Рішення

від 31.01.2024 по справі 910/15325/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

31.01.2024Справа № 910/15325/23За позовом керівника Святошинської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лаян Віннер"

про стягнення 948 928,45 грн,

Суддя Карабань Я.А.

Без виклику представників сторін (судове засідання не проводилось).

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Керівник Святошинської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (надалі - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лаян Віннер" (надалі-відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 948 928,45 грн, з яких: 213 417,42 грн основний борг зі сплати орендних платежів, 67 344,25 грн інфляційні втрати, 6 402,52 грн штраф та 661 764,26 грн неустойка.

Позовні вимоги, з посиланням на ст.13, 19, 50, 66, 131-1 Конституції України, ст.11, 202, 530, 549, 610, 625, 653, 759, 762, 785 Цивільного кодексу України, ст.1, 2, 17, 19, 24, 25 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст.230, 283 Господарського кодексу України, мотивовані неналежним виконанням відповідачем своїх обов`язків за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №7463 від 08.07.2016, в частині своєчасного внесення орендної плати, а також неповерненням майна після закінчення строку дії договору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.10.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в справі, визнано справу малозначною та її розгляд справи постановлено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

20.10.2023 від представника відповідача надійшло клопотання про повернення позовної заяви на підставі ч.5 ст.174 Господарського процесуального кодексу України, з посиланням на те, що до позову не було надано будь-яких документів на підтвердження повноважень керівника Святошинської окружної прокуратури міста Києва Максима Тимошенка.

31.10.2022 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній заперечує проти задоволення позову та, зокрема, зазначає, що безпосередньо позовна заява не містить обґрунтованого розрахунку позовних вимог, а Господарським процесуальним кодексом України не передбачено подання копії розрахунку окремим документом, а тому зазначає, що за відсутності обґрунтованого розрахунку позовні вимоги задоволенню не підлягають. Крім цього, наголошує, що прокурором не доведено факту використання приміщення після закінчення строку оренди та не доведено дату добровільного виселення відповідача і припинення користування таким приміщенням. Також відповідач зазначає, що відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави, оскільки позивач має можливість звернутися до суду з позовом самостійно, а прокурор нічим не обґрунтовує необхідність невідкладного захисту інтересів держави і звернення до суду замість позивача саме зараз, в зв`язку з чим просить суд повернути позовну заяву без розгляду.

02.11.2023 від позивача надійшло повідомлення, що ціна позову не змінилася та за період з 01.10.2021 по 16.10.2023 від відповідача надходжень на погашення заборгованості по договору оренди №7463 від 08.07.2016 не надходило.

06.11.2023 від прокурора надійшла відповідь на відзив, у якій останній заперечує щодо обставин викладених у відзиві та, зокрема, зазначає, що позовна заява відповідає вимогам Господарського процесуального кодексу України, містить ціну позову та розрахунок сум, що підлягають стягненню, а додатки до позовної заяви, зокрема, розрахунки заборгованості орендної плати, неустойки засвідчені відповідно до чинного законодавства, та є належними, допустимими та достовірними доказами. При цьому вказує, що ціна позову обґрунтовується розрахунком саме Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву, який є уповноваженим органом у спірних правовідносинах та стороною договору оренди з відповідачем. Крім цього, прокурор зазначає, що відповідачем не спростовано факт наявності заборгованості, а також не надано контррозрахунку. Також прокурор вказує, що відповідачем не надано доказів добровільного виконання рішення суду в справі №910/13166/21, яким розірвано договір оренди та в примусовому порядку виселено відповідача з нежитлового приміщення, а тому таке рішення виконувалось у примусовому порядку і виконавче провадження закінчено, в зв`язку з його фактичним виконанням саме 22.12.2022, разом з тим, доказів виконання відповідачем рішення раніше ніж 22.12.2022 останнім надано не було. Крім того, зазначає, що прокурором подано позов у відповідності до норм чинного законодавства, а тому підстави для залишення позову без розгляду відсутні.

Також разом з відповіддю на відзив прокурором подано клопотання про розгляд справи за правила загального позовного провадження, з посиланням на те, що предметом позову є стягнення коштів до Державного бюджету України за користування товариством державним нерухомим майном, що має актуальне значення у воєнний час, а тому вказані обставини, на думку прокурора, свідчать про можливість виникнення необхідності подання нових доказів у справі та про необхідність надання учасниками процесу пояснень безпосередньо в судовому засіданні.

16.11.2023 від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких останній заперечує щодо позову, а також просить залишити подану відповідь на відзив без розгляду з посиланням на порушення прокурором вимог ст.165, 166 Господарського процесуального кодексу України, оскільки прокурором не направлено копій документів, що додані до неї відповідачу, а також відповідь на відзив підписана особою, повноваження та посадове становище, якої не підтверджені жодними наявними в справі документами.

24.11.2024 від прокурора надійшли письмові пояснення, в яких, зокрема, зазначено, що посилання представника відповідача на те, що відповідь на відзив підписана особою, повноваження та посадове становище, якої не підтверджені жодними наявними в справі документами є необґрунтованими, оскільки позовну заяву в інтересах держави в особі Регіонального відділення фонду державного майна України по місту Києву подано керівником Святошинської окружної прокуратури міста Києва Тимошенко М.П. в межах наданих йому Законом повноважень, яким також підписано відповідь на відзив, відомості про перебування ОСОБА_1 на посаді керівника Святошинської окружної прокуратури міста Києва є відкритими і в тому числі розмішені на офіційному сайті Київської міської прокуратури, а також на підтвердження повноважень керівника надається копія наказу про призначення від 12.02.2021.

Розглянувши клопотання прокурора про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, суд відмовляє в його задоволення, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України в порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті. При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

Прокурор не послався на жоден з критеріїв, що підлягає оцінці при вирішенні питання про розгляд справи в порядку певного провадження. Суд відзначає, що сторони в процесі наділені рівними процесуальними правами, передбаченими ст. 42, 46 Господарського процесуального кодексу України. Розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження не позбавляє сторін права чи можливості надати докази та заперечення на спростування чи підтвердження обставин, наведених у позовній заяві. Крім того, спрощене позовне провадження передбачено Господарським процесуальним кодексом України, а тому розгляд справ у порядку спрощеного позовного провадження не порушує права сторін та не перешкоджає доступу до правосуддя.

Відповідно до ч. 6 ст.250 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд вирішив розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження, але в подальшому за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи постановив ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи починається зі стадії відкриття провадження у справі. У такому випадку повернення до розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження не допускається.

Згідно ч. 7 ст. 250 Господарського процесуального кодексу України частини друга - шоста цієї статті не застосовуються, якщо відповідно до цього Кодексу справа підлягає розгляду тільки в порядку спрощеного провадження.

Відповідно до ч. 3, 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. Загальне позовне провадження призначене для розгляду справ, які через складність або інші обставини недоцільно розглядати у спрощеному позовному провадженні. Для цілей цього Кодексу малозначними справами є: 1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Отже, враховуючи ціну позову, приймаючи до уваги обраний позивачем спосіб захисту, категорію та складність даної справи, обсяг та характер доказів у справі та те, що справа не є складною з огляду на наявні в ній матеріали, а характер спірних правовідносин та предмет доказування в справі не вимагають проведення судового засідання для повного та всебічного встановлення обставин справи, суд приходить до висновку, що зазначені в клопотанні обставини не є підставою для його задоволення, а тому клопотання прокурора про розгляд справи в порядку загального позовного провадження не підлягає задоволенню.

При цьому, суд звертає увагу на положення ч. 1 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України відповідно до якої розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими цим Кодексом для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у главі 10 Господарського процесуального кодексу України.

Що стосується клопотання представника відповідача про залишення поданої прокурором відповідь на відзив без розгляду, суд зазначає таке.

Так, відповідно до ст.166 Господарського процесуального кодексу України у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень та мотиви їх визнання або відхилення. Відповідь на відзив підписується позивачем або його представником. До відповіді на відзив застосовуються правила, встановлені частинами третьою - шостою статті 165 цього Кодексу. Відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дозволить позивачу підготувати свої міркування, аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті.

Згідно ч.ч.3-6 ст.165 Господарського процесуального кодексу України відзив повинен містити:

1) найменування (ім`я) позивача і номер справи;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім`я (прізвище, ім`я та по батькові) (для фізичних осіб) відповідача, його місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта (для фізичних осіб - громадян України), номери засобів зв`язку, адресу електронної пошти (за наявності), відомості про наявність або відсутність електронного кабінету;

3) у разі повного або часткового визнання позовних вимог - вимоги, які визнаються відповідачем;

4) обставини, які визнаються відповідачем, а також правову оцінку обставин, наданих позивачем, з якою відповідач погоджується;

5) заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права;

6) перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву, та зазначення документів і доказів, які не можуть бути подані разом із відзивом, із зазначенням причин їх неподання;

7) заперечення (за наявності) щодо заявленого позивачем розміру судових витрат, які позивач поніс та очікує понести до закінчення розгляду справи по суті;

8) попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які відповідач поніс і які очікує понести в зв`язку із розглядом справи.

Якщо відзив не містить вказівки на незгоду відповідача з будь-якою із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, відповідач позбавляється права заперечувати проти такої обставини під час розгляду справи по суті, крім випадків, якщо незгода з такою обставиною вбачається з наданих разом із відзивом доказів, що обґрунтовують його заперечення по суті позовних вимог, або відповідач доведе, що не заперечив проти будь-якої із обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги, з підстав, що не залежали від нього.

Копії відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи надсилаються (надаються) одночасно з надсиланням (наданням) відзиву до суду з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

До відзиву додаються: 1) докази, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем; 2) документи, що підтверджують надсилання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

Відповідно до ч.9 ст.80 Господарського процесуального кодексу України копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними.

Дослідивши надану прокурором відповідь на відзив та додані до неї документи, суд зазначає, що наведені представником відповідача обставити щодо ненаправлення прокурором копій документів, що додані до неї відповідачу не відповідають дійсності, оскільки згідно опису вкладення від 06.11.2023 відповідачу разом з відповіддю на відзив направлено витяг з офіційного сайту Укрпошти і клопотання про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, що додавались до відповіді на відзив суду, тоді як розрахунки заборгованості були надані суду в оригіналах, оскільки їх копії було вже додано прокурором до позову та при направленні позову одночасно направлено їх відповідачу, а тому вони у нього наявні і прокурор звільняється від обов`язку їх повторного направлення. Крім цього, посилання відповідача на те, що відповідь на відзив підписано особою, повноваження та посадове становище, якої не підтверджено є необґрунтованими, оскільки відповідь на відзив підписано керівником Святошинської окружної прокуратури міста Києва Тимошенком М.П. відомості про якого є відкритими, загальновідомими та загальнодоступними на сайті Київської міської прокуратури за посиланням https://kyiv.gp.gov.ua/ua/rprin.html?_m=publications_t=recid=117604, а також на спростування доводів відповідача про подання відповіді на відзиву неуповноваженою особою прокурором надано наказ за №775к від 12.03.2021.

Отже, приймаючи до уваги зазначене, оскільки подана прокурором відповідь на відзив відповідає вимогам Господарського процесуального кодексу України, подана в межах строку встановленого судом, суд приймає подану 06.11.2023 прокурором відповідь на відзив до розгляду та відмовляє в задоволенні клопотання представника відповідача про залишення такої відповіді на відзив без розгляду.

Враховуючи викладене вище, беручи до уваги відсутність будь-яких клопотань сторін, у яких останні заперечували проти розгляду даної справи по суті, а також зважаючи на наявність в матеріалах справи всіх документів та доказів, необхідних для повного, всебічного та об`єктивного її розгляду і вирішення цього спору, суд дійшов висновку про можливість вирішення по суті наведеної справи, призначеної до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення/виклику представників сторін (без проведення судового засідання), за наявними в ній матеріалами.

При розгляді справи судом враховано частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка визначає право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку.

Згідно з ч. 4 ст. 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши надані документи та матеріали, з`ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

08.07.2016 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву (позивач, орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лаян Віннер» (відповідач, орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 7463 (надалі - договір), відповідно до п. 1.1. якого орендодавець на підставі наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву №1039 від 01.07.2016 передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 349,1 кв. м, за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, 19 літ. Ч, реєстровий номер 24523569.2.ОЧШПЖА652, що перебуває на балансі УДА1 ГУ МВС України в м. Києві, вартість якого визначена згідно з висновком про вартість станом на 29.02.2016 та становить 3 910 000,00 грн.

Пунктом 1.2. договору визначено, що майно передається в оренду з метою розміщення приватного закладу охорони здоров`я.

Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту приймання - передавання майна (п. 2.1. договору).

За змістом п. 3.1., п. 3.3. договору орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами) і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку лютий 2016 року 65 166,67 грн.

Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць, із врахуванням п. 9 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік».

Відповідно до положень п. 3.6 договору орендна плата перераховується до Державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 50% до 50% щомісяця не пізніше 15 числа місяця за звітним з урахуванням щомісячного індексу інфляції відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за яких здійснюється платіж із врахуванням пункту 9 розділу «Прикінцеві положення» Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік».

Відповідно до п.10.1. договору його укладено на 10 років, що діє з 08.07.2016 по 08.07.2026 включно.

Згідно з актом приймання - передавання орендованого майна від 08.07.2016 орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування майно - нежитлові приміщення загальною площею 349,1 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, буд. 19 літ. Ч.

Договором від 15.09.2019 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 7463 від 08.07.2016, внесено зміни до п. 1.1. договору та викладено його в наступній редакції: «Орендодавець на підставі наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву № 1039 від 01.07.2016 передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 349,1 кв. м, що розміщене за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, 19 літ. Ч, реєстровий номер 24523569.2.ОЧШПЖА652, що перебуває на балансі Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві, вартість якого визначена згідно з висновком про вартість станом на 29.02.2016 та складає 3 910 000,00 грн (без ПДВ).

В акті приймання - передавання орендованого майна за адресою м. Київ, вул. Академіка Туполєва, 19 літ. Ч від 08.07.2016 слова «УДАІ ГУ МВС України в м. Києві» читати як «Регіональний сервісний центр МВС в м. Києві», слова «ідентифікаційний код ЄДРПОУ 24523569» читати як «ідентифікаційний код ЄДРПОУ 40112076».

Також договором від 15.02.2022 № 7463/2 внесено зміни до п.1.1. договору та викладено його в наступній редакції: «орендодавець на підставі наказу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву № 1039 від 01.07.2016 передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне нерухоме майно - нежитлові приміщення загальною площею 349,1 кв. м, що розміщене за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, 19 літ. Ч, реєстровий номер 24523569.2.ОЧШГІЖА652, що перебуває на балансі Головного сервісного центру МВС, вартість якого визначена згідно з висновком про вартість станом на 29.02.2016 та складає 3 910 000,00 грн (без ПДВ).

У той же час, рішенням Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 у справі № 910/13166/21, яке набрало законної сили 06.07.2022, договір оренди нерухомого майна від 08.07.2016 №7463 розірвано та в примусовому порядку виселено ТОВ «Лаян Віннер» з нежитлового приміщення загальною площею 349,1 кв. м, що розміщене за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, буд. 19 літ. Ч., в зв`язку з неналежним виконанням ТОВ «Лаян Віннер» умов договору та несвоєчасною сплатою орендної плати.

11.08.2022 Господарським судом міста Києва видано наказ про примусове виконання рішення суду в справі № 910/13166/21 про виселення відповідача.

Постановою старшого державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Король К.С. від 09.09.2022 відкрито виконавче провадження №69809971 на підставі вказаного наказу.

Згідно з актом державного виконавця від 22.12.2022 судове рішення в справі № 910/13166/21 виконано, відповідач виселився з орендованого приміщення.

У подальшому постановою старшого державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Король К.С. від 23.12.2022 виконавче провадження за наказом Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 № 910/13166/21 про виселення ТОВ «Лаян Віннер» з державного майна за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, буд. 19 літ. Ч закінчено, в зв`язку з повним фактичним виконанням.

Крім того, рішенням Господарського суду міста Києва від 06.10.2022 у справі №910/4477/22, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду, за позовом РВ ФДМУ по м. Києву з ТОВ «Лаян Віннер» та стягнуто 450 179,43 грн заборгованості з орендної плати, 13 505,38 грн штрафу, 34 695,06 грн пені, 24 518,79 грн втрат від інфляції за договором оренди від 08.07.2016 №7463.

Вказаним рішенням суду встановлено факт неналежного виконання орендарем обов`язку зі сплати орендної плати за користування державним майном, у зв`язку з чим судом стягнуто з ТОВ «Лаян Віннер» заборгованість з орендної плати за період з жовтня 2020 року по вересень 2021 року (24 дні).

Отже, судові рішення в справах № 910/13166/21 та №910/4477/22 стосуються правовідносин між тими самими сторонами, що і в даній справ та за тим самим правочином, що є предметом розгляду даної справи.

Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України).

Предметом позову в даній справі є матеріально-правові вимоги позивача про стягнення з відповідача 213 417,42 грн основного боргу зі сплати орендних платежів у період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року, 67 344,25 грн інфляційних втрат, 6 402,52 грн штрафу та 661 764,26 грн неустойки.

Підставами позову є неналежне виконання відповідачем своїх обов`язків за договором оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №7463 від 08.07.2016, в частині своєчасного внесення орендної плати, а також неповерненням майна після закінчення строку дії договору.

Відповідачем було подано клопотання про повернення позову на підставі положень ч.5 ст.174 Господарського процесуального кодексу України та у відзиві заявлено клопотання про повернення позову без розгляду, які обґрунтовано тим, що прокурор звернувся до суду без достатніх на те підстав, а також до позовної заяви не додано доказів на підтвердження того, що Тимошенко М. є керівником Святошинської окружної прокуратури міста Києва, а тому суд вважає за необхідне спочатку дослідити питання щодо наявності/відсутності підстав прокурора для звернення до суду з даним позовом.

Так, за змістом частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.

Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з частиною 3 цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.

Частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У разі відсутності суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб`єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.

Аналіз положень частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:

- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;

- у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.

"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі №806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166«б», від 23.10.2018 у справі №906/240/18, від 01.11.2018 у справі №910/18770/17, від 05.11.2018 у справі №910/4345/18, від 30.01.2019 року у справі №47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.

Крім того, необхідно враховувати рішення Конституційного Суду України в справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді №3-рп/99 від 08.04.1999).

Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорон землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб`єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 ГПК України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.

Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Отже, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18.

Частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва.

Крім того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі, прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовців, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов`язків тощо).

Аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 21.12.2018 у справі №922/901/17, від 31.10.2018 у справі №910/6814/17 та від 06.02.2019 у справі №927/246/18.

Як убачається з матеріалів справи, на виконання частин третьої - п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України і частин третьої, четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор при поданні позовної заяви обґрунтував неналежне, на його думку, здійснення захисту інтересів держави.

Так, 14.04.2023 до Київської міської прокуратури надійшов лист Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву за вих.№30-10/2576, в якому останнє зазначає про невиконання ТОВ «Лаян Віннер» умов договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №7463 від 08.07.2016, в зв`язку з чим у останнього наявна заборгованість, яка складається: 213 417,42 грн борг зі сплати орендних платежів, 55 303,79 грн інфляційні втрати, 6 402,52 грн штраф та 661 764,26 грн неустойка, однак у Фонду відсутні грошові кошти для сплати судового збору за подання позовної заяви, а тому останнє просило прокуратуру вжити цивільно-правові заходи шляхом пред`явлення позову до суду про стягнення заборгованості.

09.05.2023 Святошинська окружна прокуратура міста Києва звернулася до позивача з листом за №44-258ВИХ-23, в якому просила надати інформацію та документи, зокрема, повідомити, які заходи вживались з метою відновлення стану законності, порушених інтересів держави, обставини, які перешкоджають Регіональному відділенню Фонду державного майна України по місту Києву самостійно звернутися до суду щодо захисту порушених інтересів держави, з наданням копій підтверджуючих документів.

Листом №30-10/3251 від 17.05.2023 позивач повідомив Святошинську окружну прокуратуру міста Києва про те, що ним не вживались заходи реагування, направлені на відновлення стану законності, порушених інтересів держави щодо стягнення з ТОВ «Лаян Віннер» заборгованості за договором оренди нерухомого майна №7463 від 08.07.2016, а також зазначив, що не заперечує проти представництва Святошинською окружною прокуратурою міста Києва законних інтересів Фонду.

01.08.2023 Святошинська окружна прокуратура міста Києва звернулася до позивача з листом за №44-4335ВИХ-23, в якому просила надати інформацію та документи, зокрема, повідомити чи погашалася ТОВ «Лаян Віннер» заборгованості за договором оренди нерухомого майна №7463 від 08.07.2016 та які заходи вживались з метою відновлення стану законності, порушених інтересів держави, обставини, які перешкоджають Регіональному відділенню Фонду державного майна України по місту Києву самостійно звернутися до суду щодо захисту порушених інтересів держави, з наданням копій підтверджуючих документів.

Листом №30-10/5206 від 04.08.2023 позивач повідомив Святошинську окружну прокуратуру міста Києва про те, що ТОВ «Лаян Віннер» не погашалася заборгованість за договором оренди нерухомого майна №7463 від 08.07.2016, а також Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву не вживались заходи реагування, направлені на відновлення стану законності, порушених інтересів держави щодо стягнення з ТОВ «Лаян Віннер» заборгованості через відсутність коштів на сплату судового збору на підтвердження чого надано виписку з рахунку станом на 26.07.2023.

22.09.2023 Святошинська окружна прокуратура міста Києва листом за №44-4335ВИХ-23 повідомила Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву про те, що оскільки заборгованість ТОВ «Лаян Віннер» не погашена, інтереси держави залишаються незахищеними, на виконання вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру», прокуратурою підготовлено позовну заяву в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву до ТОВ «Лаян Віннер» про стягнення заборгованості в розмірі 948 928,45 грн.

Відтак, своєчасне неподання до суду Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву позову про стягнення з відповідача заборгованості за договором оренди нерухомого майна №7463 від 08.07.2016 свідчить про неналежне здійснення цим органом владних повноважень.

Така ж правова позиція в аналогічних за змістом правовідносинах викладена в постанові Верховного Суду від 17.03.2021 року в справі № 904/31/19.

При цьому посилання відповідача на те, що позивач ще має можливість звернутися до суду з позовом самостійно, так як на даний час позовна давність продовжена на період дії воєнного стану, а прокурор нічим не обґрунтовує необхідність невідкладного захисту інтересів держави і звернення до суду замість позивача саме зараз, суд відхиляє як необґрунтовані, оскільки по-перше, заборгованість, що є предметом розгляду виникла в період 2021-2022 років, тоді як у серпні 2023 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву так і не звернулося до суду з позовом самостійно і зазначало про відсутність коштів для сплати судового збору для такого звернення, по-друге, стягнення коштів до Державного бюджету України за користування державним нерухомим майном має актуальне значення у воєнний час, по-третє, можливість самостійного звернення Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву до суду з позовом у майбутньому, в зв`язку з продовженням позовної давності на період дії воєнного стану, не свідчить про відсутність повноважень прокурора на звернення до суду з даним позовом на теперішній час.

Крім цього, посилання відповідача на те, що позов підписано особою, повноваження та посадове становище, якої не підтверджено є необґрунтованими, оскільки позовна заява підписана керівником Святошинської окружної прокуратури міста Києва Тимошенком М.П. відомості про якого є відкритими, загальновідомими та загальнодоступними на сайті Київської міської прокуратури за посиланням https://kyiv.gp.gov.ua/ua/rprin.html?_m=publications_t=recid=117604, а також на спростування доводів відповідача прокурором надано наказ за №775к від 12.03.2021, що міститься в матеріалах справи.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку, що керівник Святошинської окружної прокуратури міста Києва є належним суб`єктом звернення до суду з даним позовом, а також враховуючи що при зверненні до суду з вказаним позовом Святошинською окружною прокуратурою міста Києва було дотримано вимоги статті 23 Закону України "Про прокуратуру", в зв`язку з невжиттям компетентним органом заходів, спрямованих на захист інтересів держави в спірних відносинах протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо про порушення інтересів держави, тобто ще з 2022 року, підстави для залишення даного позову без розгляду відсутні.

Що стосується позовних вимог, суд зазначає таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Згідно з ч. 1 ст. 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Положеннями ч. 3 ст. 285 Господарського кодексу України на орендаря покладений, зокрема, обов`язок своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.

Частиною 1 ст. 286 Господарського кодексу України встановлено, що орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 782 Цивільного кодексу України, наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за найм речі протягом трьох місяців підряд.

У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.

Відповідно до ст. 783 Цивільного кодексу України, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо: 1) наймач володіє та/або користується річчю всупереч договору або призначенню речі; 2) наймач без дозволу наймодавця передав річ у володіння та/або користування іншій особі; 3) наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; 4) наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов`язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Як визначено ст. 785 Цивільного кодексу України, у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Згідно зі ст. 291 Господарського кодексу України одностороння відмова від договору оренди не допускається. Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його було укладено; викупу (приватизації) об`єкта оренди; ліквідації суб`єкта господарювання-орендаря; загибелі (знищення) об`єкта оренди.

Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Водночас, згідно з ч.ч. 1, 5 ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Якщо судовим рішенням договір змінено або розірвано, договір вважається зміненим або розірваним з дня набрання чинності даним рішенням, якщо іншого строку набрання чинності не встановлено за рішенням суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов`язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов`язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином (ч. 7 ст. 193 Господарського кодексу України).

Крім того, відповідно до ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» норми якого в даному випадку є спеціальними (в редакції на момент виникнення спірних правовідносин), оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до ч. 4 ст. 17 вказаного Закону орендар за користування об`єктом оренди вносить орендну плату незалежно від наслідків провадження господарської діяльності.

З розрахунку розміру заборгованості з орендної плати вбачається, що позивач нарахував відповідачу орендну плату в розмірі 50%, з урахуванням індексу інфляції, за період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року в загальному розмірі 213 417,42 грн, а саме: за жовтень 2021 року в сумі 25 158,90 грн, за листопад 2021 року в сумі 48 575,68 грн, за грудень 2021 року в сумі 48 867,14 грн, січень 2022 року в сумі 49 502,41 грн та лютий 2022 року в сумі 41 313,30 грн.

Так, відповідно до п. 2.1 договору орендар вступає в строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передавання майна.

За змістом п. 3.1, п. 3.3 договору орендна плата визначена на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 (зі змінами) і становить без ПДВ за базовий місяць розрахунку лютий 2016 року 65 166,67 грн.

Орендна плата за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування орендної плати за попередній місяць на індекс інфляції за наступний місяць, із врахуванням п. 9 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік".

Відповідно до п. 3.6 договору орендна плата перераховується до Державного бюджету та балансоутримувачу у співвідношенні 50% до 50% щомісяця не пізніше 15 числа місяця за звітним з урахуванням щомісячного індексу інфляції відповідно до пропорцій розподілу, установлених Кабінетом Міністрів України і чинних на кінець періоду, за яких здійснюється платіж із врахуванням пункту 9 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 2016 рік".

Перевіривши розрахунок заборгованості з орендної плати за загальний період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року, суд приходить до висновку, що вказаний розмір відповідає умовам договору, чинного законодавства та є обґрунтованим. Разом з тим, заперечення відповідача відносно того, що прокурором не надано розрахунку заборгованості не відповідають дійсності, оскільки позовна заява містить період нарахування та суму боргу, що заявлена до стягнення, при цьому суд зазначає, що розрахунок орендної плати здійснено саме позивачем (Регіональним відділенням Фонду державного майна України по місту Києву), який є уповноваженим органом у спірних правовідносинах та стороною договору оренди з відповідачем.

Відповідачем під час розгляду даної справи не надано доказів оплати орендної плати за період з жовтня 2021 року по лютий 2022 року в розмірі 213 417,42 грн.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Положеннями п. 3 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що кожна сторона при укладенні правочину має поводити себе добросовісно, обачливо і розумно, об`єктивно оцінювати ситуацію, а стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини (постанови Верховного Суду від 27.01.2021 року у справі № 910/17876/19, від 31.03.2021 року у справі № 910/17881/19, від 08.12.2021 року у справі № 910/5953/17, від 15.12.2021 року у справі № 910/4908/21).

Також одним із принципів цивільного права є принцип заборони суперечливої поведінки. Верховний Суд неодноразово зазначав, що добросовісність (п. 6 частини першої Цивільного кодексу України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона розумно покладається на них (п. 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.05.2021 року у справі № 461/9578/15-ц, постанови Верховного Суду від 10.04.2019 року у справі № 390/34/17, від 30.11.2021 року у справі № 910/4224/21).

Добросовісність поведінки орендаря визначається у виконанні обов`язку, передбаченого договором, у вигляді сплати суми орендної плати та інших платежів.

Суд зазначає, що відповідач укладаючи договір оренди розумів його умови, зокрема і в частині строку його дії та обов`язку зі сплати орендних платежів.

Згідно зі ст.628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно із ст.525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст.526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічна правова норма передбачена частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України.

Враховуючи викладене вище, а також приймаючи до уваги умови договору, суд дійшов висновку, що вимоги про стягнення з відповідача основної заборгованості в розмірі 213 417,42 грн, є обґрунтованими та такими що підлягають задоволенню в заявленому позивачем розмірі.

Щодо вимоги про стягнення з відповідача неустойки відповідно до ч.2 ст.785 Цивільного кодексу України, суд зазначає таке.

Прийняття майна в оренду зумовлює виникнення обов`язків, зокрема, повернення орендованого майна у встановлений строк.

За змістом статей 610, 611, 612 Цивільного кодексу України невиконання зобов`язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов`язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, установлених договором або законом.

Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника встановлених законом негативних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов`язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов`язку нового додаткового обов`язку, що узгоджується з нормами статті 610 Цивільного кодексу України та статті 216 Господарського кодексу України.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки (пункт 3 частини першої статті 611 Цивільного кодексу України).

Законодавець у частині першій статті 614 Цивільного кодексу України визначив, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Відповідно до статті 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов`язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.

Невиконання наймачем передбаченого частиною першою статті 785 Цивільного кодексу України обов`язку щодо негайного повернення наймодавцеві речі (у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі) у разі припинення договору є порушенням умов договору, що породжує у наймодавця право на застосування до наймача, відповідно до частини другої статті 785 Цивільного кодексу України, такої форми майнової відповідальності як неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення.

Неустойка за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов`язання наймача (орендаря) з повернення об`єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії договору. Наймодавець (орендодавець) у цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші ефективні засоби впливу задля виконання відповідного зобов`язання, окрім як використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном.

Отже, відповідно до статті 614 Цивільного кодексу України для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 цього Кодексу, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов`язання. Тобто потрібно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов`язку не виконав.

Наведений правовий висновок міститься в постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.04.2021 у справі № 910/11131/19.

Так, як установлено судом вище рішенням Господарського суду міста Києва від 28.10.2021 у справі № 910/13166/21, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.07.2022, яке набрало законної сили 06.07.2022, розірвано договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 08.07.2016 №7463, укладений між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Києву і ТОВ "Лаян Віннер", та виселено ТОВ "Лаян Віннер" у примусовому порядку з державного нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 349,10 кв.м., які розміщені за адресою: м.Київ, вул. Академіка Туполєва, 19 літ.Ч, що перебувають на балансі Регіонального сервісного центру МВС в м. Києві.

Відповідно до п.10.9. договору у разі припинення або розірвання цього договору майно протягом 3 робочих днів повертається орендарем орендодавцю/ балансоутримувачу за актом приймання-передавання майна. У разі, якщо орендар затримав повернення майна, він несе ризик його випадкового знищення або випадкового пошкодження.

Майно вважається поверненим орендодавцю/ балансоутримувачу з моменту підписання сторонами акта приймання-передавання. Обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна покладається на орендаря (п. 10.10 договору).

Згідно із п.10.11. договору за відмову орендаря на вимогу орендодавця повернути орендоване майно, у разі припинення/розірвання за рішенням суду договору, орендар відшкодовує орендодавцю неустойку у розмірі подвійної щомісячної орендної плати, що відраховується від дати припинення або розірвання договору до підписання акту приймання-передачі (повернення), який підтверджує фактичне повернення орендованого майні.

11.08.2022 Господарським судом міста Києва видано наказ про примусове виконання рішення суду в справі № 910/13166/21 про виселення відповідача.

Постановою старшого державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Король К.С. від 09.09.2022 відкрито виконавче провадження №69809971 на підставі вказаного наказу.

Згідно з актом державного виконавця від 22.12.2022 судове рішення в справі № 910/13166/21 виконано, відповідач виселився з орендованого приміщення.

У подальшому постановою старшого державного виконавця Святошинського відділу державної виконавчої служби у м. Києві Король К.С. від 23.12.2022 виконавче провадження за наказом Господарського суду міста Києва від 11.08.2022 № 910/13166/21 про виселення ТОВ «Лаян Віннер» з державного майна за адресою: м. Київ, вул. Академіка Туполєва, буд. 19 літ. Ч закінчено, в зв`язку з повним фактичним виконанням.

Відповідач заперечуючи проти позову вказує, що прокурором не доведено факту використання приміщення після закінчення строку оренди та не доведено фактичну дату добровільного виселення відповідача і припинення користування таким приміщенням.

Разом з тим суд зазначає, що відповідачем не надано доказів добровільного виконання рішення суду в справі №910/13166/21, яким розірвано договір оренди та в примусовому порядку виселено відповідача з нежитлового приміщення, а тому таке рішення виконувалось у примусовому порядку і виконавче провадження закінчено, в зв`язку з його фактичним виконанням саме 22.12.2022, одночасно, доказів виконання відповідачем рішення раніше ніж 22.12.2022 останнім суду надано не було.

Також суд наголошує, що матеріали справи не містять, а відповідачем, у порядку передбаченому ГПК України, не надано належних та допустимих доказів того, що починаючи з моменту розірвання договору (06.07.2022) та 22.12.2022 відповідач (орендар) звертався до орендодавця відносно повернення орендованого приміщення та підписання акту прийому-передачі. Окрім того, суд зазначає, що саме на відповідача, як орендаря покладено обов`язок щодо складання акта приймання-передавання про повернення майна.

Враховуючи зазначене суд приходить до висновку, що саме орендар (відповідач) не звільняв приміщення та не передавав його орендодавцю чи балансоутримувачу.

З урахуванням викладеного, вимога про стягнення з відповідача неустойки в розмірі подвійної плати за найм майна за час прострочення з 07.07.2022 по 22.12.2022 його повернення з орендного користування є обґрунтованою.

При цьому суд зазначає, що сторонами погоджувалась орендна плата без ПДВ та при нарахуванні неустойки позивачем також ПДВ не враховувалось, а тому посилання відповідача про те, що прокурором при заявлені суми неустойки могла враховуватися сума ПДВ, як і посилання про відсутність розрахунку, в тому числі неустойки, є необґрунтованими.

За висновками Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладеними в постанові від 20.11.2020 у справі № 916/1319/19, частина друга статті 785 Цивільного кодексу України є особливим заходом цивільної відповідальності (неустойкою), яка визначається в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення повернення її наймодавцю у разі припинення договору найму та має певну специфіку у застосуванні щодо непоширення на неї скороченого строку позовної давності відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 Цивільного кодексу України, оскільки дія такої санкції поширюється на весь час неправомірного користування майном, а також щодо незастосування до неї положень статті 232 Господарського кодексу України про припинення нарахування штрафних санкцій по закінченню 6 місяців, оскільки частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України передбачено інше (дію санкції на весь період неправомірного користування майном).

Встановивши, що орендоване майно орендодавцю не повернуто, суд приходить до висновку про стягнення з відповідача неустойки в розмірі подвійної орендної плати за час користування приміщенням відповідно до частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України за період з 07.07.2022 по 22.12.2022 в сумі 661 764,26 грн, у зв`язку з чим позов у цій частині підлягає задоволенню.

Крім того, позивачем заявлено вимоги про стягнення з відповідача 6 402,52 грн штрафу.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України).

Відповідно до ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно із п. 3.8 договору у разі, якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар також сплачує штраф у розмірі 3% від суми заборгованості.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок штрафу в розмірі 6 402,52 грн (213 417,42 грн х 3%), суд зазначає, що він є арифметично вірним та розрахований відповідно до норм законодавства і договору, а тому позов у цій частині також підлягає задоволенню в повному обсязі.

Також позивачем заявлено до стягнення з відповідача 67 344,25 грн інфляційних втрат за загальний період з 15.11.2021 по 31.07.2023.

Статтею 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України визначено обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох процентів річних від простроченої суми за користування коштами.

Передбачені викладеними вище нормами законодавства, наслідки прострочення виконання боржником грошового зобов`язання у вигляді відшкодування інфляційних втрат та 3% річних, що нараховуються на суму основного боргу не є штрафними санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті та отриманні від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові (постанова Пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань").

Дії відповідача, які полягають в порушенні зобов`язання щодо своєчасної оплати оренди, є порушенням умов договору, що є підставою для захисту майнових прав та інтересів позивача відповідно до норм статті 625 Цивільного кодексу України.

Сума боргу, внесена за період з 1 до 15 числа включно відповідного місяця, індексується за період з урахуванням цього місяця, а якщо суму внесено з 16 до 31 числа місяця, то розрахунок починається з наступного місяця. За аналогією, якщо погашення заборгованості відбулося з 1 по 15 число включно відповідного місяця - інфляційна складова розраховується без урахування цього місяця, а якщо з 16 до 31 числа місяця - інфляційна складова розраховується з урахуванням цього місяця.

Якщо період прострочення виконання грошового зобов`язання складає неповний місяць, то інфляційна складова враховується або не враховується в залежності від математичного округлення періоду прострочення у неповному місяці.

Методику розрахунку інфляційних втрат за неповний місяць прострочення виконання грошового зобов`язання доцільно відобразити, виходячи з математичного підходу до округлення днів у календарному місяці, упродовж якого мало місце прострочення, а саме:

- час прострочення у неповному місяці більше півмісяця (> 15 днів) = 1 (один) місяць, тому за такий неповний місяць нараховується індекс інфляції на суму боргу;

- час прострочення у неповному місяці менше або дорівнює половині місяця (від 1, включно з 15 днями) = 0 (нуль), тому за такий неповний місяць інфляційна складова боргу не враховується.

Вказана позиція також викладена в постанові Верховного Суду у складі об`єднаної Палати Касаційного господарського суду від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19.

Судом здійснено перевірку наданого позивачем розрахунку інфляційних втрат в сумі 67 344,25 грн за період з 15.11.2021 по 31.07.2023 та встановлено, що він виконаний невірно, оскільки позивачем не було враховано приписів ст. 253, ч.5 ст.254 Цивільного кодексу України (щодо того, що перебіг строку починається з наступного дня від настання певної дати/події), в зв`язку з чим невірно визначено дати, з яких відповідач є таким, що прострочив виконання своїх зобов`язань зі сплати коштів за оренду, оскільки строк прострочення виникає з 16 числа місяця наступного за тим у якому виникла заборгованість, а тому інфляційні втрати за таких місяць не нараховуються.

З урахуванням викладеного вище, судом здійснено перерахунок інфляційних втрат, при цьому обмежуючись сумами та періодами визначеними позивачем, а саме:

Період боргуСума боргу, грнПеріод нарахування інфляціїСума інфляції грнжовтень 2021 року25 158,90грудень 2021 року - липень 2023 року8 150,84 листопад 2022 року48 575,68січень 2022 року - липень 2023 року15 353,70 грудень 2021 року48 867,14лютий 2022 року - липень 2023 року14 620,48 січень 2022 року49 502,41березень 2022 року - липень 2023 року13 797,74 лютий 2022 року41 313,30квітень 2022 року - липень 2023 року9 240,29 Всього61 163,05Отже, стягненню з відповідача підлягають інфляційні втрати в загальному розмірі 61 163,05 грн, а позов у цій частині частковому задоволенню.

Відповідач доводів позивача не спростував, контррозрахунок заявлених до стягнення сум не надав.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. ) від 9 грудня 1994 року, серія A, 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen . ), 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.

На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про часткове задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 213 417,42 грн основного боргу зі сплати орендних платежів, 61 163,05 грн інфляційних втрат, 6 402,52 грн штрафу та 661 764,26 грн неустойки.

Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 129, 232, 233, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лаян Віннер" (04073, місто Київ, проспект Степана Бандери, будинок 16-А, ідентифікаційний код 35007886) на користь Державного бюджету України 213 417 (двісті тринадцять тисяч чотириста сімнадцять) грн 42 коп. основного боргу зі сплати орендних платежів, 61 163 (шістдесят одну тисячу сто шістдесят три) грн 05 коп. інфляційних втрат, 6 402 (шість тисяч чотириста дві) грн 52 коп. штрафу та 661 764 (шістсот шістдесят одну тисячу сімсот шістдесят чотири) грн 26 коп. неустойки.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Лаян Віннер" (04073, місто Київ, проспект Степана Бандери, будинок 16-А, ідентифікаційний код 35007886) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9, ідентифікаційний код 02910019) 14 141 (чотирнадцять тисяч сто сорок одну) грн 21 коп. судового збору.

4. У задоволенні іншої частини позову відмовити.

5. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.

6. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.

Суддя Я.А.Карабань