Рішення

від 06.02.2024 по справі 953/3827/22

КИЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ХАРКОВА

Справа № 953/3827/22

н/п 2/953/424/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 лютого 2024 року Київський районний суд м. Харкова у складі:

судді Єфіменко Н.В.,

за участі секретаря Лущан В.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного позовну заяву керівника Київської окружної прокуратури м. Харкова, в інтересах держави в особі позивачів: Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної державної адміністрації (Харківської обласної військової адміністрації) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Харківської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція», приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Азімова М.Ч., про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів дарування, повернення земельних ділянок,-

встановив:

05 липня 2022р. керівник Київської окружної прокуратури м. Харкова (далі: прокурор), в інтересах держави в особі позивачів: Державного агентства лісових ресурсів України (далі: позивач-1), Харківської обласної державної адміністрації (Харківської обласної військової адміністрації) (далі: позивач-2) звернувся з позовом до ОСОБА_1 (далі: відповідач-1), ОСОБА_2 (далі: відповідач-2), Харківської міської ради (далі: відповідач-3), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція» (далі: третя особа-1), приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Азімова М.Ч. (далі: третя особа-2), про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів дарування, повернення земельних ділянок.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався відчуження відповідачем-3, всупереч вимог ст.ст. 6,14,19 Конституції України, ст.ст. 20, 56, 57, 84, 122, 149 ЗК України, ст.31 п.5 роз.VIII «Прикінцеві положення» ЛК України, ст.ст. 4,25,26 ЗК «Про місцеве самоврядування в Україні», розпорядження кабінету Міністрів України від 10.04.2008 № 610 р., земельних ділянок, що перебували в державній власності та належали до земель лісогосподарського призначення, відповідачу-1, яка у подальшому їх подарувала відповідачу-2.

Відповідач -3 проти позову заперечував, посилаючись на наявність у нього права на ухвалення оскаржуваних рішень, зокрема, на передачу у власність земельних ділянок з кадастровими номерами 310136600:16:013:0023, 6310136600:16:013:0024, за їх перебування у межах м. Харкова та не віднесення їх до користування третьої особи-1. Вважає, що прокурором та позивачами приналежність спірних земельних ділянок до земель лісогосподарського призначення не доведена. Крім того зазначив, що ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» від 06.09.2012 №5245-VI, на норми якого посилається прокурор набрав чинності 01.01.2013 р., тобто вже після ухвалення ХМР оспорюваннях рішень. Зазначене розмежування до 01.01.2013 не застосовувалось, у зв`язку з чим, посилання прокурора на цей закон є хибним, та має враховуватись положення ст. 58 Конституції України.

Крім того, відповідач-3 просив суд застосувати строки позовної давності посилаючись на присутність під час ухвалення оскаржуваних рішень на засіданнях сесій прокурора м. Харкова, а відтак, його обізнаність про оскаржувані рішення, та можливість перевірки законності їх ухвалення протягом трьох років.

02.11.2023 відповідач-3 у письмових поясненнях проти позову заперчував, посилаючись на пропуск строку позовної давності, обрання не ефективного способу захисту шляхом подання негаторного позову замість віндикаційного.

До судового засідання учасники справи, належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, не з`явились. Представник відповідача-3 та третя особа -1 подали заяви про розгляд справи за їх відсутності, інші учасники справи причину неявки суд не повідомили.

Відповідно до ч.1 ст.223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Підстав для відкладення розгляду справи, передбачених ст.223 ЦПК України, судом не встановлено.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності учасників.

Судом встановлені наступні факти та відповідні ним правовідносини:

21.11.2007 16 сесія 5 скликання Харківської міської ради на підставі ст.118 ЗК України, ст.25, ст.59 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішила, зокрема, надати відповідачу-1 дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки загальної площею, орієнтовно 2000,0 кв.м.(1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, 1000 кв.м. для ведення садівництва) по АДРЕСА_1 .

16.04.2008 21 сесія 5 скликання Харківської міської ради на підставі ст.ст. 89,116, 118, 121 ЗК України, ст.25, ст.59 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні», вирішила затвердити проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок (проекти відведення ділянок) громадянам, зокрема, передати відповідачу-1 у приватну власність земельну ділянку площею 1000 кв.м. для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, 1000 кв.м. для ведення садівництва по АДРЕСА_1 .

На підставі вищезазначених рішень Харківської міської ради відповідач набула право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 , що підтверджується державними актами на право власності на земельну ділянку серії ЯЕ №485815 від 11.09.2008, серії ЯЕ №485814 від 11.09.2008 р.

23.12.2019 р. відповідач-1 відчужила земельні ділянки по АДРЕСА_1 (кадастрові номери 310136600:16:013:0023, 6310136600:16:013:0024) відповідачу-2, про що свідчать договори дарування земельних ділянок від 23.12.2019 р., посвідчені приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Азімовою М.Ч., зареєстровані у реєстрі за № 1687, №1688.

Як вбачається з листа ДП «Харківська державна лісовпорядна експедиція» за №263 від 29.04.2021 р., земельні ділянки з кадастровими номерами 310136600:16:013:0023, 6310136600:16:013:0024, надані у власність, це архівні ділянки, що знаходяться на місці ділянок з кадастровими номерами 6310136600:16:03:0042, 6310136600:16:03:0043 площею 0.05 га кожна та 6310136600:16:03:0044, 6310136600:16:03:0045 площею 0,06 га кожна, в межах кварталу № 163 Південного лісництва ДП «Харківська лісова науково-дослідна станція».

Встановивши фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд висновує:

Відповідно до ст.14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про місцеве самоврядування» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно з пунктами «а», «б», «в», «г» ст.12 ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, в тому числі землі лісогосподарського призначення (п. «е» ч.1 ст.19 ЗК України).

Частиною ч.1 ст.116 ЗК України передбачено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Згідно із ч.1 п.12 розд. Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (2008 рік) до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель водного фонду, історико-культурного, лісогосподарського, оздоровчого, рекреаційного, природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений ст.118 ЗК України.

Відповідно до ч.1 ст.118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

Положеннями ч.6 ст.118 ЗК України передбачено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та висновки конкурсної комісії (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян особами, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін (ч.7 ст.118 ЗК України).

Згідно із ст. 50 Закону України «Про землеустрій» у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок складаються проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Частинами ч.1, ч.2 та ч.4 ст.20 ЗК України визначено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Відповідно до ст.1 ЗК України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місце розташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави (ч.1 ст.1 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За приписами ст.5 ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до ст. 63 ЛК України ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

За приписами ст. 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Згідно зі ст.ст. 56,57 ЗК України землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення. Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Водночас, у ч.2 ст.5 ЛК України передбачено, що правовий режим земель лісогосподарського призначення визначається нормами земельного законодавства.

За змістом ст.48 ЛК України в матеріалах лісовпорядкування дається якісна і кількісна характеристика кожної лісової ділянки, комплексна оцінка ведення лісового господарства, що є основою для розроблення на засадах сталого розвитку проекту організації та розвитку лісового господарства відповідного об`єкта лісовпорядкування. Проект організації та розвитку лісового господарства передбачає екологічно обґрунтоване ведення лісового господарства і розробляється відповідно до нормативно-правових актів, що регулюють організацію лісовпорядкування. У проекті організації та розвитку лісового господарства визначаються і обґрунтовуються основні напрями організації і розвитку лісового господарства об`єкта лісовпорядкування з урахуванням стану та перспектив економічного і соціального розвитку регіону. Матеріали лісовпорядкування затверджуються в установленому порядку органом виконавчої влади з питань лісового господарства Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства за погодженням відповідно з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища. Затверджені матеріали лісовпорядкування є обов`язковими для ведення лісового господарства, планування і прогнозування використання лісових ресурсів.

За змістом ст.ст. 181-184,202-204 ЗК України,Законів України «Про Державний земельний кадастр» та «Про землеустрій» дані державного земельного кадастру - це документальне підтвердження відомостей про правовий режим земель, їх цільове призначення, їх розподіл серед власників землі і землекористувачів за категоріями земель, а також дані про кількісну і якісну характеристику земель, їх оцінку, які ґрунтуються на підставі землевпорядної документації.

Згідно з п. 5 розд. VIII «Прикінцеві положення» ЛК України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерального дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкувальні належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Тобто, при вирішенні питання перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п. 5розд. VIIІ «Прикінцеві положення» ЛК України.

Відповідно до ст.ст. 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За загальним правилом, закріпленим у ст.387 ЦК України, власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Указана норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст.388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Отже, при вирішенні спору про витребування майна із чужого незаконного володіння, підлягає встановленню, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених ч.1 ст.388 ЦК України, зокрема, чи з їхньої волі вибуло це майно з їх володіння. Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст.388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, то наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна із чужого володіння.

Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц.

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що у спорах щодо земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (ч.3 ст.13, ч.7 ст. 41, ч.1ст.50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (ст.ст. 18,19, пункт «а» ч.1 ст. 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом(ст. 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема, без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Таким чином, через об`єктивні, видимі природні властивості земельних ділянок, виявивши розумну обачність, особа, якій виділялась земельна ділянка, могла і повинна була знати проте,що земельна ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, провадження № 14-95цс18, від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18, а також у постановах Верховного Суду, в аналогічних спорах, від 09 жовтня 2019 року у справі № 367/3246/15-ц, провадження № 61-11159св19, 11 грудня 2019 року у справі № 367/3487/15-ц, провадження № 61-18599св18, 15 жовтня 2020 року у справі № 367/3514/15-ц, провадження № 61-17965св19, від 16 лютого 2022 року у справі № 367/3255/15, провадження № 61-12152св20, від 09 вересня 2022 року у справі № 367/3381/15, провадження № 61-20635св21).

Відхиляючи будь які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги чи відхилено судом. Викладення у судовому рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої ухвалюється рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Suominen v. Finland» від 01 липня 2003 року № 37801/97, § 36,). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Як вбачається з матеріалів справи, земельні ділянки з кадастровими номерами 310136600:16:013:0023, 310136600:16:013:0024 відносяться до земель лісогосподарського призначення і на час вирішення питання надання їх у власність відповідачу - 1 перебували у постійному користуванні державного лісогосподарського призначення, та згода на їх вилучення державою не надавалась, у зв`язку з чим, відповідач-3 права розпорядження такими земельними ділянками лісогосподарського призначення, які перебували у державній власності не мав, тобто вони неправомірно надані у власність відповідачу-1, яка у подальшому відчужила їх на користь відповідача-2.

Щодо позовних вимог визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів дарування, суд зазначає наступне:

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зроблено висновки про те, що власник з дотриманням вимог ст. 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів ст.ст. 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74) та інших.

Для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86)). Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 39), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

Визнання недійсним державного акту також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 94).

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення прокурора із позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, є рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна.

Пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16 (14-208цс18)).

З урахуванням наведених вище висновків, позовні вимоги визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів дарування, задоволенню не підлягають.

Щодо позовних вимог про зобов`язання відповідача-2 повернути земельну ділянку з кадастровим номер 310136600:16:013:0023, зобов`язання відповідача-2 повернути земельну ділянку з кадастровим номер 310136600:16:013:0024, суд зазначає наступне:

Правила ч.1ст. 388 ЦК України передбачають, що коли набувач за відплатним договором придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач). У такому випадку власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Державне агентство лісових ресурсів України, якому належало право розпорядження спірними земельними ділянками, не було стороною договорів купівлі-продажу, згоду на відчуження земель не надавало, у зв`язку з чим, відповідні земельні ділянки вибули з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Таким чином, спірне майно підлягає витребуванню у останнього набувача, яким є відповідач-2.

Оцінка справи в контексті дотримання вимог ст. 1 протоколу № 1 Європейської конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пунткти 166 - 168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (провадження № 14-317цс19, пункти 40 - 43)).

Можливість віндикації майна, його витребування від набувача, має нормативну основу в національному законодавстві. Зокрема, п.4 ч.2 ст.16 ЦК України передбачений такий спосіб захисту, як відновлення становища, яке існувало до порушення, а ст.388 ЦК України передбачено право власника на витребування майна у добросовісного набувача. Зазначені положення є доступними для заінтересованих осіб, чіткими, а наслідки їх застосування - передбачуваними.

Віндикація майна, його витребування в особи, яка порушила чуже володіння, має легітимну мету, що полягає в забезпеченні права інших осіб мирно володіти своїм майном. Така мета відповідає загальним інтересам суспільства.

Повернення державі земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалось за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, не погіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (ч.3 ст.13, ч.7 ст.41, ч.50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (ст.ст. 18,19, п. «а» ч. 1 ст.91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (ст. 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

В постанові Великої Палати Верховного суду від 14.12.2022 справа №477/2330/18, провадження №14-31цс22 (п.137-138) викладений висновок, що згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням ними процесуальних дій, а суд немає можливості розглянути неініційовані сторонами питання ( п.4 і 5 ч.3 ст.2, ч. 1, ч. 2, ч. 3. ч. 4 ст.12, ч.1, ч.3 ст.13 ЦПК України).

Під час розгляду цієї справи відповідач-2 зустрічного позову про відшкодування моральної та матеріальної шкоди у зв`язку із заявленими до нього вимогами не заявив, отже зазначена обставина не може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, оскільки сторони не позбавлені можливості подальшого вирішення вказаного питання.

Ініціювання спору про стягнення компенсації за вилучене майно не можна розцінювати як надмірний тягар для відповідача-2 в розумінні ст. 6 Європейської конвенції, яка набуваючи у власність спірну земельну ділянку за договором дарування, могла та повинна була проявити розумну обачність при купівлі залісненої земельної ділянки.

Щодо строків позовної давності, суд зазначає наступне:

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що особи за захистом інтересів яких звернувся прокурор (Державне агентство лісових ресурсів України), знали або мали можливість дізнатися про порушення їх прав.

Крім того, зайняття спірної земельної ділянки з порушенням положень Земельного Кодексу України та Лісового Кодексу України має розглядатись як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу про зобов`язання повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки (див. п. 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, п.96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, а також п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, постанова Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц). Власник земельної ділянки лісогосподарського призначення може вимагати усунення порушення свого права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини та вимагаючи повернути таку ділянку. (Постанова Верховного суду від 04.02.2020 у справі № 911/3311/17.)

В своїй постанові від 20.06.2023 у справі № 554/10517/16-ц Верховний Суд також зазначив, «що ефективним способом судового захисту щодо повернення земельної ділянки природно-заповідного фонду власнику є негаторний, а не віндикаційний позов. Приписи про застосування позовної давності поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов). Натомість негаторний позов може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункти 52, 96)).

Таким чином, оскільки позов про повернення земельної ділянки слід розглядати як негаторний позов, який може бути пред`явлений позивачем упродовж усього часу, поки існує відповідне правопорушення, підстав застосування до спірних правовідносин строку позовної давності не вбачається.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на відповідача пропорційно задоволеній частині позову.

Враховуючи, що судом задоволені дві вимоги майнового характеру, стягненню з відповідача-2 на користь Харківської обласної прокуратури підлягають витрати зі сплати судового збору в сумі 2 481 (дві тисячі чотириста вісімдесят одна) грн.

У зв`язку з неявкою в судове засідання всіх осіб, які беруть учать у справі, у відповідності до вимог ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічними засобами не здійснюється.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 374, п. 3, 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382, 383, 384 ЦПК України

ухвалив:

Позов керівника Київської окружної прокуратури м. Харкова, в інтересах держави в особі позивачів: Державного агентства лісових ресурсів України, Харківської обласної державної адміністрації (Харківської обласної військової адміністрації) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Харківської міської ради, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору - Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція», приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Азімова М.Ч., про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, визнання недійсними державних актів на право власності на землю, визнання недійсними договорів дарування, повернення земельних ділянок, - задовольнити частково.

Зобов`язати ОСОБА_2 повернути у власність держави в особі Харківської обласної адміністрації (Харківської обласної військової адміністрації) земельну ділянку з кадастровим номером 310136600:16:013:0023, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

Зобов`язати ОСОБА_2 повернути у власність держави в особі Харківської обласної адміністрації (Харківської обласної військової адміністрації) земельну ділянку з кадастровим номером 310136600:16:013:0023, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 .

В задоволенні інших позовних вимог, - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь Харківської обласної прокуратури витрати зі сплати судового збору в сумі 2 481 (дві тисячі чотириста вісімдесят одна) грн.

Рішення може бути оскаржено у встановленому порядку до Харківського апеляційного суду протягом 30 днів з дня його підписання. Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: керівник Київської окружної прокуратури м. Харкова (м. Харків, вул. Сумська, буд. 76)

Державне агентство лісових ресурсів України (код ЄДРПОУ:37507901, адреса: м. Київ, вул. Шота Руставелі, буд. 9-а);

Харківська обласна державна адміністрація (код ЄДРПОУ: 23912956, адреса: м. Харків, вул. Сумська, буд.64);

Відповідачі: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_2 );

ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_3 );

Харківська міська рада (код ЄДРПОУ 04059243, м. Харків, м-н Конституції, буд. 7).

Треті особи: Державне підприємство «Харківська лісова науково-дослідна станція» (код ЄДРПОУ 00994058, адреса: м.Харків, а/с 9424, територія П`ятихатки);

Приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Азімова Маріанна Чінгізханівна (м.Харків, м.Харків, пр. Героїв Харкова, буд. 89).

Повне рішення складено 06.02.2024.

Суддя Н.В. Єфіменко