Постанова
від 25.01.2024 по справі 908/1339/23
ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.01.2024 року м.Дніпро Справа № 908/1339/23(908/1600/23)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Коваль Л.А., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Крицька Я.Б.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.06.2023 (суддя Юлдашев О.О.)

у справі № 908/1339/23(908/1600/23)

за позовом ОСОБА_2

до відповідачів:

1) Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма "АКВА ВИТА"

2) ОСОБА_1

3) ОСОБА_3

4) Приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Оксани Володимирівни

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: ОСОБА_4

про визнання недійсним договору, визнання недійсним рішення, скасування реєстраційної дії

в межах справи № 908/1339/23 про банкрутство - Приватного підприємства Виробничокомерційна фірма "АКВА ВИТА"

ВСТАНОВИВ:

До господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява ОСОБА_2 до відповідачів: Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма «АКВА ВИТА», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Оксани Володимирівни, третя особа ОСОБА_4 , в якій позивач просить суд:

1. Визнати недійсним повністю, з моменту укладання, договір дарування частки корпоративних прав Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА» (ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647) від 21 березня 2023 року, укладений між ОСОБА_1 , як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдаровуваним.

2. Визнати недійсним повністю, з моменту прийняття, рішення Власника № 21/03-2022 Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА», ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647, від 21 березня 2023 року.

3. Визнати недійсним повністю, з моменту прийняття, рішення Власників № 21/03-2022/1 Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА», ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647, від 21 березня 2023 року.

4. Визнати недійсним повністю, з моменту затвердження, статут Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА» у новій редакції, затвердженій рішенням Власників № 21/03-2022/1 Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА», ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647, від 21 березня 2023 року.

5. Скасувати реєстраційну дію «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу» («Зміна кінцевого бенефіціарного власника (контролера) або зміна відомостей про кінцевого бенефіціарного власника (контролера). Зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи. Зміни до установчих документів, які не пов`язані з внесенням змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), проведену 22 березня 2023 року о 09:21:05 відносно Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА» приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияницею Оксаною Володимирівною, а також внесений на її підставі запис № 1001031070022008123 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 29.06.2023 у справі №908/1339/23(908/1600/23) позов задоволено.

Визнано недійсним повністю, з моменту укладання, договір дарування частки корпоративних прав Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА» (ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647) від 21 березня 2023 року, укладений між ОСОБА_1 , як дарувальником, та ОСОБА_3 , як обдаровуваним.

Визнано недійсним повністю, з моменту прийняття, рішення Власника № 21/03-2022 Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА», ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647, від 21 березня 2023 року.

Визнано недійсним повністю, з моменту прийняття, рішення Власників № 21/03-2022/1 Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА», ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647, від 21 березня 2023 року.

Визнано недійсним повністю, з моменту затвердження, статут Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА» у новій редакції, затвердженій рішенням Власників № 21/03-2022/1 Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА», ідентифікаційний код юридичної особи - 31075647, від 21 березня 2023 року.

Скасовано реєстраційну дію «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу» («Зміна кінцевого бенефіціарного власника (контролера) або зміна відомостей про кінцевого бенефіціарного власника (контролера). Зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи. Зміни до установчих документів, які не пов`язані з внесенням змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), проведену 22 березня 2023 року о 09:21:05 відносно Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА» (ідентифікаційний код юридичної особи 31075647) приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияницею Оксаною Володимирівною, а також внесений на її підставі запис № 1001031070022008123 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Стягнуто з Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма "АКВА ВИТА" на користь ОСОБА_2 10736 гривень 00 копійок судового збору.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 1342 гривні 00 копійок судового збору.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 1342 гривні 00 копійок судового збору.

Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_1 подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Запорізької області від 29.06.2023 у справі № 908/1339/23(908/1600/23) та прийняте нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, при неповному з`ясуванні усіх обставин, що мають значення для справи.

Наголошує, що з огляду на необхідність надати відповідачу-2 можливість у встановлений судом строк подати заперечення на відповідь на відзив, з метою надання можливості адвокату надати докази складних сімейних обставин, щоб мати можливість оцінити поважність неявки адвоката, суд першої інстанції повинен був відкласти розгляд справи в судовому засіданні в межах визначеного законом строку, а тому передчасно розглянув справу без отримання заперечення ОСОБА_1 і без участі відповідачів та передчасно виніс рішення. Таким чином, ухваливши рішення по справі 29.07.2023, суд першої інстанції порушив норми процесуального права, позбавивши відповідача-2 права використати належні їй та надані судом права для надання заперечень на відповідь на відзив і не надав можливості адвокату прийняти участь у судовому засіданні.

За твердженням скаржника, встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідача-2 здійснено на підставі недопустимих доказів.

Вказує на те, що суд визнав ОСОБА_3 недобросовісним набувачем, незважаючи на заперечення відповідачів-1,2, тільки на підставі бездоказових домислів позивача про те, що він знав (не міг не знати) про всі юридичні тонкощі укладеного договору дарування.

Апелянт стверджує, що ПП «ВКФ «АКВА ВИТА» було засноване і розвивалось на власні кошти ОСОБА_1 , а статутний капітал підприємства створено за рахунок доходів від діяльності самого підприємства, які належали на праві власності саме відповідачу-2, як одноосібному засновнику; висновок суду, що частка в статутному капіталі ПП «ВКФ «АКВА ВИТА» є спільною власністю подружжя і не могла бути відчужена без згоди позивача не відповідає дійсним обставинам справи

Вважає, що в даній справі позивачем обрано неефективний спосіб захисту своїх порушених прав/інтересів.

Окремо скаржник акцентує увагу на тому, що недоведеність недобросовісності ОСОБА_3 виключає можливість визнання спірного договору недійсним.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

18.08.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу відповідача-2, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

23.11.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-2 надійшли заперечення на відзив на апеляційну скаргу, в яких підтримав доводи своєї апеляційної скарги та наполягав на наявності підстав для її задоволення. Окремо наголосив на тому, що спір, який виник у цій справі, не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства; позивачем обрано неналежний спосіб судового захисту; частка у статутному капіталі ПП «ВКФ «Аква Вита» не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Поміж іншого, повідомив суд про отримання на його замовлення висновку судово-економічної експертизи від 07.11.2023 № 250/11-2023, виготовленого судовим експертом Бондарчук Т.В.

14.12.2023 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшли додаткові пояснення до відзиву на апеляційну скаргу, в яких наголосив на відсутності підстав для задоволення скарги та заперечив проти доводів відповідача-2.

В судовому засіданні 25.01.2024 приймали участь представник позивача поза межами приміщення суду в режимі відеоконференції та представник відповідача-2 (апелянта) в залі суду. Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, явку уповноважених представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини відсутності суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя, навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Верховний Суд у постанові від 14.02.2018 у справі № 910/33054/15 зазначив, що сторони самостійно повинні вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження. А у постанові 25.07.2018 у справі № 313/1028/15-ц дійшов висновку, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Таким чином, сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з урахуванням того, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників відповідачів-1,3,4 та третьої особи.

В судовому засіданні 25.01.2024 представник відповідача-2 (апелянта) підтримав доводи своєї апеляційної скарги, просив суд її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове - про відмову у задоволенні позовних вимог.

Представник позивача заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на необхідності залишення оскаржуваного рішення без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, їх представників, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, зазначає наступне.

Щодо долученого до заперечень на відзив відповідачем-2 нового доказу - висновку судово-економічної експертизи від 07.11.2023 № 250/11-2023, виготовленого судовим експертом Бондарчук Т.В.

Так, заперечення не містять клопотання про приєднання вказаного доказу до матеріалів справи, як і не заявлено клопотання про визнання поважними причин пропуску процесуального строку для подання доказу з обґрунтуванням відповідних підстав.

Згідно ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Як передбачено п. 2 ч. 1 ст. 42 ГПК України учасники справи мають право, зокрема: подавати докази, брати участь у дослідженні доказів.

При цьому учасники справи зобов`язані: подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази (п. 4 ч. 2 ст. 42 ГПК України).

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 80 ГПК України учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу (ч. 4 ст. 80 ГПК України).

Відповідно до ч. 2 та 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Наведені положення передбачаються наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як «винятковість випадку» та «причини, що об`єктивно не залежать від особи», і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою) (правовий висновок, наведений в постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14).

Апеляційний суд зауважує, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції. В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду нових доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак, є неприйнятною ситуація, коли сторона просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав її необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в неї доказів чи її суб`єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а тому останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надавати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення, разом із першими заявами по суті справи.

Колегією суддів зважає, що прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.

До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 21.01.2019 у справі № 925/2028/15 та від 14.01.2020 у справі № 925/1082/18).

Так заявником не обґрунтовано належним чином неможливість подання вищезазначеного доказу до суду першої інстанції в межах процесуальних строків, в той час як останній був створений за результатом самостійного звернення ОСОБА_1 до судового експерта, що свідчить про відсутність об`єктивних перешкод для вчинення відповідної процесуальної дії на певному етапі.

Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач-2 не повідомляв суд про неможливість надання висновку експерта з питань, які на його думку потребують з`ясування у даній справі та не можуть бути вирішені за допомогою інших доказів.

При цьому заперечення на відзив, разом з якими поданий цей доказ, не містять жодного обґрунтування поважності причин, з яких він не міг бути поданий раніше, як і власне необхідності його подання до суду апеляційної інстанції.

Згідно ч. 8 ст. 80 ГПК України докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до правового висновку щодо застосування статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом у постанові від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого процесуальним законом порядку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (у даному випадку - позивача).

Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від особи, яка їх подає (правова позиція Верховного Суду, наведена у постанові від 16.06.2021 у справі № 915/2222/19).

Разом з тим, апелянтом не доведено винятковості випадку неможливості надання суду першої інстанції доказу, який намагається долучити до справи на стадії апеляційного розгляду, як не надано і доказів неможливості його подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

В свою чергу, що в силу вимог ч. 5 ст. 269 ГПК України у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до правової позиції, викладеної у постановах Верховного Суду, в постановах від 25.04.2018 у справі № 911/3250/16, від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 06.03.2019 у справі № 916/4692/15, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19, від 24.11.2021 у справі № 915/954/20, сформувалася стала судова практика при вирішенні подібних питань, відповідно до якої: «така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення суду першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку статті 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.

Таким чином, ОСОБА_1 не доведено винятковості випадку неможливості замовлення та отримання висновку експерта під час розгляду справи в суді першої інстанції, з урахуванням того, що у сторін, які зацікавлені в позитивному вирішенні справи на свою користь, не було перешкод в представленні суду усіх доказів, які, як вони вважають, підтверджують обґрунтованість їх вимог та заперечень.

Враховуючи все вищевикладене, відповідач-2 (апелянт) не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, та фактично подав до суду новий доказ, який датований 07.11.2023, тобто після прийняття рішення судом першої інстанції (29.06.2023), що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки такому доказу. Така обставина, як відсутність існування доказів на момент прийняття рішення судом першої інстанції, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність (аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 04.04.2019 у справі № 918/329/18, від 18.06.2019 у справі № 904/3582/18, від 11.09.2019 у справі № 922/393/18, від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19, від 26.09.2023 у справі № 910/4490/22).

Щодо юрисдикції спору.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 09.05.2023 було відкрито провадження у справі № 908/1339/23 про банкрутство Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма «АКВА ВИТА».

До суду 12.05.2023 надійшла позовна заява ОСОБА_2 до відповідачів: Приватного підприємства Виробничо-комерційна фірма «АКВА ВИТА», ОСОБА_1 , ОСОБА_3 приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Кияниці Оксани Володимирівни, третя особа ОСОБА_4 , в якій позивач просить суд:

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що перебуває з ОСОБА_1 в зареєстрованому шлюбі, під час якого було сформовано статутний капітал ПП ВКФ «АКВА ВИТА» за рахунок спільних коштів подружжя. Тому частка в статутному капіталі цього підприємства в розмірі 100 % є об`єктом спільної сумісної власності позивача і ОСОБА_1 28 листопада 2022 року позивач довів до відома ОСОБА_1 в письмовій формі інформацію про відсутність його згоди на розпорядження спільним майном. Попри це, 21 березня 2023 року ОСОБА_1 подарувала своєму сину ОСОБА_3 частку в розмірі 49 % статутного капіталу підприємства без згоди позивача. Того ж дня відповідачем-1 були прийняті рішення про дарування частки, затвердження нового складу учасників, перерозподіл часток, затверджено нову редакцію статуту, після чого наступного дня такі зміни пройшли державну реєстрацію. ОСОБА_3 , як син сторін, знав, що спірна частка набута у шлюбі, та що між його батьками існує спір про поділ майна, що виключало можливість надання згоди на дарування. Від імені ОСОБА_3 оспорюваний правочин та оспорюване рішення підписав ОСОБА_4 , який одночасно є посадовою особою ПП ВКФ «АКВА ВИТА», тобто підлеглим ОСОБА_1 , а також є керівником ТОВ «БІОС-ФАРМ», єдиним учасником якого зареєстрована ОСОБА_1 ОСОБА_4 , як особа, підпорядкована ОСОБА_1 , теж не міг не знати про існування спору між ОСОБА_1 і позивачем, що виключало можливість автоматичного надання згоди на дарування. Отже, ОСОБА_1 розпорядилася спільною сумісною власністю без згоди позивача, про що обдаровуваний не міг не знати, тому на підставі положень ч. 2 ст. 65 СК України договір дарування підлягає визнанню недійсним. Як наслідок, підлягають визнанню недійсними всі рішення ПП ВКФ «АКВА ВИТА», спрямовані на протиправне відчуження спільної сумісної власності, як і затверджений таким рішенням статут у новій редакції, а так само підлягає скасуванню проведена на підставі цих рішень реєстраційна дія.

Апеляційний суд зазначає, що критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Справи, що належать до юрисдикції господарських судів, визначено ст. 20 ГПК України, за змістом п.п. 3, 4, 15 ч. 1 якої господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності, та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, у тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів; справи у спорах, що виникають з правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, крім правочинів у сімейних та спадкових правовідносинах; й інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.

Натомість відповідно до положень ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Аналізуючи положення п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України, Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 03.11.2020 у справі № 922/88/20 (провадження № 12-59гс20) дійшла висновку, що справи в спорах щодо правочинів незалежно від їх суб`єктного складу, що стосуються акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі, підлягають розгляду господарськими судами. Винятком є спори щодо таких дій, спрямованих на набуття, зміну або припинення сімейних і спадкових прав та обов`язків, які мають вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 СК України цей Кодекс регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, між батьками та дітьми, усиновлювачами та усиновленими, між матір`ю та батьком дитини щодо її виховання, розвитку та утримання.

Згідно ч. 1 ст. 9 СК України подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Відповідно до ч.ч.1 ст.ст. 14 та 15 СК України сімейні права є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі. Сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Аналіз наведених норм дозволяє дійти висновку, що ознакою сімейних прав і обов`язків є їх тісний зв`язок з відповідним носієм, що зумовлює неможливість їх передання (перекладення) іншій особі. Тобто носії таких прав та/або обов`язків можуть врегулювати свої відносини, пов`язані з їх реалізацією та/або виконанням, за домовленістю, зокрема, шляхом укладення договору, про який йдеться в статті 9 СК України, однак передати та/або перекласти зазначені права та/або обов`язки на іншу особу їх носії не можуть.

Отже, зазначені норми права визначають правочин у сімейних правовідносинах як домовленість, зокрема, між подружжям, батьками та дітьми про врегулювання належних їм сімейних прав та обов`язків, які тісно пов`язані з їх особами та не можуть бути передані та/або перекладені на інших осіб.

Спірним Договором не регулюються сімейні права та обов`язки між подружжям, батьками та дітьми, а тому цей правочин не є правочином у сімейних правовідносинах.

Посилання позивача на невідповідність Договору нормам статей 60, 61, 63, 65 СК України не свідчить про його укладення в сімейних правовідносинах. Норми зазначених статей регулюють відносини реалізації подружжям права спільної сумісної власності, яке передбачене статтями 368-372 ЦК України. Право власності не належить до сімейних прав, а суб`єктами права власності можуть бути фізичні особи, у тому числі ті, які не перебувають у сімейних правовідносинах, юридичні особи, держава, територіальні громади тощо.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що справа в спорі про визнання недійсним укладеного одним з подружжя без згоди іншого з подружжя договору щодо розпорядження часткою в статутному капіталі юридичної особи має розглядатися господарським судом відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 20 ГПК України.

Наведене відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду в постанові від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18.

За приписами ст. 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника.

Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до Господарського процесуального кодексу України.

Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними Господарським процесуальним кодексом України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення.

Оскільки вимоги стосуються частки у статутному капіталі ПП «ВКФ «Аква Вита», а також рішень засновника та статуту підприємства, у зв`язку з перебуванням його в процедурі банкрутства, відповідно до положень ч. 2 ст. 7 КУзПБ (інші вимоги до боржника) справа має розглядатися в межах справи про банкрутство.

Щодо оскаржуваного рішення.

27.07.2000 було зареєстроване Приватне підприємство Виробничо-комерційна фірма «АКВА ВИТА», що підтверджується витягами з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань.

ПП «ВКФ «АКВА ВИТА» здійснює свою діяльність на підставі статуту.

Станом на 21.03.2023 діючою є редакція статуту, затверджена рішенням власника №18-1 від 25.01.2021 (т. 1 а.с. 117-127).

З пункту 6.3 статуту слідує, що статутний капітал підприємства поділений на частки.

Як правильно зазначив суд першої інстанції, з огляду на правовий висновок, викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 та враховуючи те, що відповідач-1 має статутний капітал, поділений на частки, а його учасник не несе відповідальності за зобов`язаннями підприємства, до відповідача-1 мають застосовуватися положення законодавства, яке регулює діяльність товариств з обмеженою відповідальністю.

12.09.2003 позивач ОСОБА_2 і відповідач-2 ОСОБА_1 (дошлюбне прізвище ОСОБА_5 ) уклали шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 (т. 1 а.с. 38).

При цьому позивач зазначає, що починаючи з 2000 року, позивач і відповідач-2 тривалий час спільно проживали, вели спільне господарство і побут, мали спільний бюджет, та в них 27.10.2000 народилася спільна дитина, що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 128).

Як свідчать витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (т. 1 а.с. 39-97), статутний капітал ПП ВКФ «АКВА ВИТА» формувався поступово починаючи з нуля гривень: так, до 12 січня 2006 року він становив 0 гривень (витяги станом на 27.09.2005 і станом на 10.01.2006); 12 січня 2006 року - збільшився з 0 до 100,00 гривень (витяг станом на 16.03.2009); 18 березня 2009 року - збільшився зі 100,00 гривень до 1 000 000,00 гривень (витяг станом на 19.05.2009); 21 травня 2009 року - збільшився з 1 000 000,00 гривень до 3 000 000,00 гривень (витяг станом на 25.10.2009); 27 жовтня 2009 року - збільшився з 3 000 000,00 гривень до 10 000 000,00 гривень (витяг станом на 27.02.2011); 01 березня 2011 року - збільшився з 10 000 000,00 гривень до 15 000 000,00 гривень (витяг станом на 17.09.2011); 19 вересня 2011 року - зменшився з 15 000 000,00 гривень до 1 000 000,00 гривень (витяг станом на 23.01.2021); 25 січня 2021 року - збільшився з 1 000 000,00 гривень до 1 500 000,00 гривень (витяг станом на 23.03.2023, рішення № 18-1 від 25.01.2021). Як слідує з витягів, єдиним засновником підприємства була зареєстрована ОСОБА_6 .

Таким чином, документально підтверджено, що частка в статутному капіталі ПП ВКФ «АКВА ВИТА», як об`єкт цивільних прав, була набута 12 січня 2006 року під час перебування позивача і відповідача-2 у шлюбі, та в подальшому змінювала вартість, остаточно - до суми 1 500 000,00 гривень, також під час перебування сторін у шлюбі.

Відповідно до ч. 1 ст. 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

За приписами ст. 190 ЦК України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Згідно ст. 368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Частиною 1 ст. 369 ЦК України передбачено, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до ст. 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно ч.ч. 1, 4 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 91 ЦК України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Частинами 1 - 3 ст. 96 ЦК України передбачено, що юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

У частині 1 ст. 3 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» зазначено, що товариство несе відповідальність за своїми зобов`язаннями всім належним йому майном.

Частиною 1 ст. 13 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вкладом учасника товариства можуть бути гроші, цінні папери, інше майно, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 115 ЦК України господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29.06.2021 у справі №916/2813/18 зазначила, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам). Тому майно господарського товариства належить йому на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику) товариства та його подружжю (колишньому подружжю).

Таким чином, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто в разі передання подружжям свого майна як вкладу, для участі одного з них у товаристві, зазначене майно стає власністю такого товариства, а подружжя набуває право на частку в статутному капіталі такого товариства.

Водночас, ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

У пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України зазначено, що в аспекті конституційного звернення положення ч. 1 ст. 61 СК України треба розуміти так, що статутний капітал та майно приватного підприємства є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Водночас у пункті 2.1 мотивувальної частини цього рішення зазначено, що власність у сім`ї існує у двох правових режимах: спільна сумісна власність подружжя та особиста приватна власність кожного з подружжя. Отже, передусім статутний капітал та майно приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя не в усіх випадках, а лише за умови, що це майно не є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка (якщо воно отримане, наприклад, у спадок).

В абзаці п`ятому пункту 2.2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України вказано, що вклад до статутного капіталу та виділене зі спільної сумісної власності подружжя майно (кошти) передаються у власність приватного підприємства. Це твердження узгоджуватиметься з резолютивною частиною Рішення Конституційного Суду України, у якій вказано, що майно приватного підприємства - це об`єкт права спільної сумісної власності подружжя, якщо виходити з того, що в резолютивній частині мається на увазі приватне підприємство як єдиний майновий комплекс (про що також йдеться в зазначеному абзаці з посиланням на статтю 191 ЦК України), а не лише як юридична особа.

Отже, проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в Рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об`єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об`єктами права особистої власності одного з подружжя).

Іншими словами, пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки:

перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю;

другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.

Верховний Суд в постановах від 07.10.2021 у справі № 922/3059/16, від 16.03.2023 у справі № 911/2780/20 вкотре констатував, що частка в статутному капіталі товариства, яка придбана (набута) за рахунок спільних коштів подружжя, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Право з частки належить подружжю, який став учасником такого товариства.

Таким чином, частка в статутному капіталі приватного підприємства може бути об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо дотримана умова, визначена ч. 2 ст. 60 СК України.

Доводи відповідача-2 (апелянта) про протилежне суперечать вищенаведеному правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, якого притримуються в судовій практиці Верховний Суд, про що свідчать наведені постанови.

Як вже було зазначено, в законодавстві нормами ст. 368 ЦК України та ст. 60 СК України закріплено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, набуте ними в період шлюбу, яка означає, що ні дружина, ні чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 у справі № 6-843цс17; постановах Верховного Суду від 06.02.2018 у справі № 235/9895/15-ц, від 05.04.2018 у справі №404/1515/16-ц, від 07.10.2021 у справі № 922/3059/16; постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.11.2018 у справі № 372/504/17, від 29.06.2021 у справі №916/2813/18.

Так, матеріалами справи засвідчено факт того, що станом на момент реєстрації шлюбу між подружжям ОСОБА_7 , статутний капітал ПП ВКФ «АКВА ВИТА» становив 0 грн.

Натомість позивачем доведено належними доказами та не спростовано відповідачами формування статутного капіталу починаючи з 12.01.2006 і аж до остаточної суми 1 500 000,00 гривень під час перебування сторін у шлюбі (т. 1 а.с. 95-97, т. 2 а.с. 75).

Доказів того, що правовий режим спільного сумісного майна (коштів, унесених до статутного капіталу ПП ВКФ «АКВА ВИТА») спростовується одним з подружжя (в даному випадку ОСОБА_1 ), матеріали справи не містять, в той час, як відповідно до наведених вище норм спростування має здійснювати особа, яка заперечує набуття права власності на майно за спільні кошти подружжя.

Варто наголосити, що правове значення для справи має не дата заснування підприємства, а дата виникнення такого об`єкта цивільних прав, як частка в статутному капіталі підприємства, адже такий об`єкт цивільних прав не міг бути набутим раніше дати його виникнення (формування), відтак твердження апелянта про те, що ОСОБА_1 заснувала підприємство за власні кошти до створення сім`ї є безпідставними, адже не впливають на правовий статус спірної частки.

В своїй апеляційній скарзі відповідач-2 зазначає, що: «… на даний час ОСОБА_1 не може надати беззаперечні докази формування статутного капіталу за рахунок власних коштів та власного майна».

Далі апелянт вказує на те, що: «… формування і подальше поповнення статутного капіталу проводилось за рахунок доходів отриманих від діяльності ПП ВКФ «АКВА ВИТА», однак не надала суду доказів того, що статутний капітал вносився не від імені учасника підприємства, а від імені самого підприємства.

При цьому подальша поведінка ОСОБА_1 стала суперечити її попереднім заявам, оскільки скаржниця стала наполягати на тому, що кошти для поповнення статутного капіталу були подаровані їй ОСОБА_8 за договором дарування від 10.03.2009.

Колегія суддів зауважує, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) базується на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі зазначеної доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, та, що не відповідає попереднім заявам або поведінці, за умови, що інша сторона, діючи собі на шкоду, розумно покладається на них.

Аналогічна правова позиція висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16; постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17; постановах Верховного Суду від 12.12.2023 у справі № 910/2443/22, від 14.05.2020 у справі № 910/7515/19, від 24.10.2019 у справі № 904/3315/18, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18, від 09.04.2019 у справі № 903/394/18.

Більше того, відповідач-2 не повідомляла суд першої інстанції про існування договору дарування від 10.03.2009, не надала копію й матеріали справи не містять будь-яких доказів, що засвідчували б отримання ОСОБА_1 грошових коштів від споріднених осіб або використання власних коштів для поповнення статутного капіталу підприємства відповідача-1.

Оскільки судом було встановлено, що частка в статутному капіталі ПП ВКФ «АКВА ВИТА» в розмірі 100 % статутного капіталу, що була зареєстрована за ОСОБА_1 , була набута в період шлюбу, і учасниками справи не спростовано презумпцію, встановлену ч. 2 ст. 60 СК України, зокрема, відповідачем-2 не надано доказів того, що ця частка сформована за рахунок майна, яке є особистою приватною власністю одного з подружжя, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що ця частка є об`єктом права спільної сумісної власності ОСОБА_7 і ОСОБА_1 .

Наведеним спростовуються доводи апелянта про те, що ПП «ВКФ «АКВА ВИТА» було засноване і розвивалось на власні кошти ОСОБА_1 , а статутний капітал підприємства створено за рахунок доходів від діяльності самого підприємства, які належали на праві власності саме відповідачу-2, як одноосібному засновнику; висновок суду, що частка в статутному капіталі ПП «ВКФ «АКВА ВИТА» є спільною власністю подружжя і не могла бути відчужена без згоди позивача не відповідає дійсним обставинам справи.

При цьому апеляційний суд відхиляє посилання відповідаа-2 (скаржника) на те, що право власності на майно, передане учасниками господарського товариства як вклад, належить товариству, а не його учасникам (засновникам), оскільки предметом спору в цій справі є правочин саме щодо частки в статутному капіталі підприємства, а не щодо майна самого підприємства.

За змістом п. 4 ч. 1 ст. 116 ЦК України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом.

Відповідно до пунктів «а» та «д» частини першої статті 10 Закону учасники товариства мають право: а) брати участь в управлінні справами товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за винятком випадків, передбачених цим Законом; д) здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві, в порядку, встановленому законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі № 916/2813/18 звертала увагу, що в пункті «а» статті 10 Закону перелік відповідних випадків обмежений саме положеннями цього конкретного Закону, натомість в пункті «д», який визначає право учасника здійснити відчуження часток в статутному капіталі товариства, законодавець вжив поняття «закон» в широкому розумінні, що включає в себе, зокрема, положення ЦК України та СК України, які встановлюють особливості розпорядження об`єктами спільної сумісної власності.

За вимогами ч.ч. 2, 4 ст. 369 ЦК України розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно ч.ч. 1-3 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Аналіз наведених положень закону, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства дозволяє дійти висновку, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Велика Палата Верховного суду в постанові від 30.06.2020 у справі №638/18231/15-ц зазначила, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя виступає у власних особистих інтересах, а коли діє в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законодавцем встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.

Водночас, за приписами ч. 1 ст. 317 ЦК України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику. Якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

При цьому наявність згоди одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном наділяє його необхідним обсягом повноважень на вчинення такого правочину.

Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Разом з тим, оскільки частка в статутному капіталі ПП ВКФ «АКВА ВИТА», судячи з її вартості, належить до цінного майна, це свідчить про те, що на відчуження такої частки необхідна письмова згода другого з подружжя відповідно до вимог ч. 3 ст. 65 СК України.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено (т. 1 а.с. 98-100), що позивач і ОСОБА_1 перебувають у спорі про поділ майна подружжя. Так, 25 листопада 2022 року представником позивача було надіслано ОСОБА_1 пропозицію про взяття участі в переговорному процесі з врегулювання питання поділу майна, що підтверджується описом вкладення в цінний лист і накладною АТ «Укрпошта». Ця пропозиція була отримана ОСОБА_1 30 листопада 2022 року, що підтверджується відомостями з офіційного веб-сайту АТ «Укрпошта».

Також, 01 грудня 2022 року позивач надіслав ОСОБА_1 на адресу її фактичного проживання ( АДРЕСА_1 - ця адреса також зазначається і у відзиві ОСОБА_1 ) лист від 28 листопада 2022 року про доведення до відома ОСОБА_1 щодо ненадання ОСОБА_2 згоди на розпорядження об`єктами права спільної сумісної власності. Надсилання листа підтверджується описом вкладення у цінний лист з відбитком календарного штемпеля 01.01.2022, а також накладною та фіскальним чеком АТ «Укрпошта» (т. 1 а.с. 101-104).

У вказаному листі містилося, зокрема, наступне: «…статутний капітал та майно ПП ВКФ «АКВА ВИТА» (код за ЄДРПОУ: 31075647) … є об`єктами спільної сумісної власності нашого подружжя… Звертаю увагу ОСОБА_1 , що у разі розпорядження будь-яким об`єктом права спільної сумісної власності на власний розсуд та без моєї згоди, я інтерпретуватиму це не інакше як - розпорядження спільним сумісним майном без згоди одного з подружжя...».

Таким чином, позивачем доведено, що він не надавав ОСОБА_1 згоду на дарування частки в статутному капіталі ПП ВКФ «АКВА ВИТА», натомість відповідачами не спростовано факту відсутності такої згоди, навпаки, відповідач-2 вважала, що така згода не вимагалася, що втім не відповідає приписам діючого на момент виникнення спірних правовідносин законодавства.

За вказаних обставин в їх сукупності, суд дійшов правильного висновку, що ухвалюючи рішення від 21 березня 2023 року № 21/03-2022, ОСОБА_1 знала (не могла не знати) про те, що позивач (як співвласник частки на праві спільної сумісної власності) не давав своєї згоди на дарування частки.

Отже, станом на 21 березня 2023 року, ОСОБА_1 було відомо про відсутність згоди позивача на розпорядження об`єктом спільної сумісної власності - часткою в статутному капіталі ПП ВКФ «АКВА ВИТА», проте, цього дня нею було прийняте Рішення Власника № 21/03-2022 ПП ВКФ «АКВА ВИТА», в якому зазначено, зокрема, наступне: « 1. Подарувати частку у статутному капіталі Підприємства у розмірі 735 000 (сімсот тридцять п`ять тисяч) гривень, що складає 49 % (сорок дев`ять відсотків) на користь ОСОБА_3 , шляхом укладання і підписання Договору дарування частки корпоративних прав та прийняти ОСОБА_3 до складу Власників Підприємства». Також у цьому рішенні зазначено про визначення нового складу Власників Підприємства та про проведення державної реєстрації змін (т. 1 а.с. 105-107, т. 2 а.с. 18-19).

Також судом встановлено, що того ж дня, 21 березня 2023 року, між відповідачем-2 ОСОБА_1 , як дарувальником, та відповідачем-3, ОСОБА_3 , як обдаровуваним, було укладено договір дарування частки корпоративних прав Приватного підприємства Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА», згідно з пунктом 1.1 якого, дарувальник передає, а обдаровуваний безоплатно приймає за цим Договором, корпоративні права (майнові права) на Приватне підприємство Виробничо-комерційної фірми «АКВА ВИТА» (надалі - Підприємство), що відповідають 49% (сорока дев`яти відсоткам) Статутного капіталу Підприємства та в грошовому еквіваленті становлять 735 000 (сімсот тридцять п`ять тисяч) гривень 00 копійок, які належать дарувальнику, включаючи відповідний цьому корпоративному праву обсяг прав на керівництво Підприємством, одержання прибутку (доходу) від його діяльності та інших прав, що гарантовані статутом Підприємства та чинним законодавством України (т. 1 а.с. 108-110, т. 2 а.с. 22).

В пункті 1.4 вищевказаного договору дарувальник зазначив, що підтверджує, що будь-які заборони, обтяження, обмеження на здійснення правочинів щодо його корпоративних прав у Підприємстві відсутні. При цьому, це посилання не відповідає дійсності, оскільки спірна частка є об`єктом спільної сумісної власності та була подарована без згоди одного зі співвласників, а саме позивача.

У відповідності до пункту 2.2 вищезазначеного договору, з моменту державної реєстрації відповідних змін до статуту Підприємства до Обдаровуваного переходять права та обов`язки власника Підприємства, в частині, що відповідає розміру, вказаному у цьому Договорі.

Від імені обдаровуваного, договір підписано ОСОБА_4 на підставі довіреності, посвідченої нотаріусом у м. Прага Юдр. Сильва Котрбова 07 березня 2023 року за поточним номером 1QIJHA8. Довіреність ОСОБА_3 видав для представництва «з питань, пов`язаних з моїм вступом до складу Власників (Засновників/Учасників) Приватного підприємства Виробничо-комерційній фірмі «АКВА ВИТА» (т. 2 а.с. 33-37).

Крім того, 21 березня 2023 року, на підставі вищевказаного договору дарування, було прийняте Рішення Власників № 21/03-2022-1 ПП ВКФ «АКВА ВИТА», підписане ОСОБА_1 та від імені ОСОБА_3 - представником ОСОБА_4 . В рішенні затверджено новий склад власників та перерозподіл часток у статутному капіталі Підприємства таким чином: ОСОБА_1 - 51 % статутного капіталу Підприємства, ОСОБА_3 - 49 % статутного капіталу підприємства. Також вказаним рішенням затверджено статут Підприємства у новій редакції та уповноважено Генерального директора Підприємства провести державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань у зв`язку з прийнятими рішеннями (т. 1 а.с. 111-113, т. 2 а.с. 20-21).

В матеріалах справи також міститься копія статуту ПП ВКФ «АКВА ВИТА» (нової редакції), затвердженого Рішенням Власників № 21/03-2022-1 ПП ВКФ «АКВА ВИТА» від 21.03.2023, в пунктах 1.3 та 6.3 якого власниками Підприємства зазначені ОСОБА_1 і ОСОБА_3 (т. 2 а.с. 23-32, 76-81).

У подальшому, як свідчить витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (отриманий станом на 23 березня 2023 року, т. 1 а.с. 39-43), 22 березня 2023 року о 09:21:05 приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кияницею О.В. було проведено реєстраційну дію «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу» («Зміна кінцевого бенефіціарного власника (контролера) або зміна відомостей про кінцевого бенефіціарного власника (контролера). Зміна складу засновників (учасників) або зміна відомостей про засновників (учасників) юридичної особи. Зміни до установчих документів, які не пов`язані з внесенням змін до відомостей про юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), відносно ПП ВКФ «АКВА ВИТА», а також внесено на її підставі запис № 1001031070022008123 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Внаслідок цієї реєстраційної дії, засновниками (учасниками) та кінцевими бенефіціарними власниками (контролерами) ПП ВКФ «АКВА ВИТА» зазначені: ОСОБА_1 (розмір частки 765000,00 гривень, тобто 51 %) і ОСОБА_3 (розмір частки 735000,00 гривень, тобто 49 %).

Вирішуючи питання щодо належності обраного позивачем способу захисту своїх порушених прав, колегія суддів виходить з того, що відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України, до способів захисту цивільних прав та інтересів віднесено, зокрема, визнання правочину недійсним.

У відповідності до ч. 1 ст. 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною 2 ст. 65 СК України встановлено, що дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі №910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20.

Колегія суддів також звертається до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постановах від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, згідно з якою правом оспорювати правочин Цивільний кодекс України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є його сторонами, визначаючи статус таких осіб як "заінтересовані особи".

Для вирішення питання про визнання недійсним правочину, оспорюваного заінтересованою особою, правове значення має встановлення впливу наслідків вчинення такого правочину на права та законні інтереси цієї особи. У такому випадку важливим є врахування того, що таке звернення заінтересованої особи до суду з позовом про визнання недійсним договору є направленим на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов`язаних з вчиненням оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.06.2021 у справі № 910/23097/17).

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину і хоча й не була титульним володільцем відчуженого майна, однак вважає своє право власності на це майно порушеним або вважає порушеним інше речове право на відчужене майно. Крім того, у розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

За висновком об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19 вже досліджувала питання щодо ефективного способу захисту у подібних спірним правовідносинах у справі № 908/1339/23 (908/1600/23) та дійшла наступного висновку.

З метою захисту прав співвласників майна, у тому числі майна подружжя, норми цивільного та сімейного законодавства (стаття 369 ЦК України, частина третя та четверта статті 60 СК України) містять приписи, згідно з якими для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Зазначені приписи не тільки забезпечують права одного з подружжя, а й обмежують права іншого з подружжя у відчуженні спільного подружнього майна, оскільки ставлять правомочності одного з подружжя на відчуження майна в залежність від наявності належним чином оформленої згоди іншого з подружжя на таке відчуження. Відсутність такої згоди свідчить про відсутність повноважень в одного з подружжя (відчужувача) на відчуження подружнього майна.

Вирішуючи питання ефективності способу захисту порушеного права шляхом пред`явлення позовних вимог про визнання договору недійсним, Велика Палата Верховного Суду виснує, що пред`явлення позову стороною договору або іншою особою (зацікавленою особою) про визнання недійсним договору є ефективним способом захисту порушеного права у разі, якщо такий позов заявлений з метою повернення одному з подружжя, чиї права порушено, майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя, у тому числі шляхом визнання прав на частку, та/або одночасного виділення частки в порядку поділу майна подружжя або встановлення порядку користування цим майном тощо. При цьому підлягає встановленню добросовісність, насамперед, набувача за таким договором (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі №916/2813/18 (пункт 8.67)).

Апеляційний суд зазначає, що з огляду на вартість частки, переданої за договором дарування від 21.03.2023, цей договір виходить за межі дрібного побутового. Як вже було зазначено вище, ОСОБА_1 уклала цей договір без згоди позивача. З урахуванням цього, позивач має право на звернення до суду із позовом про визнання цього договору недійсним, оскільки права позивача, як співвласника, є порушеними внаслідок безоплатного відчуження спільного майна.

При цьому слід звернути увагу на те, що намір позивача продиктований саме з метою повернення ОСОБА_2 майнових прав та/або частки в спільному майні подружжя.

До того ж, згідно п. 2 ч. 5 ст. 174 ГПК України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

Статтею 173 ГПК України визначено підстави та порядок об`єднання і роз`єднання позовних вимог. Зокрема, згідно з частиною першою цієї статті в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги. Похідною позовною вимогою є вимога, задоволення якої залежить від задоволення іншої позовної вимоги (основної вимоги).

Згідно ч. 4 ст. 173 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Отже, для об`єднання позовних вимог має бути дотримано правила підсудності цих вимог господарському суду.

З пояснень сторін та інформації, що міститься в Єдиному державному реєстрі судових рішень, вбачається, що ОСОБА_2 подано до Галицького районного суду м. Львова позов до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору дарування, визнання майна спільною сумісною власністю, поділ спільного майна подружжя (справа №461/2733/23), в якому, зокрема, порушено питання корпоративних прав у ПП ВКФ «Аква Вита», а саме: позивач просив суд визнати за ним права на частку в статутному капіталі ПП ВКФ «Аква Вита» та в порядку поділу спільного майна подружжя відступити від правила рівності часток подружжя та визнати за ним 70%, а за ОСОБА_1 30% ПП ВКФ «Аква Вита» з його статутним капіталом та нерухомим майном.

Отже, судом встановлено ОСОБА_2 заявлено як вимоги про визнання недійсним договору, так і вимоги про визнання прав на частку та виділення частки в порядку поділу майна подружжя.

При цьому судом враховано, що визнання оспорюваного в цій справі договору недійсним, та, як наслідок, повернення незаконно відчуженої частки у володіння подружжя - є необхідною передумовою для подальшого поділу такого майна, про що зазначає сам позивач.

Натомість питання поділу майна подружжя врегульовано у Сімейному кодексі України і вказані спори за предметною юрисдикцією підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позовні вимоги щодо поділу майна, набутого подружжям, є спором, що випливає з сімейних правовідносин, а тому дана вимога не підлягає розгляду в господарських судах.

Відтак спір, який стосується поділу частки, що належить одному з подружжя у спільному сумісному майні, тобто стосується сімейних правовідносин, не підлягає вирішенню господарським судом.

Відповідні висновки відображені в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2022 та постанові Верховного Суду від 26.07.2022 у справі № 904/8573/21.

Таким чином, колегія суддів враховує встановлені законодавчі обмеження щодо об`єднання в одній позовній заяві заявлених позивачем вимог та неможливість їх спільного розгляду в порядку господарського судочинства, що мало б наслідком повернення позовної заяви без розгляду відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 174 ГПК України.

Визнання оспорюваного договору дарування недійсним та відновлення становища, яке існувало до порушення - є належним способом захисту, який застосовується з метою захисту прав позивача, як співвласника спірної частки, тобто суб`єкта права спільної сумісної власності на цю частку.

З цих підстав суд відхиляє посилання відповідача-2 (апелянта) на обрання позивачем неправильного способу захисту порушених прав, оскільки саме такий спосіб захисту для цих обставин визначений нормою ч. 2 ст. 65 СК України, відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду та може бути застосований у спірних правовідносинах, виходячи з обґрунтування порушеного права та мети, з якою пред`явлений позов у справі.

Поряд з цим, відповідачі-1,2 під час розгляду справи в господарському суді, а наразі й скаржниця в апеляційній скарзі стверджують про те, що ОСОБА_3 (відповідач-3) діяв як добросовісний набувач, не знав і не міг знати про правовий статус цього майна.

Водночас, як зазначив суд першої інстанції, сам набувач (відповідач-3) не висловив жодної позиції з цього приводу, відзив на позовну заяву не надав, посилання відповідачів-1,2 на добросовісність ОСОБА_3 оцінив критично, оскільки вони не є набувачами частки за оспорюваним правочином, та не повідомили суду джерела обізнаності про те, що ОСОБА_3 , на їхню думку, діяв добросовісно.

Суд правильно встановив, що ОСОБА_3 є повнолітнім сином ОСОБА_2 і ОСОБА_1 , а отже є особою, що має повну цивільну дієздатність, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, здатна своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.

Оспорюваний договір дарування було укладено між матір`ю і сином, що вже саме по собі свідчить про обізнаність обдаровуваного щодо правового статусу подарованої частки, адже ОСОБА_3 за всіма обставинами не міг не знати, що його батьки перебувають у шлюбі, і що спірна частка була набута саме в період перебування батьків у шлюбі.

Крім того, ОСОБА_3 у березні 2023 року не міг не знати, що його батьки вже тривалий час перебувають у спорі щодо поділу спільного майна, що обґрунтовано давало підстави для об`єктивного сумніву у наявності згоди його батьком на укладення правочину щодо спільного з його матір`ю майна, та потребувало від нього вчинення розумних, розсудливих у даній ситуації, та обачних дій щодо перевірки наявності такої згоди.

Втім, відповідачем-3 таких дій здійснено не було, доказів повідомлення позивача про намір укладення такого договору суду не надано, а зміст довіреності вказує саме на бажання ОСОБА_3 настання наслідків, пов`язаних з прийнятим ОСОБА_1 рішенням та спричинених укладенням спірного договору дарування, на підставі проведених в подальшому реєстраційний дій.

Також, матеріалами справи підтверджується, що ОСОБА_3 , видаючи довіреність на ім`я ОСОБА_4 , чітко усвідомлював, що довіреність видана саме з метою вступу до складу учасників ПП ВКФ «АКВА ВИТА». При цьому своїм представником ОСОБА_3 обрав саме ОСОБА_4 , який є пов`язаною особою по відношенню до ОСОБА_1 , що підтверджується наступним.

За інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (т. 1 а.с. 114-116), ОСОБА_4 є керівником ТОВ «БІОС-ФАРМ», єдиним учасником якого (з часткою в розмірі 100 % статутного капіталу) зареєстрована відповідач-2, ОСОБА_1 . Отже, ОСОБА_4 є особою, підпорядкованою ОСОБА_1 .

У відповідності до ч. 1 ст. 79 ГПК України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Апелянтом вказаних обставин належними доказами не спростовано.

Враховуючи викладене, слід відхилити аргументи скаржника про те, що суд визнав ОСОБА_3 недобросовісним набувачем, незважаючи на заперечення відповідачів-1,2, тільки на підставі бездоказових домислів позивача про те, що він знав (не міг не знати) про всі юридичні тонкощі укладеного договору дарування, та погодитися з тим, що позивачем доведено, що ОСОБА_3 , підписуючи оспорюваний договір дарування, за яким був обдаровуваний часткою у статутному капіталі ПП ВКФ «АКВА ВИТА», діяв недобросовісно, зокрема, знав про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і не переконався в тому, що той з подружжя, хто уклав договір (відповідач-2), не отримала згоди на це другого з подружжя (позивача).

Отже, добросовісність ОСОБА_3 не доведена, що в сукупності з встановленими обставинами, дає достатньо правових підстав для визнання оспорюваного договору дарування недійсним.

У відповідності до ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, тому рішення Власника № 21/03-2022 та рішення Власників № 21/03-2022/1 ПП ВКФ «АКВА ВИТА» від 21 березня 2023 року, спрямовані на протиправне відчуження спільної сумісної власності без згоди співвласника та на виконання недійсного договору дарування, також підлягають визнанню недійсними.

Як наслідок, підлягає визнанню недійсним і статут ПП ВКФ «АКВА ВИТА» у новій редакції, затвердженій рішенням Власників № 21/03-2022/1 ПП ВКФ «АКВА ВИТА» від 21 березня 2023 року, оскільки він був затверджений недійсним рішенням, а відображення в ньому нового складу власників підприємства стало наслідком протиправного відчуження спільного майна.

Крім того, у відповідності до п. 2 ч. 1 ст. 25 Закону України України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань», державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться, зокрема, на підставі судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі, а також що надійшли в електронній формі від суду або державної виконавчої служби відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо (зокрема) визнання повністю або частково недійсними рішень засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу; скасування реєстраційної дії/запису в Єдиному державному реєстрі.

Нормою п. 13 ч. 1 ст. 20 ГПК України до юрисдикції господарських судів віднесено розгляд вимог щодо (…) інших реєстраційних дій (…), якщо такі вимоги є похідними від (…) спору, що виник з корпоративних відносин, якщо цей спір підлягає розгляду в господарському суді і переданий на його розгляд разом з такими вимогами.

Оскільки недійсні рішення органів управління юридичних осіб та недійсні установчі документи не можуть бути підставою для реєстраційних дій, то підлягає задоволенню також похідна вимога про скасування реєстраційної дії «Державна реєстрація змін до відомостей про юридичну особу», проведеної 22 березня 2023 року о 09:21:05 відносно відповідача-1 відповідачем-4, а також внесеного на її підставі запису № 1001031070022008123 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань.

Апеляційний суд погоджується з тим, що задоволення цієї позовної вимоги необхідне для відновлення становища, яке існувало до порушення прав позивача, а отже, є ефективним та доступним позивачу (з огляду на склад сторін недійсного правочину) способом захисту порушеного права в розумінні п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Твердження скаржника, що встановлення судом факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу позивача та відповідача-2 здійснено на підставі недопустимих доказів, спростовується змістом оскаржуваного рішення ,відповідно до якого суд не встановлював факту проживання позивача та відповідача-2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу, оскільки це не було предметом позову, а відповідні вимоги не можуть розглядатися в порядку господарського судочинства.

Щодо аргументів апелянта про те, що з огляду на необхідність надати відповідачу-2 можливість у встановлений судом строк подати заперечення на відповідь на відзив, з метою надання можливості адвокату надати докази складних сімейних обставин, щоб мати можливість оцінити поважність неявки адвоката, суд першої інстанції повинен був відкласти розгляд справи в судовому засіданні в межах визначеного законом строку, а тому передчасно розглянув справу без отримання заперечення ОСОБА_1 і без участі відповідачів та передчасно виніс рішення. Таким чином, ухваливши рішення по справі 29.07.2023, суд першої інстанції порушив норми процесуального права, позбавивши відповідача-2 права використати належні їй та надані судом права для надання заперечень на відповідь на відзив і не надав можливості адвокату прийняти участь у судовому засіданні.

Так, з матеріалів справи та змісту оскаржуваного рішення слідує, що від представника відповідача-1 адвоката Кари Р.Т., яка була присутня в минулих судових засіданнях (прим. Апеляційного суду від 13.06.2023 та від 22.06.2023 (т. 2 а.с. 107-110, 141-142), надійшло клопотання про оголошення перерви у судовому засіданні, однак до нього не було надано доказів поважності причин неявки в судове засідання.

Суд зазначив, що у зв`язку зі стислими процесуальними строками, та у зв`язку з тим, що всім учасникам справи була надана можливість висловити свою позицію по суті спору і надати докази (відповідачі-1 і 2 скористалися такою можливістю, надали суду відзив на позовну заяву), суд вважає за необхідне розглянути справу за наявними в ній матеріалами, за відсутності відповідачів і третьої особи, відповідно до ст. 202 ГПК України.

З огляду на наведене, обставини неможливості представниці відповідача-2 взяти участь в судовому засіданні суду господарський суд визнав неповажними, у зв`язку з чим відмовив в задоволенні клопотання про оголошення перерви у судовому засіданні.

При цьому слід зазначити, що оцінка поважності неявки в судове засідання сторони (представника) та з`ясування причин такої неявки для цілей вирішення питання щодо можливості відкладення розгляду справи здійснюється саме в момент розгляду справи судом в судовому засіданні на підставі наданих учасником справи доказів.

Оскільки представником відповідача-2 до клопотання про оголошення перерви в судовому засіданні не було додано жодного документу, який підтверджував би поважність причин неявки в судове засідання (т. 2 а.с. 146-147), при цьому відповідач-2 не була позбавлена можливості забезпечити участь іншого представника в судове засідання 29.06.2023, зважаючи на те, що процесуальний закон не містить приписів щодо обов`язкового здійснення розгляду справи за участю представників учасників справи, як і не зазначалося про таку участь, як обов`язкову, й в ухвалі Господарського суду Запорізької області суду від 17.05.2023 про відкриття провадження у справі та призначення її до розгляду, а також в ухвалі від 13.06.2023 про його відкладення, враховуючи, що відкладення розгляду справи є прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні, колегія суддів не вбачає у відхилені клопотання представниці відповідача-2 про оголошення перерви в судовому засіданні та розгляді судом першої інстанції судом справи за її відсутності порушення норм процесуального законодавства, яке могло б мати наслідком порушення процесуальних прав відповідача-2 (скаржниці).

Відповідні висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду в постанові від 05.04.2023 у справі № 924/524/22.

Щодо тверджень апелянта про позбавлення її права на подання заперечень на відповідь на відзив, то слід звернути увагу на те, що відповідь на відзив надійшла на поштове відділення ОСОБА_1 19.06.2023, що підтверджується поштовим відправленням за № 6900700935461, тобто для підготовки та написання заперечень у її розпорядженні було щонайменше 9 днів, виходячи з дати прийняття рішення у справі, при цьому її представник була присутня в судовому засіданні 22.06.2023, в якому її проінформували про надходження 19.06.2023 відповіді на відзив та надано можливість ознайомитися із її змістом.

Відтак, принаймні з 22.06.2023 відповідачу-2 було відомо про наявність та зміст відповіді на відзив, та в строк до 27.06.2023 (тобто завчасно до дня останнього судового засідання) мала достатньо часу і можливостей для складання та подання до суду заперечень на відповідь на відзив, однак цим правом не скористалась, що залежало виключно від волевиявлення заявниці.

При цьому варто наголосити, що згідно положень ГПК України подання заперечень не є обов`язком відповідача, а їх відсутність е перешкоджає суду вирішити спір за наявними матеріалами справи.

З огляду на усе вищевказане, апеляційний суд відхиляє доводи апелянта, наведені ним у апеляційній скарзі, як необґрунтовані.

Відповідно до ч. 1 та 5 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, наявними в матеріалах справи, з огляду на положення ст.ст.74-80, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позову.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.

З урахуванням фактичних обставин справи та норм чинного законодавства, які підлягають до застосування у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків та мотивів господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни чи скасування рішення Господарського суду Запорізької області від 29.06.2023 у справі №908/1339/23(908/1600/23).

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Запорізької області від 29.06.2023 у справі № 908/1339/23(908/1600/23) залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 29.06.2023 у справі №908/1339/23(908/1600/23) залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на ОСОБА_1 .

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 07.02.2024

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя Л.А. Коваль

Суддя А.Є. Чередко


Дата ухвалення рішення	25.01.2024
Оприлюднено	09.02.2024
Номер документу	116827250
Судочинство	Господарське

Юлдашев О.О.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Постановавід 25.01.2024 по справі 908/1339/23ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Судовий реєстр по справі —908/1339/23

Постанова
від 25.01.2024 по справі 908/1339/23
ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД