Постанова

від 24.01.2024 по справі 903/775/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2024 року Справа № 903/775/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Петухов М.Г. , суддя Мельник О.В.

секретар судового засідання Новосельська О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АІР КАР" на рішення Господарського суду Волинської області від 17.10.2023 у справі № 903/775/23 (суддя Вороняк А.С., повний текст рішення складено 25.10.2023)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВІП-ОЙЛ"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "АІР КАР"

про розірвання договору суборенди землі

за участю представників сторін:

позивача - Пащук В.С.;

відповідача - не з`явився;

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВІП-ОЙЛ" (далі - позивач, ТОВ "ВІП-ОЙЛ") звернулося до Господарського суду Волинської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "АІР КАР" (далі - відповідач, ТОВ "АІР КАР") про розірвання договору суборенди землі від 24.10.2018, який укладений між ТОВ "ВІП-ОЙЛ" та ТОВ "АІР КАР".

Позовні вимоги обґрунтовані істотним порушенням відповідачем умов договору суборенди землі від 24.10.2018 в частині сплати орендної плати за користування земельною ділянкою. Правовими підставами позову є положення ст. ст. 1, 13-15, 21, 24, 25, 32 ЗУ "Про оренду землі", ст. ст. 525, 526, 651 ЦК України, ст. 141 ЗК України.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 17.10.2023 позов задоволено. Розірвано договір суборенди землі від 24.10.2018, який укладений між ТОВ "ВІП-ОЙЛ" та ТОВ "АІР КАР"; здійснено розподіл судового збору.

Місцевий господарський суд, керуючись положеннями, зокрема, ст. 13, 15, 24, 25, 32 ЗУ "Про оренду землі", ст. ст. 525, 526, 651 ЦК України та п. 38 договору суборенди землі від 24.10.2018, дійшов висновку про наявність правових та фактичних підстав для задоволення позовних вимог про розірвання вказаного договору.

До Північно - західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга ТОВ "АІР КАР" на рішення Господарського суду Волинської області від 17.10.2023 у даній справі, в якій апелянт просить скасувати рішення суду, прийняти нове, яким в позові відмовити.

Доводи апеляційної скарги зводяться до наступних аргументів:

- відповідач сплачував орендну плату в окремі періоди не щомісячно. В деякі періоди оплата здійснювалась наперед, водночас, позивач вказані обставини від суду приховував. Зауважує, що отримувачем грошових коштів взагалі була третя особа, якою є територіальна громада. Таким чином, в контексті оцінки істотності шкоди постає питання про необхідність з`ясування думки відповідного суб`єкта - Луцької міської ради, яка до участі у даній справі залучена не була. Первинних документів про оплату позивач до матеріалів справи не долучав, а саме з даних документів вбачається оплата коштів за окремі періоди;

- істотного порушення зобов`язання відповідачем (істотності порушення умов договору як підстави для його розірвання) не відбулось, оскільки Луцька міська рада отримувала кошти за оренду майна, котре було передано в оренду на 49 років, суми є незначними, а відповідно орендар взагалі вказаних грошових коштів не отримував в силу умов договору щодо оплати, а відтак жодної значущої шкоди позивачу завдано не було;

- апелянт посилається на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09.12.2020 у справі № 199/3846/19, у постановах Верховного Суду України від 18.092013 у справі № 6-75ЦС13, від 14.10.2014 у справі № 3-143ГС14, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18.

Автоматизованою системою документообігу суду визначено колегію суддів для розгляду справи у складі головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Петухов М.Г., суддя Мельник О.В.

Листом від 22.11.2023 матеріали справи витребувано з Господарського суду Волинської області.

27.11.2023 до суду надійшли матеріали справи.

Ухвалою Північно - західного апеляційного господарського суду від 15.12.2023 відкрито провадження у справі № 903/775/23. Розгляд апеляційної скарги призначено на 24.01.2024 о 14:30 год.

ТОВ "ВІП-ОЙЛ" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. Позивач зазначає наступне:

- безпідставним є посилання апелянта на правову позицію Верховного Суду у постанові від 09.12.2020 у справі № 199/3846/19, оскільки правовідносини у справі № 903/775/23 не є подібними до правовідносин у справі № 199/3846/19;

- порушення орендарем зобов`язання із сплати орендної плати передбачає розірвання договору оренди безвідносно до того чи хтось вважає це істотним порушенням чи ні. Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Тобто, несвоєчасне виконання зобов`язання є порушенням зобов`язання;

- у відносинах оренди землі існує загальне правило із загальними для всіх договорів оренди землі наслідками в разі неналежного виконання зобов`язання із сплати орендної плати право орендодавця на розірвання такого договору оренди землі. Більше того, навіть якщо орендна плати в кінцевому результаті таки була сплачена, то це не відміняє факту порушення зобов`язання з орендної плати і невідворотність відповідальності за таке порушення зберігається;

- судом першої інстанції правильно зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, наведений у постанові Верховного Суду від 24.05.2023 у справі №542/51/22 та вказано, що сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість.

ТОВ "ВІП-ОЙЛ" надіслало до суду клопотання, в якому просить долучити до матеріалів справи додатковий докази - лист Виконавчого комітету Луцької міської ради від 21.01.2024 №6.7-6/122/2024, в якому міська рада, на запит представника ТОВ "ВІП-ОЙЛ" - адвоката Пащука В.С. щодо позиції щодо розірвання договору суборенди землі від 24.10.2018, вказує, що заборгованість з боку ТОВ "ВІП-ОЙЛ", як орендаря земельної ділянки з кадастровим номером 0721882703:02:001:0531 відсутня, та у разі допущення ТОВ "АІР КАР" (суборендарем) заборгованості перед місцевим бюджетом з обов`язкових платежів внаслідок систематичної несплати, міська рада не заперечує щодо розірвання договору суборенди землі від 24.10.2018, який укладений між ТОВ "ВІП-ОЙЛ" та ТОВ "АІР КАР".

Розглянувши клопотання ТОВ "ВІП-ОЙЛ" про долучення до матеріалів справи додаткового доказу, колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 269 ГПК України визначає межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3 даної статті).

Апеляційний господарський суд вказує, що відповідно до висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - відповідача).

Отже, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції.

Всупереч вказаним вимогам процесуального закону, заявник не мотивує в чому полягає винятковість випадку неподання ним доказу у встановлений строк та не вказує доказів неможливості його подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Також суд звертає увагу на те, що така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку не приймати до уваги та не надавати оцінки поданому позивачем додатковому доказу - листу Виконавчого комітету Луцької міської ради від 21.01.2024 №6.7-6/122/2024.

В судовому засіданні 24.01.2024 представник позивача заперечив доводи апеляційної скарги, просить відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідач не забезпечив явку повноважного представника в судове засідання, хоча про день, час та місце судового розгляду повідомлявся належним чином.

Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для повідомлення всіх учасників справи про день, час та місце розгляду справи, явка учасників справи в судове засідання обов`язковою не визнавалась, колегія суддів вважає за можливе розглянути апеляційну скаргу в даному судовому засіданні за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційного господарського суду, беручи до уваги межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, заслухавши в судовому засіданні представника позивача, зазначає наступне.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, 24.10.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ВІП-ОЙЛ" (орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю "АІР-КАР" (суборендар) укладено договір суборенди землі, за умовами якого орендар надає, а суборендар приймає у строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення землі комерційного призначення, яка знаходиться в с.Кульчин Жидичинської сільської ради Ківерцівського району Волинської області, кадастровий номер 0721882703:02:001:0531 площею 0,6 га (далі договір) (а. с. 6-9).

Пунктом 9 договору сторони погодили, що орендна плата вноситься суборендарем у грошовій формі в розмірі 3 % нормативної грошової оцінки землі, що становить 24060 грн на рік.

Згідно п. 11 договору, орендна плата вноситься суборендарем щомісячно на рахунок Жидичинської сільської ради не пізніше 25 числа поточного місяця.

Відповідно до п. 18 договору передача земельної ділянки суборендарю здійснюється за актом її приймання-передачі.

Пунктом 38 договору сторони визначили, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за: взаємною згодою сторін; рішенням суду на вимогу однієї з сторін внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, та внаслідок випадкового знищення, пошкодження суборендованої земельної ділянки, яка істотно перешкоджає її використанню, а також з інших підстав, визначених законом.

Даний договір підписано повноважними представниками сторін та скріплено їх печатками.

24.10.2018 сторонами було підписано акт прийому-передачі земельної ділянки (а.с. 10).

Позивач вказує, що у період з лютого 2022 по квітень 2023 суборендна плата сплачувалась відповідачем частково з порушенням строків, визначених п. 11 договору (26.04.2023 останній день сплати суборендних платежів), після 26.04.2023 суборендна плата не сплачувалась.

Відповідно до аналізу в розрізі платників податків за період з 01.01.2022 по 31.12.2023, ТОВ "АІР-КАР", на виконання умов договору суборенди землі від 24.10.2018, було сплачено 31.01.2022 - 2005 грн, 22.02.2022 - 200 грн, 26.07.2022 - 12 030 грн, 05.09.2022 - 5 615 грн, 29.12.2022 - 6 415 грн, 21.02.2023 - 3 505 грн, 26.04.2023 - 6 638 грн (а. с. 11).

Як вказав представник позивача в судовому засіданні 24.01.2024 після звернення до суду із даним позовом, відповідачем сплачено орендну плату за спірним договором за травень - серпень 2023.

Предметом позову у даній справі є вимога ТОВ "ВІП-ОЙЛ" до ТОВ "АІР-КАР" про розірвання договору суборенди землі від 24.10.2018 у зв`язку із систематичною несплатою орендної плати. Правовими підставами позову є положеннями ст. ст. 1, 13-15, 21, 24, 25, 32 ЗУ "Про оренду землі", ст. ст. 525, 526, 651 ЦК України, ст. 141 ЗК України.

Надаючи оцінку обставинам у справі, колегія суддів зазначає, що згідно з ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог та умов - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються ЗК, ЦК, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до положень ст. 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

За змістом ст. 13 цього Закону договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до ст. 21 Закону України "Про оренду землі" орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Згідно зі ст. 32 Закону України "Про оренду землі" на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК та іншими законами України.

Згідно із ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Аналіз положень статей 1, 13, 21, 32 Закону України "Про оренду землі" та ст. 651 ЦК дає підстави для висновку, що вказані положення закону, які регулюють спірні правовідносини, вимагають систематичної (два та більше випадки) несплати орендної плати, передбаченої договором, як підстави для розірвання договору оренди.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18) міститься висновок, що: "враховуючи, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення ч. 2 ст. 651 ЦК України. Відповідна правова позиція була викладена Верховним Судом України також у постанові від 11.10.2017 р. у справі № 6-1449цс17 і підстав для відступу від неї, як і від висновку у справі №910/16306/13, суд не вбачає. Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність".

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06.03.2019 р. у справі № 183/262/17 дійшов висновку, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Тобто, систематична (два і більше разів) несплата орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами правочину, не у повному обсязі (часткове виконання зобов`язання) є підставою для розірвання такого договору.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 327/163/17, від 13.05.2021 у справі № 192/149/17, від 15.01.2020 у справі № 709/591/18.

Звертаючись до суду із позовом у справі, що переглядається, позивач підставою для розірвання договору суборенди землі від 24.10.2018 зазначає факт систематичної несплати суборендарем (відповідачем) орендної плати у період з лютого 2022 по квітень 2023. Позивач вказує, що у вказаний період суборендна плата сплачувалась відповідачем частково з порушенням строків визначених п. 11 договору.

Колегія суддів приймає до уваги, що п. 38 договору від 24.10.2018 сторони визначили, що дія договору припиняється шляхом його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї з сторін, зокрема, внаслідок невиконання другою стороною обов`язків, передбачених договором, а також з інших підстав, визначених законом. Відповідно до п. 11 договору орендна плата вноситься суборендарем щомісячно на рахунок Жидичинської сільської ради не пізніше 25 числа поточного місяця.

Колегія суддів із аналізу в розрізі платників податків, який долучено ТОВ "ВІП-ОЙЛ" до позовної заяви встановлено, що ТОВ "АІР-КАР", на виконання умов договору суборенди землі від 24.10.2018, було сплачено 31.01.2022 - 2005 грн, 22.02.2022 - 200 грн, 26.07.2022 - 12 030 грн, 05.09.2022 - 5 615 грн, 29.12.2022 - 6 415 грн, 21.02.2023 - 3 505 грн, 26.04.2023 - 6 638 грн (а. с. 11). Представник позивача в судовому засіданні 24.01.2024 зазначив, що після звернення до суду із даним позовом, відповідачем сплачено орендну плату за спірним договором за травень - серпень 2023.

Із вказаного судом апеляційної інстанції було встановлено, що ТОВ "АІР-КАР" сплачувало суборендну плату в окремі періоди не щомісячно, із порушенням строків, визначених п. 11 договору; в деякі періоди оплата здійснювалась наперед. Так, в період з березня по червень 2022 та за жовтень, листопад 2022 суборендна плата не сплачувалася відповідачем, а була сплачена пізніше.

Відповідач у встановленому порядку вказаного не спростував; в матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, якими б спростовувалися встановлені вище судом обставини.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що в даному випадку має місце систематична (два і більше разів) несплата ТОВ "АІР-КАР" суборендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами договору суборенди землі від 24.10.2018, та сплата суборендної плати не у повному обсязі (часткове виконання зобов`язання).

Отже, беручи до уваги наявні у справі докази, а також враховуючи, що відповідач в установленому порядку доводи позивача не спростував, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення позовних вимог та розірвання договору суборенди землі від 24.10.2018, укладеного між ТОВ "ВІП-ОЙЛ" та ТОВ "АІР КАР".

В той же час, колегія суддів, встановивши обставини систематичної (два і більше разів) несплати відповідачем суборендної плати так і її виплату у розмірі меншому, ніж визначено у спірному договорі, вважає безпідставними доводи відповідача про те, що ним не порушенні істотні умови договору, оскільки сума (платежі) є незначними, та в деякі періоди оплата здійснювалась ним наперед.

При цьому колегія суддів, вказує, що тлумачення п. "д" ч. 1 ст. 141 ЗК України, ч. 2 ст. 651 ЦК України свідчить, що "несплата орендної плати" охоплює випадки як невиплати орендної плати у цілому, так і її виплата у розмірі меншому, ніж визначеному договором. Аналогічний правовий висновок викладено в постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10.10.2019 у справі № 293/1011/16-ц.

У постанові від 23.03.2021 у справі № 922/2754/19, Верховний Суд також зазначив, що сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена заборгованість в подальшому (після звернення з позовом про розірвання договору).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20.06.2019 у справі № 383/708/16-ц (провадження № 61-16985св18) зазначено, що "суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про те, що несплата орендної плати за 2012-2015 роки у строк, передбачений договором оренди землі, не є систематичною несплатою орендної плати, не врахував, що сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є самостійною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість, а тому той факт, що відповідач сплатив суму заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди. Про те, що сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є вичерпною підставою для розірвання такого договору свідчить усталена судова практика Верховного Суду, яку слід врахувати при застосуванні норми права відповідно до вимог частини четвертої статті 263 ЦПК України. Зокрема, такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду України від 28.09.2016 у справі № 6-977цс16 та від 12.12.2012 у справі № 6-146цс12".

Об`єднана Палата Касаційного цивільного суду у постанові від 23.01.2019 у справі №355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) зазначила, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".

Беручи до уваги вказане, відповідачем, в порушення вимог ст. ст. 76, 77 ГПК України, висновків суду першої інстанції не спростовано, а його посилання, викладені в апеляційній скарзі є такими, що зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Посилання відповідача на те, що отримувачем суборендної плати була третя особа, якою є територіальна громада, а тому в контексті оцінки істотності шкоди постає питання про необхідність з`ясування думки Луцької міської ради, яка до участі у даній справі залучена не була, то суд вказує, що ст. ст. 48, 49, 50 ГПК України унормовані питання щодо залучення до участі у справі співвідповідачів, третіх осіб із самостійними вимогами та без самостійних вимог щодо предмету спору. Відповідач не зазначає в апеляційній скарзі в якості кого слід було залучити до участі у справі Луцьку міську раду, та не подає до суду апеляційної інстанції відповідного клопотання. В той же час, суд, із врахуванням предмету та підстав заявленого позову, вважає, що прийняте судом рішення жодним чином не стосується та не впливає на права та обов`язки Луцької міської ради.

Також безпідставним є посилання апелянта на правову позицію Верховного Суду у постанові від 09.12.2020 у справі № 199/3846/19, оскільки справи № 903/775/23 та № 199/3846/19 не є подібними, оскільки в них різні підстави позову, зміст позовних вимог та фактичні обставини, а також має місце неоднакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Посилається відповідача на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 09.12.2020 у справі № 199/3846/19, у постановах Верховного Суду України від 18.092013 у справі № 6-75ЦС13, від 14.10.2014 у справі № 3-143ГС14, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 також не спростовують висновку суду щодо наявності підстав для задоволення позову у даній справі та розірвання договору суборенди.

Суд вказує, що ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. ЄСПЛ зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ у справі "Трофимчук проти України").

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Волинської області від 17.10.2023 у справі № 903/775/23 необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу ТОВ "АІР КАР" - без задоволення.

На підставі ст. 129 ГПК України судовий збір за розгляд апеляційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "АІР КАР" на рішення Господарського суду Волинської області від 17.10.2023 у справі № 903/775/23 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.

3. Справу повернути до Господарського суду Волинської області.

Повний текст постанови складено 29 січня 2024

Головуючий суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Петухов М.Г.

Суддя Мельник О.В.