Постанова

від 13.02.2024 по справі 924/972/23

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 лютого 2024 року Справа №924/972/23

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючого судді Мельник О.В.

судді Василишин А.Р.

судді Маціщук А.В.

секретар судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" на рішення Господарського суду Хмельницької області від 06.12.2023 (суддя Кочергіна В.О., повний текст рішення складено 18.12.2023)

за позовом Міністерства юстиції України

до 1) Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини"

2) Комуністичної партії України

про визнання недійсним договору дарування квартири №10 від 08.06.2015 та скасування державної реєстрації прав

за участю представників:

позивача - Вороновська М.А.,

відповідача-1 - Савченко О.В.,

відповідача-2 - не з`явився,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 06.12.2023 позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 652849368107, укладений 08.06.2015 між Комуністичною партією України та Благодійною організацією "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини", посвідчений приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Романішиним Я.О. та зареєстрований за №1068.

Скасовано державну реєстрацію прав Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" на квартиру №10, загальною площею 70,1 кв.м., що знаходиться за адресою м. Шепетівка, вул. Героїв Небесної Сотні, 57, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 652849368107.

В обґрунтування свого рішення суд першої інстанції вказав, що дії відповідача-2 щодо відчуження майна є діями спрямованими на виведення майна із своєї власності, після відкриття провадження у справі про заборону діяльності політичної партії, є очевидно недобросовісними, свідчать про зловживання правами та набувають ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам).

Враховуючи, що спірний договір укладено у період після відкриття провадження у справі про заборону діяльності комуністичної партії, приймаючи до уваги той факт, що згідно з відомостями Єдиного реєстру громадських формувань та Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб підприємців Корнійчук Ігор Володимирович є членом керівних органів та головою комісії з припинення Хмельницької обласної організації Комуністичної партії України та був керівником, засновником, представником Благодійного фонду "Відродження Хмельниччини" у період з 06.07.2012 по 10.04.2023, суд дійшов висновку, що укладений між відповідачами договір дарування від 08.06.2015 містить ознаки фраудаторного правочину, тобто є таким, який укладено на шкоду кредиторам, з порушенням вимог п.6 ч.1 ст. 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч. 3, ч. 6 ст. 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, у підозрілий період та із заінтересованою особою. Отже, наявні підстави для визнання його недійсним з моменту укладення спірного договору дарування від 08.06.2015 року.

Крім того, зважаючи, що в силу ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, вимоги позивача про скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" на квартиру №10, які є похідними вимогами від вимог про визнання недійсним договору, також підлягають задоволенню.

Щодо застосування до позовних вимог строку позовної давності, господарський суд з урахуванням набрання чинності 27.07.2022 рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №826/9751/14, яким заборонено діяльність Комуністичної партії України, та відповідно виникнення у позивача обов`язку щодо моніторингу реєстраційних дій щодо відчуження відповідачем-2 об`єктів нерухомості, дійшов висновку, що позивач звернувся з позовом в межах строків позовної давності, передбачених ст.257 ЦК України, а тому заява відповідача про відмову в позову по причині пропуску позовної давності не підлягає задоволенню.

Не погоджуючись з винесеним рішенням, відповідач-1 звернувся з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Апелянт, зокрема, зазначає, що відповідач-1 є добросовісним набувачем спірного майна, при цьому позивачем не надано жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували наявність будь-якої із підстав для визнання фіктивним договору дарування в силу ст.234 ЦК України, оскільки заборона політичної партії станом на момент укладення оспорюваного договору не передбачала своїм наслідком передання майна, коштів або інших активів партії у власність держави. Такий правовий наслідок для партії, діяльність якої заборонена судом, встановлений лише прийняттям Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони політичних партій" №2243-IX від 03.05.2022 року, а тому застосовуючи його положення позивач порушує положення ч.1 ст.58 Конституції України, що додатково вказує на безпідставність заявлених позовних вимог.

Відповідач-1, посилаючись на практику Верховного Суду, вважає, що заявлені позовні вимоги про скасування речових прав жодним чином не відновлюють права позивача за умови доведення їх порушення, а відтак свідчать про неефективність обраного позивачем способу захисту, що є підставою для відмови у позові.

Крім того, скаржник вказує на сплив позовної давності для звернення позивача до суду із вимогою про визнання такого договору недійсним, оскільки оспорюваний договір укладено ще у 2015 році, а тому з моменту державної реєстрації права власності на квартиру (08.06.2015 року) розпочинає перебіг трирічний строк, передбачений ст.257 ЦК України.

Додатково звертає увагу суду на відсутність будь-якого порушеного права та інтересу в результаті укладення оспорюваного договору Міністерства юстиції України, а також на відсутність повноважень Міністерства юстиції України на звернення до суду із відповідним позовом згідно Положення про Міністерство юстиції України, оскільки вважає, що належним позивачем у даній справі є Фонд державного майна України.

У відповідності до ст.263 ГПК України позивач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому вказує, що неможливість реалізаціі? законодавчо визначених повноважень Міністерством юстиціі? Украі?ни щодо забезпечення переходу маи?на, коштів та інших активів у власність держави забороненоі? судом Комуністичноі? партіі? Украі?ни і є тим порушеним правом, за захистом якого позивач звернувся до суду.

Позивач також вважає, що наявні очевидні ознаки фіктивності оспорюваного правочину, а саме відповідач-2 відчужив маи?но після пред`явлення до нього позову про заборону діяльності; маи?но відчужене на підставі безвідплатного договору; маи?но відчужене на користь юридичноі? особи, керівником якоі? на момент відчуження спірного маи?на був член керівних органів Хмельницькоі? організаціі? Комуністичноі? партіі? Украі?ни, тобто член Партіі? та керівник підпорядкованоі? організаціі? Партіі?.

При цьому, зазначає, що позивач звернувся з позовом в межах строків позовноі? давності, оскільки обов`язок щодо моніторингу реєстраціи?них діи? щодо відчуження Комуністичною партією Украі?ни об`єктів нерухомості виник у позивача лише 27.07.2022, тобто після набрання законної сили рішення Восьмого апеляціи?ного адміністративного суду у справі №826/9751/14, яким заборонено діяльність Комуністичноі? партіі? Украі?ни.

Відтак, вважає, що суд першоі? інстанціі? прии?маючи рішення від 06.12.2023, діи?шов вірного висновку щодо наявності в оспорюваному правочині ознак фіктивності та фраудаторності, та, як наслідок, прии?няв законне та обгрунтоване рішення, доводи апелянта є необгрунтованими та безпідставними, а тому апеляціи?на скарга не підлягає задоволенню.

У судове засідання, що відбулося 13.02.2024 року, відповідач-2 не забезпечив явку повноважного представника, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце проведення судового засідання (т.1, а.с.210-212), про причини неявки суд не повідомив.

Відповідно до ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (ч.3 ст.202 ГПК України).

Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення учасників провадження у справі про день, час та місце розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до ч. 1, 4 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в них, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, 11.07.2014 Окружним адміністративним судом м. Києва відкрито провадження в справі №826/9751/14, за позовом Міністерства юстиції України та Державної реєстраційної служби України до Комуністичної партії України про заборону діяльності політичної партії, у зв`язку з порушенням ст.5 Закону України "Про політичні партії в Україні" (чинної на час звернення з відповідним позовом).

Рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14 задоволено вказаний позов. Заборонено діяльність Комуністичної партії України. Передано майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

07.11.2022 Міністерством юстиції України видано наказ від №4964/5 "Про затвердження переліку майна, коштів та інших активів забороненої судом Комуністичної партії України (код ЄДРПОУ 00049147), її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, що передається у власність держави".

За наслідками опрацювання відомостей Державного реєстру речових прав на нерухоме майно Мінюстом встановлено, що після відкриття провадження в адміністративній справі про заборону діяльності Комуністичної партії України, останньою безоплатно відчужено квартиру №10, загальною площею 70,1 кв.м., житловою площею 44,9 кв.м., яка знаходиться за адресою: Хмельницька область, м.Шепетівка, вул.Героїв Небесної Сотні (К.Маркса), буд.57 на підставі договору дарування від 08.06.2015 року №1068 (дата реєстрації права власності - 08.06.2015), укладеного між Комуністичною партією України та Благодійним фондом "Відродження Хмельниччини" (т.1, а.с.60).

Пунктом 2 договору передбачено, що вказане майно належить дарувальнику на підставі договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Шепетівського міського нотаріального округу Хмельницької області Петровською Л.О. 24.05.2011 за р/н - 1581.

Згідно з п.3 договору, сторони дійшли згоди оцінити дарунок в 32000,00 грн. Відповідно довідки від 01.06.2015 року, балансова вартість майна, що є предметом цього договору становить 32000,00 грн.

Дарувальник свідчить, що згадане майно до цього часу нікому не продане, не подароване, не заставлене, у спорі і під забороною (арештом) не перебуває, як внесок до статутного фонду юридичних осіб не внесене та вільне від будь-яких прав третіх осіб (п.4. договору).

Відповідно п.6 договору, дарувальник передав, а обдаровуваний прийняв вказану квартиру (ключі, документи на оплату комунальних послуг, тощо).

Пунктом 11 договору сторони підтверджують, що договір відповідає їхнім дійсним намірам і не носить характеру мнимого та удаваного договору, а також не є зловмисним договором.

Договір дарування посвідчено приватним нотаріусом Хмельницького міського нотаріального округу Романішиним Я.О. та зареєстровано в реєстрі за №1068.

Міністерство юстиції України, вважаючи, що договір дарування від 08.06.2015 є фіктивним, оскільки сторони при його укладанні знали заздалегідь, що він не буде виконаний, а його укладання спрямовано не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність, звернулось з позовом до суду про визнання недійсним вказаного договору та скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд сприяння соціально незахищеним верствам населення", на нерухоме майно, яке є предметом договору.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду справи по суті заявлених позовних вимог, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ст.15, ч. 1 ст.16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, звернувшись до суду за їх захистом.

Згідно з ч.2 ст.16 ЦК України, ч.2 ст.20 Господарського кодексу України (далі - ГК України) одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

За положеннями ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені положеннями ст. 203 ЦК України, а саме зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У силу приписів ст.215 ЦК України недодержання особою при вчиненні правочину наведених вимог є правовою підставою для визнання його недійсним у судовому порядку.

Відповідно до ч.3 ст.215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні приписів наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Отже, реалізовуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

При цьому, колегія суддів зауважує, що під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення ст.3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.

У даній справі з позовом звернулось Міністерство юстиції України, яке не є стороною оспорюваного правочину.

Отже, за змістом ст.15, 16, 215 ЦК України визнанню правочину недійсним має передувати встановлення судом наявності порушення прав позивача, а в разі відсутності такого порушення в позові має бути відмовлено.

Як вбачається з рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14, яке набрало законної сили 27.07.2022, діяльність Комуністичної партії України заборонено. Передано майно, кошти та інші активи Комуністичної партії України, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень у власність держави.

За змістом ч.2, 4 ст.21 Закону України "Про політичні партії в Україні", заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск її керівних органів, обласних, міських, районних організацій і первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії, а також прийняття центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, та його територіальними органами рішень про припинення політичної партії та її структурних утворень відповідно.

У разі заборони судом політичної партії майно, кошти та інші активи політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень переходять у власність держави, про що зазначається в рішенні суду. Перехід такого майна, коштів та інших активів у власність держави забезпечує центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері державної реєстрації (легалізації) об`єднань громадян, інших громадських формувань, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п.2, 3 Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.2022 №896 (далі - Порядок) після набрання законної сили рішенням суду про заборону політичної партії, у резолютивній частині якого зазначено про передачу майна політичної партії у власність держави (далі - рішення суду), Мін`юст вживає заходів до розшуку майна політичної партії, зокрема, за відомостями єдиних та державних реєстрів, держателем яких є Мін`юст.

За результатами заходів із розшуку майна політичної партії Мін`юст складає та затверджує перелік майна політичної партії, переданого в власність держави. У разі виявлення майна політичної партії після затвердження переліку майна Мін`юст невідкладно вносить до нього відповідні зміни.

Враховуючи, що саме на Міністерство юстиції України покладені повноваження щодо вжиття заходів по розшуку майна Комуністичної партії України, тому Мін`юст є заінтересованою особою у спірних правовідносинах, оскільки звернення до суду із даним позовом спрямоване на повернення майна у власність Комуністичної партії України з метою подальшого його передання у власність держави.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що Міністерство юстиції України є належним позивачем у справі та наділений повноваженнями на звернення до суду із даним позовом, а тому доводи апеляційної скарги щодо відсутності порушеного права Мін`юсту, а також відсутності його повноважень на звернення до суду із відповідним позовом не заслуговують на увагу.

Позивач, звертаючись до суду із позовом, вказує, що оспорюваний договір є фіктивним, оскільки він спрямований не на реальне настання наслідків договору дарування, а має на меті уникнення передачі майна у державну власність. Також однією із підстав недійсності договору позивач зазначає укладення спірного договору всупереч принципу добросовісності та з підстав недопустимості зловживання правом.

Натомість, апелянт вважає, що оспорюваний договір дарування не відповідає жодній із ознак фіктивності правочину, оскільки зобов`язання сторін за вказаним договором виконані, зміст оспорюваного договору відповідає намірам учасників правочину, при цьому жодною зі сторін таких договорів не вчинялися дії, спрямовані на введення в оману третьої особи щодо фактичних обставин правочину

Оцінюючи вказані доводи сторін щодо фіктивності та фраудаторності договору дарування, колегія суддів враховує наступне.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Частиною 3 ст. 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Тож учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

Правочини, які укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення.

Статтею 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Відповідно до ст.717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Колегія суддів зауважує, що оскільки договір дарування є безоплатним, тобто не має очевидної економічної мети, то суд при вирішенні питання щодо фіктивності договору має з`ясовувати дійсні мотиви, через які особа поручається за боржника перед кредитором і чи є такі мотиви легітимними.

Договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Такими критеріями, зокрема, але не виключно, можуть бути: - момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі, тощо); - контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); - щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належного йому майна з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Отже, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам. Такий правочин може бути визнаний недійсним на підставі п.6 ч.1 ст.3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та ч.3, 6 ст.13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину лише на підставі ст.234 ЦК України.

Як вбачається із ч.2 ст. 21 Закону України "Про політичні партії в Україні" (далі - у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), було встановлено, що заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Згідно з ст. 23 Закону України "Про політичні партії в Україні", політичні партії припиняють свою діяльність шляхом реорганізації чи ліквідації (саморозпуску) або в разі заборони її діяльності чи анулювання реєстраційного свідоцтва в порядку, встановленому цим та іншими законами України. Рішення про реорганізацію чи саморозпуск приймається з`їздом (конференцією) політичної партії відповідно до статуту політичної партії. Одночасно з прийняттям такого рішення з`їзд (конференція) політичної партії приймає рішення про використання майна та коштів політичної партії на статутні чи благодійні цілі.

Отже, станом на момент укладення оскаржуваного договору та після відкриття провадження у справі №826/9751/14 Закон України "Про політичні партії в Україні" не містив норм, які б регулювали порядок використання майна та коштів політичної партії, діяльність якої заборонена.

При цьому, апеляційний суд враховує, що ч. 3-4 ст. 105 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), визначено, що суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи, яка припиняється.

За положеннями ч. 1-2 ст.110 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), юридична особа ліквідується, зокрема, за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, за позовом учасника юридичної особи або відповідного органу державної влади; за рішенням суду про ліквідацію юридичної особи в інших випадках, встановлених законом, - за позовом відповідного органу державної влади.

Якщо з позовом про ліквідацію юридичної особи звернувся орган державної влади, ліквідатором може бути призначений цей орган, якщо він наділений відповідними повноваженнями.

Частиною 12 ст.111 ЦК України (у редакції, яка діяла на момент відкриття провадження у справі №826/9751/14), було передбачено, що майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів (у тому числі за податками, зборами, єдиним внеском на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та іншими коштами, що належить сплатити до державного або місцевого бюджету, Пенсійного фонду України, фондів соціального страхування), передається учасникам юридичної особи, якщо інше не встановлено установчими документами юридичної особи або законом.

В той же час, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що за нормами Закону України "Про політичні партії" заборона діяльності політичної партії тягне за собою припинення діяльності політичної партії, розпуск керівних органів, обласних, міських, районних організацій політичних партій, її первинних осередків та інших структурних утворень, передбачених статутом партії, припинення членства в політичній партії.

Таким чином, станом на момент укладення оскаржуваного договору сторони могли передбачати, що у разі ухвалення рішення про заборону діяльності партії відбудеться припинення її діяльності, розпуск керівних органів та її обласних організацій, відповідно, керівні органи будуть позбавлені можливості вільно розпоряджатися своїм майном, а управління справами забороненої політичної партії перейде до ліквідатора (ліквідаційної комісії), майно юридичної особи, що залишилося після задоволення вимог кредиторів, не буде передано учасникам юридичної особи, оскільки членство в політичній партії припинено.

Оцінюючи доводи апелянта щодо пов`язаності сторін спірного договору дарування як однієї з підстав для визнання його недійсним, апеляційний суд враховує наступне.

Колегією суддів встановлено, що в матеріалах справи наявний витяг з Єдиного Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, отриманий судом першої інстанції, щодо відомостей про Благодійну організацію "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" станом на 18.12.2023 (а.с.172-174), згідно якого єдиним засновником (учасником), кінцевим бенефіціаром власником юридичної особи та керівником з 10.04.2023 є ОСОБА_1 .

Натомість, позивач вказує, що керівником та засновником благодійної організації станом на дату укладення спірного договору був ОСОБА_2 .

Відповідно до змісту апеляційної скарги, відповідач-1 повідомив, що засновником та керівником благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" є ОСОБА_1 , яким здійснено затвердження нової редакції статуту благодійного фонду та який забезпечує діяльність благодійного фонду та виконання його статутних завдань.

Апеляційний суд зауважує, що обставина щодо дійсного керівника благодійного фонду станом на дату укладення спірного договору встановлена постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2024 у справі №924/971/23 за позовом Міністерства юстиції України до Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини", Комуністичної партії України про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації прав.

Згідно з вказаною постановою, керівником та засновником Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини", яка згідно договору дарування від 05.08.2014 є набувачем спірного майна, у період з 06.07.2012 по 10.04.2023 був ОСОБА_2 .

За наявності визначених ст.75 ГПК України підстав учасники процесу можуть бути звільнені від доказування, зокрема частиною четвертою цієї статті передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.05.2018 у справі №910/9823/17.

Отже, виходячи з вищевикладеного, враховуючи принцип обов`язковості судових рішень згідно ст.129-1 Конституції України, а також принцип правової певності як основний елемент верховенства права, постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 13.02.2024 у справі №924/971/23, яка набрала законної сили, не може бути поставлена під сумнів та має преюдиціальне значення, а встановлені при її ухваленні обставини, зокрема, обставина щодо дійсного керівника благодійного фонду станом на момент укладення спірного договору, повторного доказування у даній справі не потребують в силу ч.4 ст.75 ГПК України.

Із врахуванням заяви ОСОБА_2 щодо реєстрації Хмельницької ОО КПУ від 28.12.1993 з додатками (т.1, а.с.21-34), в тому числі протоколу №1 першого Пленуму та протоколу конференції Хмельницької ОО КПУ від 24.05.1997, витягу з протоколу конференції Хмельницької ОО КПУ від 28.05.2005, апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_2 на момент укладення спірного договору був членом керівних органів Хмельницької обласної організації Комуністичної партії України, а на даний час є головою комісії з припинення Хмельницької обласної організації Комуністичної партії України згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відтак, колегія суддів вважає, що вказані обставини свідчать про пов`язаність осіб правочину та спільну реалізацію ними волевиявлення на свідоме зловживання правом на шкоду іншій особі, оскільки діючи недобросовісно та зловживаючи правами на шкоду позивачу, як кредитору, мали спільний умисел на використання правочину з укладання договору дарування виключно з метою уникнення звернення стягнення на майно другого відповідача внаслідок заборони діяльності його партії за рішенням суду.

Крім того, як вірно встановлено судом першої інстанції, спірний договір укладено у період після відкриття провадження у справі №826/9751/14 про заборону діяльності комуністичної партії та на підставі безвідплатного договору, що додатково свідчить про відсутність мотивів укладати договір про його відчуження на користь третьої особи, окрім мотиву на уникнення можливості переходу права власності на майно політичної партії в разі заборони її діяльності судом.

Отже, враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції, що укладений між відповідачами договір дарування від 08.06.2015 містить ознаки фіктивного та фраудаторного правочину, тобто є таким, який укладено на шкоду кредиторам, та укладений з порушенням вимог п.6 ч.1 ст.3 ЦК України і ч.3, 6 ст.13 ЦК України, оскільки вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, а тому наявні правові підстави для визнання його недійсним з моменту укладення спірного договору дарування від 08.06.2015 та відповідно задоволення вказаної позовної вимоги.

Доводи апелянта про добросовісність набувача спірного майна, а саме благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини", та покладення на нього індивідуального та надмірного тягара у разі задоволення позову, апеляційний суд не приймає до уваги, оскільки вказані доводи не спростовують встановлені судом обставини справи та висновки, викладені вище.

Суд апеляційної інстанції, надаючи оцінку наявності правових підстав для задоволення вимоги про скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" та щодо ефективності обраного позивачем способу захисту, враховує наступне.

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України № 1952 викладено у новій редакції.

Так, відповідно до п.1, 2, 3 ч.3 ст.26 Закону України №1952 (в редакції, чинній з 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" п.2 ч.6 ст.37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" п.2 ч.6 ст.37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Зміст зазначеної правової норми переконливо свідчить про те, що, на відміну від ч.2 ст.26 Закону України №1952 у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи:

1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав;

2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав;

3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Відтак, зважаючи на викладене та з урахуванням змісту права та інтересу, за захистом якого звернулось Міністерство юстиції України, колегія суддів вважає, що позивачем обрано належний та ефективний спосіб захисту порушеного права, а тому відповідні доводи апеляційної скарги не приймаються судом та не заслуговують на увагу.

Враховуючи задоволення позовних вимог в частині визнання договору недійсним, приймаючи до уваги, що в силу ст.216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, вимога позивача про скасування державної реєстрації прав Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" на квартиру №10, яка є похідною вимогами від основної також підлягає до задоволенню.

Щодо наявності чи відсутності правових підстав для застосування строку позовної давності при розгляді даного спору, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Відповідно до положень ст. 256, 261 ЦК України позовна давніть є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звернутися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою особою, відлік позовної давності обчислюється з того моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, перебіг строку позовної давності пов`язаний не з моментом відповідного порушення прав особи, а з моментом, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.11.2019 у справі №914/3224/16.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у ст. 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Європейський суд з прав людини у справі "Фінікарідов проти Кіпру" зазначив, що механізм застосування позовної давності повинен корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

У справі "Богдель проти Литви" ЄСПЛ підтримав позицію Верховного Суду Литви про те, що позовна давність починається із дня, коли відповідний орган "здобув достатні докази для того, щоб довести, що публічний інтерес було порушено".

Судом враховується, що 27.07.2022 рішення Восьмого апеляційного адміністративного суду у справі №826/9751/14, яким заборонено діяльність Комуністичної партії України набрало законної сили, і саме з цієї дати у позивача виник обов`язок щодо моніторингу реєстраційних дій щодо відчуження Комуністичною партією України об`єктів нерухомості у період з 11.07.2014 дня відкриття провадження у справі.

Позивач звернувся до суду з даним позовом про визнання недійсними договору, скасування державної реєстрації - 08.09.2023.

Колегія суддів вважає, що Міністерство юстиції України, діючи в межах своїх повноважень та вживаючи заходів з розшуку майна політичної партії, могло дізнатись про його наявність, тільки після набрання рішенням Восьмого апеляційного адміністративного суду від 05.07.2022 у справі №826/9751/14 законної сили та затвердження Порядку переходу у власність держави майна, коштів та інших активів забороненої судом політичної партії, її обласних, міських, районних організацій, первинних осередків та інших структурних утворень - не раніше 27.07.2022.

Враховуючи, що позивач звернувся з даним позовом до суду 08.09.2023, апеляційний суд дійшов висновку, що Мін`юст не пропустив строк звернення до суду з даним позовом та звернувся з позовом в межах строку позовної давності визначеного ст.257 ЦК України, а відтак заява відповідача-1 про застосування строків позовної давності не підлягає до задоволення, про що вірно вказав суд першої інстанції.

За змістом ч.1 ст.14 ГПК України, суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст.74, 76 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування.

У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.73, 76-79, 86 ГПК України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст.269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Хмельницької області від 06.12.2023 у справі №924/972/23 залишити без змін, апеляційну скаргу Благодійної організації "Благодійний фонд "Відродження Хмельниччини" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "21" лютого 2024 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Василишин А.Р.

Суддя Маціщук А.В.