Рішення

від 26.02.2024 по справі 420/2125/24

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/2125/24

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2024 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Завальнюка І.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із вказаним позовом, в якому просить суд визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.02.2017 по 24.12.2023 включно; зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.02.2017 по 24.12.2023 в сумі 441928,49 грн включно відповідно до постанови КМУ № 100 від 08.02.1995.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона з 20.10.2014 по 02.02.2017 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 . У період проходження військової служби нарахування індексація грошового забезпечення здійснювалося не в повному обсязі. 29.02.2020 позивачем було надіслано заяву до відповідача з проханням виплатити індексацію грошового забезпечення. У відповідь на заяву відповідачем зазначено, що в межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення не було. У зв`язку із цим позивач звернулася до суду, в результаті чого 06.08.2021 на виконання судового рішення їй було сплачено відповідачем індексацію грошового забезпечення, не погодившись із якою позивач знову звернулася до суду. 25.12.2023 на виконання судового рішенні від 15.02.2023 № 420/3122/22 позивачці виплачено індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 02.02.2017 із застосуванням базового місяця січень 2008 р. в сумі 34019,64 грн. Отже остаточний розрахунок здійснено несвоєчасно, а його затримка тривала в періоді з 03.02.2017 по 24.12.2023. Відтак, на підставі ст. ст. 116, 117 КЗпП України позивач вважає за необхідне зобов`язати військову частину виплатити позивачу його середній заробіток за час затримки по день фактичного розрахунку (2516 днів).

Ухвалою судді від 23.01.2024 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; ухвалено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

29.01.2024 до суду від Військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого відповідач позовні вимоги не визнав у повному обсязі, в задоволенні позову просив відмовити, зазначивши, що позивачем ніяким чином не оскаржувалося рішення про його звільнення, хоча, як він сам зазначає, йому не було здійснено усіх виплат. Відповідно, ніяких претензій до військової частини він не мав, із своїм звільненням був згодний. Відповідно до абзацу 3 пункту 242 «Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України» затверджене Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153/2008, для виключення військовослужбовця із списків до проведення з ним усіх розрахунків потрібна його згода. Така згода була Позивачем надана, факт звільнення та виключення із списків частини не оскаржувався. позивача звільнено з військової служби 02.02.2017 та виключено зі списків особового складу і всіх видів забезпечення. В той же час, із заявою про здійснення нарахування та виплати індексації грошового забезпечення яке отримувала під час проходження військової служби до військової частини НОМЕР_1 позивач звернувся лише 29.02.2020 і вже після отримання листа від 29.04.2020 №430/725 про відмову у нарахуванні індексації, позивач звернувся до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 про нарахування та виплату індексації грошового забезпечення. Отже, здійснений відповідачем розрахунок і виплачені позивачу при звільненні суми не були спірними на момент звільнення і протягом подальшого часу позивач не здійснював жодних дій, спрямованих на нарахування та виплату індексації грошового забезпечення. Таким чином, викладені обставини свідчать, що спір щодо невиплаченої індексації грошового забезпечення виник через три роки після звільнення позивача. Отже, оскільки при нарахуванні і виплаті позивачу належних при звільненні сум був відсутній спір щодо їх розміру, підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 КЗпП України відсутні. Крім того, в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності, який повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум (з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків), стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.

Розгляд справи здійснюється без проведення судового засідання та по суті розпочатий через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі відповідно до ч. 2 ст. 262 КАС України.

Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для його часткового задоволення, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 20.10.2014 по 02.02.2017 проходила військову службу у військовій частині НОМЕР_1 .

У період проходження військової служби нарахування грошового забезпечення відповідачем здійснювалося не в повному обсязі, а саме: у період з 01.12.2015 по 02.02.2017 не в повному розмірі нараховувалася та виплачувалася індексація грошового забезпечення. Індексація грошового забезпечення не виплачена станом і на день подання позову.

29.02.2020 року позивачем було надіслано заяву до відповідача з проханням виплатити індексацію грошового забезпечення.

У відповідь на заяву відповідачем зазначено, що в межах наявного фінансового ресурсу можливості виплати індексації грошового забезпечення не було.

Позивач звернувся до суду для вирішення спору. Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 19.03.2021 року у справі №420/7366/20 зобов`язано відповідача нарахувати та виплатити на користь позивача індексацію грошового забезпечення.

Відповідачем виплачено на користь позивача індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 02.02.2017 включно із застосуванням місяця за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) грудень 2015 року та січень 2016 року в сумі 759,90 грн.

Не погодившись із застосованим базовим місяцем, позивач звернулася за судовим захистом, в результаті чого рішенням ООАС від 15.02.2023 № 420/3122/22 зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2015 по 02.02.2017 року із застосуванням місяця для обчислення індексу споживчих цін для розрахунку індексації грошового забезпечення («базового місяця») січень 2008 року, з урахуванням раніше виплачених сум.

25.12.2023 військовою частиною НОМЕР_1 на виконання рішення ООАС від 15.02.2023 № 420/3122/22 виплачено позивачці індексацію грошового забезпечення за період з 01.12.2025 по 02.02.2017 із застосуванням базового місяця січень 2008 р. в сумі 34019,64 грн.

Після отримання зазначеної виплати позивач звернувся до суду із даним позовом з метою отримання компенсації від відповідача за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 03.02.2017 по 24.12.2023 (2516 днів).

Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв`язок у їх сукупності, суд вважає позовні вимоги підлягаючими частковому задоволенню у зв`язку з наступним.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей визначає Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», який також встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

За загальним правилом, норми спеціального законодавства є пріоритетними перед нормами загальними. Тобто, норми КЗпП України підлягають застосуванню у разі, коли нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, колегія суддів приходить до висновку про можливість застосування норм ст.ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладена в постановах Верховного Суду від 31 травня 2018 року по справі № 823/1023/16, від 30 січня 2019 року по справі № 807/3664/14, від 26 червня 2019 року по справі № 826/15235/16.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що була підтримана у постанові від 13.05.2020 у справі № 810/451/17, висловлено правову позицію, відповідно до якої статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

При цьому, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З вищевикладеного слідує, що передбачений частиною першою ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.

Визначаючись із розміром середнього заробітку, що належить сплатити позивачу за весь час затримки розрахунку при звільненні, суд виходить з наступного.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Згідно з пунктом 2 Порядку №100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

За правилами пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Отже, як вказано у пункті 8 Порядку №100 можливість проведення обрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходячи із кількості саме календарних, а не робочих днів, має бути прямо передбачена законодавством. Таким законодавством у даному випадку є Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 (який набрав чинності 20.07.2018) (далі - Порядок №260).

Тобто Порядок №260 є спеціальним у спірних правовідносинах в частині особливостей обчислення грошового забезпечення військовослужбовців.

Положеннями Порядку №260, серед іншого, визначено, що середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата.

З урахуванням викладеного, Порядком №100 врегульовані загальні засади алгоритму обчислення середньоденного заробітку та середньої заробітної плати (пункти 2,8), тоді як Порядком №260 встановлено особливості обчислення грошового забезпечення для військовослужбовців.

З огляду на матеріали справи, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 235,61 грн (7304 грн + 7304 грн / 62 (грудень 2016 р. та січень 2017).

Затримка розрахунку при звільненні становить 2516 календарних днів (період з 03.02.2017 по 24.12.2023).

Водночас, суд враховує, що пунктом 16 частини 1 розділу І Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01.07.2022 № 2352-IX (далі - Закон № 2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, текст статті 117 викладено в такій редакції:

«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».

Таким чином, починаючи з 19.07.2022 року у КЗпП України стаття 117 передбачає відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, зокрема, виплату працівнику його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, однак не більш як за шість місяців.

З урахуванням дати проведення остаточного розрахунку з позивачем (25.12.2023), суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню норма статті 117 КЗпП України в редакції Закону №2352-IX. А відтак, позивач має право на отримання середнього грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні починаючи з 03.02.2017, проте не більш як за шість місяців, що становить 181 календарні дні (03.02.2017 03.08.2017).

Із наведеного слідує, що середнє грошове забезпечення позивача за час затримки розрахунку при звільненні в межах визначеного статтею 117 КЗпП України шестимісячного терміну становить 42645,41 грн. (235,61 грн х 181 календарні дні).

Істотність частки компенсації простроченої заборгованості в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає: (34019,64 грн (розмір несвоєчасно виплачених сум) / 42645,41 грн (середній заробіток за час затримки розрахунку)) х 100 = 79,77 %.

Відтак, сума, яка підлягає відшкодуванню, з урахуванням істотності частки 79,77 %, становить 34018,24 грн (42645,41 грн х 79,77%), що узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеної у постанові від 30.10.2019 по справі № 806/2473/18 (критерії та алгоритм зменшення розміру відшкодування).

В адміністративному судочинстві принцип верховенства права зобов`язує суд надавати законам та іншим нормативно-правовим актам тлумачення у спосіб, який забезпечує пріоритет прав людини при вирішенні справи. Тлумачення законів та нормативно-правових актів не може спричиняти несправедливих обмежень прав людини.

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Суд зазначає, що доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Проаналізувавши обставини справи, з урахуванням нормативного регулювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Судові витрати розподілити відповідно до ст. 139 КАС України.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі зменшення розміру позовних вимог або внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

З огляду на те, що позивачка звільнена від сплати судового збору за подання даного адміністративного позову, то сплачена останньою сума судового збору в розмірі 1211,20 грн підлягає поверненню з Державного бюджету.

Керуючись ст.ст. 139, 242-246, 262 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 03.02.2017 по 03.08.2017 включно.

Зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час затримки виплати всіх сум, що належали в день звільнення, за період з 03.02.2017 по 03.08.2017 в розмірі 34018,24 грн (тридцять чотири тисячі вісімнадцять грн 24 коп.).

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Повернути з Державного бюджету України через Управління Державної казначейської служби України у м. Одесі на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1211,20 грн (одну тисячу двісті одинадцять грн. 20 коп.).

Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 255 КАС України.

Рішення може бути оскаржене до П`ятого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Суддя І.В. Завальнюк