Постанова

від 31.01.2024 по справі 906/513/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2024 року

м. Київ

cправа № 906/513/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Фонду державного майна України - Вакуляк Ю.А.,

Товариства з обмеженою відповідальністю

«Прикарпатзахідтранс» - Тарасюка О.І.,

Південно-Західного Акціонерного товариства

трубопровідного транспорту нафтопродуктів - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпатзахідтранс»

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 (у складі колегії суддів: Гудак А.В. (головуючий), Мельник О.В., Олексюк Г.Є.)

та рішення Господарського суду Житомирської області від 26.06.2023 (у складі колегії суддів: Кравець С.Г. (головуючий), Вельмакіна Т.М., Тимошенко О.М.) в частині задоволених позовних вимог

у справі № 906/513/21

за позовом Фонду державного майна України

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпатзахідтранс», Південно-Західного Акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів

про визнання права власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2021 року Фонд державного майна України звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпатзахідтранс» (далі - ТОВ «Прикарпатзахідтранс»), Південно-Західного Акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів, у якому просив:

- визнати за державою в особі Фонду державного майна України право власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви;

- скасувати державну реєстрацію права власності ТОВ «Прикарпатзахідтранс» та Південно-західного акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів на об`єкти нерухомого майна.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що об`єкти нерухомого майна, які проходять територією України та забезпечують функціонування нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», є державною власністю України, проте відповідачами безпідставно було зареєстровано право власності на це майно, що призвело до порушення прав і законних інтересів держави.

ТОВ «Прикарпатзахідтранс», заперечуючи проти позову, заявило, зокрема про застосування позовної давності.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 26.06.2023 позов задоволено частково. Визнано за державою в особі Фонду державного майна України право власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», згідно з переліком, наведеним у резолютивній частині рішення. В іншій частині позовних вимог про визнання права власності на майно відмовлено. У позові до Південно-Західного Акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів відмовлено. У частині позовних вимог про скасування державної реакції права власності відмовлено. Стягнуто з ТОВ «Прикарпатзахідтранс» на користь Фонду державного майна України витрати зі сплати судового збору в сумі 794 500,00 грн.

ТОВ «Прикарпатзахідтранс» оскаржило в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в частині задоволених позовних вимог.

Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 відмовлено в задоволенні заяви ТОВ «Прикарпатзахідтранс» про закриття провадження у справі № 906/513/21 у частині визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», зокрема на технологічні об`єкти, що необхідні для забезпечення експлуатації об`єктів ЛВДС « 5С» (які входять до складу лінійної виробничо-диспетчерської станції « 5С» (знаходиться за адресою: Рівненська обл., Дубенський р-н, смт. Смига), а саме на: резервуарний парк для товарних операцій, ємністю 10000 куб. м (РВС - 10000 № 101); резервуарний парк для товарних операцій, ємністю 10000 куб. м (РВС - 10000 № 102); резервуарний парк для товарних операцій, ємністю 10000 куб. м (РВС - 10000 № 105); резервуарний парк для товарних операцій, ємністю 10000 куб. м (РВС - 10000 № 106). Відмовлено в задоволенні клопотання ТОВ «Прикарпатзахідтранс» про зупинення провадження у справі № 906/513/21 до набрання законної сили вироком Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська у справі №991/8131/21 (кримінальне провадження №52021000000000215 від 22.04.2021) за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 3 статті 365-2, частиною 2 статті 384 Кримінального кодексу України.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 апеляційну скаргу ТОВ «Прикарпатзахідтранс» залишено без задоволення, а рішення Господарського суду Житомирської області від 26.06.2023 у частині визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок» залишено без змін.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволених позовних вимог, у листопаді 2023 року ТОВ «Прикарпатзахідтранс» подало касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати рішення Господарського суду Житомирської області від 26.06.2023 в частині визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок» та скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 повністю, а в скасованій частині ухвалити нове рішення про відмову в позові у відповідній частині.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 21.12.2023 відкрито касаційне провадження у справі № 906/513/21 за касаційною скаргою ТОВ «Прикарпатзахідтранс» з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 24.01.2024.

Фонд державного майна України у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просить залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

Південно-Західне Акціонерне товариство трубопровідного транспорту нафтопродуктів (знаходиться за адресою: 443067, Російська Федерація, м. Самара, вул. Карбишева, буд. 61в, оф. 604) у судове засідання свого представника не направило; про день, час та місце проведення судового засідання повідомлено належним чином шляхом розміщення повідомлення на офіційному вебсайті Верховного Суду та наявності ухвали Верховного Суду від 21.12.2023 у справі № 906/513/21 у відкритому, загальному доступі у Єдиному державному реєстрі судових рішень https://reyestr.court.gov.ua/.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

З огляду на положення Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 64/2022 (з наступними змінами), Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Закону України «Про зупинення дії та вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справа та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993», Закону України «Про вихід з Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності», статті 202 ГПК, розміщення відповідного повідомлення про розгляд у відкритому судовому засіданні 24.01.2024 касаційної скарги ТОВ «Прикарпатзахідтранс» у справі № 906/513/21 на офіційному вебсайті Верховного Суду, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначеного представника відповідача.

У судовому засіданні 24.01.2024 було оголошено перерву до 31.01.2024.

25.01.2024 ТОВ «Прикарпатзахідтранс» через систему «Елкетронний суд» подало клопотання про зупинення провадження у справі № 906/513/21 до набрання законної сили вироком Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська у справі № 991/8131/21 (кримінальне провадження № 52021000000000215 від 22.04.2021) за обвинуваченням ОСОБА_1 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 3 статті 365-2, частиною 2 статті 384 Кримінального кодексу України.

Клопотання обґрунтоване тим, зокрема, що у матеріалах справи наявні два висновки експертизи, у тому числі висновок інженерно-технічної судової експертизи від 20.03.2017 у справі № 14/312, підготовлений комісією Державного підприємства «Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної промисловості і продуктів органічного синтезу» у складі ОСОБА_3, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , яка у справі № 991/8131/21 є обвинуваченою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною 3 статті 365-2, частиною 2 статті 384 Кримінального кодексу України, що полягають у підготовці, складанні та наданні на адресу Господарського суду Рівненської області висновку від 20.03.2017, до якого нібито внесені відомості, що не відповідають фактичним даним щодо вартості об`єктів (основних засобів) нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок» та його характеристиці. Кримінальна справа на цей час розглядається Баглійським районним судом м. Дніпродзержинська Дніпропетровської області. Оскільки, на думку відповідача, результати розгляду Баглійським районним судом м. Дніпродзержинська справи № 991/8131/21 за обвинуваченням ОСОБА_1 матимуть безпосередній вплив на розгляд касаційної скарги у справі № 906/513/21, отже до винесення вироку у зазначеній кримінальній справі існує об`єктивна неможливість розгляду справи № 906/513/21, тому провадження у цій справі (№ 906/513/21) підлягає зупиненню.

У судовому засіданні 31.01.2024 представник ТОВ «Прикарпатзахідтранс» підтримав подане клопотання.

Представник Фонду державного майна України проти заявленого клопотання заперечив та просив відмовити у його задоволенні.

Як зазначалося вище, відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 227 ГПК суд зобов`язаний зупинити провадження у справі, зокрема, у випадку об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

У пункті 4 частини 1 статті 229 ГПК установлено, що провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому пунктом 5 частини першої статті 227 ГПК України - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.

Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду з визначених у законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи.

Метою зупинення провадження у справі до розгляду іншої справи є виявлення обставин, підстав, фактів тощо, які не можуть бути з`ясовані та встановлені у цьому процесі, проте які мають значення для справи, провадження в якій зупинено. Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарський суд у кожному випадку повинен з`ясовувати, чим обумовлюється неможливість розгляду справи.

З огляду на приписи пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Водночас відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Ураховуючи наведене заявником обґрунтування підстав зупинення провадження у справі, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, межі розгляду справи в суді касаційної інстанції, у тому числі щодо встановлення обставин, дослідження і оцінки доказів (стаття 300 ГПК), також те, що за змістом клопотання відсутні належні мотиви та доводи щодо об`єктивної неможливості розгляду справи № 906/513/21 до набрання законної сили вироком Баглійського районного суду м. Дніпродзержинська у справі № 991/8131/21, а заявником клопотання не доведено об`єктивної неможливості розгляду справи № 906/513/21 до набрання законної сили вироком у справі № 991/8131/21 на підставі наявних в матеріалах справи доказів чи неможливості здійснення судом касаційної інстанції перевірки законності та обґрунтованості рішень місцевого та апеляційного господарських судів відповідно до викладених у них висновків, з огляду на положення частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка покладає на національні суди обов`язок здійснити розгляд справи упродовж розумного строку, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у задоволенні клопотання ТОВ «Прикарпатзахідтранс» про зупинення провадження у справі № 906/513/21.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок», побудований як стратегічний об`єкт у 1957-1968 роках, до 1987 року входив до системи Державного комітету СРСР із забезпечення нафтопродуктами.

Відповідно до актів введення в експлуатацію, копії яких наявні в матеріалах справи, об`єкти трубопроводу будувалися та приймалися в експлуатацію за часів СРСР.

Відповідно до наказу начальника головного управління по транспорту і постачанню нафти та нафтопродуктів при Раді Міністрів РРФСР від 03.04.1970 № 48а створено, зокрема Прикарпатське районне управління магістральних продуктопроводів з місцезнаходженням у м. Луцьку на базі дільниць Південно-Західного управління магістральних продуктопроводів Головнафтопостачу РРФСР, а згідно з наказом від 05.08.1970 № 94 місцезнаходження Прикарпатського районного управління магістральних нафтопродуктопроводів перенесено до м. Рівне.

За змістом наказу Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів від 14.09.1988 № 294 «Про перейменування районних підприємств магістральних нафтопродуктопроводів і їх підрозділів» згідно з наказом Президії Верховної Ради СРСР від 29.12.1987 «Про скасування союзно-республіканського Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами» Рада Міністрів СРСР постановою від 12.02.1988 № 193 «Про передачу об`єднань, підприємств і організацій скасованого Державного комітету СРСР по забезпеченню нафтопродуктами до відання відповідного Державного комітету РРФСР по забезпеченню нафтопродуктами» передала станом на 01.01.1988 до відання Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами Південно-Західне підприємство магістральних нафтопродуктопроводів з усіма підлеглими організаціями, зокрема Прикарпатське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів, місто Рівне (Українська РСР).

Після розпаду СРСР Прикарпатському управлінню повернуто всі об`єкти Південно-Західного управління магістральних нафтопродуктів у межах України.

На підставі наказу Південно-Західного управління магістральних нафтопродуктопроводів Держкомнафтопродукту РРФСР від 10.03.1992 № 47а «Про перейменування районних управлінь магістральних нафтопродуктопроводів у складі Південно-Західного об`єднання магістральних нафтопродуктопроводів і реорганізацію їх структурних підрозділів» Прикарпатське районне управління перейменовано в Прикарпатську філію Південно-Західного об`єднання магістральних нафтопродуктопроводів.

Згідно з наказом Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів Концерну «Роснафтопродукт» від 27.11.1992 № 293 структурному підрозділу Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів Прикарпатському районному управлінню магістральних нафтопродуктопроводів з місцезнаходженням у місті Рівному (Україна) присвоєно статус Дочірнього підприємства, яке перейменовано в Прикарпатське управління «Прикарпаттранснафтопродукт» без зміни функцій та його структурних підрозділів.

Відповідно до розпорядження голови Рівненської міської адміністрації від 22.02.1993 № 169 зареєстровано статут Прикарпатського управління «Прикарпаттранснафтопродукт» Дочірнього підприємства Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктів концерну «Роснафтопродукт».

Правонаступником Прикарпатського управління «Прикарпаттранснафтопродукт» стало Дочірнє підприємство «ПрикарпатЗахідтранс» Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктів з розташуванням у місті Рівному, статут якого зареєстровано розпорядженням міського голови м. Рівне від 23.11.2001 № 2790-р, яке у подальшому реорганізоване у ТОВ «Прикарпатзахідтранс».

Також судами попередніх інстанцій з огляду на наявні у матеріалах справи докази встановлено, що право загальносоюзної власності СРСР на частину нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, у встановленому законом порядку у власність будь-яким органам або організаціям не передавалося, а також установлено, що станом на 24.08.1991 це майно не перебувало й у власності Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів відповідного Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами; будь-які нормативні акти, якими б передбачалося вибуття частини нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, із загальносоюзної власності СРСР, а в подальшому з державної власності України, відсутні.

Крім того, встановлено наявність реєстрації нерухомого майна, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок» за Дочірнім підприємством «Прикарпатзахідтранс» Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктів, а в подальшому зміна такої реєстрації з підстав правонаступництва на ТОВ «Прикарпатзахідтранс», що підтверджується наявними в матеріалах справи витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, інформаціями з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта, рішеннями про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, рішеннями про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно

Фонд державного майна України, звертаючись до суду з відповідним позовом у справі, що розглядається, обґрунтував вимоги тим, що нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок» є магістральним нафтопродуктопроводом, частина якого проходить територією України і ця його частина є державною власністю України, проте відповідачі безпідставно заволоділи державним майном - об`єктами нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок» та за відсутності правових підстав провели державну реєстрацію права власності на окремі об`єкти нерухомого майна, що забезпечують функціонування зазначеного нафтопродуктопроводу, чим порушили права та законні інтереси держави щодо такого майна.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, позов задовольнив частково та мотивував таке рішення тим, що, виходячи із статусу нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», цей об`єкт як магістральний трубопровідний транспорт належав до загальносоюзної власності СРСР і не міг відноситися до об`єктів права інших форм власності.

Оскільки нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок» є магістральним нафтопродуктопроводом, частина якого проходить територією України та складається з окремих об`єктів, така частина є державною власністю України, тому вимоги позивача в частині визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на окремі об`єкти нерухомого майна, які проходять територією України та забезпечують функціонування нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», є правомірними.

Водночас суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна (комплекс будівель), який розташований за адресою: Закарпатська обл., Свалявський р-н, с. Росош, вул. Зарічна, 1 (реєстраційний номер об`єкта 1591430321240), у тому числі промблок, А, загальною площею 238,8 кв. м; підпірна насосна, Б, загальною площею 1 178,6 кв. м; магістральна насосна, В, загальною площею 796,4 кв. м; камера регулятора тиску № 1, Г, загальною площею 19,7 кв. м; камера регулятора тиску № 2, Д, загальною площею 17,1 кв. м; прохідна, Е, загальною площею 15 кв. м; водопровідна насосна, Ж, загальною площею 71,2 кв. м; насосна піногасіння, 3, загальною площею 50,9 кв. м; озонаторна, К, загальною площею 63,7 кв. м; насосна з операторною, Л, загальною площею 46,3 кв. м; блок вторинної очистки, М, загальною площею 24,5 кв. м, технологічні колодязі 1-50, И; шлаконакопичувач, І; басейн допоміжного відстою II; буферні резервуари III, позаяк право власності на це майно згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно зареєстроване за Акціонерним товариством «Інтернешнл Трейдінг Партнере АГ» на підставі договору купівлі-продажу від 04.10.2018 та не зареєстровано за відповідачами, тому, за висновками суду, позовні вимоги в цій частині до відповідачів заявлені безпідставно. Також суд відмовив у задоволенні позову до Акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів, оскільки за встановлених обставин вимог до цього відповідача заявлено не було.

У поданій касаційній скарзі ТОВ «Прикарпатзахідтранс» послалося на те, що при вирішенні спору суди попередніх інстанцій, зокрема:

- неправильно застосували пункт 2 частини 1 статті 175, пункт 3 частини 1 статті 231 ГПК щодо наявності підстав для закриття провадження у справі та не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 05.07.2023 у справі № 922/717/22, від 23.12.2021 у справі № 922/1419/21;

- неправильно застосували положення статті 264 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) при відмові у застосуванні позовної давності з посиланням на переривання позовної давності у зв`язку з пред`явленням позову у справі № 14/312, де судом розглядався позов щодо частини вимог без конкретизації спірного майна, та безпідставно не застосували сплив позовної давності (частини 3, 4 статті 267 ЦК), про застосування якої було заявлено відповідачем; при цьому не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 02.11.2022 у справі № 344/19567/19, від 28.06.2023 у справі № 754/293/20, від 15.11.2023 у справі № 750/1642/20, від 07.09.2022 у справі № 910/10569/21, від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16;

- неправильно застосували положення статті 1 Закону України від 10.09.1991 № 1540-XII «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», щодо застосування якої у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, та дійшли помилкового висновку про перебування спірної частини нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить територією України, у складі майна підприємства союзного підпорядкування; частина нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить територією України, перебувала у підпорядкуванні органів РРФСР і не може визнаватися державною власністю в розумінні положень зазначеного Закону;

- суди допустили порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

- висновки судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин неправомірності реєстрації спірної частини нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить територією України, зроблено на підставі недопустимих доказів, а саме без урахування тих доказів, які є допустимими; при цьому скаржник послався на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14, щодо належності доказів;

- висновок експертів від 04.02.2021 Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комісійної судової будівельно технічної експертизи у кримінальному провадженні, на підставі якого судом першої інстанції було відхилено обставини, встановлені стосовно скаржника судовим рішенням у справі № 14/312, не є висновком експерта в розумінні пункту 2 частини 2 статті 73 та параграфа 6 глави 5 ГПК, а є одним із доказів у справі, містить суперечливі висновки; суд першої інстанції, пославшись на цей доказ, порушив частину 4 статті 75 ГПК і здійснив переоцінку обставин, що в силу закону звільняються від доказування та не повинні бути доказуватися при розгляді цієї справи; такі порушення норм процесуального права не було виправлено судом апеляційної інстанції;

- скаржником зауважено, що судові рішення попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині задоволених позовних вимог.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, та доводів і вимог касаційної скарги, виходить із такого.

Статтею 15 ЦК передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина 1 статті 16 ЦК).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

Разом із тим у статті 4 ГПК визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2).

Право на звернення до господарського суду в установленому ГПК порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом (частина 1 статті 4 ГПК).

З огляду на положення статті 4 ГПК, статей 15, 16 ЦК підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачами з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Відповідний порядок звернення до господарського суду встановлюють положення ГПК, частиною 1 статті 162 якого передбачено, що у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

За змістом пунктів 4, 5 частини 3 статті 162 ГПК позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Отже, позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу (частина 3 статті 45 ГПК).

При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту.

У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено, що Фонд державного майна України звернувся до суду з позовом до ТОВ «Прикарпатзахідтранс», Південно-Західного Акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів, у якому просив визнати за державою в особі Фонду державного майна України право власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, та скасувати державну реєстрацію права власності ТОВ «Прикарпатзахідтранс» та Південно-західного акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів на об`єкти нерухомого майна.

До переліку такого майна, зокрема входить: лінійна виробничо-диспетчерська станція «Новоград-Волинський»: об`єкти нерухомого майна, будівлі, виробничі приміщення, технологічні об`єкти, технологічні трубопроводи, допоміжні трубопроводи; об`єкти нерухомого майна, які розташовані за адресою: Житомирська обл., Новоград-Волинський р-н, с/рада Чижівська, комплекс будівель та споруд № 1 (перекачувальна станція « 4Ч»), технологічні об`єкти; об`єкти нерухомого майна, які розташовані за адресою: Житомирська обл., Овруцький р-н, с/рада Руднянська, технологічні об`єкти; лінійна виробничо-диспетчерська станція « 5С», до якої входять: будівлі, об`єкти нерухомого майна, технологічні об`єкти, технологічні трубопроводи; лінійна виробничо-диспетчерська станція « 1-К», до складу якої входять: об`єкти нерухомого майна, технологічні об`єкти, технологічні трубопроводи, допоміжні трубопроводи; лінійна виробничо-диспетчерська станція «Дубриничі», до складу якої входять: об`єкти нерухомого майна, технологічні об`єкти; ремонтно-будівельне управління, до якого входять: об`єкти нерухомого майна, технологічні об`єкти; об`єкти нерухомого майна, що забезпечують безпеку та надійну експлуатацію частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок»; лінійна частина магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок»; технологічні об`єкти, що розміщені на лінійній частині магістрального нафтопродуктопроводу: лінійні частини магістрального нафтопродуктопроводу дві нитки відводу № 12 ділянки 42 магістрального нафтопродуктопроводу.

За доводами касаційної скарги, на яких, у тому числі, ґрунтувалися заперечення відповідача проти позову під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій, наявні підстави для закриття провадження у справі № 906/513/21 відповідно до пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК, оскільки є таке, що набрало законної сили, рішення суду у справі № 14/312 між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК господарський суд закриває провадження у справі, якщо суд встановить обставини, які є підставою для відмови у відкритті провадження у справі відповідно до пунктів 2, 4, 5 частини першої статті 175 цього Кодексу, крім випадків, передбачених частиною другою статті 175 цього Кодексу.

У пункті 2 частини 1 статті 175 ГПК визначено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо є таке, що набрало законної сили, рішення чи ухвала суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.

Отже, закриття провадження у справі - це форма закінчення розгляду господарської справи без прийняття судового рішення у зв`язку з виявленням після порушення провадження у справі обставин, з якими закон пов`язує неможливість судового розгляду справи.

Передумовою для застосування положень пункту 2 частини 1 статті 175 ГПК є наявність такого, що набрало законної сили, рішення чи ухвали суду про закриття провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Проте зміна хоча б однієї з наведених складових не перешкоджає особі звернутися до суду з позовною заявою і не дає суду підстави для відмови у відкритті провадження у справі.

Тобто, для закриття провадження у справі на підставі пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК необхідна наявність одночасно трьох однакових складових: рішення у справі, що набрало законної сили, повинно бути ухвалене щодо тих самих сторін, про той самий предмет і з тих самих підстав.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій установили, що предметом позову у справі № 14/312 є вимоги прокурора про визнання права власності за державою Україна в особі Фонду державного майна України на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, та їх витребування з володіння Дочірнього підприємства «ПрикарпатЗахідтранс» Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт» (далі - ДП «ПрикарпатЗахідтранс») на користь Фонду державного майна України; за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (Міністерства палива та енергетики України), третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Федерального агентства по управлінню державним майном Російської Федерації, Південно-Західного відкритого акціонерного товариства трубопровідного транспорту нафтопродуктів Російської акціонерної компанії «Транснафтопродукт».

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 у справі № 14/312 позов задоволено. Визнано право власності на частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, за державою в особі Фонду державного майна України. Витребувано частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова, що проходять по території України, загальною довжиною 1433 км, з володіння ДП «ПрикарпатЗахідтранс» та передано їх Фонду державного майна України.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.04.2014 рішення місцевого господарського суду від 22.03.2011 скасовано, провадження у справі № 14/312 припинено на підставі пункту 1 частини 1 статті 80 ГПК.

Постановою Вищого господарського суду України від 07.08.2014 постанову Рівненського апеляційного господарського від 25.04.2014 скасовано з передачею справи до цього ж суду апеляційної інстанції для апеляційного перегляду рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 по суті.

При повторному апеляційному перегляді постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 залишено без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 17.03.2015 постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 25.11.2014 залишено без змін.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 21.04.2015, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 24.06.2015, заяву ДП «ПрикарпатЗахідтранс» про перегляд за нововиявленими обставинами рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 задоволено. Рішення Господарського суду Рівненської області від 22.03.2011 скасовано та призначено розгляд справи в судовому засіданні.

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 30.08.2017, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 18.12.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Верховний Суд залишив без змін ці судові рішення у справі № 14/312 та у постанові від 30.05.2018 зазначив, зокрема, що за замістом позовної заяви, прокурор ідентифікував названі частини нафтопродуктопроводів Самара-Західний напрямок та Грозний-Армавір-Трудова спільно, із зазначенням загальної протяжності обох нафтопродуктопроводів у сумі 1433 км, у той час як суди встановили, що нафтопродуктопровід Самара-Західний напрямок і нафтопродуктопровід Грозний Армавір-Трудова є незалежними об`єктами, не пов`язані технологічно і знаходяться на географічно віддалених один від одного територіях. З технічної точки зору ці об`єкти не можуть бути ідентифіковані спільно як частина нафтопродуктопроводу, що проходить через територію України загальною довжиною 1433 км. Кожен із вказаних нафтопродуктопроводів має свою довжину та технічні й інші характеристики; оскільки прокурором не було наведено в його позовній заяві будь-яких ідентифікуючих ознак, а також кількісних і якісних характеристик спірних частин нафтопродуктопроводів, їх склад, місцезнаходження та протяжність (окремо по кожному), то наведене унеможливлює задоволення позовних вимог в тій формі, в якій вони викладені у прохальній частині його позовної заяви.

Натомість, як зазначено вище, у справі № 906/513/21, що розглядається, судами попередніх інстанцій установлено як відмінність у суб`єктному складі сторін (Фонд державного майна України (позивач), ТОВ «Прикарпатзахідтранс» та Південно-Західне Акціонерне товариство трубопровідного транспорту нафтопродуктів (відповідачі), так і у предметі позову (визнання права власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс, розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», щодо якого зазначено його чітке найменування, площі об`єктів та їх реєстраційні номери, місцезнаходження, протяжність та інші технічні характеристики, за якими це майно ідентифікується, а також скасування державної реєстрації права власності), що за обґрунтованими висновками цих судових інстанцій не є підставою для закриття провадження у справі відповідно до пункту 3 частини 1 статті 231, пункту 2 частини 1 статті 175 ГПК.

Доводи касаційної скарги ТОВ «Прикарпатзахідтранс» стосовно того, що такі висновки судів попередніх інстанцій щодо застосування пункту 2 частини 1 статті 175, пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК не відповідають висновкам Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 05.07.2023 у справі № 922/717/22, від 23.12.2021 у справі № 922/1419/21, не можна визнати обґрунтованими з огляду на таке.

Так, у справі № 922/717/22 Верховний Суд постановою від 05.07.2023 залишив без змін судові рішення попередніх інстанцій про закриття провадження у справі, оскільки за встановлених судами попередніх інстанцій обставин поданий Банком позов у даній справі № 922/717/22 та позов у справі № 922/2447/21 містить однаковий склад сторін, той самий предмет позову, а також те, що ці позовні вимоги заявлено з тих самих підстав, та є рішення суду у справі № 922/2447/21, що набрало законної сили, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог з тих підстав, що надані позивачем докази на підтвердження факту видачі кредитних коштів позичальнику та наявності у нього заборгованості за споживчим кредитом, суд не визнав належними та допустимими.

У справі № 922/1419/21 Верховний Суд постановою від 23.12.2021 залишив без змін постанову суду апеляційної інстанції, якою скасовано ухвалу суду першої інстанції про залишення позову без розгляду на підставі пункту 3 частини 1 статті 226 та частини 3 статті 43 ГПК, а справу передано на розгляд суду першої інстанції; при цьому суд касаційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції, що відмінність справ (№ 922/1419/21 та № 922/2919/18) за заявленими підставами позовів виключає можливість застосування пункту 3 частини 1 статті 226 ГПК для залишення позову без розгляду.

Отже, аналіз висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішеннях у справі № 906/513/21, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам щодо застосування пункту 2 частини 1 статті 175, пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

При цьому необхідно зауважити, що постанова Верховного Суду від 23.12.2021 у справі № 922/1419/21 не містить висновків щодо застосування пункту 2 частини 1 статті 175, пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК.

Таким чином, зазначені доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій пункту 2 частини 1 статті 175, пункту 3 частини 1 статті 231 ГПК у контексті підстави оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшли свого підтвердження.

Щодо решти доводів касаційної скарги по суті спору Суд зазначає таке.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, одним із способів захисту яких є, зокрема визнання права (стаття 16 ЦК).

Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

У справі, що розглядається, предметом позову є вимога Фонду державного майна України (який є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері, зокрема використання державного майна та управління об`єктами державної власності) про визнання за державою права власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок».

Згідно зі статтею 392 ЦК власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи. Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц).

Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК необхідно враховувати, що за змістом цієї норми судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

При вирішенні питання щодо правового статусу спірного майна суди першої та апеляційної інстанцій на підставі оцінки поданих сторонами доказів, з огляду, зокрема, на положення статті 89 Цивільного кодексу УРСР (у редакції 1963 року), Закону СРСР від 06.03.1990 № 1305-І «Про власність в СРСР», Конституції (Основного Закону) УРСР, Закону Української РСР від 03.08.1990 № 142-XII «Про економічну самостійність Української РСР», постанови Верховної Ради Української РСР від 06.06.1991 № 1165-ХІІ «Про перехід до юрисдикції Української РСР державних підприємств і організацій союзного підпорядкування, розташованих на території республіки», Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 № 1452-XII «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави», Закону України від 10.09.1991 № 1540-ХІІ «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» установили такі обставини:

- об`єкти технологічного комплексу, розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», відповідно до актів введення в експлуатацію, перелік яких наведено судом апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові, будувалися та приймалися в експлуатацію за часів СРСР;

- приймання Південно-західним управлінням магістральних нафтопродуктопроводів Держкомнафтопродукту РРФСР в експлуатацію у період з 1971-1991 роки певних об`єктів технологічного комплексу, розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», не спростовує створення спірного майна за рахунок коштів союзного бюджету СРСР, яке належить відповідно до загальносоюзної власності;

- наказ Президії Верховної Ради СРСР від 29.12.1987 «Про скасування союзно-республіканського Державного комітету СРСР із забезпечення нафтопродуктами», постанова Ради Міністрів СРСР від 12.02.1988 № 193 «Про передачу об`єднань, підприємств і організацій скасованого Державного комітету СРСР із забезпечення нафтопродуктами до відання відповідного Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами», якою станом на 01.01.1988 передано до відання Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами - Південно-Західне підприємство магістральних нафтопродуктопроводів з всіма підлеглими йому організаціями, зокрема Прикарпатське районне управління магістральних нафтопродуктопроводів, місто Рівне, Українська РСР, у тому числі, нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок», не є правовстановлюючими документами і не містять відомостей про передачу права власності на майно;

- майно передано на праві господарського відання Прикарпатському районному управлінню магістральних нафтопродуктопроводів Державного комітету РРСФР із забезпечення нафтопродуктами - Південно-Західному підприємству магістральних нафтопродуктопроводів з всіма підлеглими йому організаціями, тобто майно Прикарпатського районного управління магістральних нафтопродуктопроводів Державного комітету РРСФР не передавалось у власність РРСФР, а залишилось у загальносоюзній власності;

- виходячи зі статусу нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», цей об`єкт як магістральний трубопровідний транспорт належав до загальносоюзної власності СРСР і не міг відноситися до об`єктів права інших форм власності;

- згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 29.11.1990 № 506-ХІІ «Про захист суверенних прав власності Української РСР» на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна;

- майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України, тобто право державної власності на нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, врегульовано законом і виникло в силу правонаступництва держави Україна;

- право загальносоюзної власності СРСР на частину нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, не передавалось у встановленому законом порядку будь-яким органам або організаціям незалежно від форм власності у їх власність;

- станом на 24.08.1991 спірне майно не перебувало у власності Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів відповідного Державного комітету РРФСР із забезпечення нафтопродуктами; будь-яких нормативних актів, які б передбачали вибуття частини нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, із загальносоюзної власності держави СРСР, і в подальшому з державної власності України, немає;

- відповідно до Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємодію під час експлуатації магістральних нафтопродуктопроводів, підписаної 26.07.1995 та ратифікованої Законом України від 02.07.1999, магістральний нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, а також виробничо-технологічний зв`язок на нього (далі - об`єкт нафтопродуктопроводу), експлуатується підприємствами акціонерної компанії трубопровідного транспорту нафтопродуктів «Транснафтопродукт». Під час виконання своїх функцій з експлуатації зазначених об`єктів нафтопродуктопроводів АК «Транснафтопродукт» керується законодавством України; під терміном «магістральний нафтопродуктопровід» розуміється - нафтопродуктопровід з лінійними засувками і станціями катодного захисту, насосні перекачувальні станції з резервуарними ємностями і без них, пункти контролю і управління нафтопродуктопроводом, виробничо-технологічний зв`язок на ньому, лінії електроживлення споживачів нафтопродуктопроводу, ремонтно-експлуатаційні пункти і інфраструктура, що забезпечує безпечну експлуатацію нафтопродуктопроводу; під терміном «експлуатація нафтопродуктопроводу» розуміється обслуговування та ремонт обладнання і трубопроводу;

- Південно-Західне підприємство магістральних нафтопродуктопроводів концерну «Роснафтопродукт», не будучи власником майна, не мало права передавати Прикарпатському управлінню «Прикарпаттранснафтопродукт» об`єкти нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, а могло розпоряджатися лише майном, яке знаходилося у його власності, а не державним майном, що перебувало у загальносоюзній власності та яке віднесено до державної власності Україна за законом;

- факт перебування майна на балансі підприємства не може вважатися підтвердженням права власності на це майно, а є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та не свідчить про знаходження майна у власності підприємства. Отже, передача спірного майна на баланс, відповідно, від Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів концерну «Роснафтопродукт» до Прикарпатського управління «Прикарпаттранснафтопродукт» та в подальшому від Прикарпатського управління «Прикарпаттранснафтопродукт» як дочірнього підприємства до ТОВ «Прикарпатзахідтранс» не має наслідком перехід права власності на таке майно; статут не є правовстановлюючим документом, тому зазначення в установчих документах про належність цього майна не є беззаперечним доказом права власності на спірне майно;

- Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз за результатами проведення комісійної судової будівельно-технічної експертизи у кримінальному провадженні № 52017000000000752 складено висновок експертів від 04.02.2021 № 6567/20-42/6568/6569/20-43, за змістом якого, зокрема нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок» у частині, що проходить територією України, враховуючи: його розташування на території України, технічні характеристики і призначення; положення статті 1 Закону України «Про нафту і газ», відповідно до якої транзит нафти, газу та продуктів їх переробки трубопроводами через територію України між прикордонними пунктами приймання-здавання з території інших держав для споживачів за межами України відбувається виключно магістральними трубопроводами, відповідно до класифікації трубопровідного транспорту в системі трубопровідного транспорту України, наведеної у статті 2 Закону України «Про трубопровідний транспорт» та пункті 1.3 Інструкції про умови і правила провадження підприємницької діяльності (ліцензійні умови) з ремонту та експлуатації об`єктів трубопровідного транспорту нафтогазового комплексу України та контроль за їх дотриманням, відноситься до магістрального трубопровідного транспорту;

- відповідно до статті 7 Закону України «Про трубопровідний транспорт» магістральний трубопровідний транспорт має важливе народногосподарське та оборонне значення і є державною власністю України;

- оскільки нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок» є магістральним нафтопродуктопроводом, частина якого проходить територією України та складається з окремих об`єктів, така частина є державною власністю України.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про доведення позивачем у встановленому процесуальним законом порядку обставин, що свідчать про наявність правових підстав для визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок».

Водночас ТОВ «Прикарпатзахідтранс» у порядку статті 267 ЦК заявило про застосування позовної давності.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32), право на доступ до суду (що є одним із елементів права на справедливий суд) не є абсолютним: воно допускає певні обмеження і, зокрема, часові ліміти, встановлювані інститутом позовної давності. «Існування позовної давності per se не є несумісним із Конвенцією» (рішення у справі «Фінікаріду проти Кіпра» (Phinikaridou v. Cyprus), заява № 23890/02, від 20.12.2007).

ЄСПЛ у своїх рішеннях також зазначав, що для того, щоб те або інше обмеження права на суд (в тому числі обмеження цього права строками давності) вважалося виправданим, мають бути додержані такі умови: 1) таке обмеження має мати національне підґрунтя; 2) обмеження не повинно перешкоджати доступу до суду у такий спосіб чи такою мірою, щоб зводили нанівець саму сутність цього права; 3) таке обмеження повинно мати легітимну мету; 4) має бути забезпечено належне пропорційне співвідношення між використаними засобами та поставленою метою.

Застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність; захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів; запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Тобто застосування позовної давності має легітимну мету.

Так, стаття 256 ЦК визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК і за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина 1 статті 261 ЦК).

Отже, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Наслідки спливу позовної давності визначено у статті 267 ЦК, за змістом якої, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (частина 3). Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4). Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частина 5).

Разом із тим у статті 264 ЦК урегульовано питання переривання перебігу позовної давності, відповідно до якої перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку (частина 1). Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частина 2). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина 3).

Суди попередніх інстанцій установили, що позовна даність за вимогами Фонду державного майна України у справі, що розглядається, не пропущена, оскільки переривалася у зв`язку з поданням позову у справі № 14/312, а у подальшому під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК відповідно до пункту 12 розділу Прикінцеві та перехідні положення ЦК було продовжено на строк дії такого карантину, який було встановлено на всій території України з 12.03.2020 та відмінено відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27.06.2023 № 651.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

ТОВ «Прикарпатзахідтранс» у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтувало тим, що судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору неправильно застосовано положення статті 264, частини 3, 4 статті 267 ЦК та не враховано висновків Верховного Суду щодо застосування зазначених норм права при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 02.11.2022 у справі № 344/19567/19 (позов про звернення стягнення на предмет іпотеки), від 28.06.2023 у справі № 754/293/20 (позов про звернення стягнення на предмет іпотеки), від 15.11.2023 у справі № 750/1642/20 (позов про звернення стягнення на предмет іпотеки), від 07.09.2022 у справі № 910/10569/21 (позов про визнання недійсним договору), від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16 (позов про витребування земельної ділянки).

Так, у зазначених постановах Верховного Суду міститься висновок, який узагальнено зводиться до того, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Водночас такі висновки суду касаційної інстанції ґрунтуються на встановлених судами попередніх інстанцій обставинах не надання стороною доказів того, що відповідачем та/або третьою особою вчинено дії, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, або зверненням цих осіб із відповідним позовом до суду в межах строку позовної давності, що свідчило б про переривання позовної давності.

Натомість у справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів установлено обставини, за якими позовна давність за вимогами Фонду державного майна України про визнання права власності на майно переривалася у зв`язку з поданням у межах строку позовної давності позову у справі № 14/312, при цьому з огляду на конкретні встановлені обставини у справі № 906/513/21 про порушення відповідного права позивачу стало відомо саме в зв`язку з обставинами перегляду рішення суду у справі № 14/312 за нововиявленими обставинами, оскільки до цього часу позивач не вважав таке право порушеним. Отже, строк звернення до суду з відповідною позовною вимогою позивачем пропущено не було, у зв`язку з чим відсутні підстави для застосування наслідків спливу позовної давності відповідно до частини 4 статті 267 ЦК.

Таким чином, Верховний Суд зазначає, що наведені судами попередніх інстанцій мотиви та висновки щодо відсутності підстав для застосування позовної давності до вимог позивача у справі № 906/513/21, а також висновки щодо ненаведення відповідачем достатніх аргументів на підтвердження своїх заперечень, не суперечать правовим висновкам, викладеним у зазначених скаржником у касаційній скарзі постановах Верховного Суду. Водночас, необхідно зауважити, що обчислення позовної давності для звернення позивача з певним позовом у кожній з наведених скаржником у касаційній скарзі справ, визначався з урахуванням конкретних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, що зумовило прийняття судом відповідного рішення.

Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц та № 522/2110/15-ц, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц, від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17-ц, у застосуванні статей 257, 261, 267 ЦК, оскільки скаржник посилається на загальні висновки щодо підстав для застосування позовної давності. Проте висновки судів попередніх інстанцій, наведені в оскаржуваних судових рішеннях, не тільки не суперечать таким висновкам Верховного Суду, а і було враховано цими судами при вирішенні позову, про що зазначено вище.

З урахуванням встановлених фактичних обставин у справі, доводи ТОВ «Прикарпатзахідтранс» про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статей статті 264, частини 3, 4 статті 267 ЦК є необґрунтованими, отже, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

За змістом касаційної скарги ТОВ «Прикарпатзахідтранс» підставою оскарження судових рішень у справі № 906/513/21 є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК.

Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

У касаційній скарзі скаржник посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положення статті 1 Закону України від 10.09.1991 № 1540-XII «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України», щодо застосування якої у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду. Скаржник стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про перебування спірної частини нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить територією України, у складі майна підприємства союзного підпорядкування; частина нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить територією України, перебувала у підпорядкуванні органів РРФСР і не може визнаватися державною власністю в розумінні положень зазначеного Закону.

У статті 1 Закону України від 10.09.1991 № 1540-XII «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» встановлено, що майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об`єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.

Суди попередніх інстанцій, надавши оцінку поданим сторонами доказам, з урахуванням законодавства, що регулює спірні правовідносини, у тому числі положень зазначеного Закону, установили, що право державної власності на нафтопродуктопровід «Самара-Західний напрямок», що проходить по території України, врегульовано законом і виникло в силу правонаступництва держави Україна.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає необхідне зауважити що касаційна скарга ТОВ «Прикарпатзахідтранс» загалом не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведеної скаржником норми права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно відповідачу в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди попередніх інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для часткового задоволення позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК.

Отже, зважаючи на викладене, підстав для формування правового висновку щодо застосування вказаної скаржником норми права у контексті спірних правовідносин немає.

Також Верховний Суд звертає увагу, що, зазначаючи у касаційній скарзі фактично про неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень Закону України «Про підприємства в Україні», Декрету Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування», Закону України «Про режим іноземного інвестування» щодо обставин саме створення, а не реорганізації, Прикарпатського управління «Прикарпаттранснафтопрродукт» - Дочірнє підприємство Південно-Західного підприємства магістральних нафтопродуктопроводів концерну «Роснафтопродукт», що, на думку скаржника, підтверджує факт здійснення іноземної інвестиції у вигляді спірного майна, ТОВ «Прикарпатзахідтранс» у касаційній скарзі не посилається на жодну постанову Верховного Суду, у якій би містилися відповідні правові висновки за подібних обставин справи, які б підтвердили таку позицію скаржника та були б обов`язковими для врахування судами в розумінні частини 4 статті 236 ГПК, а також не обґрунтовує такі обставини іншими підставами касаційного оскарження судових рішень, передбаченими частиною 2 статті 287 ГПК.

Разом із тим відповідно до пункту 4 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Так, у частині 1 статті 310 ГПК наведено підстави, які є обов`язковими для скасування судових рішень та направлення справи на новий розгляд.

Такими підставами касаційна скарга не обґрунтована.

За змістом частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: 1) суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу; або 2) суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або 3) суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або 4) суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Проте касаційна скарга не обґрунтована і підставами для скасування судових рішень, передбаченими у пунктах 2, 3, 4 частини 3 статті 310 ГПК.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що висновки судів попередніх інстанцій щодо встановлення обставин неправомірності реєстрації спірної частини нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», що проходить територією України, зроблено на підставі недопустимих доказів не можна визнати обґрунтованими, оскільки скаржник у касаційній скарзі не посилається на те, які саме докази, на його думку, є недопустимими.

При цьому посилання скаржника на висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 19.06.2019 у справі № 910/4055/18, від 16.04.2019 у справі № 925/2301/14, щодо належності доказів знову ж таки носять загальний характер і не свідчить про те, що судами попередніх інстанцій обставини встановлено на підставі неналежних доказів.

Щодо доводів касаційної скарги про те, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору безпідставно було враховано висновок експертів від 04.02.2021 Київського науково-дослідного інституту судових експертиз за результатами проведення комісійної судової будівельно технічної експертизи у кримінальному провадженні та порушено положення частини 4 статті 75 ГПК, суд касаційної інстанції зазначає таке.

Як установлено судами попередніх інстанцій, в основу судового рішення про перегляд за нововиявленими обставинами судових рішень у справі № 14/312 було покладено висновок інженерно-технічної судової експертизи від 20.03.2017, проведеної Державним підприємством «Український державний науково-дослідний і проектний інститут азотної промисловості і продуктів органічного синтезу».

Також судами установлено, що постановою від 18.02.2020 начальника відділу процесуального керівництва досудовими розслідуваннями Служби безпеки України та підтримання обвинувачення управління кримінальних проваджень Департаменту нагляду за спеціальними органами правопорядку Офісу Генерального прокурора було призначено комісійну судову будівельно-технічну експертизу у кримінальному провадженні № 52017000000000752 від 03.11.2017 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених частиною 5 статті 191, частиною 3 статті 368 Кримінального кодексу України, проведення якої доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України.

За результатами проведення комісійної судової будівельно-технічної експертизи у кримінальному провадженні № 52017000000000752 експертами Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України складено висновок від 04.02.2021 № 6567/20-42/6568/6569/20-43.

Так, згідно з частинами 1, 2 статті 98 ГПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством.

Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.

Статтею 104 ГПК передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Системний аналіз змісту цих норм процесуального законодавства свідчить, що висновок експерта є рівноцінним засобом доказування у справі поряд з іншими письмовими, речовими і електронними доказами, а оцінка його, як доказу, здійснюється судом у сукупності з іншими залученими до справи доказами за загальним правилом статті 86 ГПК.

З урахуванням положень вище наведених процесуальних норм, суди попередніх інстанцій визнали поданий висновок від 04.02.2021 № 6567/20-42/6568/6569/20-43 належним доказом з огляду на те, що на підставі такого доказу можна встановити обставини, які входять до предмета доказування і крім того з`ясували, що цей висновок відповідає вимогам статті 98 ГПК.

При цьому суди попередніх інстанцій обґрунтовано зазначили, що підстав не брати до уваги як письмовий доказ висновок зазначеної експертизи, проведеної у межах кримінального провадження, немає.

Доводи касаційної скарги відповідача у цій частині Верховний Суд вважає виключно намаганням спрямувати касаційний суд втрутитися у фактичну складову оскаржуваних судових рішень та надати власну оцінку зазначеному доказу (висновку), однак в силу положень частини 2 статті 300 ГПК суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Посилання у касаційній скарзі на порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального закону щодо надання оцінки поданим сторонами доказам Верховний Суд вважає формальними, адже в оскаржуваних судових рішеннях відповідачу було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному аспектах.

Доводи ТОВ «Прикарпатзахідтранс», наведені у касаційній скарзі, про порушення судами попередніх інстанцій статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо втручання у право відповідача на володіння майном не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи, оскільки ці положення Конвенції направлені на захист саме законного права, проте у цій справі судами попередніх інстанцій не встановлено набуття ТОВ «Прикарпатзахідтранс» зазначеного майна на відповідній правовій підставі.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Водночас суд касаційної інстанції вважає за необхідно зауважити, що умовою застосування пункту 1 частини 3 статті 310 ГПК є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 ГПК. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави оскарження судового рішення суду апеляційної інстанції з посиланням на пункти 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК є необґрунтованими, про що зазначено вище.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги ТОВ «Прикарпатзахідтранс».

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Прикарпатзахідтранс» залишити без задоволення.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.10.2023 та рішення Господарського суду Житомирської області від 26.06.2023 у справі № 906/513/21 у частині визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на нерухоме майно, що складає технологічний комплекс розташованої на території України частини магістрального нафтопродуктопроводу «Самара-Західний напрямок», залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко