Постанова

від 20.02.2024 по справі 910/15124/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 910/15124/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

ОГП: Валевич М.М.,

позивача: Гончаров О.В.,

відповідача-1: Опря Н.Л.,

відповідача-2: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Курсор-Авто"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023

у справі № 910/15124/19

за позовом Київської міської ради

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Курсор-Авто";

2) Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М.

за участю Київської міської прокуратури

про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію, зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

Київська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Курсор-Авто" та Державного реєстратора - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко Віри Миколаївни, в якому просила:

- визнати протиправним та скасувати рішення реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 на земельну ділянку, обліковий код: 91:066:0010, що знаходиться за адресою вул. Межева, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000 за ТОВ "Курсор-Авто";

- зобов`язати ТОВ "Курсор-Авто" звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,1198 га на вул. Межева, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Міськраді, привівши у придатний для використання стан.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що міськрада жодних рішень щодо передачі земельної ділянки під будівництво, у власність чи користування ТОВ "Курсор-Авто" не приймала. Позивач вказує, що ТОВ "Курсор-Авто" здійснило самочинне будівництво об`єкта нерухомого майна на земельній ділянці на вул. Межовій, 2, яка належить на праві власності територіальній громаді м. Києва та на підставі неналежних документів здійснив реєстрацію самочинно збудованого нерухомого майна. Оскільки земельна ділянка на вул. Межовій, 2 (код ділянки 91:066:0010) у Подільському районі м. Києва не була відведена відповідно до вимог законодавства для будівництва об`єктів нерухомого майна, таке майно підлягає знесенню, а рішення про державну реєстрацію нерухомого майна - скасуванню.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.05.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021, відмовлено у задоволенні позову.

Суди дійшли висновку, що оскаржуване рішення реєстратора є законним та таким, що прийнято з дотриманням вимог чинного законодавства, оскільки державна реєстрація права власності ТОВ "Курсор-Авто" на нежилу будівлю, як на новозбудований об`єкт, була проведена на підставі документів, необхідних для відповідної реєстрації, передбачених Порядком державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень. При цьому, місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, виходили з того, що матеріалами справи доведено відсутність ознак самовільного зайняття спірної земельної ділянки в діях власника будівлі, який правомірно одержав земельну ділянку у користування. Крім того суди вказали на те, що при зверненні до суду з даним позовом позивач просив визнати протиправним та скасувати рішення відповідача-2 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку, в той час, як оскаржуваним рішенням було зареєстровано за ТОВ "Курсор-Авто" право приватної власності на будівлю, тоді як рішення про державну реєстрацію прав на земельну ділянку відповідачем-2 не приймалося.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.07.2022 постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.12.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 19.05.2020 скасовано, а справу № 910/15124/19 направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що судами попередніх інстанцій не встановлено наявності у відповідача-1 відповідних правовстановлюючих документів на землю та подальшої державної реєстрації права власності або користування спірною земельною ділянкою. При цьому, поза увагою судів попередніх інстанцій залишилось те, що перелічені ними докази не є тими документами, які у розумінні чинного законодавства надають відповідачу-1 право на користування спірною земельною ділянкою. Також колегія суддів звернула увагу, що суди попередніх інстанцій, дійшовши висновку про наявність у ТОВ "Курсор-Авто" права користування земельною ділянкою, не звернули увагу на відсутність у матеріалах справи жодних правовстановлюючих документів, що підтверджують відповідний юридичний титул користування землею, а також не надали оцінки відповідним доводам відповідача-1 у контексті повноважень органу, який прийняв рішення про надання земельної ділянки у користування та можливості передачі ним такої земельної ділянки у тимчасове користування відповідно до приписів Земельного кодексу України у редакції на дату прийняття відповідного рішення. Разом з тим, суди залишили поза увагою те, що у матеріалах справи відсутні докази (крім документів, що створені безпосередньо відповідачем-1) щодо правонаступництва ТОВ "Курсор-Авто" відносно прав та обов`язків АО "Курсор". Отже, колегія суддів Верховного Суду зазначила, що судам необхідно було з`ясувати питання стосовно того, чи є в даному випадку фактичне користування відповідачем-1 земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття; чи вживались необхідні заходи ТОВ "Курсор-Авто" щодо оформлення права користування спірною земельною ділянкою тощо.

Під час нового розгляду від позивача надійшла заява про уточнення позовної заяви, яка в подальшому прийнята місцевим господарським судом до розгляду. Відповідно до заяви про уточнення позовної заяви позивач просив суд: визнати протиправним та скасувати рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 року №29099900 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код 91:066:0010, за адресою вул. Межова, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000 та припинити право власності на об`єкт нерухомого майна за ТОВ «Курсор-Авто»; зобов`язати ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0, 1198 га на вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 26.07.2023 (суддя Приходько І.В.) в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 (колегія суддів у складі: Агрикова О.В. - головуючий, Мальченко О.А., Козир Т.П.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким позовні вимоги задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кударенко В.М. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 №29099900 на об`єкт нерухомого майна, що знаходиться на земельній ділянці, обліковий код 91:066:0010, за адресою вул. Межова, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000 та припинено право власності на об`єкт нерухомого майна за ТОВ «Курсор-Авто». Зобов`язано ТОВ «Курсор-Авто» звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0, 1198 га на вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.

Судами встановлено, що Рішенням заступника представника Президента України Шевченківської районної державної адміністрації м. Києва від 25.05.1992 № 2 "Про дозвіл МП "Курсор" на встановлення будівлі по сервісному обслуговуванню легкових автомобілів по вул. Межовій" дозволено МП "Курсор" встановити будівлю по сервісному обслуговуванню легкових автомобілів на невпорядкованій земельній ділянці, що прилягає до території радгоспу "Пуща-Водиця" по вул. Межовій тимчасово на період до початку капітальної забудови земельної ділянки.

Листом від 05.05.1994 № 15.3-кг/527 "О согласовании отвода земельного участка по пер. Межевому, 2 под строительство станции техобслуживания автомобилей" Шевченківського районного центру Державного санітарного нагляду КМТМО "Санепідемслужба" було погоджено МП "Курсор" розміщення станції технічного обслуговування автомобілів між садом радгоспу "Пуща Водиця" та автостоянкою при умові вирішення питань водозабезпечення, теплозабезпечення і каналізації з відповідними службами.

29.07.1997 за результатами розгляду проектної та дозвільної документації та проведення натурального обстеження будівлі за адресою: м. Київ, вул. Межова, 2 було складено Акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкту "Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2" у Шевченківському районі м. Києва.

У вказаному Акті вказано, що об`єкт розташований по вул. Межовій, 2 та встановлено на підставі розпорядження Шевченківської районної державної адміністрації від 25.05.1992 № 2 "Про дозвіл МП "Курсор" на встановлення будівлі сервісного обслуговування легкових автомобілів по вул. Межовій". Земельна ділянка надана в тимчасове користування на підставі договору з спецвідділом Шевченківської райдержадміністрації від 09.06.1993 року. Об`єкт підключений до мережі енергопостачання, обладнано протипожежною сигналізацією та первинними засобами пожежогасіння.

За дорученням Київської міськдержадміністрацїї від 06.03.1997 №2946 Головним архітектором АТ "Київпроект" - начальником управління "Київгенплан" було розглянуто матеріали місця розміщення СТО із сервісним обслуговуванням легкових автомобілів АТ "Курсор" по пров. Межовому, 2 та листом №06-1387/КГП від 18.08.1997 надано погодження на розміщення СТО на зазначеній земельній ділянці до початку забудови району.

Листом №СЛ338/7 від 02.02.1998 Шевченківська районна державна адміністрація м. Києва погодила тимчасове використання земельної ділянки площею 0,1 га за адресою: провулок Межовий, 2 для станції техобслуговування автомобілів АТ "Курсор" до початку капітального будівництва.

01.06.1998 було створено ТОВ "Курсор-Авто". Згідно з п. 1.3. Установчого договору про створення та діяльність Товариства з обмеженою відповідальністю "Курсор-Авто" від 28.05.1998 року ТОВ "Курсор-Авто" є правонаступником АО "Курсор", зареєстрованого Шевченківською райдержадміністрацією 27.03.1996, ідентифікаційний код 13677023 в частині внесеного до статутного фонду майна, а також пов`язаних з ним майнових та немайнових прав.

В матеріалах справи також наявний статут ТОВ «Курсор-Авто», відповідно до п. 1.3. якого ТОВ "Курсор-Авто" є правонаступником АО "Курсор", зареєстрованого Шевченківською райдержадміністрацією 27.03.1996, ідентифікаційний код 13677023 в частині внесеного до статутного фонду майна, а також пов`язаних з ним майнових та немайнових прав.

Розпорядженням Подільської районної у м. Києві державної адміністрації №2047 від 19.12.2007 "Про присвоєння поштової адреси вул. Межова, 2" станції технічного обслуговування було присвоєно поштову адресу: вул. Межова, 2. ТОВ "Курсор-Авто" було зобов`язано встановити номерні знаки на будівлі.

Відповідно до рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 № 29099900 за ТОВ "Курсор-Авто" зареєстровано право приватної власності на об`єкт нерухомого майна на вулиці Межова, 2 у Подільському районі м. Києва.

В матеріалах справи наявний лист №068/05-12/1299 від 09.09.2022 Державного архіву міста Києва в якому останній зазначив, що документів «спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації» та «договір про передачу в тимчасове МП «Курсор» користування земельних ділянок не міститься.

Також, Департамент земельних ресурсів листом №0570202/2-14001 від 18.11.2022 надав клопотання ТОВ «Курсор-Авто» від 07.05.2020 №567801028 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Межовій, 2 у Подільському районі м. Києва.

Крім того, листом №068/05-12/1864 від 21.11.2022 Державний архів м. Києва зазначив, що у поаркушно переглянутих розпорядженнях представника Президента України у Шевченківському районі м. Києва з основної діяльності та документах до них за червень 1993 року відомостей «про реєстрацію договору на право тимчасового користування землею, укладеного між землекористувачем МП «Курсор» та Спецвідділом Шевченківської райдержадміністрації» не виявлено.

Листом №0570202/2-14338 від 29.11.2022 Департамент земельних ресурсів зазначив, що департаментом на клопотання ТОВ «Курсор-Авто» від 07.05.2020 №567801028 про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Межовій, 2 у Подільському районі міста Києва було підготовлено проект рішення «Про відмову ТОВ «Курсор-Авто» у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в оренду для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального торгівельно-розважального комплексу з паркінгом на вул. Межовій, 2 у Подільському районі міста Києва», який 05.06.2020 був переданий на розгляд до Київської міської ради. Київська міська рада рішення з порушеного питання не приймала. Крім того зазначено, що листом від 19.06.2020 №08/13120 ТОВ «Курсор-Авто» повідомлено Київську міську раду про використання права мовчазної згоди відповідно до п. 3, ст. 123 Земельного кодексу України та отримано від Департаменту завдання на проектування №МЗГ/2019-7545 від 25.06.2020. Розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки за адресою м. Київ, вул. Межова, 2 у Подільському районі міста Києва на погодження Департаменту не надходив.

Шевченківська районна в м. Києві Державна адміністрація листом №109-5516 від 07.12.2022 щодо надання копій документів, на підставі яких було складено акт про прийняття в експлуатацію ділянки об`єкту «Будівництво будівлі за адресою вул. Межова, 2» у Шевченківському районі м. Києва повідомила, що така інформація у адміністрації відсутня.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.02.2023 було:

- витребувано у Київської міської ради (у строк до 20.03.2023) інформацію та документи про порядок передачі документів на зберігання та місце зберігання документів спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації, яку було ліквідовано за рішенням Київської міської ради від 09.09.2010 року № 7/4819 без визначення його правонаступника;

- витребувано у Київської міської державної адміністрації (у строк до 20.03.2023) інформацію та документи на підставі яких було складено Акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкту "Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2" у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997;

- витребувано у Шевченківського районного управління ГУ ДСНС (у строк до 20.03.2023) інформацію та документи на підставі яких було надано позитивний висновок ЗДПО-9 про надання дозволу на експлуатацію будівлі для сервісного обслуговування легкових автомобілів по вул. Межовій, на підставі якого було складено вказаний вище Акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкту "Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2" у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997.

Державний архів міста Києва листом №068/07-24/414 від 06.03.2023 повідомив, що документи спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації, яку ліквідовано за рішенням Київської міської ради від 09.09.2010 №7/4819 без визначення його правонаступника до Державного архіву на зберігання не передавалися.

Листом №12-20/03 від 07.03.2023 начальник архівного відділу Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації повідомив, що документи спецвідділу Шевченківської райдержадміністрації до архіву не передавалися.

Подільська районна в місті Києві державна адміністрація листом №106-1694 від 06.03.2023 повідомила, що запитувана інформація в ухвалі Господарського суду міста Києва від 01.02.2023 у справі №910/15124/19 відсутня.

Листом від 16.03.2023 № 109-1301 Шевченківська районна в місті Києві державна адміністрація надала відповідь, в якій, серед іншого, зазначила, що "в структурних підрозділах Київської міської ради, Київської міської державної адміністрації, а також в Шевченківській районній в місті Києві державній адміністрації відсутня інформація та документи про порядок передачі документів на зберігання та місце зберігання документів спецвідділу ліквідованої Шевченківської райдержадміністрації, а також інформація та документи, на підставі яких було складено Акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкту "Будівництво будівлі за адресою вул. Межова, 2" у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997".

Листом від 17.03.2023 № 23/251 Шевченківське районне управління ГУ ДСНС надало відповідь, якою повідомило, що інформація та документи, на підставі яких було надано позитивний висновок ЗДПО-9 про надання дозволу на експлуатацію будівлі для сервісного обслуговування легкових автомобілів по вул. Межовій, та на підставі яких було складено Акт про приймання в експлуатацію ділянки об`єкту "Будівництво будівлі за адресою вул. Межова 2" у Шевченківському районі м. Києва від 29.07.1997, в районному відділі відсутні.

Спір у даній справі виник на думку позивача у зв`язку з тим, що позивач жодних рішень щодо передачі земельної ділянки під будівництво, у власність чи користування ТОВ "Курсор-Авто" не приймав.

Відмовляючи у задоволенні позову за результатами нового розгляду справи місцевий господарський суд зазначив, що на здійснення відповідних запитів органи публічної влади не надали тієї сукупності достовірної інформації, наявність якої була б здатна сприяти встановленню істотних обставин справи, в тому числі послідовному з`ясуванню обставин виникнення у відповідача-1 права користування спірною земельною ділянкою. Водночас за своїм статусом відповідач-1 не є тією особою, яка зобов`язана володіти усією сукупністю документації, на підставі якої державою надавалися відповідні дозволи щодо розміщення будівлі станції технічного обслуговування на спірній земельній ділянці. У період з 1992 по 1997 рік дії щодо розміщення на спірній земельній ділянці будівлі станції технічного обслуговування погоджувалися з відповідними державними органами, внаслідок чого місце розміщення СТО на ділянці було погоджено у тимчасовому статусі до початку забудови району, збудованій станції присвоєно поштову адресу «вул. Межова, 2», тоді як безпосередньо відповідачу-1 доручено встановлення номерних знаків за цією адресою. В свою чергу особа, яка отримала дозвіл на будівництво будівлі з сервісного обслуговування на земельній ділянці, виділеній та переданій у тимчасове користування для цієї мети ще у 1990-их роках не може нести негативні наслідки втрати органом державної влади або органом місцевого самоврядування значного обсягу дозвільних документів, зокрема, через незбереження цих документів або через ліквідацію органів, що приймали відповідні рішення, без визначення їх правонаступників. Суд зазначив, що непослідовність дій органів публічної влади в цьому аспекті суперечать принципу «належного врядування». Також суд послався на рішення ЄСПЛ у справі «Світлана Ільченко проти України», коли право власності заявниці на гараж та його постійний характер не ставилися під сумнів державою двадцять років, поки не почалося нове дороговартісне будівництво на ділянці, яка збіглася з місцем розташування гаража заявниці. При цьому ЄСПЛ підсумував, що «самовільний» характер користування заявницею земельною ділянкою у цій справі виник не в результаті порушення законодавства на момент будівництва її гаража, а, насамперед, у результаті розвитку українського законодавства в рамках переходу від радянського законодавства, яке не визнавало право приватної власності на землю. Враховуючи сукупність наведених обставин суд зазначив, що позовні вимоги до обох відповідачів не є достатньо аргументованими та доведеними. Суд дійшов висновку, що заявлена позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію прав є неефективним способом захисту, тоді як позовні вимоги про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки з приведенням її у придатний для використання стан, є недоведеними (близька за змістом позиції викладена у постанові Верховного Суду від 27.04.2022 у справі № 521/21538/19).

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та поставляючи нове - про задоволення позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що матеріали справи не містять рішення власника спірної земельної ділянки (Київської міської ради) щодо надання земельної ділянки в користування саме відповідачу-1. Відповідні документи, хоч і за відсутністю належного оформлення договору тимчасового користування підтверджують надання земельної ділянки за адресою м. Київ, вул. Межова, 2 для тимчасового розміщення СТО саме АТ «Курсор», а не ТОВ «Курсор-Авто», що також і не заперечується відповідачем 1. Суд апеляційної інстанції зазначив, що установчі документи ТОВ «Курсор-Авто» не містять інформації про внесення до статутного фонду ТОВ «Курсор-Авто» будівлі СТО, що говорить про те, що відповідач-1 не є правонаступником АТ «Курсор» в частині майна - будівлі СТО. При цьому правонаступництво відбулось у 1998 році, коли як будівля СТО прийнята в експлуатацію 29.07.1997. Крім цього, відповідно до Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань АТ «Курсорс» (код ЄДРПОУ 13677023) не ліквідовано та не перебуває в процесі ліквідації, тобто продовжує існувати та здійснювати свою підприємницьку діяльність. Враховуючи викладене суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ТОВ «Курсор-Авто» не має відношення до майна - будівлі СТО, яке було побудовано та прийнято в експлуатацію відповідно до акту про приймання в експлуатацію від 29.07.1997. Документи, на підставі яких було здійснено оскаржувану державну реєстрацію за відповідачем-1, стосуються іншої юридичної особи, а саме АТ «Курсор». Відтак, суд констатував, що документи, які вказані відповідачем-1, як підстава для здійснення державної реєстрації права приватної власності на об`єкт нерухомості та відповідно, внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису за №29099900 про право власності, не можуть слугувати правовою підставою для набуття відповідачем-1 права власності на даний об`єкт та підтверджувати відповідність заявлених прав поданим документам, а також державної реєстрації такого права, а державна реєстрація права власності у даному випадку проведена реєстратором за відсутності обов`язкових і необхідних документів. При цьому суд зазначив, що матеріали справи містять клопотання відповідача-1 до Київської міської ради про надання дозволу про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки від 07.05.2020 для будівництва, експлуатації та обслуговування багатофункціонального торгівельно-розважального комплексу за паркінгом, відповідач-1 звертався до Київської міської ради щодо відведення земельної ділянки не для обслуговування існуючого СТО, однак навіть вчинення дій щодо відведення земельної ділянки не породжує права на її використання до прийняття відповідним органом рішення про надання земельної ділянки у користування (оренду) та подальше її оформлення у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». Отже, використання ТОВ «Курсор-Авто» земельної ділянки без будь-яких правовстановлюючих документів виданих саме відповідачу 1 є самовільним зайняттям земельної ділянки. При цьому суд відхилив посилання скаржників на положення ст. 376 ЦК України, оскільки, як вбачається з матеріалів справи здійснення будівництва на спірній земельній ділянці відбулось не відповідачем-1.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, відповідач-1 звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення місцевого господарського суду залишити в силі.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов взаємовиключних висновків, оскільки встановивши факт будівництва будівлі СТО товариством AT «Курсор» (код 13677023), яке не ліквідоване на даний час та продовжує здійснювати підприємницьку діяльність, та не визнаючи факту правонаступництва ТОВ «Курсор-Авто» майнових та немайнових прав AT «Курсор», суд зобов`язав знести будівлю саме відповідача-1, який, на думку суду, не є правонаступником AT «Курсор» та не має відношення до будівлі СТО. Суд апеляційної інстанції всупереч ст. 212 Земельного кодексу України та правовим висновкам Верховного Суду в подібних справах дійшов висновку про застосування крайньої міри відповідальності - знесення будівництва, що за твердженням самого ж суду не є самочинним, без наявності доказів вжиття усіх передбачених законодавством України заходів реагування та притягнення винної особи до відповідальності, без залучення до справи особи, на ім`я якої було видано відповідні дозвільні документи на будівництво будівлі СТО на вул. Межовій, 2 в м. Києві. Також зазначає, що безпосередньо сама будівля СТО апріорі не могла бути внесена до статутного капіталу ТОВ «Курсор-Авто» на час його створення, адже ще не існувала як окреме індивідуально визначене майно, як окремий об`єкт цивільних правовідносин. Крім цього вказує, що наразі процес оформлення права користування земельної ділянки ще триває, а матеріалами справи встановлено, що відповідачем-1 було вжито відповідних заходів по оформленню земельної ділянки, а тому саме по собі встановлення судом наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах 06.03.2019 у справах №810/5680/15 та №814/2645/15, від 29.01.2020 у справі №822/2149/18, від 24.06.2020 у справі №320/5880/18, від 07.10.2020 у справі №640/183/19 (обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи); від 15.02.2018 у справі № 910/5702/17, від 24.07.2019 у справі № 910/10932/17 (під час вирішення питання про застосування відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі встановлення судом наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. Зокрема, при вирішенні спору дослідженню підлягає, зокрема, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо); від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (перехід майнових прав до іншої особи зумовлює перехід до неї і прав на ту частину земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований відповідний об`єкт нерухомості, та частини земельної ділянки, яка необхідна для його обслуговування).

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.01.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.02.204 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 09.02.2024.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 12.02.2024 від Київської міської прокуратури надійшов відзив на касаційну скаргу (поштою та через «Електронний суд»), у якому прокурор вказує на помилковість доводів скаржника, та просить оскаржену постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так скаржник вказує на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах 06.03.2019 у справах №810/5680/15 та №814/2645/15, від 29.01.2020 у справі №822/2149/18, від 24.06.2020 у справі №320/5880/18, від 07.10.2020 у справі №640/183/19 (обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт побудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи).

В свою чергу суд апеляційної інстанції виснував, що спірна земельна ділянка відповідно до приписів ст. 212 Земельного кодексу України підлягає поверненню власнику з приведенням її у придатний для використання стан. Одночасно суд не прийняв до уваги посилання скаржників на положення ст. 376 Цивільного кодексу України, оскільки здійснення будівництва на спірній земельній ділянці відбулось не відповідачем-1.

Верховний Суд звертає увагу на правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, в якій зазначено таке.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Велика Палата Верховного Суду вчергове нагадує, що, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (див., зокрема, пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, пункт 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, пункт 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, пункт 55 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17).

У певних випадках спосіб захисту імперативно «прив`язаний» до певного складу правопорушення. У таких випадках можна стверджувати, що спосіб захисту визначений законом (встановлений законом), тобто термін «встановлений законом» означає не просто те, що він названий в законі (наприклад, є в переліку статті 16 ЦК України, статті 20 Господарського кодексу України), а те, що спосіб захисту за його змістом кореспондує конкретному правопорушенню. У цих випадках положення частини першої статті 5 ГПК України (аналогічне - у частині першій статті 5 ЦПК України) вимагає, щоб суд застосував саме такий спосіб захисту.

Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Частинами третьою - п`ятою статті 376 ЦК України, відповідно, встановлено таке:

Право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

Отже, знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво. Також потрібно враховувати положення частини третьої та п`ятої статті 376 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16 (пункт 8.5), від 03.04.2019 у справі № 921/158/18 (пункт 51), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 37-38), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц (пункт 42), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 54), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 34)).

Крім того, не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92-94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35)).

Отже, застосування положень частини третьої або п`ятої статті 376 ЦК України призводить до вирішення спору між особою - власником земельної ділянки та особою, що здійснила самочинне будівництво, і, зокрема, захищає права власника земельної ділянки.

Згідно з положеннями статті 328 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Тобто відповідно до приписів частин третьої та п`ятої статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

Колегія суддів у справі № 910/1512419 відзначає, що господарським процесуальним законом визначені процесуальні механізми забезпечення єдності судової практики, що полягають у використанні спеціальної процедури відступу від висновків щодо застосування норм права, викладених у раніше постановлених рішеннях Верховного Суду. Логіка побудови й мета існування цих процесуальних механізмів указує на те, що з метою застосування норм права в подібних правовідносинах за наявності протилежних правових висновків суду касаційної інстанції слід виходити з того, що висновки, які містяться в судових рішеннях судової палати Касаційного господарського суду, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду - над висновками палати чи колегії суддів цього суду, а висновки Великої Палати Верховного Суду - над висновками об`єднаної палати, судової палати й колегії суддів Касаційного господарського суду. Подібна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.09.2021 у справі № 908/2609/20, від 15.09.2021 у справі № 10/Б-5022/1383/2012, від 14.09.2021 у справі № 908/1671/16

Як встановлено судами у справі № 910/15124/19, позовними вимогами у цій справі є визнання протиправним та скасування рішення Реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 05.04.2016 року № 29099900 на земельну ділянку, обліковий код: 91:066:0010, що знаходиться за адресою вул. Межева, 2, м. Київ, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 894151280000 за ТОВ "Курсор-Авто" та зобов`язання ТОВ "Курсор-Авто" звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 0,1198 га на вул. Межева, 2 у Подільському районі міста Києва (код ділянки 91:066:0010) та повернення її Міськраді, привівши у придатний для використання стан. При цьому в обґрунтування позову позивач зазначив, що ТОВ "Курсор-Авто" здійснило самочинне будівництво об`єкту нерухомого майна на земельній ділянці на вул. Межовій, 2, яка належить на праві власності територіальній громаді м. Києва та на підставі неналежних документів здійснив реєстрацію самочинно збудованого нерухомого майна. Отже, оскільки земельна ділянка на вул. Межовій, 2 (код ділянки 91:066:0010) у Подільському районі м. Києва не була відведена у відповідності до вимог законодавства для будівництва об`єктів нерухомого майна, таке майно підлягає знесенню, а рішення про державну реєстрацію нерухомого майна - скасуванню.

Відтак, враховуючи правову позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, відповідно до якої належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно, та враховуючи, що позивач вказував на те, що ТОВ "Курсор-Авто" здійснило самочинне будівництво об`єкту нерухомого майна на земельній ділянці на вул. Межовій, 2, яка належить на праві власності територіальній громаді м. Києва та на підставі неналежних документів здійснив реєстрацію самочинно збудованого нерухомого майна, і таке майно підлягає знесенню, Верховний Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про неприйняття посилань скаржників на положення ст. 376 ЦК України.

В контексті спірних правовідносин, враховуючи зміст позовних вимог та їх обґрунтування, вбачається неможливість повернення власнику земельної ділянки з приведенням її у придатний для використання стан без знесення самочинно побудованого нерухомого майна.

Законодавець у ч. 1 ст. 16 ЦК України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в ч. 2 цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Так само кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, що прямо передбачено у ч. 2 ст. 15 ЦК України.

Як зазначено в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 №18-рп/2004, поняття "охоронюваний законом інтерес" що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Статтею ст. 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

При цьому необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 76 ГПК України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача; порушення (невизнання або оспорювання) означеного права/інтересу відповідачем; належність обраного способу судового захисту (з точки зору адекватності порушення і спроможності його усунути та поновити (захистити) право або інтерес та закріплення положеннями діючого законодавства).

Тобто вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Вказаного суд апеляційної інстанції не врахував, що призвело до передчасного висновку про задоволення позову.

В цьому контексті Верховний Суд вважає обґрунтованими доводи скаржника про те, що суд апеляційної інстанції дійшов взаємовиключних висновків про те, що встановивши факт будівництва будівлі СТО товариством AT «Курсор» (код 13677023), яке не ліквідоване на даний час та продовжує здійснювати підприємницьку діяльність, та не визнаючи факту правонаступництва ТОВ «Курсор-Авто» майнових та немайнових прав AT «Курсор», суд зобов`язав знести будівлю саме відповідача-1, який на думку суду не є правонаступником AT «Курсор» та не має відношення до будівлі СТО.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Рішення господарського суду, як акт правосуддя та кінцевий результат розгляду справи, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до положень ст. 236 ГПК України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Вказані порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції, однак оцінка викладених вище обставин та доводів є необхідною для правильного вирішення спору по суті.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також зважаючи на положення ч. 4 ст. 310 ГПК України колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

Крім цього колегія суддів звертає увагу, що суду апеляційної інстанції необхідно оцінити доводи відповідача-1 в контексті дослідження обставин правонаступництва ТОВ «Курсор-Авто» про те, що безпосередньо сама будівля СТО не могла бути внесена до статутного капіталу ТОВ «Курсор-Авто» на час його створення, адже ще не існувала як окреме індивідуально визначене майно, як окремий об`єкт цивільних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Враховуючи викладене, надання оцінки іншим доводам скаржника в даному випадку є передчасним, а тому Верховним Судом не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 304, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Курсор-Авто" задовольнити частково.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2023 у справі № 910/15124/19 скасувати.

Справу № 910/15124/19 направити на новий розгляд до Північного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.