Постанова

від 30.01.2024 по справі 158/2439/22

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 158/2439/22 Головуючий у 1 інстанції: Корецька В. В. Провадження № 22-ц/802/190/24 Доповідач: Киця С. I.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 січня 2024 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Киці С. І.,

суддів Данилюк В. А., Шевчук Л. Я.,

секретар судового засідання Черняк О. В.,

з участю представника відповідача Громик О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до гімназії села Омельне Луцького району Волинської області про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, за апеляційною скаргою відповідача гімназії села Омельне Луцького району Волинської області на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 15 грудня 2023 року

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 у жовтні 2022 року звернулася в суд з позовом до відповідача гімназії села Омельне Луцького району Волинської області про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу. Позов обґрунтовувала тим, що з 01 вересня 1975 року її прийнято за безстроковим трудовим договором на посаду вчителя Макаревичівської восьмирічної школи Ківерцівського району, а згідно з наказом №9 від 10 вересня 1993 року - переведена на посаду вчителя географії Омельненської ЗОШ І-ІІ ступеня. Рішенням Ківерцівської міської ради № 11/20 від 11 серпня 2021 року загальноосвітню школу с. Омельне перейменовано на гімназію села Омельне Луцького району Волинської області. У зв`язку із зміною істотних умов праці, з 10липня 2020 року по 30 червня 2021 року та з 23 серпня 2021 року по 20 серпня 2022 року працювала за строковими трудовими договорами, однак відповідні записи у її трудову книжку, щодо припинення безстрокового трудового договору, а також про строкові договори не вносились. З 31 липня 2022 року по 31серпня 2022 року, відповідно до заяви від 29 липня 2022 року та згідно з наказом № 29-в від 29 липня 2022 року, перебувала у черговій оплачуваній відпустці тривалістю 32 календарних дні. Наказом директора гімназії ОСОБА_2 № 24-к від 29 липня 2022 року її звільнено з посади вчителя географії з 22 серпня 2022 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за закінченням строку трудового договору). Вважає, що наказ про її звільнення незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки звільнення відбулось під час перебування її у черговій оплачуваній відпустці, а сам наказ № 24-к від 29 липня 2022 року виданий всупереч висновку атестаційної комісії відділу освіти Ківерцівської районної державної адміністрації від 05квітня 2022 року, відповідно до якого, вона відповідає займаній посаді як спеціаліст вищої категорії та може працювати за фахом. Період роботи на посаді вчителя географії з 10 липня 2022 року вважала як роботу за безстроковим трудовим договором, так як фактично була допущена до роботи після 01 липня 2022 року (ч. 2 ст. 39-1 КЗпП України). Їй відомо, що на займану нею посаду вчителя географії за безстроковим трудовим договором по переводу, прийнято іншу особу, скорочення чисельності або штату працівників відповідачем на час її звільнення не здійснювалось. На час її звільнення посада вчителя географії була вакантна (наказ директора школи № 34од від 03червня 2022 року) і безпідставна відмова роботодавця у прийнятті на роботу прямо заборонена законом (частина перша статті 22 КЗпП України). Трудову книжку, наказ про звільнення, як в день його видання так і в день звільнення вона не отримувала, розрахунок в день звільнення не проводився, про переривання чи скасування її відпустки у зв`язку із звільненням вона не повідомлялась. 27 серпня 2022 року на її поштову адресу рекомендованим листом надійшло поштове відправлення від адресата ОСОБА_2 в конверті якого знаходилась її трудова книжка з наявним у ній записом про її звільнення з роботи з 22 серпня 2022 року. В телефонній розмові з директором гімназії їй було повідомлено про звільнення з роботи за наказом виданим 29 липня 2022 року, а також про необхідність ознайомлення з вищевказаним наказом. В подальшому на підставі заяви від 01вересня 2022 року, 14 вересня 2022 року їй було надіслано копію наказу про надання відпустки з 29 липня 2022 року на 52 дні та копію наказу про звільнення № 24-к від 29липня 2022 року. Просила скасувати наказ директора гімназії села Омельне Луцького району Волинської області Громик О. В. № 24-к від 29 липня 2022 року про звільнення ОСОБА_1 , поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді вчителя географії гімназії села Омельне Луцького району Волинської області, стягнути з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 30 січня 2023 року в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Волинського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 30 січня 2023 року залишено без змін.

Постановою Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 06 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 30 січня 2023 року і постанову Волинського апеляційного суду від 19 квітня 2023 року скасовано та передано справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Ківерцівського районного суду Волинської області від 15 грудня 2023 року позов задоволено, скасовано наказ директора гімназії села Омельне Луцького району Волинської області Громик О. В. № 24-к від 29 липня 2022 року про звільнення ОСОБА_1 , поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді вчителя географії гімназії села Омельне Луцького району Волинської області, стягнуто з відповідача середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 29липня 2022 року по 15 грудня 2023 року.

Ухвалою Ківерцівського районного суду Волинської області від 08 січня 2024 року, в задоволенні заяви позивача ОСОБА_1 про ухвалення додаткового рішення в цій справі відмовлено.

Відповідач гімназія села Омельне Луцького району Волинської області подав 04 січня 2024 року апеляційну скаргу на рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 15грудня 2023 року в цій справі, яке мотивував тим, що таке судове рішення не відповідає нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи. Вказав, що позивач отримує пенсію за віком, а тому підпадала під дію п. 2 ч. 3 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту». Відповідно до положень вищевказаної норми набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком, згідно з п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. До 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів середньої освіти повинні були припинити безстрокові трудові договори з такими педагогічними працівниками закладів середньої освіти, з одночасним укладенням з ними строкових трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору, педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 22 КЗпП України, яка передбачає, що педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років. Позивача не було переведено на іншу роботу, у неї лише змінився безстроковий трудовий договір на строковий. Відпустка позивачу надавалась на період з 31 липня по 22 серпня 2022 року. ОСОБА_1 було звільнено з посади на підставі п.2 ст. 36 КЗпП з 22 серпня 2022 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору та виплачено компенсацію за невикористану відпустку 9 календарних днів. Твердження суду про те, що що трудові відносини з позивачем не продовжено через відсутність пропозиції щодо продовження трудових відносин, є помилковим, оскільки трудові відносини припинено у зв`язку із закінченням строку дії договору. Враховуючи наявність двох заяв на одну посаду, директором розглянуто документи претендентів та обрано педагогічного працівника що має вищу кваліфікацію; крім того ОСОБА_3 переведено у гімназію с. Омельне у зв`язку із реорганізацією гімназії с. Човниця та вивільненням її посади у реорганізованому закладі. Гімназією було дотримано усі вимоги, передбачені чинним законодавством щодо звільнення ОСОБА_1 . Суд помилково взяв до уваги рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020 (118/20), оскільки спірні правовідносини виникли з 22 серпня 2022 року, тоді як рішення Конституційного Суду України прийняте у лютому 2023 року. Необґрунтованим є твердження суду про те, що позивача було звільнено виключно на виконання вимог Закону України «Про загальну середню освіту». Наголошено, що її було звільнено відповідно до п. 2 ст. 36 КЗпП України у порядку загального трудового, а не спеціального законодавства. Просив скасувати рішення Ківерцівського районного суду Волинської області від 15 грудня 2023 року в цій справі, та ухвалити нове судове рішення, яким позов залишити без задоволення у повному обсязі.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідача позивач ОСОБА_1 зазначила, що мала право продовжувати роботу в гімназії як за строковим, так і за безстроковим трудовим договором. Рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020 (118/20) підлягає застосуванню, оскільки відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 5 ЦК України, акти цивільного законодавства не мають зворотної дії у часті, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Верховний Суд у постанові від 06 вересня 2023 року в цій справі зазначив, що необґрунтованим посилання апеляційного суду у постанові від 19 квітня 2023 року на те, що оскільки абз. 3 ч. 2 ст. 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» визнаний неконституційним та втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення (07лютого 2023 року), а на час звільнення позивача 22 серпня 2022 року така норма закону була чинною, тому відсутні підстав для висновку про незаконність такого звільнення. Просила апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу задовольнити з викладених у ній підстав.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилась, хоча була належним чином повідомлена апеляційним судом про час та місце розгляду справи, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення. 29 січня 2024 року подала заяву про розгляд справи за її відсутності, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду без змін.

Апеляційний суд у складі колегії суддів, заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дійшов висновку, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 01 вересня 1975 року прийнято на посаду вчителя фізичної культури 4-8 класів та російської мови та літератури (5 клас) Макаревичівської восьмирічної школи Ківерцівського району Волинської області. Згідно з наказом № 46 §6 від 24 серпня 1976 року з 01 вересня 1976 року переведено на посаду вчителя математики даного навчального закладу та згідно з наказом № 9 від 10 вересня 1993 року ОСОБА_1 переведено на посаду вчителя географії Омельненської ЗОШ І-ІІ ст., яка згідно рішення Ківерцівської міської ради № 11/20 від 11 серпня 2021 року перейменована на гімназію села Омельне Луцького району Волинської області (далі - гімназія с. Омельне). Позивач ОСОБА_1 працювала у вказаному навчальному закладі до 22серпня 2022 року про що наявний запис № 05 про звільнення.

Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є пенсіонером, особою з інвалідністю ІІ групи загального захворювання, отримує пенсію за віком.

На виконання вимог пункту 3 частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту», пункту 2 частини третьої Прикінцевих та перехідних положень Закону № 463-ІХ, відповідно до наказу директора ЗОШ І-ІІ ступеня с. Омельне № 06-К від 27 квітня 2020 року «Про повідомлення працівників щодо зміни істотних умов праці», ОСОБА_1 , вчителя географії, 27 квітня 2020 року повідомлено про припинення безстрокового трудового договору як з педагогічним працівником, якому виплачується пенсія за віком та одночасно про можливість укладення строкового трудового договору на 1 рік з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року, на що ОСОБА_1 дала свою згоду, подавши відповідну заяву. Також їй повідомлено, що у разі відмови від продовження роботи за строковим трудовим договором, трудовий договір буде припинено згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 КЗпП України.

Наказом № 10-к від 13 червня 2020 року продовжено роботу з вчителем географії ОСОБА_1 шляхом заміни безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року. З повідомленням та наказами позивач ОСОБА_1 ознайомлена під підпис. Відповідно до наказу директора гімназії села Омельне Громик О. В. №22-В від 14 травня 2021 року «Про надання відпусток працівникам школи» позивачу по справі ОСОБА_1 з 29 червня 2021 року по 23 серпня 2021 року надана щорічна відпустка. З цим наказом ОСОБА_1 ознайомлена під підпис позивач. З повідомлення директора гімназії с.Омельне ОСОБА_2 та за згодою позивача, згідно з поданою нею заявою було переукладено (продовжено) строковий трудовий договір на 01 рік з 23 серпня 2021 року по 22 серпня 2022 року З цим повідомленням та наказом № 22-К від 25 червня 2021 року ОСОБА_1 ознайомилась.

Накази директора гімназії с. Омельне № 10-К від 13 червня 2020 року та №22-К від 25червня 2021 року позивач не оскаржувала, обставини щодо отримання пенсії за віком не заперечувала.

Згідно копії наказу директора гімназії с. Омельне ОСОБА_2 від 13 червня 2022 року №25-В «Про внесення змін до наказу «Про надання відпусток працівникам гімназії» № 01 від 04.01.2022р.» ОСОБА_1 надано частину основної оплачуваної відпустки тривалістю 24 календарні дні з 20 червня 2022 року по 13 липня 2022 року, а наказом № 29-В від 29 липня 2022 року «Про надання відпусток працівникам гімназії» позивачу надано відпустку з 31 липня по 22серпня 2022 року.

З резолюції директора гімназії с. Омельне Громик О. В. на заяві ОСОБА_1 від 29липня 2022 року про надання відпустки з 31 липня 2022 року по 31 серпня 2022 року встановлено, що заяву задоволено частково та надано позивачу відпустку з 31 липня 2022 року по 22 серпня 2022 року, про що було відомо ОСОБА_1 , оскільки цей наказ їй було зачитано директором гімназії 29 липня 2022 року. Наказ позивачем не оскаржувався.

Наказом № 24-К від 29 липня 2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 » позивача ОСОБА_1 звільнено з посади вчителя географії гімназії с. Омельне на підставі п. 2 ст. 36 КЗпП України з 22 серпня 2022 року у зв`язку із закінчення строкового трудового договору. Виплачено позивачу компенсацію за невикористану відпустку - 9 календарних днів. У червні місяці 2022 року ОСОБА_1 виплачено матеріальну допомогу на оздоровлення. Згідно наданих доказів при звільненні з позивачем проведено повний розрахунок.

З письмової заяви ОСОБА_1 адресованої директору гімназії с.Омельне ОСОБА_2 від 25 травня 2022 року встановлено, що позивач надала згоду на продовження строкового трудового договору на 1 рік, яку зареєстровано в журналі реєстрації працівників гімназії 08 червня 2022 року за № 27/03.11. Письмовою відповіддю на цю заяву, ОСОБА_1 відмовлено у продовженні строкового трудового договору на 1 (один) рік з тих підстав, що роботодавцем на ім`я ОСОБА_1 не надходило пропозиції щодо продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору на 2022-2023 роки та повідомлено про припинення з нею трудових відносин з 22 серпня 2022 року згідно пункту 2 статті 36 КЗпП України.

Згідно копії акту № 01 від 22 серпня 2022 року, складеного директором гімназії села Омельне Луцького району Волинської області ОСОБА_2 у присутності працівників вищевказаного навчального закладу ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , у телефонному режимі 22 серпня 2022 року об 09 год 49 хв ОСОБА_1 повідомлено про звільнення та необхідність ознайомлення з наказом про звільнення та отримання трудової книжки, на що ОСОБА_1 відмовилась.

Позивач у цій справі оспорює законність наказу № 24-к від 29 липня 2022 року про звільнення її з посади вчителя географії гімназії с. Омельне.

Статтею 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1 ) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Частиною 3 статті 21 КЗпП України визначено, що контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов`язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України трудовий договір припиняється за закінченням строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Припинення трудового договору після закінчення строку не вимагає заяви або якогось волевиявлення працівника. Власник також не зобов`язаний попереджати або в інший спосіб інформувати працівника про майбутнє звільнення за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України. Закінчення строкового трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна із сторін трудового договору - працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин. До такого висновку прийшов Верховний суд у своїх постановах від 25 жовтня 2021 року справа № 607/3393/18, від 28 жовтня 2022 року у справі 595/1517/21.

Підпунктом 2 пункту 3 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про повну загальну середню освіту" від 16 січня 2020 року №463-ІХ передбачено, що набрання чинності цим Законом є підставою для припинення безстрокового трудового договору з педагогічними працівниками державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком, згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України.

До 01 липня 2020 року керівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти зобов`язані припинити безстрокові трудові договори з педагогічними працівниками таких закладів освіти, яким виплачується пенсія за віком, з одночасним укладенням з ними трудових договорів строком на один рік. У разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, звільняються згідно з пунктом 9 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України. Після закінчення строку трудового договору з такими педагогічними працівниками можуть укладатися строкові трудові договори відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 цього Закону.

Відповідно до абзацу третього частини другої статті 22 Закону «Про повну загальну середню освіту» педагогічні працівники державних і комунальних закладів загальної середньої освіти, які досягли пенсійного віку та яким виплачується пенсія за віком, працюють на основі трудових договорів, що укладаються строком від одного до трьох років.

Колегією суддів установлено, що з 30 вересня 1993 року позивач ОСОБА_1 працювала в гімназії с. Омельне (раніше Омлельненська ЗОШ І-ІІІ ст.) на посаді вчителя географії. 27 квітня 2020 року позивач ознайомилась із повідомленням відповідача про зміну істотних умов праці шляхом припинення безстрокового трудового договору з одночасним укладенням строкового трудового договору на 1 рік (з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року, у зв`язку із набранням чинності пп. 2 п. 3 розділу X "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про повну загальну середню освіту" та на підставі п. 3 ч. 2 ст. 22 цього Закону. На підставі заяви ОСОБА_1 наказом директора гімназії с.Омельне № 10-К від 13 червня 2020 року змінено істотні умови праці вчителю географії ОСОБА_1 шляхом заміни безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір з 01 липня 2020 року по 30червня 2021 року.

Із цим наказом позивач ознайомлена під підпис, в судовому порядку не оскаржила.

Частинами першою та третьою статті 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

На день винесення наказу № 10-К від 13 червня 2020 року, зміна істотної умови праці - строку трудового договору здійснена на виконання прямої вказівки п. 3 ч. 2 ст. 22 та пп. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту» в редакції від 16 січня 2020 року.

Оскільки істотні умови праці є оціночним поняттям у трудовому праві, Верховний Суд у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 712/10591/2 зазначив, що введення контрактної форми трудового договору є зміною істотних умов праці.

Звертаючись із заявою у відповідь на повідомлення відповідача від 27 квітня 2020 року, ознайомлюючись із наказом № 10-К від 13 червня 2020 року та не оскаржуючи його, позивач ОСОБА_1 погодилася зі зміною істотних умов її праці з безстроковості трудового договору на строк його дії - один рік, починаючи з 01 липня 2020 року по 30 червня 2021 року.

Отже, 13 червня 2020 року безстроковість трудового договору припинилася і з цього дня договір вважається строковим.

Одночасно із цим, згоду на продовження строкового трудового договору позивач ОСОБА_1 виявила на повідомлення гімназії с. Омельне про продовження трудових відносин на умовах строкового трудового договору на період з 23 серпня 2021 року по 22 серпня 2022 року, що підтверджується винесеним (на підставі заяви ОСОБА_1 ) 25 червня 2021 року наказом директора гімназії с. Омельне про зміну істотних умов праці № 22-К яким позивачу як вчителю географії змінено істотні умови праці шляхом продовження трудового договору з 23серпня 2021 року по 22 серпня 2022 року.

Із наказом № 22-К від 25 червня 2021 року позивач ОСОБА_1 ознайомилась під підпис та не оскаржила його у встановленому законом порядку.

Колегія суддів звертає окрему увагу, що письмове повідомлення відповідача про запровадження зміни істотних умов праці (у 2020 році) є письмовою пропозицією працівнику продовжити роботу після того, як власник з дотриманням установленого законодавством двомісячного строку змінить істотні умови праці та попередженням про припинення безстрокового трудового договору у разі незгоди на зміну істотної умови праці строку, а письмове повідомлення відповідача про продовження строкового трудового договору (у 2021 році) пропозицією щодо продовження трудового договору, який є строковим з 13 червня 2020 року. Працівник може прийняти такі пропозиції та продовжувати роботу або ж відмовитися від неї. Двомісячний строк попередження передбачено для того, щоб працівник міг знайти собі іншу роботу, якщо його не влаштовує зміна істотних умов праці (у першому випадку) чи якщо він не бажає продовжувати трудовий договір на новий строк, запропонований роботодавцем (у другому випадку).

Відповідно до п. 2. 2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерством соціального захисту населення України № 58 від 29 липня 1993 року (в редакції від 27 липня 2018 року), записи про зміну істотних умов праці чи продовження трудового договору до трудової книжки не вносяться.

Хибним також є твердження позивача про те, що у зв`язку із продовженням строкового трудового договору за наказом директора гімназії с. Омельне № 22-К від 25 червня 2021 року, такий договір вважається укладеним на невизначений строк на підставі ч. 2 ст. 39-1 КЗпП України.

Відповідно до положень ст. 39-1 КЗпП України (в редакції станом на день винесення наказу № 22-К) трудові договори, що були переукладені один чи декілька разів, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 23 КЗпП України, вважаються такими, що укладені на невизначений строк.

Частиною другою статті 23 КЗпП України визначено, що строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Станом на день винесення наказу № 22-К від 25 червня 2021 року положення п. 3 ч. 2 ст.22 та пп. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту» в редакції від 16 січня 2020 року зберігали свою чинність, тому застосування до вказаних правовідносин норми ч. 2 ст. 39-1 КЗпП України є неможливим, а висновок позивача про те, що вона вважала трудовий договір таким, що укладений на невизначений строк у зв`язку з його переукладенням, не ґрунтується на нормах законодавства, чинного на час існування правовідносин з укладення строкового трудового договору на новий строк (25 червня 2021 року).

Колегія суддів вважає за необхідне наголосити, що трудовий договір, укладений між ОСОБА_1 та гімназією с. Омельне, чи будь які його умови, у тому числі істотні, які були змінені наказом № 10-К від 13 червня 2020 року на виконання вимог п. 3 ч. 2 ст.22 та пп. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту» в редакції (чинній на час винесення цього наказу), не є предметом цього спору та не були оскаржені позивачем у встановлені законом порядок та строк, у зв`язку із чим відсутні правові підстави вважати, що такий трудовий договір (повністю або в частині) чи накази № 10-К від 13 червня 2020 року, № 22-К від 25 червня 2021 року є незаконними.

25 травня 2022 року ОСОБА_1 звернулася до директора гімназії с.Омельне із заявою, в які вказала, що надає згоду на продовження дії трудового договору строком на 1 (один) рік, однак пропозиції продовжити такий договір чи укласти новий від відповідача на адресу позивача не надходило, у зв`язку із чим сторони не досягали згоди щодо продовження дії (укладення нового) строкового трудового договору, а тому ОСОБА_1 22 серпня 2022 року звільнено на підставі п. 2 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв`язку із закінчення строкового трудового договору).

Твердження позивача про те, що підстав для її звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (підстави, передбачені іншими законами; на підставі п. 3 ч. 2 ст.22 та пп. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту») у разі незгоди з продовженням трудових відносин на умовах строкового трудового договору педагогічні працівники, яким виплачується пенсія за віком, - немає, є правильним. Однак позивач була звільнена саме згідно з п. 2 ч.1 ст. 36 КЗпП України, а не за п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

Застосування п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України в контексті вищевказаних норм Закону України «Про повну загальну середню освіту» як підстави припинення трудового договору з педагогічними працівниками, яким виплачувалася пенсія за віком, стосувалось виключно безстрокових договорів, та було обумовлене відмовою таких працівників від одночасного укладення трудових договорів строком на один рік.

Натомість, позивач погодилась на зміну істотних умов праці шляхом заміни безстрокового трудового договору на строковий трудовий договір, що підтверджується наказом директора гімназії с. Омельне № 10-К від 13 червня 2020 року, а відтак вищевказані положення закону нею та роботодавцем виконані, що виключало можливість її звільнення на підставі п. 9 ч. 1 ст. 36 КЗпП України не лише з 01 липня 2020 року, але й у подальшому.

Доводи позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, про необхідність застосування до вказаних правовідносин рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі № 1-5/2020 (118/20), оскільки вона прийнята на роботу у навчальний заклад за безстроковим трудовим договором, то усі строкові трудові договори, укладені між нею та відповідачем у період з 2020 по 2022 роки є нечинними, і про те, що рішення Конституційного Суду України, як акти цивільного законодавства, можуть мати зворотну дію у часі, у випадку, коли воно пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи, - не ґрунтуються на нормах матеріального права.

Акти цивільного законодавства охоплюють закони, законодавчі та підзаконні акти. Під актами цивільного законодавства розуміються нормативно-правові акти відповідних державних органів, органів місцевого самоврядування, що формулюють норми цивільного права. Стаття 4 ЦК України визначає ієрархію актів цивільного законодавства України.

Відповідно до змісту вищевказаної норми рішення Конституційного Суду України не є актами цивільного законодавства, а тому щодо нього не можливе застосування положень ч. ч. 1, 2 ст. 5 ЦК України про дію таких актів у часі.

Статтями 151-1 152 Конституції України визначено, що Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України (конституційність) закону України за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. Конституційна скарга може бути подана в разі, якщо всі інші національні засоби юридичного захисту вичерпано. Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

За ст. 97 Закону України «Про Конституційний Суд України», суд у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов`язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.

Конституційний Суд України у своєму рішенні №15-рп/200 від 14 грудня 2000 року у справі № 1-31/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) визначив, що його рішення мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади. Закони, інші правові акти, їх окремі положення, визнані Конституції України (неконституційними), втрачають чинність з дня ухвалення відповідного рішення. У разі необхідності Конституційний Суд України у своєму рішенні, висновку може визначити додаткові заходи, пов`язані з порядком їх виконання, звернувши увагу на терміновість чи обов`язки щодо його забезпечення. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку, зокрема, порядок його виконання, відповідні державні органи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України. Проте, додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов`язковості їх виконання. Незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші нормативно правові акти або їх окремі положення, визнані за цим рішенням неконституційним, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх ухвалення.

Рішенням Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 у справі за конституційним поданням 56 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу третього частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» абзац третій частини другої статті 22 Закону України «Про повну загальну середню освіту» від 16 січня 2020 року № 462-ІХ, визнано неконституційним.

Згідно із правовим висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19, встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення передусім як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності.

Оскаржуваний наказ директора гімназії с. Омельне № 24-К «Про звільнення ОСОБА_1 у зв`язку із закінченням строкового трудового договору» винесений 29 липня 2022 року, натомість на момент ухвалення Конституційним Судом України рішення від 07 лютого 2023 року, яке позивач просить застосувати, трудові правовідносини між сторонами по справі вже припинились, відтак дія рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року у справі № 1-5/2020 не може поширюватися на ці правовідносини, оскільки вони виникли і закінчилися до його ухвалення.

Така позиція відповідає висновку Верхового Суду, викладеному у постанові від 16 червня 2023 року в справі № 466/6062/21.

Колегія суддів принагідно зауважує, що пп. 2 п. 3 Розділу X «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про повну загальну середню освіту», на підставі якого безстроковий трудовий з позивачем припинено, неконституційним не визнаний.

Згідно з ч. 4 ст. 263 ЦПК України та ч. 6 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Виходячи зі змісту вищевказаних норм, Висновки Верховного Суду перед їх застосуванням судами нижчих інстанцій повинні зіставлятися із законом, що підлягає застосуванню у відповідній сфері правовідносин. При цьому пріоритет джерел права повинен визначатися у кожному випадку окремо, з урахуванням їхньої ієрархії та беручи до уваги конкретні обставини справи.

Принцип правової визначеності як елемент верховенства права передбачає, що положення Конституції України застосовуються разом із рішеннями Конституційного Суду України, законодавства з правовими позиціями Верховного Суду, тому обов`язок застосування висновку Верховного Суду є продовженням принципу законності.

Суд першої інстанції, застосувавши до правовідносин, що є предметом спору, рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023, зазначив, що практика ретроспективного застосування рішень Конституційного Суду України відображена у постановах Верховного Суду від 20червня 219 року у справі № 688/1619/17-ц, від 05 вересня 2019 року у справі №638/9278/16-ц, а такий підхід відображає розумну передбачуваність судового рішення, оскільки дозволяє уникнути ситуації, за якої при вирішенні справи застосовано неконституційну норму і особа позбавлена переглянути таке рішення суду за виключними обставинами.

Однак, правовідносини, що є предметом цього спору, та правовідносини, що були предметами спорів у справах № 688/1619/17-ц та № 638/9278/16-ц відрізняються не лише за обставинами, але і за характером та цивільним законодавством, що підлягає застосуванню.

Так, у справі № 688/1619/17-ц здійсювався розгляд скарги на дії старшого державного виконавця Шепетівського міськрайонного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Хмельницькій області, яка обґрунтовувалась тим, що 24травня 2017 року старший державний виконавець повернула вказану ухвалу про забезпечення позову без прийняття до виконання як таку, що не оплачена авансовим внеском. Рішенням Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019, справа № 3-368/2018(5259/18), визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII зі змінами. Конституційний Суд України наголосив, що держава має позитивний обов`язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеними положеннями ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» правовим регулюванням щодо обов`язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов`язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням статей 3, 8, частин першої, другої статті 55, частин першої, другої статті 129-1 Конституції України. Переглядаючи справу за цією скаргою, Верховний Суд у постанові від 20 червня 2019 року дійшов висновку, що виходячи із гарантій, закріплених у ст. ст. 55, 129, 129-1 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.18 ЦПК України, дії державного виконавця щодо повернення без виконання з мотивів несплати авансового внеску ухвали Шепетівського міськрайонного суду Хмельницької області від 15 травня 2017 року про накладення арешту на майно, яка була направлена до органу державної виконавчої служби судом для організації та проведення її виконання, не можуть вважатись правомірними.

У справі № 688/9278/16-ц здійснювався розгляд заявою про скасування повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання від 22 березня 2017 року, зобов`язати державного виконавця відкрити виконавче провадження з примусового виконання судового наказу від 19 липня 2016 року у справі № 638/9278/16-ц, виданого Дзержинським районним судом м. Харкова. Переглядаючи справу за цією скаргою, Верховний Суд у постанові від 05 вересня 2019 року дійшов висновку, що зважаючи на рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019, справа № 3-368/2018(5259/18), яким визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини другої статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII зі змінами, та виходячи із гарантій, закріплених у ст. ст. 55, 129, 129-1 Конституції України, статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст. 18 ЦПК України, що наявні підстави для виходу за межі вимог касаційної скарги, зміни мотивів ухвали Дзержинського районного суду м. Харкова від 10травня 2017 року таухвали апеляційного суду Харківської області від 04 вересня 2017 рокуу частині скасування повідомлення про повернення виконавчого документу стягувачу без прийняття до виконання, виклавши їх у редакції цієї постанови, а іншій частині рішення судів слід залишити без змін.

Отже, спори у цих справах виникли з приводу правовідносин, які пов`язані з виконанням судових рішень в примусовому порядку державними виконавцями, натомість у справі, що переглядається апеляційним судом, предметом спору є трудові правовідносини, які виникли у зв`язку зі припиненням трудового договору через закінчення строку такого договору. Тому вищевказані висновки Верховного Суду при вирішенні цього спору застосуванню не підлягають.

Застосування під час розгляду справи висновків Верховного Суду у справах, характер правовідносин, нормативно-правове регулювання та обставини у яких відрізняються, за аналогією не передбачене чинним законодавством та суперечить вимогам ч. 4 ст. 263 ЦПК України та ч. 6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

На час розгляду судом першої інстанції та перегляду судом апеляційної інстанції цієї справи, у трудових спорах, які виникли у зв`язку зі припиненням трудового договору через закінчення строку такого договору, однією із сторін у яких є педагогічні працівники закладів загальної середньої освіти, яким виплачується пенсія за віком, та з якими раніше було припинено безстрокові трудові договори на підставі п. 3 ч. 2 ст.22 та пп. 2 п. 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про повну загальну середню освіту», існують висновки Касаційного цивільного суду Верховного Суду у справах №466/6062/21, №616/459/21, № 442/5679/22, №305/1340/21.

Пріоритетними до застосування є Конституція України та нормативно-правові акти, які мають вищу юридичну силу, що сприяє забезпеченню принципу юридичної визначеності, як невід`ємної складової верховенства права. Дотримання принципу юридичної визначеності обумовлює однакове застосування норми права, недопущення можливостей для її довільного трактування. Юридична визначеність норми права є ключовою умовою забезпечення кожному ефективного судового захисту незалежним судом (абз. 1, 2 пп. 2.3 п. 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 11 червня 2020 року № 7-р/2020).

Отже, висновок суду першої інстанції про ретроактивну дію на вказані правовідносини рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року №1-р/2023 не відповідає ст.152 Конституції України.

Також колегія суддів зауважує, що у цій справі оскаржується наказ про припинення строкового трудового договору, а не сам трудовий договір (порядок його укладення чи будь-яка із його умов), тому право позивача на перегляд цієї справи за виключними обставинами у зв`язку із ухваленням рішення Конституційного Суду України від 07 лютого 2023 року № 1-р/2023 обмежується, у цьому випадку, виключно предметом позову матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Щодо інших доводів позивача в частині незаконності припинення строкового трудового договору.

Закінчення строку трудового договору (контракту) припиняє трудові відносини тоді, коли вимогу про звільнення заявила одна зі сторін трудового договору працівник чи власник або уповноважений ним орган. При такому волевиявленні однієї зі сторін друга сторона не може перешкодити припиненню трудових відносин (постанова Верховного Суду від 06 листопада 2023 року в справі № 616/459/21).

Не зважаючи на те, що у ОСОБА_1 існував намір на продовження строкового трудового договору у 2022 році, у зв`язку із тим, що гімназія с.Омельне не виявила а ні пропозиції, а ні взаємної згоди на укладення (продовження) строкового трудового договору, такий договір був припинений, тому доводи позивача у ці частині на увагу не заслуговують.

Позивач також вказувала, що її було звільнено під час перебування у черговій відпустці. Однак таке твердження є помилковими, оскільки за п. 2 ч. 1 ст.36 КЗпП закінчення строку трудового договору є підставою припинення трудового договору, а звільнення працівника у зв`язку із закінченням строку трудового договору не відноситься до підстав розірвання з ініціативи роботодавця. Крім того, у ч. 3 ст. 40 КЗпП встановлена заборона звільнення працівника з роботи в період тимчасової непрацездатності або в період відпустки лише у випадках звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, отже, норма цієї частини статті не поширюється на звільнення працівника за п. 2 ст. 36 КЗпП.

Останній день відпустки є днем звільнення позивача, що також не суперечить положенням ст. 3 Закону України «Про відпустки». З позивачем проведено повний розрахунок при звільненні у визначені законом строки, а також ознайомлено з наказом про звільнення та повернуто трудову книжку.

Позивач стверджує, що на час її звільнення посада вчителя географії (у період її воєнного стану) була вакантною, однак їй не було запропоновано її зайняти, і на це місце прийнято іншу особу, що вважає порушенням наказу Міністерства освіти і науки України від 28 березня 2022 року № 274 «Про деякі питання організації здобуття загальної середньої освіти та освітнього процесу в умовах воєнного стану в Україні».

Підпунктом п`ятим пункту першого вищевказаного наказу органам управління у сфери освіти місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, зокрема у підпорядкуванні яких перебувають заклади загальної середньої освіти та установи освіти, наказано, зокрема, забезпечити та організувати працевлаштування працівників на вакантні посади (за наявності) у разі подання відповідної заяви.

Відповідно до змісту ст. 62 Закону України «Про освіту» заклади загальної середньої освіти (яким є відповідач) до органів управління у сфері освіти не належать.

Як встановлено вище колегією суддів, позивач ОСОБА_1 станом на день звільнення хоч і працювала за строковим трудовим договором та претендувала на займану нею посаду на новий строк, однак у правовідносинах з позивачем обов`язок щодо забезпечення та організації працевлаштування працівників освіти у разі подання ними відповідної заяви, встановлений пп. 5 п. 1 Наказу № 274 від 28 березня 2022 року, на відповідача не поширювався.

Суд першої інстанції, під час розгляду справи не вирішив заяву відповідача про застосування позовної давності, так само, як задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, не здійснив розрахунок суми середнього заробітку, що підлягала б стягненню за час вимушеного прогулу, відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, що є його процесуальним обов`язком, оскільки такі вимоги є матеріально правовими та повинні бути вирішені судом на стадії розгляду справи по суті.

Частиною другою статті 233 КЗпП України в редакції, чинній станом на день виникнення спірних правовідносин, було передбачено, що із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення. Одночасно із цим, п. 1 глави XIX «Прикінцеві положення» було встановлено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Закон України від 30 березня 2020 року №540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» набув чинності 02 квітня 2020 року, відповідно до якого КЗпП України доповнено главою XIX «Прикінцеві положення», за змістом якого строки, визначені ст. 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Постановою Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 відмінено з 24години 00 хвилин 30 червня 2023 року на всій території України карантин, встановлений з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Тому на час звернення в суд позивача ОСОБА_1 з цим позовом (24 жовтня 2022 року) строк на таке звернення не закінчився.

Доводи апеляційної скарги відповідача гімназії с. Омельне про те, що ним, як роботодавцем, було дотримано усі вимоги, передбачені чинним законодавством, щодо звільнення позивача ОСОБА_1 знайшли своє підтвердження під час встановлення обставин справи та перевірки їх наявними у матеріалах справи доказами.

Колегія суддів не встановила правових підстав для визнання незаконним та скасування наказу № 24-к від 29 липня 2022 року про звільнення ОСОБА_1 , а відтак, і для задоволення позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, апеляційний суд відмовляє у позові у зв`язку з його необґрунтованістю, тому підстави для застосування ст. ст. 233, 234 КЗпП України відсутні.

Зважаючи на вищенаведене, та враховуючи неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку що рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідно до вимог ч. 6 ст. 141 ЦПК України, у зв`язку із задоволенням апеляційної скарги відповідача, судовий збір, сплачений ним у розмірі 2977,20 грн, підлягає компенсації відповідачу за рахунок держави, оскільки позивач звільнена від сплати судового збору на підставі п. п. 1, 9 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір».

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача гімназії села Омельне Луцького району Волинської області задовольнити.

Рішення Ківерцівського районногосуду Волинськоїобласті від15грудня2023року у цій справі скасувати, ухвалити нове судове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до гімназії села Омельне Луцького району Волинської області про поновлення на роботі та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу відмовити.

Компенсувати відповідачу гімназії селаОмельне Луцькогорайону Волинськоїобласті за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, понесені ним витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги в розмірі 2977 (дві тисячі дев`ятсот сімдесят сім) гривень 20 к.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий - суддя

Судді