Постанова

від 01.02.2024 по справі 916/3389/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 916/3389/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «ВГК» - Мельник М.М., адвокат (ордер від 24.01.2024),

відповідача - 1 - комунального підприємства «Одестранспарксервіс» - Попова І.С., в порядку самопредставництва,

відповідача - 2 - ОСОБА_1 - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу комунального підприємства «Одестранспарксервіс»

на рішення господарського суду Одеської області від 06.04.2023 (суддя Рога Н.В.)

та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2023 (головуючий суддя: Філінюк І.Г., судді: Аленін О.Ю., Разюк Г.П.)

у справі № 916/3389/22

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ВГК» (далі - ТОВ «ВГК»)

до комунального підприємства «Одестранспарксервіс» (далі - КП «Одестранспарксервіс») та ОСОБА_1 ( далі - ОСОБА_1 )

про визнання протиправними дій, визнання недійсною додаткової угоди та визнання діючим договору.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ТОВ «ВГК» звернулося до суду з позовом до КП «Одестранспарксервіс» та ОСОБА_1 про: визнання протиправними дій ОСОБА_1 в частині підписання додаткової угоди від 01.04.2021 № 1/21 до договору від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування, яка укладена КП «Одестранспарксервіс» та ТОВ «ВГК» в особі директора ОСОБА_1, згідно з якою (додатковою угодою від 01.04.2021) було вирішено питання про припинення дії названого договору достроково за взаємною згодою сторін; визнання недійсною додаткової угоди від 01.04.2021 № 1/21 до договору від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування; визнання діючим договору від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 на період дії воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.

Позовні вимоги обґрунтовані з посиланням на те, що предмет додаткової угоди від 01.04.2021 № 1/21 до договору від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування підпадає під встановлене обов`язкове надання згоди загальними зборами учасників ТОВ «ВГК» директору названого товариства на вчинення, укладання, пролонгацію чи розірвання даного договору, відповідно директор товариства не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності при укладенні додаткової угоди до договору від імені Товариства. Загальними зборами Товариства у подальшому не приймалося рішення про схвалення додаткової угоди до договору. Водночас позивач зазначає, що на договір від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 поширюється дія Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а також положення постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 «Про особливості оренди державного та комунального майна в період воєнного стану», у зв`язку з чим просив суд визнати договір від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 діючим на період дії воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду Одеської області від 06.04.2023 зі справи № 916/3389/22, яке залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2023, позов задоволено частково: визнано недійсною додаткову угоду від 01.04.2021 № 1/21 до договору від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування; визнано діючим договір від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 на період дії воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування. У решті у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі КП «Одестранспарксервіс», з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), вказуючи про те, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 924/678/18, від 15.01.2020 у справі № 924/491/17 щодо застосування приписів статей 92, 203 Цивільного кодексу України.

З посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо неможливості застосування положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у правовідносинах щодо надання права на організацію та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на місцях для паркування.

Крім того, за доводами скаржника, протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2023 КП «Одестранспарксервіс» було безпідставно відмовлено в задоволенні клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 Одеської міської ради, оскільки, на думку КП «Одестранспарксервіс», рішення суду апеляційної інстанції у цій справі безпосередньо впливає на права та обов`язки Одеської міської ради; судом апеляційної інстанції не прийняті доводи, покладені в обґрунтування поданого клопотання та здійснено формальний розгляд поданої заяви, з однобічним врахуванням виключно позиції позивача у справі.

Доводи інших учасників справи

Від ТОВ «ВГК» 27.12.2023 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому останнє просило Суд поновити строк на подання відзиву на касаційну скаргу; судові рішення попередніх інстанцій зі справи залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, посилаючись, зокрема, на дотримання судами норм матеріального та процесуального права.

Згідно з ухвалою Суду від 09.01.2024 зі справи задоволено клопотання ТОВ «ВГК» про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів та повернуто без розгляду аналогічне клопотання КП «Одестранспарксервіс» (у зв`язку зі зверненням із вказаним клопотанням у непередбачений процесуальним законодавством спосіб).

Згідно з протокольною ухвалою Суду від 11.01.2024 клопотання КП «Одестранспарксервіс» про відкладення судового засідання залишено без розгляду.

Розгляд касаційної скарги 11.01.2024 та 25.01.2024 відкладався.

Згідно з ухвалою Суду від 26.01.2024 зі справи задоволено клопотання ТОВ «ВГК» про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

Згідно з протокольною ухвалою від 01.02.2024 відзив ТОВ «ВГК» прийнятий Судом до розгляду, оскільки, з урахуванням дати отримання названим товариством ухвали Суду (12.12.2023 згідно з повідомленням про вручення поштового відправлення), відзив поданий ТОВ «ВГК» у межах строку, визначеного частиною восьмою статті 165 ГПК України. З огляду на викладене, клопотання названого товариства про поновлення строку для подання відзиву на касаційну скаргу Суд залишив без розгляду.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Рішенням Одеської міської ради від 20.09.2011 № 1251-УІ «Про затвердження Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі» вирішено затвердити Положення про організацію та порядок паркування транспортних засобів у місті Одесі та затверджено Типовий договір балансоутримання місць для паркування.

Відповідно до розділу 2 Положення організація та розміщення майданчиків для платного паркування та спеціально відведених автостоянок здійснюється на підставі Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 08.04.2011 № 520-VI, і схеми розміщення майданчиків для платного паркування транспортних засобів та спеціально відведених автостоянок (далі - Схема), узгодженої та затвердженої в установленому порядку (пункт 2.1). Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, затверджується рішенням Одеської міської ради, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів (пункт 2.2). Зміни та доповнення до Переліку спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на території м. Одеси, вносяться на підставі рішення Одеської міської ради (пункт 2.3).

Згідно з пунктом 1.3 Положення оператор (платник збору за місця для паркування транспортних засобів) - юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), фізичні особи-підприємці, які згідно з рішенням Одеської міської ради організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках; уповноважений орган - комунальне підприємство, визначене Одеською міською радою для здійснення організації та експлуатації місць для паркування у м. Одесі, яке може залучати інших суб`єктів господарювання (операторів).

Відповідно до пункту 5.5 Положення оператори майданчиків для платного паркування в місті Одесі визначаються на конкурсних засадах, передбачених наказом Державного комітету України з питань житлово-комунального господарства від 11.11.2005 № 160 «Про затвердження Положення про порядок конкурсного відбору підприємств з утримання об`єктів благоустрою населених пунктів».

Переможці конкурсу укладають договори балансоутримання місць для паркування з уповноваженим органом.

01.03.2017 ТОВ «ВГК» (Оператор) та КП «Одестранспарксервіс» (Уповноважена особа) укладений договір № 43/п-дн-2017/03-01 балансоутримання місць для паркування (далі - Договір), відповідно до умов якого Уповноважена особа надає право Оператору організовувати та провадити діяльність із забезпечення платного паркування транспортних засобів на місцях для паркування згідно з Переліком майданчиків для платного паркування (додаток № 1).

Відповідно до пункту 1.2 Договору Оператор здійснює обслуговування (експлуатацію) місць для паркування з метою надання платних послуг з користування майданчиками для платного паркування та перерахування збору за місця для паркування транспортних засобів у розмірі та порядку, передбаченому розділом 3 цього договору «Розмір і порядок розрахунків».

Згідно з пунктом 6.1.Договору термін його дії визначається з моменту введення в експлуатацію майданчика для паркування, але не пізніше 15.05.2017, строком на 5 років.

01.04.2021 ТОВ «ВГК» (Оператор) в особі директора ОСОБА_1, що діяв на підставі Статуту та КП «Одестранспарксервіс» (Уповноважена особа) уклали додаткову угоду № 1/21 до Договору, згідно з якою вирішили припинити дію Договору за згодою сторін.

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що 21.12.2020 учасниками ТОВ «ВГК» проведені загальні збори з порядком денним: визнання недійсним Протоколу загальних зборів учасників від 17.12.2020; визначення повноважень директора товариства з урахуванням вимог статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»; визначення механізму виконання вимог статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю».

На зазначених зборах учасниками прийнято рішення щодо встановлення обов`язкового надання згоди загальними зборами учасників ТОВ «ВГК» директору товариства на вчинення, укладення, пролонгацію чи розірвання всіх правочинів товариства, у тому числі, шляхом підписання додаткових угод, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь-які фінансові зобов`язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності.

Також вирішено запровадити наступний механізм виконання вимог статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»: вчинення, укладання, пролонгацію чи розірвання всіх правочинів товариства та додаткових угод до них, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь-які фінансові зобов`язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, здійснення обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50% вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, здійснюється лише за наявності згоди загальних зборів учасників товариства директору товариства; пролонгацію чи розірвання вже укладених товариством правочинів та додаткових угод до них, що стосуються основних видів діяльності товариства, укладених правочинів, на підставі яких товариство бере на себе будь які фінансові зобов`язання, в тому числі, але не виключно, на отримання кредитних коштів, оренди, надання послуг, здійснення обслуговування, експлуатації, а також правочинів, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50% вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, здійснюється лише за наявності згоди загальних зборів учасників товариства директору товариства.

Згідно із заявами свідків ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (засновники ТОВ «ВГК»), останні не надавали згоду на дострокове припинення дії Договору, у зв`язку з тим, що діяльність ТОВ «ВГК» в межах виконання зазначеного Договору була одним з основних доходів Товариства.

Відповідач-2 - ОСОБА_1 , згідно із заявою, що надійшла до суду першої інстанції 28.02.2023, підтвердив те, що укладаючи від імені Товариства додаткову угоду від 01.04.2021 до Договору, діяв поза межами повноважень.

Загальними зборами ТОВ «ВГК» не приймалося рішень щодо схвалення додаткової угоди від 01.04.2021 до Договору щодо дострокового припинення дії цього договору.

З посиланням на те, що директор ТОВ «ВГК» ОСОБА_1. не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності при підписанні додаткової угоди до Договору від імені Товариства, позивач звернувся з цим позовом до суду.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Спір у справі виник з приводу наявності/відсутності підстав для визнання протиправними дій ОСОБА_1 в частині підписання додаткової угоди від 01.04.2021 № 1/21 до Договору; визнання недійсною додаткової угоди від 01.04.2021 № 1/21 до Договору; визнання діючим договору від 01.03.2017 № 43/п-дн-2017/03-01 на період дії воєнного стану і протягом трьох місяців після його припинення чи скасування.

Верховний Суд зазначає, що предметом касаційного оскарження є рішення суду першої інстанції, згідно з яким частково задоволені позовні вимоги та постанова апеляційного господарського суду, згідно з якою це рішення залишено без змін.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судових рішень у їх контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Однією з вимог касаційної скарги є визнання протиправними дій ОСОБА_1 в частині підписання додаткової угоди від 01.04.2021 № 1/21 до Договору.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Судовий захист є одним із найефективніших правових засобів захисту інтересів фізичних та юридичних осіб. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Відповідно до статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.

Згідно зі статтею 21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Водночас судами попередніх інстанцій не досліджувалося питання про те, чи підлягає спір в частині вимоги про визнання протиправними дій ОСОБА_1 в частині підписання додаткової угоди від 01.04.2021 № 1/21 до Договору розгляду в порядку господарського судочинства.

Крім того, згідно із загальними (універсальними) висновками Верховного Суду, які послідовно викладалися у постановах Верховного Суду, розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19). Отже, застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається.

Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разів неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Водночас судами попередніх інстанцій у розгляді справи не встановлено, чи передбачений нормами ЦК України та Господарського кодексу України такий спосіб захисту як визнання Договору діючим та чи є такий спосіб захисту ефективним.

Судами залишено поза увагою те, що вказана вимога за своєю правовою природою є вимогою про визнання (встановлення) юридичного факту (тобто факту, який має юридичне значення), у вигляді визнання договору діючим, а підтвердження (визнання) чи, навпаки, непідтвердження факту не є належним способом судового захисту прав та/або законних інтересів і не може здійснюватися як результат розгляду відповідної позовної вимоги. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 05.10.2021 зі справи № 904/4644/20.

З огляду на викладене, в аспекті заявленої вимоги про визнання Договору діючим передчасним є надання висновку Верховного Суду щодо можливості/неможливості застосування положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна» у правовідносинах щодо надання права на організацію та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів на місцях для паркування до вирішення судом питання щодо належності та ефективності обраного позивачем способу захисту про визнання Договору діючим.

Скаржник в обґрунтування доводів касаційної скарги посилається, зокрема, на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, вказуючи про те, що судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосовані норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, у постановах Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 924/678/18, від 15.01.2020 у справі № 924/491/17 щодо застосування приписів статей 92, 203 ЦК України.

У зазначеному аспекті Суд зазначає таке.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Скаржником вказано низку постанов Верховного Суду, в яких зазначені правові висновки, які, на думку відповідача-1, не були враховані судом апеляційної інстанції.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 зі справи № 668/13907/13-ц про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, яка є подібною в частині, що стосується предмета спору, нормативно-правового регулювання спірних правовідносин (застосування приписів статей 92, 203 ЦК України), Суд виснував, зокрема, таке.

Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

Правочини юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину (стаття 241 ЦК України).

На захист прав третіх осіб, які вступають у правовідносини з юридичними особами, в тому числі укладають з юридичними особами договори різних видів, частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Таким чином, частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником з перевищенням повноважень (статті 203, 241 ЦК України). Для третьої особи, яка уклала з юридичною особою договір, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору.

Таке обмеження повноважень набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність в органу юридичної особи чи її представника необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це. Тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці третьої особи несе юридична особа.

З огляду на приписи статей 92, 237 - 239, 241 ЦК України для визнання недійсним договору, укладеного юридичною особою з третьою особою, з підстави порушення установленого обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, не має самостійного юридичного значення факт перевищення повноважень органом чи особою, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, як і сам по собі факт скасування довіреності представнику, який у період її чинності здійснював свої права та виконував обов`язки за цією довіреністю.

Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно. Тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи чи про припинення дії довіреності, виданої представнику юридичної особи, який укладає договір від її імені.

Таким чином, для визнання недійсним договору з тієї підстави, що його було укладено представником юридичної особи з перевищенням повноважень, необхідно встановити, по-перше, наявність підтверджених належними і допустимими доказами обставин, які свідчать про те, що контрагент такої юридичної особи діяв недобросовісно або нерозумно. При цьому тягар доказування недобросовісності та нерозумності в поведінці контрагента за договором несе юридична особа. По-друге, дії сторін такого договору мають свідчити про відсутність реального наміру його укладення і виконання.

Близька за змістом правова позиція щодо застосування приписів статей 92, 203 ЦК України міститься й у постанові Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 924/678/18, на яку посилається скаржник.

Відповідно до статті 44 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (в редакції, чинній на момент укладення додаткової угоди до Договору) статут товариства може встановлювати особливий порядок надання згоди уповноваженими на те органами товариства на вчинення певних правочинів залежно від вартості предмета правочину чи інших критеріїв (значні правочини).

Рішення про надання згоди на вчинення правочину, якщо вартість майна, робіт або послуг, що є предметом такого правочину, перевищує 50 відсотків вартості чистих активів товариства відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, приймаються виключно загальними зборами учасників, якщо інше не передбачено статутом товариства.

Рішення про надання згоди на вчинення інших значних правочинів, крім зазначених у частині другій цієї статті, приймаються загальними збори учасників, якщо інше не встановлено статутом товариства.

Водночас суди попередніх інстанцій не дослідили, чи було передбачено законом або установчими документами позивача (в редакції, чинній на момент укладення спірної додаткової угоди до Договору) обмеження повноважень його директора щодо представництва юридичної особи, чи знав (не міг не знати) контрагент позивача - КП «Одестранспарксервіс» про обмеження повноважень директора позивача щодо представництва юридичної особи.

Крім того, зазначаючи про те, що загальними зборами ТОВ «ВГК» не приймалося рішень щодо схвалення додаткової угоди від 01.04.2021 до Договору щодо дострокового припинення дії цього договору, суди попередніх інстанцій залишили поза увагою та оцінкою довід КП «Одестранспарксервіс» про те, що з моменту укладення додаткової угоди до Договору ТОВ «ВГК» не сплачувався збір за паркування, що за принципом «мовчазної згоди» підтверджує правомірність укладення директором позивача додаткової угоди до Договору.

Так, при оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення. При цьому наступним схваленням правочину законодавець не вважає винятково прийняття юридичного рішення про схвалення правочину. Схвалення може відбутися також і в формі мовчазної згоди, і у вигляді певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів тощо). Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 15.01.2020 у справі № 924/491/17, на яку посилається скаржник.

Отже, з урахуванням викладеного вище, як судом першої інстанції, так і судом апеляційної інстанції допущено порушення норм процесуального права, а саме статей 13, 14, 73-74, 76-79, 86, 236-238 ГПК України щодо розгляду справи на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності, у зв`язку з чим суди дійшли передчасних висновків при ухваленні судових рішень зі справи. При цьому спочатку суд першої інстанції, а потім і суд апеляційної інстанції допустили порушення норм процесуального права, що призвело до порушення і норм матеріального права.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до таких правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду стосовно встановлених обставин і правових наслідків є вичерпними, відповідають дійсності та підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Судові рішення у справі зазначеним вимогам не відповідають.

З огляду на те, що ані суд першої інстанції, ані суд апеляційної інстанції не встановили обставин, що є визначальними і ключовими у цій справі у вирішенні даного спору, ураховуючи доводи касаційної скарги, які є нерозривними у їх сукупності, межі розгляду справи судом касаційної інстанції, імперативно визначені статтею 300 ГПК України, які обмежують повноваження суду касаційної інстанції в частині здійснення додаткової оцінки доказів та встановлення обставин у справі, судові рішення у справі підлягає скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відповідно до частини четвертої статті 310 ГПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції. Ураховуючи викладене у цій постанові, Суд направляє справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Стосовно доводу скаржника з посиланням на безпідставну відмову судом апеляційної інстанції в задоволенні клопотання КП «Одестранспарксервіс» про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-1 Одеської міської ради, то з урахуванням того, що таке клопотання не заявлялося скаржником у суді першої інстанції, а також наслідки незалучення у справу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, визначені статтею 51 ГПК України, Суд відхиляє довід скаржника про безпідставну відмову судом апеляційної інстанції у задоволенні його клопотання про залучення до участі у справі третьої особи.

Отже, доводи касаційної скарги знайшли своє часткове підтвердження.

Що ж до решти доводів касаційної скарги, то їх розгляд є передчасним, адже, встановлено порушення норм процесуального права, що є самодостатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, § 54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) ЄСПЛ також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Суд касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при прийнятті оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку знайшли своє часткове підтвердження з мотивів і міркувань, викладених у цій постанові.

Порушення судами норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

За таких обставин касаційна інстанція вважає за необхідне касаційну скаргу КП «Одестранспарксервіс» задовольнити частково, судові рішення у справі скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду суду слід звернути увагу на викладене у цій постанові, надати належну правову кваліфікацію спірним правовідносинам, перевірити зазначені в цій постанові доводи та докази, а також вагомі (визначальні) аргументи сторін у справі, дати їм належну правову оцінку, і, в залежності від встановленого, вирішити спір відповідно до закону.

Судові витрати

Розподіл судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України не здійснюється, адже суд не змінює та не ухвалює нового рішення, а скасовує оскаржувані судові рішення та передає справу на новий розгляд, тому за результатами нового розгляду має бути вирішено й питання щодо розподілу судових витрат у справі.

Керуючись статтями 300, 308, 310, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу комунального підприємства «Одестранспарксервіс» задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Одеської області від 06.04.2023 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 18.09.2023 у справі № 916/3389/22 скасувати.

3. Справу № 916/3389/22 передати на новий розгляд до господарського суду Одеської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Булгакова