Постанова

від 24.01.2024 по справі 291/86/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 січня2024 року

м. Київ

справа № 291/86/20

провадження № 61-10111св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Ружинський районний відділ державної виконавчої служби Центрально-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), державний нотаріус Ружинської державної нотаріальної контори Житомирської області Ставничий Олександр Володимирович,

треті особи: Служба у справах дітей Ружинської районної державної адміністрації у Житомирській області, ОСОБА_5 ,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_4 на постанову Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року в складі колегії суддів: Павицької Т. М., Трояновської Г. С., Радченка С. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У січні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Ружинського РВ ДВС Центрально-Західного Міжрегіонального управління Міністерства Юстиції (м. Хмельницький), державного нотаріуса Ружинської нотаріальної контори Ставничого О. В. про визнання майна спільною сумісною власністю та його поділ, визнання незаконними та скасування постанови, акта, свідоцтв і рішень, витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 11 серпня 1990 року до 22 травня 2014 року перебували в зареєстрованому шлюбі, за час якого збудували житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначала, що, незважаючи на реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно за ОСОБА_2 , житловий будинок з господарськими будівлями належав подружжю на праві спільної сумісної власності, а при розлученні сторони домовились, що домоволодіння в подальшому належатиме їхнім дітям.

Вказувала, що 27 березня 2018 року дізналась, що зазначене домоволодіння перебуває у власності ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 03 березня 2018 року з ОСОБА_3 , який, у свою чергу, набув право власності на нього на підставі постанови старшого державного виконавця Ружинського відділу ДВС від 21 грудня 2017 року, акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 21 грудня 2017 року та свідоцтва про право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

Стверджувала, що їй не відомо, в зв`язку з чим спільне сумісне майно подружжя виставлялося на електронні торги з метою його реалізації, оскільки вона не надавала згоди на відчуження майна та повідомлення про проведення електронних торгів не отримувала. Наголошувала, що в будинку зареєстрована неповнолітня донька сторін - ОСОБА_6 , проте орган опіки і піклування Ружинської селищної ради Житомирської області не давав згоди на реалізацію будинку, в якому проживає неповнолітня дитина.

ОСОБА_1 просила:

визнати об`єктами спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ. Б, вбиральня -- літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д- 1, колодязь - № 2) за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 за цією ж адресою;

визнати за ОСОБА_1 право власності на 2/3 частини вказаних житлового будинку та земельної ділянки;

визнати незаконними і скасувати постанову та акт Ружинського районного відділу ДВС ГТУЮ у Житомирській області від 21 грудня 2017 року про передачу спірного нерухомого майна у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2 ОСОБА_3 ;

визнати незаконними й скасувати свідоцтва НОМЕР_3 та НОМЕР_4 від 24 січня 2018 року про право власності ОСОБА_3 на житловий будинок та земельну ділянку;

визнати незаконними та скасувати рішення державного нотаріуса Ружинського державного нотаріального округу Ставничого О. В. від 24 січня 2018 року (індексні номери 39337150 та 39339613) про державну реєстрацію за ОСОБА_3 права власності на житловий будинок та земельну ділянку;

визнати незаконною та скасувати державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_4 ;

витребувати у ОСОБА_4 нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 2/3 земельної ділянки площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 та 2/3 житлового будинку літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 15 лютого 2023 року в складі судді: Митюк О.В., у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

за період перебування в шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули не лише майно, а й борги, погашення яких відбулося за рахунок спільного майна подружжя;

суд критично оцінив пояснення позивачки про те, що їй не було відомо про виникнення у ОСОБА_2 боргових зобов`язань;

суд установив, що про накладення арешту на спірне нерухоме майно та передання його ОСОБА_3 у рахунок погашення заборгованості позивачка дізналася в грудні 2018 року, проте дії державного виконавця в передбачений статтею 449 ЦПК України строк не оскаржила;

у частині першій статті 388 ЦК України передбачено вичерпний перелік підстав, за яких власник має право на витребування майна від добросовісного набувача. В частині другій статті 388 ЦК України закріплене правило, згідно з яким майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Оскільки ОСОБА_3 набув право власності на майно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для його витребування у добросовісного набувача;

ОСОБА_4 та Ружинський РВ ДВС подали до суду заяви про застосування наслідків спливу позовної давності. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності (частина друга статті 72 СК України). При вирішенні заяв відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності суд урахував, що після розірвання шлюбу у 2014 році позивачка протягом трьох років не вимагала від ОСОБА_2 поділити спільне нерухоме майно майно. Незважаючи на те, що придбання спірного майна відбулося в період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі, суд констатував пропуск ОСОБА_1 позовної давності, в зв`язку з чим відмовив у задоволенні позову.

Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції

Постановою Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року апеляційну скаргу представника позивачки задоволено частково.

Рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 15 лютого 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.

Визнано об`єктами спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 житловий будинок літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ. Б, вбиральня -- літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д- 1, колодязь - № 2) за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 за цією ж адресою.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частини вказаних житлового будинку та земельної ділянки.

Визнано незаконними і скасовано постанову та акт Ружинського районного відділу ДВС ГТУЮ у Житомирській області від 21 грудня 2017 року про передачу спірного нерухомого майна у зведеному виконавчому провадженні № НОМЕР_2 ОСОБА_3 .

Визнано незаконними й скасовано свідоцтва НОМЕР_3 та НОМЕР_4 від 24 січня 2018 року про право власності ОСОБА_3 на житловий будинок та земельну ділянку.

Витребувано у ОСОБА_4 нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 1/2 земельної ділянки площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 та 1/2 житлового будинку літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

У задоволенні позову до державного нотаріуса Ружинської державної нотаріальної контори Житомирської області Ставничого О. В. відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Ружинського районного відділу державної виконавчої служби Центрально-Західного Міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький) на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 4498,20 грн з кожного.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

конструкція статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя у судовому порядку у разі оспорювання ним поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує;

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 11 серпня 1990 року до 22 травня 2014 року, в період якого збудували житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами й отримали земельну ділянку площею 1,1025 га, призначену для обслуговування вказаного житлового будинку. Тому апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання спірного нерухомого майна об`єктами спільної сумісної власності подружжя;

при поділі майна подружжя апеляційний суд виходив із рівності часток кожного з подружжя, а також урахував, що ОСОБА_1 не надала доказів на підтвердження існування обставин, які є підставою для збільшення частки її майна у спільній сумісній власності подружжя. Сам по собі факт проживання неповнолітньої дитини сторін з позивачкою та несплата відповідачем аліментів на її утримання за висновком апеляційного суду не є підставою для збільшення частки позивачки в спільному сумісному майні подружжя;

відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень. Відсутність письмової згоди одного із подружжя на розпорядження цінним майном, тобто укладення договорів щодо цього майна, за висновком апеляційного суду є підставою визнання їх недійсними. Оскільки будь-яких відомостей про те, що ОСОБА_1 була повідомлена про наявність виконавчих проваджень щодо ОСОБА_2 , проведення електронних торгів та про передачу майна стягувачу, матеріали справи не містять, апеляційний суд дійшов висновку про те, що відчуження належної позивачці частки в праві спільної власності на нерухомоме майно на електронних торгах без її згоди є порушенням прав позивачки як співвласниці такого майна;

державний виконавець при передачі майна на реалізацію з електронних торгів не з`ясував сімейний стан боржника та не встановив, чи спірне нерухоме майно набуте в період шлюбу;

посилання суду першої інстанції на те, що ОСОБА_1 окрім прав на майно у шлюбі набула і борги ОСОБА_2 , а погашення їх за рахунок майна подружжя є виправданим, апеляційний суд визнав необґрунтованим, оскільки ОСОБА_1 у 2008 та 2014 роках зверталася до суду з позовами до ОСОБА_2 про стягнення аліментів та розірвання шлюбу, в яких указувала, що сторони з 2005 року не проживають однією сім`єю. У той же час, договір позики, на підставі якого у ОСОБА_2 виникли боргові зобов`язання, укладений 29 червня 2010 року, що дає підстави для висновку про те, що отримані ОСОБА_2 у позику від ОСОБА_3 кошти не використовувались ним в інтересах сім`ї;

апеляційний суд зробив висновок про обґрунтованість позовних вимог в частині визнання незаконними та скасування постанови й акта Ружинського районного відділу ДВС ГТУЮ у Житомирській області від 21 грудня 2017 року про передачу майна у зведеному виконавчому провадженні НОМЕР_5 ОСОБА_3 . Оскільки позовні вимоги про визнання незаконними та скасування свідоцтв № НОМЕР_1 та НОМЕР_4 від 24 січня 2018 року про право власності ОСОБА_3 на спірне нерухоме майно є похідними вимоги про визнання незаконними та скасування постанови й акта державного виконавця, то за висновком апеляційного суду також підлягають задоволенню;

позовні вимоги про скасування державної реєстрації права власності на спірне нерухоме майно за ОСОБА_3 не відповідають критерію ефективності обраного позивачем способу захисту, оскільки спірне майно перебуває у власності ОСОБА_4 , а не ОСОБА_3 Державний нотаріус Ружинської державної нотаріальної контори Житомирської області є неналежним відповідачем у справі;

власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника;

ОСОБА_4 є добросовісним набувачем житлового будинку загальною площею 199,8 кв. м, житловою площею 83,6 кв.м. з господарськими будівлями та спорудами (сарай - літня кухня -літ. Б, вбиральня - літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д-1, колодязь - №2) та земельної ділянки площею 0,1025 га, кадастровий номер: 1825255100:04:002:0683, за адресою: АДРЕСА_1 , однак, всупереч дій державного нотаріуса 1/2 частина вказаного вище майна вибула з володіння ОСОБА_1 , що свідчить про те, що зазначене нерухоме майно вибуло з власності позивачки не з її волі, а тому права ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом витребування 1/2 частини житлового будинку загальною площею 199,8 кв.м., житловою площею 83,6 кв. м з господарськими будівлями та спорудами (сарай - літня кухня -літ. Б, вбиральня - літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д-1, колодязь - №2) та земельної ділянки площею 0,1025 га, кадастровий номер: 1825255100:04:002:0683, за адресою: АДРЕСА_1 на підставі частини першої статті 388 ЦК України з незаконного володіння останнього власника ОСОБА_4 , що призводить до ефективного захисту порушених прав позивача та практичній реалізації судового рішення. При цьому слід ураховувати, що цивільне законодавство передбачає як право витребування майна його власником (статті 387, 388 ЦК України) так і визначає правові наслідки вилучення товару у покупця на користь третьої особи, на підставах, що виникли до його продажу, зокрема і право на відшкодування саме продавцем покупцю завданих збитків (стаття 661 ЦК України), на що має право і ОСОБА_4 , пред`явивши відповідний позов;

апеляційний суд не погодився з висновком місцевого суду про пропуск ОСОБА_1 позовної давності, оскільки про порушення свого права позивачка дізналася лише 27 березня 2018 року.

Аргументи учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_4 подав касаційну скаргу на постанову Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року, в якій просить:

скасувати оскаржену постанову апеляційного суду;

рішення суду першої інстанції залишити в силі;

здійснити розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

ОСОБА_4 на підставі відплатного правочину став другим власником спірного нерухомого майна після передання цього майна стягувачу в рахунок погашення заборгованості добросовісним набувачем, у зв`язку з чим не знав та не міг знати про те, що частина цього майна вибула з володіння позивачки поза його волею. Вказує, що як добросовісний набувач майна правомірно очікував, що ОСОБА_3 мав право ним розпоряджатися, а він, після отримання цього майна, матиме змогу ним мирно володіти;

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в період перебування в зареєстрованому шлюбі набули не тільки майно, а й борги, на погашення яких спірне майно було передано на реалізацію з електронних торгів;

ОСОБА_3 набув право власності на спірне майно в порядку, встановленому для виконання судових рішень, у зв`язку з чим таке майно не може бути витребувано в добросовісного набувача. Суд першої інстанції правильно зазначив, що позивачка не має права на витребування спірного майна від добросовісного набувача ОСОБА_4 , оскільки попередній власник будинку ОСОБА_3 набув право власності на нього в порядку, встановленому для виконання судових рішень;

розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар;

позовна давність за вимогами про поділ спільного майна подружжя спливла через три роки після розірвання шлюбу між сторонами, тобто 22 травня 2017 року;

позивачка пропустила встановлений статтею 449 ЦПК України строк на оскарження постанови та акта державного виконавця.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова апеляційного суду оскаржується у частині задоволених позовних вимог про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ. Б, вбиральня -- літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д- 1, колодязь - № 2) за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 за адресою: АДРЕСА_1 ; та витребування у ОСОБА_4 нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 1/2 земельної ділянки площею 0,1025 га кадастровий номер 1825255100:04:002:0683 та 1/2 житлового будинку літ. «А-1» (житловою площею 83,6 кв. м, загальною площею 199,8 кв. м) з господарськими будівлями та спорудами (сарай - літня кухня літ. Б, вбиральня - літ. В, навіс - літ. Г-1, гараж - літ. Д-1, колодязь - №2). В іншій частині постанова апеляційного суду не оскаржується, тому в касаційному порядку не переглядається.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі.

11 січня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 17 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 19 вересня 2023 року зазначено, що у касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду). Зокрема, у касаційній скарзі зазначено, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16, від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17, від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16, від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц, Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі № 522/14900/19, від 15 березня 2023 року у справі № 725/1824/20.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 11 серпня 1990 року перебували в зареєстрованому шлюбі, який заочним рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 22 травня 2014 року розірвано.

Рішенням виконкому Ружинської селищної ради народних депутатів від 21 листопада 1990 року ОСОБА_2 надано дозвіл на будівництво індивідуального житлового будинку та господарсько-побутових будівель для ведення особистого підсобного господарства на земельній ділянці площею 0,10 га в АДРЕСА_1 .

Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 10 жовтня 2006 року ОСОБА_2 був власником житлового будинку (житловою площею 83,6 м?, загальною площею 199,8 м?) з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ.Б-1, вбиральня - літ. В, навіс - літ. Г-1, гараж - літ. Д-1, колодязь - №2).

Згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЖТ №122454, виданого 09 січня 2007 року Ружинською селищною радою, ОСОБА_2 був власником земельної ділянки площею 1,1025 га за адресою: АДРЕСА_1 , призначеної для обслуговування житлового будинку, на підставі рішення виконкому Ружинської селищної ради № 224 від 21 грудня 2006 року

Рішенням Ружинського районного суду Житомирської області від 16 жовтня 2013 року в справі № 291/1185/13 стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 29 червня 2010 року в розмірі 103 909 грн.

31 липня 2014 року Ружинський районний суд Житомирської області видав виконавчий лист № 291/1185(1) про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договором позики в розмірі 103 909 грн, в зв`язку з чим було відкрито виконавче провадження №44288801.

Заочним рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 збитки за невиконання договору позики від 29 червня 2010 року в розмірі 248 391 грн, судові витрати в сумі 2483,91 грн, витрати на правничу допомогу в розмірі 12 352 грн, а всього 263 226,91 грн.

23 жовтня 2017 року Ружинський районний суд Житомирської області видав виконавчий лист № 291/417/17 про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 263 226, 91 грн, в зв`язку з чим було відкрито виконавче провадження НОМЕР_6.

19 грудня 2017 року старший державний виконавець Ружинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції Житомирської області Гладишко О. М. прийняв постанову про об`єднання вказаних виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження № НОМЕР_2, до складу якого ввійшло два виконавчих документа на загальну суму 367 135,91 грн.

Відповідно до постанови та акта старшого державного виконавця Ружинського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Житомирській області Гладишка О. М. від 21 грудня 2017 року ОСОБА_3 у рахунок погашення заборгованості за виконавчими документами: № 291/1185 від 31 липня 2014 року та № 291/417/17 від 23 жовтня 2017 року, виданих Ружинським районним судом Житомирської області, передано майно: житловий будинок загальною площею 199,8 м? (житлова площа 83,6 м?) з господарськими будівлями та спорудами та земельна ділянка площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Право власності за ОСОБА_3 на вказані об`єкти нерухомого майна зареєстровано 24 січня 2018 року.

Відповідно до договорів купівлі-продажу від 03 березня 2018 року, посвідчених державним нотаріусом Ружинської державної нотаріальної контори Житомирської області, ОСОБА_3 відчужив ОСОБА_4 спірні житловий будинок та земельну ділянку.

Відповідно довідки Ружинської селищної ради № 707 від 28 березня 2018 року ОСОБА_1 разом з дочками ОСОБА_7 та ОСОБА_8 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 .

Позиція Верховного Суду

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер, й інші джерела правового регулювання, насамперед, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, виявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20)).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22)).

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (частина друга статті 328 ЦК України, у редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин).

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18 (провадження № 61-6415св19)).

Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц (провадження № 61-17779св18)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року по справі № 362/2707/19 (провадження № 14-21цс22) вказано, що: «належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним. Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.[...] Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц (провадження № 61-14437св18), від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц (провадження № 61-22402св18) та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 (провадження № 61-5464св20) про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі».

Тобто у постанові Великої Палати Верховного Суду зроблено висновок про допустимість витребування за допомогою віндикаційного позову такого майнового права як право на частку в праві спільної власності.

Майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. Майнові права є неспоживною річчю. Майнові права визнаються речовими правами (стаття 190 ЦК України).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18) вказано, що:

«70. За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24.06.2015 у справі № 6-251цс15. 71. Велика Палата Верховного Суду з цим висновком Верховного Суду України погоджується».

Правила частини першої статті 388 ЦК України стосуються випадків, коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. У частині третій цієї ж статті передбачено самостійне правило: якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках. За змістом частини п`ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18)).

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див.: постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року в справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18) зазначено, що:

«43. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).

44. На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року (далі - Закон № 606-XIV) у відповідній редакції.

45. Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону № 606-XIV).

46. У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п`ята зазначеної статті).

47. Відповідно до частини першої статті 62 Закону № 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно із законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

48. З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду вважає, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що:

«46. Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».

Для приватного права, з урахуванням принципу розумності, є неприйнятним використання конструкції юридичної особи (зокрема, внесення нерухомості до статутного капіталу юридичної особи, вихід учасника із юридичної особи та отримання при виході), інших правомірних приватно-правових засобів (зокрема, поділ об`єктів нерухомості) з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову. Застосування приватно-правових конструкцій з метою створення видимості добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову по своїй суті є недобросовісним та свідчить про зловживання учасниками цивільного обороту. До обставин, які можуть свідчити про те, що учасники створюють видимість добросовісного набуття права власності для унеможливлення застосування віндикаційного позову, відноситься, зокрема: момент вчинення правочину чи інших дій; суб`єкти, які вчиняють або з якими вчиняються правочини контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родичі, квазіродичі, пов`язана чи афілійована юридична особа, пов`язані чи афілійовані групи юридичних осіб) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року в справі № 522/14900/19 (провадження № 61-10361св22)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (провадження № 12-10гс21) зазначено, що:

«5.57. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.

5.58. Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України.

5.59. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що метою реалізації майна на прилюдних торгах є продаж майна за найвищою ціною внаслідок конкуренції покупців; для успішної конкуренції покупців необхідно, щоб добросовісні покупці були впевнені в тому, що в разі перемоги на прилюдних торгах вони отримають майно вільним від обтяжень і вимог інших осіб (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17, пункт 7.6). Тому в разі якщо право власності належало не боржнику, а іншій особі, це не може бути протиставлене покупцю (навіть якщо майно вибуло з володіння такої особи поза її волею), але лише за умови добросовісності покупця.

5.60. Якщо спірне майно є об`єктом нерухомості, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати спеціальну норму пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якої державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.45), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 53)). Отже, якщо добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, то вона вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

5.61. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 37, 38), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1, 46.2), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 54).

5.62. Отже, вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 вересня 2020 року у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20 (пункт 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19).

5.64. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном».

Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо (див. пункт 58 постанови Великої Палати від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20)).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

при зверненні із позовом ОСОБА_1 посилалася на те, що житловий будинок та земельна ділянка, яка належить їй та ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності. 27 березня 2018 року дізналась, що зазначене домоволодіння перебуває у власності ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу, укладеного 03 березня 2018 року з ОСОБА_3 , який, у свою чергу, набув право власності на нього на підставі постанови старшого державного виконавця Ружинського відділу ДВС від 21 грудня 2017 року, акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 21 грудня 2017 року та свідоцтва про право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами. Позивачка вказувала, що вона не надавала згоди на відчуження майна та повідомлення про проведення електронних торгів не отримувала. У зв`язку із цим ОСОБА_1 просила витребувати спірне майно у ОСОБА_4 ;

при задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_1 прав на частку в праві спільної власності на будинок і земельну ділянку, апеляційний суд не врахував, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника;

апеляційний суд не звернув уваги на те, що права на частку в праві спільної власності на житловий будинок і земельну ділянку можуть бути витребувані від особи, яка заволоділа ним. За таких обставин апеляційний суд зробив помилковий висновок про задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання права на частку в праві спільної власності на житловий будинок і земельну ділянку. Натомість суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вказаних позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови. Тому рішення суду першої інстанції у цій частині належить змінити виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови;

при задоволенні позовної вимоги про витребування прав на частку в праві спільної власності на житловий будинок і земельну ділянку апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_4 є добросовісним набувачем житлового будинку та земельної ділянки, однак, всупереч дій державного нотаріуса 1/2 частина вказаного майна вибула з володіння ОСОБА_1 , що свідчить про те, що зазначене нерухоме майно вибуло з власності позивачки не з її волі, а тому права ОСОБА_1 підлягають захисту шляхом витребування прав на 1/2 частини житлового будинку та земельної ділянки на підставі частини першої статті 388 ЦК України з незаконного володіння останнього власника ОСОБА_4 ;

при вирішенні позовної вимоги про витребування прав на частку в праві спільної власності на житловий будинок і земельну ділянку апеляційний суд не звернув увагу, що: можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Поза увагою апеляційного суду залишилось те, що вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна необхідно оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна; право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача; судове рішення, постановлене за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, не може вважатися таким, що відповідає вимозі законності втручання у право мирного володіння майном;

у відзиві на апеляційну скаргу (т. 4. а. с. 164-172) ОСОБА_4 наголошував, що позивач не має права на витребування спірного майна від добросовісного набувача, оскільки попередній власник будинку ОСОБА_3 набув право власності на нього в порядку, встановленому для виконання судових рішень;

апеляційний суд не звернув уваги на те, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанова Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. У кожному такому випадку слід також встановити, чи є легітимна мета відповідного втручання, яка випливає, зокрема, зі змісту абзацу другого вказаної статті, а також, чи є втручання у право мирного володіння майном за обставин конкретної справи пропорційним відповідній меті.

За таких обставин, передчасним є висновок апеляційного суду про задоволення позовної вимоги про витребування частки в праві спільної власності на житловий будинок та земельну ділянку.

Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. У зв`язку із наведеним касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково; постанову Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про витребування у ОСОБА_4 нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 1/2 земельної ділянки площею 0,1025 га кадастровий номер 1825255100:04:002:0683 та 1/2 житлового будинку літ. «А-1» (житловою площею 83,6 кв. м., загальною площею 199,8 кв. м) з господарськими будівлями та спорудами (сарай - літня кухня літ. Б, вбиральня - літ. В, навіс - літ. Г-1, гараж - літ. Д-1, колодязь - №2), скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції; постанову Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ. Б, вбиральня -- літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д- 1, колодязь - № 2) за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 за адресою: АДРЕСА_1 , скасувати; рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 15 лютого 2023 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ. Б, вбиральня -- літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д- 1, колодязь - № 2) за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 за адресою: АДРЕСА_1 , змінити виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розподілу судових витрат

Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:

«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи. З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц.

У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, в тому числі й понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про витребування у ОСОБА_4 нерухомого майна, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а саме: 1/2 земельної ділянки площею 0,1025 га кадастровий номер 1825255100:04:002:0683 та 1/2 житлового будинку літ. «А-1» (житловою площею 83,6 кв.м., загальною площею 199,8 кв.м.) з господарськими будівлями та спорудами (сарай - літня кухня літ. Б, вбиральня - літ. В, навіс - літ. Г-1, гараж - літ. Д-1, колодязь - №2), скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ. Б, вбиральня -- літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д- 1, колодязь - № 2) за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 за адресою: АДРЕСА_1 , скасувати.

Рішення Ружинського районного суду Житомирської області від 15 лютого 2023 року у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частини житлового будинку літ. «А-1» з господарськими будівлями та спорудами (сарай-літня кухня - літ. Б, вбиральня -- літ. В, навіс - літ Г-1, гараж - літ Д- 1, колодязь - № 2) за адресою: АДРЕСА_1 та 1/2 частини земельної ділянки площею 0,1025 га з кадастровим номером 1825255100:04:002:0683 за адресою: АДРЕСА_1 , змінити виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Житомирського апеляційного суду від 23 травня 2023 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук