інтересах держави в особі ДП "Дніпровський державний цирк", а не в інтересах держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації (наразі - Дніпропетровська обласна військова адміністрація).

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржуване судове рішення в цій частині ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права, а тому відхиляються судом, наслідком чого є залишення рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 у справі № 904/1422/23 в цій частині без змін.

Стосовно прийняття відповідачем-1 оспорюваного рішення.

Судом встановлено, що Дніпровською міською радою за результатами розгляду клопотань позивача-2 від 18.10.2021 вх. № 36/6379, від 01.02.2022 вх. № 36/5379 прийнято рішення № 191/16 від 23.02.2022 (т. 1 а.с. 62), яким надано згоду на передачу з державної у комунальну власність земельних ділянок площами 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007, розташованих в межах населеного пункту за адресою: вул. Січеславська Набережна, 33, м. Дніпро, Дніпропетровська обл.

Оспорюване рішення прокурор вважає незаконним, посилаючись на положення статті 117 Земельного кодексу України.

Відповідно до ст. 117 Земельного кодексу України передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. У рішенні органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність зазначаються кадастровий номер земельної ділянки, її місце розташування, площа, цільове призначення, відомості про обтяження речових прав на земельну ділянку, обмеження у її використанні. На підставі рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність складається акт приймання-передачі такої земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у державну чи комунальну власність разом з актом приймання-передачі такої земельної ділянки є підставою для державної реєстрації права власності держави, територіальної громади на неї.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна державної власності, а також земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, крім випадків передачі таких об`єктів у комунальну власність.

Статтею 152 Земельного кодексу України визначено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 ЦК України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, і порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Згідно ч. 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Колегія суддів зауважує, що аналіз положень ст. 117 ЗК України свідчить про те, що передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність чи навпаки здійснюється за рішеннями відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування, які здійснюють розпорядження землями державної чи комунальної власності відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 та ч. 1 ст. 319 ЦК України власнику належить, зокрема, право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.

За приписами ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Натомість, від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради (ч. 5 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності (ч. 5 ст. 60 вказаного Закону).

Міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (ст. 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Виключно на пленарних засіданнях міської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин (пункти 30 і 34 статті 26 вказаного Закону).

Тобто, передачу земельної ділянки з однієї форми власності до іншої може здійснювати відповідний компетентний уповноважений орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування за відповідним рішенням.

З матеріалів справи (т. 1 а.с. 33-38, 122-124) слідує, що власником земельних ділянок площами 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно (на момент вирішення даного спору) зазначено Державу в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо розмежування земель державної та комунальної власності», серія та номер: 5245-VI, виданий 06.09.2012, видавник: Верховна Рада України, форма власності державна.

Спірні земельні ділянки розташовані в межах населеного пункту за адресою: вул. Січеславська Набережна, 33, м. Дніпро, Дніпропетровська обл., у межах якого функції власника щодо розпорядження земельними ділянками державної форми власності здійснює саме Дніпропетровська обласна державна адміністрація.

Крім того, за приписами ст. 117 ЗК України якщо земельні ділянки державної форми власності перебувають у постійному користуванні державних підприємств, то такі не можуть бути передані у комунальну власність.

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно (на момент вирішення даного спору) міститься інформація щодо державної реєстрації про інше речове право (право постійного користування земельною ділянкою) за Державним підприємством "Дніпровський державний цирк", на підставі: розпорядження голови обласної державної адміністрації, серія та номер: Р-987/0/3-21, виданий 19.12.2021, видавник: Обласна державна адміністрація; державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 19.10.2004, серія та номер: ЯЯ № 046797, видавник: Дніпровська міська рада (т. 1 а.с. 54); технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, серія та номер: б/н, виданий 02.08.2021, видавник: ФОП Пітько С.М., що виключає можливість передачі згаданих земельних ділянок у комунальну власність.

В свою чергу, норми ст. 117 ЗК України щодо порядку та способу передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну власність чи навпаки у поєднанні з положеннями п. 62 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23.08.2016 № 553, із змінами, внесеними, зокрема, згідно з постановами КМУ № 509 від 28.04.2021, № 1224 від 24.11.2021 станом на момент прийняття оспорюваного рішення міськради), свідчать про те, що Для державної реєстрації права власності на підставі рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність відповідно до Закону України Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності також подаються:

1) рішення правонабувача майна, уповноваженого ним органу про надання згоди на передачу об`єкта нерухомого майна;

2) акт приймання-передачі такого об`єкта нерухомого майна.

Тобто, можливість завершення визначеної законом процедури передачі земельних ділянок з державної власності у комунальну власність та подальше оформлення прав шляхом їх державної реєстрації можливе лише за фактом вчинення двостороннього акту приймання-передачі такого об`єкта нерухомого майна, що вимагає вчинення активних дій з боку обох сторін уповноважених компетентних органів щодо такого об`єкта нерухомого майна, зокрема, на підписання акту.

Крім того, спірним рішенням міськради було лише надано згоду на передачу з державної у комунальну власність земельних ділянок площами 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007, розташованих в межах населеного пункту за адресою: вул. Січеславська Набережна, 33, м. Дніпро, Дніпропетровська обл., що не є тотожним прийняттю рішення безпосередньо про їх передачу, адже це є різними за своєю суттю та правовими наслідками рішення.

Підсумовуючи все вищевикладене, колегія суддів доходить висновку, що рішення Дніпровської міської ради № 191/16 від 23.02.2022 не могло та не створює жодних юридичних наслідків, не змінює та не може змінювати форму власності таких земельних ділянок з державної на комунальну, тобто не призводить до порушення прав та інтересів держави в особі позивача-1.

Необхідно наголосити, що суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Згідно з положеннями ст.ст. 2, 4, 5 ГПК України, ст.ст. 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем відповідно до вимог процесуального законодавства обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 у справі № 525/505/16-ц).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналогічний висновок наведено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 01.07.2021 у справі №910/7029/20.

Враховуючи положення статті 21 Цивільного кодексу України та статті 117 Земельного кодексу України, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що оспорюване рішення міської ради не порушує прав та інтересів позивача-1, оскільки надання одним суб`єктом згоди на передачу майна не створює правових наслідків для іншого суб`єкта, який є власником або розпорядником цього майна та який такого волевиявлення не має, а відтак свідчить про відсутність підстав для скасування рішення Дніпровської міської ради від 23.02.2022 N 191/16 за вищенаведених підстав.

При цьому є безпідставними аргументи апелянта про те, що клопотанням ДП «Дніпропетровський державний цирк» про відмову від земельних ділянок державної власності порушено вимоги п. 18 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про управління об`єктами державної власності», яким передбачено обов`язкове погодження питань передачі об`єктів державної власності у комунальну власність із уповноваженим органом управління Міністерством культури та інформаційної політики, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 3 цього Закону його дія не поширюється на управління об`єктами власності українського народу, визначеними частиною першою статті 13 Конституції України, до яких входить, зокрема, земля в межах території України.

Відсутність порушеного права у позивача-1 - є самостійною достатньою підставою для відмови у позові щодо відповідних вимог, а тому у вказаній частині оскаржуване рішення також належить залишити без змін.

Предмет оскарження та звернення до суду прокурора із позовними вимогами (пункти 2-7 прохальної частини позову), пов`язані із земельною ділянкою площею 2,3989 га, що розташована по фактичному розміщенню цирку за адресою: м. Дніпро, вул. Набережна Січеславська, 33.

Зазначена земельна ділянка передана на праві постійного користування Дніпропетровському державному цирку відповідно до рішення Дніпропетровської міської ради від 31.03.2004 № 75/16.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру вид використання земельної ділянки площею 2,3989 га з кадастровим номером 1210100000:03:341:0004 для фактичного розміщення цирку, категорія: землі житлової та громадської забудови, коди цільового призначення: 03.05, 03.10 (т. 1 а.с. 50).

Розпорядженням голови Обласної державної адміністрації від 15.06.2021 № Р-575/0/3-21 на підставі заяв ДП "Дніпровський державний цирк" надано останньому згоду на поділ земельної ділянки державної власності площею 2,3989 га (кадастровий номер 1210100000:03:341:0004; землі житлової та громадської забудови)… без зміни цільового призначення (т. 1 а.с. 52).

Для поділу земельної ділянки ФОП Пітько С.М. було розроблено технічну документацію із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 02.08.2021, яка за заявою ДП "Дніпровський державний цирк" була подана на затвердження та затверджена розпорядженням голови Обласної державної адміністрації від 09.12.2021 № Р-987/0/3-21 (т. 1 а.с. 53).

Земельна ділянка площею 2,3989 га (кадастровий номер 1210100000:03:341:0004) була поділена на наступні об`єкти нерухомого майна:

- земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:341:0008, загальною площею 1,9194 га;

- земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:341:0007, загальною площею 0,1914 га;

- земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:341:0009, загальною площею 0,2881 га.

04.10.2021 до Державного земельного кадастру внесено відомості щодо державної реєстрації трьох земельних ділянок та вказано наступні види цільового використання (т. 1 а.с. 39-49):

- для земельної ділянки площею 1,9194 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0008 землі житлової та громадської забудови, вид використання 03.05. «для будівництва та обслуговування будівель закладів культурно-просвітницького обслуговування»;

- для земельних ділянок площами 0,1914 га та 0,2881 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0007 та 1210100000:03:341:0009 землі житлової та громадської забудови, вид використання 03.10. «для будівництва та обслуговування адміністративних будинків, офісних будівель компаній, які займаються підприємницькою діяльністю, пов`язаною із отримання прибутку».

Колегія суддів у цьому випадку враховує висновок Верховного Суду про те, що надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку. Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі № 380/624/16-ц та постановах Верховного Суду від 23.05.2023 у справі № 912/688/22, від 28.09.2021 у справі № 918/1045/20.

Також, звертає увагу скаржника на те, що за висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04.07.2023 у справі № 373/626/17, формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема, внаслідок поділу та об`єднання, із присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик, не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб, зокрема, і шляхом витребування цих ділянок. Подібний висновок також викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, постанові Верховного Суду від 05.09.2023 у справі № 910/2722/22, від 13.12.2023 у справі № 921/290/23.

Проте, варто зазначити, що у своїй позовній заяві прокурор посилається на незаконність державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі за кадастровими номерами 1210100000:03:341:0009 площею 0,2881 га та 1210100000:03:341:0007 площею 0,1914 га та незаконність державної реєстрації речових прав на земельні ділянки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Вважає, що зміна виду використання земельних ділянок з "фактичного розміщення цирку" на "будівництво та обслуговування будівель ринкової інфраструктури" не відповідає основній статутній діяльності цирку (п.п. 2.1., 2.2. Статуту Державного підприємства "Дніпровський державний цирк"), чим порушено основну мету надання державою такої земельної ділянки, а саме: для розвитку та популяризації національного циркового мистецтва і циркової справи та задоволення потреб населення у цьому виді мистецтва.

На його думку, державна реєстрація земельних ділянок площею 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007, яка проведена Головним управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області (відповідач-2) є такою, що порушує вимоги чинного законодавства України, оскільки Дніпропетровською обласною адміністрацією розпорядження щодо зміни виду цільового використання не приймалися.

В свою чергу, скаржник у своїй апеляційній скарзі наголошує, що незважаючи на обставини, що вказують на віднесення спірних земельних ділянок за державним актом на право постійного користування за видом використання під фактичне розміщення цирку та відсутність розпорядження Дніпропетровської обласної державної адміністрації щодо зміни виду цільового використання земельних ділянок, під час вчинення реєстраційних дій державним кадастровим реєстратором Держгеокадастру не було враховано положення вказаних вимог чинного законодавства та ще до затвердження технічної документації ОДА, протиправно проведено державну реєстрацію спірних земельних ділянок у Державному земельному кадастрі, з огляду на що наявні підстави для скасування такої реєстрації в державному земельному кадастрі.

Таким чином, прокурором фактично оскаржуються дії державного кадастрового реєстратора Держгеокадастру під час вчинення реєстраційних дій: державна реєстрація земельної ділянки, площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, та земельної ділянки, площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 у Державному земельному кадастрі.

Крім того, апелянт зауважує, що державну реєстрацію права постійного користування (оренди) та державної власності земельних ділянок площею 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009 та 1210100000:03:341:0007 із зміною виду їх цільового використання з «фактичного розміщення цирку» на «будівництво та обслуговування будівель ринкової інфраструктури» проведено з порушенням вимог ст.ст. 19, 20, 92, 117 Земельного кодексу України.

Посилаючись на ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме та їх обтяжень» вказує на протиправність рішень приватного нотаріуса Заверухи Н.І. як уповноваженого суб`єкта у сфері державної реєстрації прав (державного реєстратора) та здійснення нею державної реєстрації: права постійного користування на земельні ділянки площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, та площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, а також права державної власності на них, за наявності підстав для відмови у проведенні реєстраційних дій.

Так, обставини справи свідчать про те, що земельна ділянка з кадастровим номером 1210100000:03:341:0004 (коди КВЦПЗ 03.05 та 03.10.) поділена за зверненням позивача-2 до позивача-1.

Розпорядженням голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації від 15.06.2021 № Р-575/0/3-21, яким на підставі заяви директора ДП "Дніпровський державний цирк" Шабатька В.І. від 22.04.2021, посвідченої нотаріально, надано згоду на поділ вказаної земельної ділянки на три земельні ділянки, технічна документація із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок, розроблена ФОП Пітько С.М., що стала підставою для реєстрації спірних земельних ділянок, та розпорядження голови Дніпропетровської обласної державної адміністрації №Р-987/0/3-21 від 09.12.2021 про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу вказаної земельної ділянки площею 2,3989 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0004, на три менші об`єднані земельні ділянки із кадастровими номерами: 1210100000:03:341:0009 0,2881 га, 1210100000:03:341:0007-0,1914 га, 1210100000:03:341:0008-1,9194 га, прокурором окремо не оскаржувалися, на їх незаконність він не посилається.

Відсутні в матеріалах справи й судові рішення, що набрали законної сили, якими б визнавались недійсними або скасовувалися вищезгадані розпорядження (позивача-1).

В свою чергу, судом зазначається, що державна реєстрація речових прав на земельну ділянку площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009 проведена за Державним підприємством "Дніпровський державний цирк" на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. №63120054 від 28.01.2022 (номер записів про право 46407058 та 46404556), прийнятого за заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24.01.2022 за реєстраційним номером 50567070, поданою Шабатько Віктором Івановичем, що діє на підставі: наказ, серія і номер 1238/0/17-18, виданий 29.12.2018, видавник: Державне підприємство "Дніпровський державний цирк" (т. 1 а.с. 63).

Державна реєстрація речових прав на земельну ділянку площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 проведена за Державним підприємством "Дніпровський державний цирк" на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. № 63123561 від 28.01.2022 (номери записів про право 46407574 та 46407498), прийнятого за заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 24.01.2022 за реєстраційним номером 50567462, поданою Шабатько Віктором Івановичем, що діє на підставі: наказ, серія і номер 1238/0/17-18, виданий 29.12.2018, видавник: Державне підприємство "Дніпровський державний цирк" (т. 1 а.с. 64).

Державна реєстрація права державної власності на земельну ділянку площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведена за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46404556);

Державна реєстрація права державної власності земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведена за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407498).

Обставини справи свідчать про те, що зазначені державні реєстрації здійснені нотаріусом на підставі розпорядження голови обласної державної адміністрації № Р-987/0/3-21 від 19.12.2021, Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ №046797 від 19.10.2004 та технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок від 02.08.2021.

Слід наголосити, що Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою ЯЯ №046797 від 19.10.2004, є чинним, не оскаржено та не скасовано у встановленому законом порядку, що не спростовано учасниками даної справи.

Аналогічні обставини встановлені і щодо розпорядження голови обласної державної адміністрації № Р-987/0/3-21 від 19.12.2021.

Відтак, оскарження прокурором державної реєстрації прав є самостійними вимогами внаслідок незгоди із рішеннями державного реєстратора приватного нотаріуса Заверухи Н.І., а не похідними вимогами від оскарження підстав, з яких ці права виникли.

При цьому така реєстрація відбувалась за заявою самого суб`єкта прав, зокрема, ДП "Дніпровський державний цирк" та на виконання прийнятих головою Дніпропетровської обласної державної адміністрації розпоряджень.

В свою чергу, колегія суддів звертає увагу, що внаслідок поділу земельної ділянки державної форми власності площею 2,3989 га з кадастровим номером 1210100000:03:341:0004 на земельні ділянки із кадастровими номерами: 1210100000:03:341:0009, площею 0,2881 га, 1210100000:03:341:0007, площею 0,1914 га, та 1210100000:03:341:0008, площею 1,9194 га не відбулось змін у формі власності та суб`єкта відповідних прав держави.

Так само, не зазнали змін й речові права на згадані земельні ділянки за результатом проведених реєстраційних дій з державної реєстрації права державної власності та речових прав на вказані земельні ділянки.

Як вже було зазначено, власником земельних ділянок площами 0,2881 га та 0,1914 га, кадастрові номери 1210100000:03:341:0009, 1210100000:03:341:0007, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, зазначено Державу в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, форма власності державна (т. 1 а.с. 33-38, 122-124). Також, дані з цих Реєстрів свідчать про зареєстроване інше речове право (право постійного користування земельною ділянкою) за Державним підприємством "Дніпровський державний цирк".

Відтак, у спірних правовідносинах відсутні треті особи з правами на спірні земельні ділянки (суб`єкти, чиє право оспорюється), адже внаслідок оскаржуваних реєстраційних дій, які до того ж проведені за заявами та на підставі рішень суб`єктів відповідних прав (ДП "Дніпровський державний цирк" та Дніпропетровська обласна державна адміністрація), не відбулося зміни власників та землекористувачів.

На підставі чого, доцільно зауважити, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Апеляційний суд звертається до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 у справі N 1-2/2002 N 15-рп/2002, який зазначив, що положення частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) треба розглядати у системному зв`язку з іншими положеннями Основного Закону України (254к/96-ВР), які передбачають захист судом прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи будь-якими не забороненими законом засобами (частина п`ята статті 55 Конституції України (254к/96-ВР). Тобто кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист.

Із змісту частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) щодо поширення юрисдикції на всі правовідносини, що виникають у державі, випливає, що кожен із суб`єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб`єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб`єкти цих правовідносин.

Право на судовий захист передбачено й іншими статтями Конституції України (254к/96-ВР). Так, відповідно до статті 8 Конституції України (254к/96-ВР) звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України (254к/96-ВР), норми якої мають пряму дію та найвищу юридичну силу, гарантується. Частина четверта статті 13 Конституції України (254к/96-ВР) встановлює обов`язок держави забезпечити захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, в тому числі у судовому порядку.

Право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23.02.2006 визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

За приписами ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Право на доступ до правосуддя є одним з основоположних прав людини. Воно передбачене у статті 6 Конвенції.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України»).

Доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

У своїх рішеннях ЄСПЛ указав, що для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).

Крім того, у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції право на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

Наведене дає підстави для висновку, що «суд, встановлений законом» охоплює поняття юрисдикції суду, визначеної процесуальним законом.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Частиною першою статті 125 Конституції України передбачено, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

При визначенні питання належності спору до юрисдикції суду, постає два питання: по-перше, чи підлягає спір вирішенню судами, тобто чи є він юридичним у розумінні статті 124 Конституції України, якщо так, то до юрисдикції якого суду належить вирішення такого спору.

Колегією суддів враховано, що судова юрисдикція - це інститут права, покликаний розмежувати між собою як компетенцію різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського й адміністративного.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції судів, які розглядають справи за правилами цивільного, кримінального, господарського й адміністративного судочинства. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання, тобто діяти в межах установленої законом компетенції.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах від 19.02.2020 у справі №629/4590/17, від 23.06.2020 у справі № 689/1220/17 та від 30.06.2020 у справі № 727/2878/19, неодноразово наголошувала на тому, що під час визначення предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад спірних правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 802/385/18-а).

Згідно ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічноправових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пунктом 1 та абз. 2 п. 2 ч. 1 ст. 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа це переданий на вирішення адміністративного суду публічноправовий спір. Публічноправовий спір спір, в якому хоча б одна сторона здійснює публічновладні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Суб`єкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічновладних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (п. 7 ч. 1 ст. 7 КАС України).

За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічноправових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативноправових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

До адміністративного суду можуть бути оскаржені виключно рішення, дії та бездіяльність суб`єкта владних повноважень, що виникають у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Водночас, необхідно зазначити, що при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних, і господарських чи цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічноправовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічноправових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим, вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є предмет спору, характер спірних матеріальних правовідносин і їх суб`єктний склад. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Разом із тим, звертаючись до правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2019 у справі № 526/138/17, від 04.09.2019 у справі № 599/567/17 та підтриманих у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.10.2020 у справі № 916/3066/19, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.

Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.01.2019 у справі №808/703/18 «…при визначенні предметної юрисдикції справи суд має виходити із суті права/інтересу, за захистом якого особа звертається до суду, та мети звернення з позовом, оскільки саме такі критерії розмежування належності спору до тієї чи іншої юрисдикції дають змогу найбільш ефективно захистити порушене право позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Частинами 1-2 ст. 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Юрисдикція господарських справ визначена статтею 20 ГПК України, відповідно до п. 6 якої господарські суди розглядають інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду, наведених у постанові від 01.10.2019 у справі № 911/2034/16 для віднесення справи до господарської юрисдикції суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Зокрема, господарський суд підвідомчий господарському суду за таких умов: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами, по-перше, господарських відносин і, по-друге, спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Якщо порушення своїх прав особа вбачає у наслідках, спричинених рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень, які вона вважає неправомірними, і ці наслідки призвели до виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, мають майновий характер або пов`язаний з реалізацією її майнових або особистих немайнових інтересів, то визнання незаконними (протиправними) таких рішень є способом захисту цивільних прав та інтересів (правовий висновок викладений в Постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2020 у справі № 826/4954/18).

Згідно ст. 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Слід зауважити, що Головне управління Держгеокадастру у Дніпропетровській області, якого прокурор визначив як відповідач-1, та приватний нотаріус Заверуха Н.І. (без статусу учасника справи), не є суб`єктами господарювання у спірних правовідносинах.

Між учасниками справи, зокрема, ДП "Дніпровський державний цирк", Дніпропетровська обласна державна адміністрація, та вказаними суб`єктами владних повноважень, що проводили державну реєстрацію земельних ділянок площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, та площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 у Державному земельному кадастрі, а також державну реєстрацію прав (права постійного користування та права державної власності) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, відсутній спір про право, що виник з господарських відносин.

Внаслідок оспорюваних реєстраційних дій/записів не відбулося виникнення, зміни чи припинення цивільних правовідносин, адже обсяг та зміст майнових прав держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, як і Державного підприємства "Дніпровський державний цирк", щодо спірних земельних ділянок не змінився, а останні не вибували з володіння чи постійного користування визначених прокурором позивачів.

Відтак, позов у цій справі поданий не з метою захисту майнових прав держави, які не порушуються внаслідок вчинення державним реєстратором спірних реєстраційних дій та внесення спірних реєстраційних записів, що вказує не на приватноправовий, а на публічно-правовий характер спірних правовідносин.

В свою чергу, норми Господарського процесуального кодексу України прямо не відносять вирішення спору, пов`язаного з державними: реєстрацією земельних ділянок та реєстрацією, обліком прав на майно, без спору щодо нього (прав на нього), до юрисдикції господарського суду.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 20.06.2018 у справі № 820/4146/17, від 18.09.2018 у справі №823/235/16, від 29.08.2018 у справі №807/719/15 звертала увагу, що оскарження рішення про державну реєстрацію, яке є наслідком реалізації сторонами у справі прав на спірне нерухоме майно, підлягає розгляду за правилами господарського чи цивільного судочинства.

Натомість, якщо позовні вимоги виникли виключно в результаті виконання державним реєстратором своїх владно-публічних та управлінських функцій, порушення вимог Закону про державну реєстрацію, то необхідно звертатися до адміністративного суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.06.2018 у справі № 823/378/16 дійшла висновку, що спір не має ознак приватноправового характеру, якщо предметом перевірки в цій справі є виключно дотримання державним реєстратором як суб`єктом владних повноважень публічно-владних управлінських функцій, зокрема, правомірність здійснення повторної реєстрації (в цьому випадку права користування земельною ділянкою), у разі наявного та зареєстрованого тотожного права на цю земельну ділянку за іншим користувачем.

Отже, вирішуючи питання про розмежування юрисдикції, суди повинні звертати увагу на предмет обґрунтування позову.

У постанові від 25.07.2018 у справі № 128/3652/16-ц Велика Палата Верховного Суду констатувала публічно-правовий характер спору, оскільки предмет і підстава позову жодним чином не пов`язані з майновими правами, виконанням чи невиконанням цивільно-правових угод, а дослідженню підлягають виключно владні, управлінські рішення та дії нотаріуса як державного реєстратора, який діє як суб`єкт владних повноважень.

Таким чином, оскільки оскаржувані реєстраційні дії вчинені, зокрема, за заявами та згідно рішень позивачів, правові підстави для яких є дійсними (не оспорені та не скасовані в установленому законом порядку, в т.ч. судом), й відсутні інші особи з якими існує спір про цивільне право на земельні ділянки з кадастровими номерами: 1210100000:03:341:0009, площею 0,2881 га, 1210100000:03:341:0007, площею 0,1914 га, колегія суддів доходить висновку, що за своїм суб`єктним складом, предметом та підставами позову, обраним способом захисту прав та характером стверджуваних порушень, спір виник у сфері публічно-правових відносин і підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

У п. 41 рішення ЄСПЛ у справі «Церква села Сосулівка проти України» від 28.02.2008 р. Суд зазначив, що згідно з принципами, які закріплені в його практиці (див., п. 31 рішення у справі «Пудас проти Швеції» (Pudas v. Sweden) від 27.10.1987 р.), спір щодо «права», про яке можна стверджувати (принаймні на підставах, які можна довести), що воно визнається в національному праві, а також є реальним і важливим. Спір може стосуватися як фактичного існування права, так і обсягів та способу його реалізації. Зрештою, результат провадження повинен безпосередньо впливати на можливість реалізації права, про яке йдеться у справі. Окрім того, чи буде право розглядатися як право цивільного характеру у світлі відповідних положень Конвенції, має визначатися не лише за юридичною галузевою кваліфікацією, але й за його матеріально-правовим змістом та наслідками реалізації цього права в межах національної правової системи (див. п. 89 рішення у справі «Кьоніг проти Німеччини» від 28.06.1978 р. (Konig v. Germany)). Відповідно, вирішальним для визначення того, чи стосується справа прав цивільного характеру, вважається безпосередньо характер права, яке є предметом розгляду (див. п. 90 «Кьоніг проти Німеччини»).

Суд, який розглядає справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні ч. 1 ст. 6 Конвенції. Зокрема, у п. 24 рішення ЄСПЛ від 20.07.2006 р. у справі «Сокуренко і Стригун проти України» Суд вказав, що словосполучення «встановленого законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.

До того ж ЄСПЛ у рішенні від 12.10.1978 р. у справі «Занд проти Австрії» зазначив, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу існування суду, але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у ч. 1 ст. 6 Конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів».

З огляду на зазначене, не вважається «судом, встановленим законом» орган, який не маючи юрисдикції, здійснює судовий розгляд на підставі практики, яка не передбачена законом.

Місцевий господарський суд залишив поза увагою вказані обставини та помилково вирішив спір по суті за наявності підстав для закриття провадження у справі.

Враховуючи наведені обставини, колегія суддів доходить висновку про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме ст. 20 ГПК України, що полягає у розгляді справи по суті, яка не відноситься до юрисдикції господарських судів.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання (див. рішення Суду у справі Плахтєєв та Плахтєєва проти України, no. 20347/03, від 12.03.2009). Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. (VOLOVIK v. UKRAINE, 15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007, Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Також, у рішенні ЄСПЛ від 18.11.2010 у справі «Мушта проти України» зазначено, що "право на суд" не є абсолютним. Воно може підлягати обмеженням, що допускаються, оскільки право на доступ за своєю природою вимагає регулювання державою. Однак, такі обмеження не можуть обмежувати реалізацію цього права у такий спосіб або до такої міри, що саму суть права було порушено. Ці обмеження повинні переслідувати легітимну мету та має бути розумний ступінь пропорційності між використаними засобами та поставленими цілями.

Таким чином, прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнає, що доступ до суду не є абсолютним і національним законодавством може обмежуватись, зокрема, для дотримання правил судової процедури.

У даній справі апеляційним судом враховано вищенаведені висновки ЄСПЛ.

Крім того, суд також зважає на позицію Великої Палати Верховного Суду в постанові від 29.05.2019 по справі № 367/2022/15-ц, відповідно до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

У даній справі втручання прокурора у волевиявлення та права Держави в особі Дніпропетровської обласної державної адміністрації, а також Державного підприємства "Дніпровський державний цирк", у заявлений спосіб (без оскарження підстав їх виникнення, набуття, зміни тощо), не можна визнати такими, що відповідають статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 269 ГПК України).

Згідно п. 4 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково.

За приписами ст. 278 ГПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку із залишенням позову без розгляду або закриттям провадження у справі у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 226 та 231 цього Кодексу. Порушення правил юрисдикції господарських судів, визначених статтями 20-23 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги. Якщо судом першої інстанції ухвалено законне і обґрунтоване рішення, смерть фізичної особи - сторони у спорі чи припинення юридичної особи - сторони у спорі, що не допускає правонаступництва, після ухвалення такого рішення не може бути підставою для застосування вимог частини першої цієї статті. У разі закриття судом апеляційної інстанції провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 231 цього Кодексу суд за заявою позивача в порядку письмового провадження постановляє ухвалу про передачу справи до суду першої інстанції, до юрисдикції якого віднесено розгляд такої справи, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. У разі наявності підстав для підсудності справи за вибором позивача у його заяві має бути зазначено лише один суд, до підсудності якого відноситься вирішення спору.

У відповідності до п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України, господарський суд закриває провадження у справі, якщо спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

Частиною 2 цієї статті визначено, що якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

З огляду на зміст та обґрунтування позовних вимог, характер спірних правовідносин, суб`єктний склад учасників справи, а також враховуючи обставини, встановлені судом та підтверджені матеріалами справи, колегія суддів доходить висновку про необхідність скасування рішення рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 у справі №904/1422/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про: скасування державної реєстрацію земельної ділянки, площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009 у Державному земельному кадастрі; скасування державної реєстрації земельної ділянки, площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 у Державному земельному кадастрі; скасування державної реєстрації права постійного користування земельної ділянки площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведеної за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407058); скасування державної реєстрації права постійного користування земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведеної за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407574); скасування державної реєстрації права державної власності на земельну ділянку площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведеної за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46404556); скасування державної реєстрації права державної власності земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведеної за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407498), та закриття провадження у справі в цій частині вимог, оскільки спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, а належить розглядати адміністративним судом за правилами, передбаченими Кодексом адміністративного судочинства України.

За приписами ч. 14 ст. 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Як передбачено ч. 9 ст. 129 ГПК України у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Зважаючи на фактичний результат вирішення справи та апеляційної скарги, а також те, що часткове скасування оскаржуваного рішення є наслідком порушення судом першої інстанції правил юрисдикції господарських судів, не за доводами прокурора (скаржника), а спір в іншій частині вимог виник внаслідок неправильних дій останнього, відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати за подання апеляційної скарги покладаються на заявника апеляційної скарги.

Також, відповідно до п. 5 ч. 1 та ч. 5 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв`язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях. Повернення сплаченої суми судового збору здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної фінансової політики.

Відтак, прокурор має право заявити клопотання про повернення йому сплаченого судового збору за вимогами щодо яких було закрито провадження у справі.

Керуючись ст.ст. 129, 231, 269, 275-278, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Дніпропетровської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 у справі № 904/1422/23 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 у справі №904/1422/23 в частині відмови у задоволенні позовних вимог про:

- скасування державної реєстрацію земельної ділянки, площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009 у Державному земельному кадастрі;

- скасування державної реєстрації земельної ділянки, площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007 у Державному земельному кадастрі;

- скасування державної реєстрації права постійного користування земельної ділянки площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведеної за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407058);

- скасування державної реєстрації права постійного користування земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведеної за державним підприємством Дніпровський державний цирк (ЄДРПОУ 02174187) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407574);

- скасування державної реєстрації права державної власності на земельну ділянку площею 0,2881 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0009, проведеної за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63120054 від 28.01.2022 (номер запису про право 46404556);

- скасування державної реєстрації права державної власності земельної ділянки площею 0,1914 га, кадастровий номер 1210100000:03:341:0007, проведеної за Дніпропетровською обласною державною адміністрацією (ЄДРПОУ 00022467) на підставі рішення приватного нотаріуса Заверухи Н.І. N 63123561 від 28.01.2022 (номер запису про право 46407498)

скасувати.

Провадження у справі № 904/1422/23 в цій частин вимог закрити.

В решті рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 02.08.2023 у справі №904/1422/23 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Дніпропетровську обласну прокуратуру.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 26.01.2024

Головуючий суддяВ.Ф. Мороз

Суддя Л.А. Коваль

Суддя Ю.Б. Парусніков