Постанова

від 05.02.2024 по справі 916/1764/22

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 лютого 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/1764/22Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючої судді Принцевської Н.М.;

суддів: Діброви Г.І., Ярош А.І.;

(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)

Секретар судового засідання (за дорученням головуючого судді): Соловйова Д.В.;

Представники сторін:

Прокурор Дичко В.О.;

Від Одеської міської ради Явченко Д.В.;

Від ТОВ „ФОКУС+ Нікітіна Г.Е.;

Від Департаменту земельних ресурсів Одеської міської ради Ярошенко Г.Ю.;

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „ФОКУС+

на рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023

по справі №916/1764/22

за позовом Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси

в інтересах держави в особі Одеської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю „ФОКУС+

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Департамент земельних ресурсів Одеської міської ради

про стягнення 1 353 841,38 грн.,

(суддя першої інстанції: Волков Р.В., дата та місце ухвалення рішення: 25.10.2023 року, Господарський суд Одеської області),

У липні 2022 року заступник керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОКУС+» про стягнення 1 353 841,38 грн. безпідставно збережених коштів.

В обґрунтування позову посилається на виявлення порушень земельного законодавства та інтересів територіальної громади міста Одеси у зв`язку з використанням відповідачем земельної ділянки (кадастровий номер 5110137600:50:004:0028) для експлуатації та обслуговування будівлі за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2, яка перебуває у власності ТОВ «ФОКУС+», без внесення з липня 2019 року по січень 2022 року плати за землю в передбаченому законодавством розмірі, а також без державної реєстрації права власності/користування на земельну ділянку.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22 позов заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОКУС+» про стягнення 1 353 841,38 грн. задоволено; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОКУС+» на користь Одеської міської ради 1 353 841,38 грн. безпідставно збережених коштів; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «ФОКУС+» на користь Одеської обласної прокуратури 20 307,62 грн витрат по сплаті судового збору.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні зазначив, що відповідач, як власник нерухомого майна, користується земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України кошти, збережені ТОВ «ФОКУС+» у вигляді несплаченої орендної плати, підлягають стягненню на користь Одеської міської ради.

Місцевий господарський суд, перевіривши розрахунок розміру безпідставно збережених відповідачем коштів за користування належною позивачу земельною ділянкою за період з липня 2019 року по січень 2022 року, зазначив про його правильність, у зв`язку з чим вказав, що законні інтереси Одеської міської ради може бути поновлено шляхом стягнення з ТОВ «ФОКУС+» безпідставно отриманих коштів у розмірі 1 353 841,38 грн.

Стосовно наданих відповідачем податкових декларацій та платіжних доручень про сплату земельного податку суд зазначив, що з даних письмових доказів неможливо встановити за користування якою саме земельною ділянкою відповідач сплачував земельний податок, що також вбачається з листа ГУ ДПС в Одеській області від 18.01.2022 № 978/5/15-32-04-03-11.

Щодо висновку судового експерта Рапач К.В., яким відповідач обґрунтовує використання земельної ділянки також й іншою особою Кутазовою В.П., суд зазначив, що критично відноситься до вказаного доказу, так як висновок експерта у відповідності зі ст. 104 ГПК України для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Крім того, із самого ж висновку вбачається, що точну площу спірної земельної ділянки, яку використовує ТОВ «ФОКУС+», визначити не вдається можливим, в той час як згідно з матеріалами справи відповідачу рішенням Одеської міської ради від 10.06.2015 було надано дозвіл на розробку проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 1,7983 га за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2, для експлуатації та обслуговування нежитлових приміщень виробничо-технічного призначення.

На переконання суду, відповідачем не доведено належними та допустимими доказами використання спірної земельної ділянки меншою площею, ніж та, що була погоджена Одеською міською радою вищезазначеним рішенням.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ТОВ «ФОКУС+» звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову Суворовської окружної прокуратури міста Одеси.

Апелянт вважає, що висновки суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовані норми матеріального та порушені норми процесуального права, у зв`язку з чим рішення суду підлягає скасуванню.

Заявник апеляційної скарги вважає помилковим висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для представництва Суворовською окружною прокуратурою м.Одеси інтересів держави в особі Одеської міської ради. Відповідач не погоджується з висновком суду першої інстанції, що матеріалами підтверджено факт тривалого невжиття міською радою ефективних заходів для стягнення до бюджету сум недоотриманих коштів, що спростовується наявним в матеріалах справи листуванням між прокуратурою та міськрадою.

Відповідач вказує, що Юридичний департамент Одеської міської ради єдиний орган місцевого самоврядування, що наділений повноваженнями подавати позови від імені та в інтересах Одеської міської ради, був позбавлений можливості вжити заходів щодо самостійної подачі позову. Таким чином, в Одеської міської ради є усі можливості представляти свої інтереси в суді, а прокуратура не зазначила жодних підстав для підтвердження протилежного.

Крім того, апелянт зазначає, що позивач не надав суду доказів того, що ТОВ «ФОКУС+» користується усією земельною ділянкою площею 1,7563 га. Позивач не врахував наявність на одній земельній ділянці декількох власників окремих будівель та споруд, які займають різні площі земельної ділянки з кадастровим номером 5110137600:50:004:0028, у зв`язку з чим розрахунок вимог є необґрунтованим.

Також наведений позивачем розрахунок заборгованості, на думку апелянта, не відповідає дійсності, оскільки при розрахунку розміру плати за фактичне користування земельною ділянкою позивачем не було враховано платежі, які здійснював відповідач за користування землею під об`єктом нерухомості.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 11.12.2023 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „ФОКУС+ на рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22; витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/1764/22.

18.12.2023 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому прокурор заперечує проти доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.12.2023 призначено розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю „ФОКУС+ на рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22 на: 05.02.2024 року о 14-00 год.

В судове засідання з`явились представники сторін, які підтримали доводи та вимоги, викладені ними письмово.

Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Розглянувши матеріали справи, апеляційну скаргу та відзиви на неї, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, Товариство з обмеженою відповідальністю "ФОКУС+" є власником нежитлових приміщень виробничо-технічного призначення, загальною площею 4393,8 м2, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2.

Належність вказаного нерухомого майна відповідачу підтверджується Свідоцтвом про державну реєстрацію прав від 18.12.2012 (Т. 2, а.с. 24).

Вказане нерухоме майно розташоване на земельній ділянці площею 1,7563 га за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2, для експлуатації та обслуговування нежитлових приміщень виробничо-технічного призначення, кадастровий номер земельної ділянки - 5110137600:50:004:0028, власником якої є територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради.

Рішенням Одеської міської ради від 10.06.2015 № 6767 VII ТОВ "Фокус+" надано дозвіл на розробку проекту землеустрою земельної ділянки в оренду, орієнтовною площею 1,7983 га, за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2 для обслуговування нежитлових приміщень виробничо-технічного призначення.

Доказів наявності будь-яких речових прав відповідача на спірну земельну ділянку матеріали справи не містять.

Згідно з інформацією Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 16.09.2021, витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з кадастровим 5110137600:50:004:0028 сформовано у 2021 році, згідно якого, нормативна грошова оцінка земельної ділянки за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2, загальною площею 1,7563 га при застосуванні коефіцієнту, який характеризує функціональне використання земельної ділянки Кф=1,2 (11.02), станом на 01.01.2021 становить 18 974 292,47 грн.

На підставі зазначеної інформації, департаментом земельних ресурсів Одеської міської ради здійснено розрахунок безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки по вул. Отамана Головатого, 73/2 у м. Одесі. Так, відповідно до розрахунку Департаменту за період з лютого 2019 року по січень 2022, розмір безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою комунальної власності, що підлягають сплаті становить 1 579 481,63 грн. (місячний розмір оплати - 45128,01 грн.).

Разом з тим, прокурор, посилаючись на ч. 1 ст. 257 Цивільного кодексу України, введення на території України воєнного стану, отримання відповіді від Департаменту щодо вжитих заходів реагування лише 24.06.2022, а також на Закон України від 02.04.2020 № 540 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» вказав, що безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою комунальної власності з лютого по червень 2019 року та за березень 2020 року при підрахунку позовних вимог не враховувалися.

В даному випадку предметом позову є стягнення грошових коштів, належних до сплати за користування земельною ділянкою за звичайних умов (в разі оформлення договірних відносин відповідачем), втім не сплачених відповідачем, що пов`язується із втратою позивачем як потерпілою особою цього ж майна (грошових коштів).

Оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального права, в контексті встановлених обставин, судова колегія дійшла наступних висновків.

Судова колегія Південно-західного апеляційного господарського суду вважає за необхідне в першу чергу надати оцінку доводам апелянта щодо наявності підстав у прокурора для звернення з відповідним позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України.

Даний спір пов`язаний із реалізацією прокурором повноважень згідно зі статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", зокрема представництва інтересів держави у суді.

Згідно з частиною 2 статті 2 Цивільного кодексу України одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка відповідно до статтей 167, 170 Цивільного кодексу України набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом частини 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 53 Господарського процесуального кодексу України визначено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Передумовою участі органів та осіб, передбачених статтею 53 Господарського процесуального кодексу України, в господарському процесі у будь-якій із п`яти форм є набуття ними господарського процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.

На відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та обов`язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень. Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені статтею 53 ГПК України, можуть звернутися до суду із позовною заявою або беруть участь в процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.

Так, відповідно до частин третьої-п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 Господарського процесуального кодексу України.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У рішенні від 5 червня 2019 року №4-р(II)/2019 Конституційний Суд України вказав, що Конституцією України встановлено вичерпний перелік повноважень прокуратури, визначено характер її діяльності і в такий спосіб передбачено її існування і стабільність функціонування; наведене гарантує неможливість зміни основного цільового призначення вказаного органу, дублювання його повноважень/функцій іншими державними органами, адже протилежне може призвести до зміни конституційно визначеного механізму здійснення державної влади її окремими органами або вплинути на обсяг їхніх конституційних повноважень.

Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Так, відповідно до частини першої, абзацу першого частини третьої та абзацу першого частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Про необхідність обґрунтування прокурором підстав представництва у суді зазначено й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року в справі № 587/430/16-ц.

Аналіз положень частин третьої-п`ятої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у взаємозв`язку зі змістом частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Поняття "нездійснення захисту" має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача (аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 4 квітня 2019 року №914/882/17, від 22 жовтня 2019 року №926/979/19).

Отже, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. При цьому, щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.

Аналогічна правова позиція викладена у низці постанов Верховного Суду від 25 квітня 2018 року в справі № 806/1000/17, від 20 вересня 2018 року в справі № 924/1237/17, від 5 грудня 2018 року в справі №923/129/17 та від 20 березня 2019 року в справі № 905/1135/18, від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів відзначає, що підстави представництва Прокурором інтересів держави з`ясовуються, насамперед, судом першої інстанції, який має досить широкий розсуд (дискрецію) в оцінці підстав звернення Прокурора.

Велика Палата Верховного Суду своєю постановою від 26 червня 2019 року в справі №587/430/16-ц конкретизувала висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 7 грудня 2018 року в справі №924/1256/17, вказавши, що процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру України", застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом таких підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (аналогічна правова позиція викладена об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду справи у постанові від 25 жовтня 2019 року в справі № 911/1107/18).

У свою чергу, врегульовуючи розбіжності у правових позиціях, Велика Палата Верховного Суду постановою від 26 травня 2020 року в справі №912/2385/18 уточнила висновки, зроблені у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 15 жовтня 2019 року в справі № 903/129/18; Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 6 лютого 2019 року в справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року в справах №910/3486/18 та №925/650/18; Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року в справі №0440/6738/18, та вказала, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, суд не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов`язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Відтак, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Колегія суддів вважає за необхідне звернути увагу і на те, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти у відповідних правовідносинах державу (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанова від 20 листопада 2018 року в справі №5023/10655/11 (пункти 6.21-6.22), від 26 лютого 2019 року у справі № 915/478/18 (пункти 4.19-4.20), від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 26)).

Так, у даній справі прокурор звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Одеської міської ради.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, міською радою протягом тривалого часу не вживалось ефективних заходів для стягнення до бюджету з ТОВ «ФОКУС+» сум недоотриманих коштів.

Обставини невжиття Одеською міською радою відповідних заходів підтверджуються наявним у матеріалах справи листуванням між прокуратурою та міськрадою (т. 1, а.с. 18-37). Прокурор неодноразово звертався з відповідними листами щодо вжиття заходів для стягнення до бюджету коштів за користування відповідними ділянками, однак відповідні дії уповноваженими органами влади не вчинялись.

З огляду на обставини справи, а також наведені позиції Верховного Суду у подібних правовідносинах, суд погоджується з твердженням прокурора, що ним виконано всі можливі та передбачені законодавством дії для спонукання компетентного органу пред`явити відповідний позов, однак Одеська міська рада не виконала належним чином свої повноваження, у зв`язку з чим прокурор був зобов`язаний самостійно реагувати на факти порушення земельного законодавства.

Відповідно до абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» Суворовською окружною прокуратурою м. Одеси листом від 22.07.2022 №53-3773ВИХ-22 повідомлено Одеську міську раду та зазначено, що позовна заява буде скерована до суду для розгляду по суті.

Стосовно вимог апелянта по суті позовних вимог, судова колегія Південно-західного апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Що стосується порушеного права позивача при зверненні прокурора до суду з вказаним позовом, суд зазначає.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 143 Конституції України визначено, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності.

Статтею 17 Цивільного кодексу України передбачено, що орган місцевого самоврядування здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом. Рішення, прийняте зазначеними органами щодо захисту цивільних прав та інтересів, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду.

Статтею 324 Цивільного кодексу України передбачено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією України.

Відповідно до ст. ст. 319, 386 Цивільного кодексу України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Згідно зі ст. 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, незалежно від того, зареєстрована земельна ділянка за територіальною громадою чи ні.

Частинами 1, 2 ст. 83 Земельного кодексу України унормовано, що землі, які належать на праві власності територіальним громадам є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування; в) землі та земельні ділянки за межами населених пунктів, що передані або перейшли у комунальну власність із земель державної власності відповідно до закону.

Як зазначалося раніше та не заперечується сторонами по справі, Товариство з обмеженою відповідальністю "ФОКУС+" є власником нежитлових приміщень виробничо-технічного призначення, загальною площею 4393,8 м2, що розташовані за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2.

Відповідно до частини 1 статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно із частинами 1- 4, 9 статті 79-1 Земельного кодексу України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах 6, 7 цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Отже, земельна ділянка є сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера та реєстрації її у Державному земельному кадастрі.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 16.06.2021 у справі № 922/1646/20 та від 04.03.2021 у справі № 922/3463/19.

Частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстав користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 Земельного кодексу України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Частиною 1 статті 93 і статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини 1 статті 96 Земельного кодексу України).

Принцип платного використання землі також передбачено статтею 206 Земельного кодексу України, за змістом якої використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 4 Податкового кодексу України)

Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

Отже, законодавець розмежовує поняття "земельний податок" та "орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності" залежно від правових підстав передання прав землекористування такими ділянками.

Водночас згідно зі статтями 122-124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Особи, які отримують земельну ділянку комунальної власності в користування за договором оренди (договором купівлі-продажу права оренди), зобов`язані сплачувати за неї орендну плату. Орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди, як це передбачено частиною 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі".

В той же час, Земельний кодекс України регламентує перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду. Відповідно до частин 1, 2 статті 120 цього Кодексу (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі №200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 у справі № 924/856/20.

Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України, статті 1212 Цивільного кодексу України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

Отже, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути такі кошти власникові земельної ділянки на підставі положень частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Такий самий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц та від 20.09.2018 у справі № 925/230/17 .

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду в постанові від 05.08.2022 у справі №922/2060/20 дійшов висновку, що із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, а тому саме із цієї дати у власника об`єкта нерухомого майна виникає обов`язок сплати за користування земельною ділянкою, на якій таке майно розташовано. При цьому до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, такі кошти є безпідставно збереженими.

Відтак, суд доходить висновку, що в даному випадку наявний обов`язок ТОВ «ФОКУС+» з моменту набуття права власності на нежитлову будівлю складу за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2 оформити та зареєструвати речове право на земельну ділянку під нежитловими будівлями, які належні йому на праві власності в порядку вимог ст. 123, 128 ЗК України.

При цьому, як вказав прокурор, ТОВ "ФОКУС+" з часу набуття права власності на нежитлові будівлі до теперішнього часу не сплачувало за користування земельною ділянкою плату за землю у встановленому законодавчими актами розмірі.

В свою чергу Одеська міська рада, як власник спірної земельної ділянки мала обґрунтовані сподівання на отримання орендної плати за використання спірної земельної ділянки, однак не змогла їх реалізувати внаслідок відсутності між сторонами відносин щодо її використання в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України «Про оцінку земель» дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 Податкового кодексу України.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 13.06.2019 у справі № 910/11764/17, від 20.11.2018 у справі № 908/4582/15, від 04.11.2020 у справі №904/1283/19.

Визначення даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки в інший спосіб, ніж шляхом оформлення витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель вимогами чинного законодавства не передбачено, а отже позивач при здійсненні розрахунку суми безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки правомірно використав інформацію саме з витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки.

Верховний Суд у постановах від 12.06.2019 у справі № 922/902/18, від 08.08.2019 у справі № 922/1276/18, від 01.10.2019 у справі № 922/2082/18, від 06.11.2019 у справі № 922/3607/18 неодноразово зазначав, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.

Отже, з урахуванням положень статті 79-1 Земельного кодексу України та статей 20, 23 Закону України «Про оцінку земель» суд зазначає про правильність визначення прокурором суми безпідставно збережених відповідачем коштів у розмірі орендної плати на підставі належних і допустимих доказів: витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, а також суд погоджується з методом визначення позивачем розміру позовних вимог, оскільки він ґрунтується на приписах чинного законодавства.

Згідно з інформацією Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 16.09.2021, витяг із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з кадастровим 5110137600:50:004:0028 сформовано у 2021 році, згідно якого, нормативна грошова оцінка земельної ділянки за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2, загальною площею 1,7563 га при застосуванні коефіцієнту, який характеризує функціональне використання земельної ділянки Кф=1,2 (11.02), станом на 01.01.2021 становить 18 974 292,47 грн.

На підставі зазначеної інформації, Департаментом земельних ресурсів Одеської міської ради (надалі - Департамент) здійснено розрахунок безпідставно збережених коштів за використання земельної ділянки по вул. Отамана Головатого, 73/2 у м. Одесі. Так, відповідно до розрахунку Департаменту за період з лютого 2019 року по січень 2022, розмір безпідставно збережених коштів за користування земельною ділянкою комунальної власності, що підлягають сплаті становить 1 579 481,63 грн. (місячний розмір оплати - 45128,01 грн.).

Разом з тим, прокурор, посилаючись на ч. 1 ст. 257 Цивільного кодексу України, введення на території України воєнного стану, отримання відповіді від Департаменту щодо вжитих заходів реагування лише 24.06.2022, а також на Закон України від 02.04.2020 № 540 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» вказав, що безпідставно збережені кошти за користування земельною ділянкою комунальної власності з лютого по червень 2019 року та за березень 2020 року при підрахунку позовних вимог не враховувалися.

Судова колегія Південно-західного апеляційного господарського суду, перевіривши розрахунок розміру безпідставно збережених відповідачем коштів за користування належною позивачу земельною ділянкою за період з липня 2019 року по січень 2022 року, погоджується з розміром безпідставно отриманих коштів, у зв`язку з чим позовні вимоги заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси судом правомірно задоволені.

Судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги доводи відповідача щодо наявних в матеріалах справи податкових декларацій та сплати відповідних коштів, оскільки з даних письмових доказів неможливо встановити за користування якою саме земельною ділянкою відповідач сплачував земельний податок, що також вбачається з листа ГУ ДПС в Одеській області від 18.01.2022 № 978/5/15-32-04-03-11 (Т. 3, а.с. 134).

З наявних в матеріалах справи податкових декларацій і квитанцій не вбачається, що відповідач сплачував земельний податок і в якому розмірі саме за користування спірною ділянкою, натомість відповідачем не надано суду доказів, які б дозволяли достеменно встановити, в якому розмірі було здійснено ним сплату земельного податку саме за вказаною земельною ділянкою з врахуванням того, що в користуванні останнього перебуває три земельні ділянки.

Судовою колегією відхиляються посилання апелянта на висновок судового експерта Рапач К.В. (Т. 4, а.с. 11-21), яким відповідач обґрунтовує використання земельної ділянки також й іншою особою Кутазовою В.П., оскільки висновок експерта у відповідності зі ст. 104 ГПК України для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Крім того, із самого ж висновку вбачається, що точну площу спірної земельної ділянки, яку використовує ТОВ «ФОКУС+», визначити не вдається можливим, в той час як згідно з матеріалами справи відповідачу рішенням Одеської міської ради від 10.06.2015 було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 1,7983 га за адресою: м. Одеса, вул. Отамана Головатого, 73/2, для експлуатації та обслуговування нежитлових приміщень виробничо-технічного призначення, при цьому відповідачем не надано доказів, які б підтверджували, що ним використовується земельна ділянка меншою площею, ніж та, що була узгоджена Одеською міською радою за заявою самого відповідача.

Разом з тим слід зазначити, що згідно з наданим прокурором розрахунком розміру безпідставно збережених коштів, спірна заборгованість вираховується виходячи із площі 1,7563 га, яку займає земельні ділянка (кадастровий номер 5110137600:50:004:0028) у відповідності з витягом із технічної документації про НГО земельної ділянки (Т. 1, а.с. 30; Т. 2, а.с. 57).

Відповідно до п.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 79 ГПК України).

Згідно з ч. ч. 1-2 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Судова колегія, враховуючи наявні матеріали справи, вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги заступника керівника Суворовської окружної прокуратури міста Одеси є обґрунтованими та підтверджуються належними та допустимими докази, у зв`язку з чим правомірно їх задовольнив.

Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, пункт 29; рішення ЄСПЛ у справі «Серявін проти України» від 10 травня 2011 року, пункт 58).

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до статті 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильних висновків щодо прав та обов`язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах, а доводи апеляційної скарги не спростовують вірних висновків суду першої інстанції. Скаржником не надано суду доказів, які б свідчили про необґрунтованість позовних вимог, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не можуть бути підставою для зміни чи скасування рішення місцевого господарського суду

За таких обставин, судова колегія Південно-західного апеляційного господарського суду вважає, що рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідача суми безпідставно збережених коштів слід залишити без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 276 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм процесуального права та вірним застосуванням норм матеріального права..

За таких обставин, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю „ФОКУС+ на рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22 задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22 залишається без змін.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „ФОКУС+ на рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Одеської області від 25.10.2023 по справі №916/1764/22 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 09.02.2024 року.

Головуючий суддя:Н.М. Принцевська

Судді: Г.І. Діброва

А.І. Ярош