Постанова

від 14.02.2024 по справі 755/10225/22

НЕ ВКАЗАНО

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 755/10225/22 Головуючий у суді І інстанції Гаврилова О.В.

Провадження № 22-ц/824/1454/2024 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14 лютого 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Голуб С.А.,

суддів: Слюсар Т.А., Таргоній Д.О.,

за участю секретаря судового засідання - Гаврилко Д.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Комунальне підприємство «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району міста Києва», про визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання надання кімнати,

в с т а н о в и в:

У жовтні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним вище позовом, посилаючись на те, що вона зі своєю родиною добросовісно, відкрито та безперервно володіли, утримували та користувалися на законних підставах більше тридцяти п`яти років квартирою АДРЕСА_1 , зокрема й кімнатою 12,5 кв. м в цій квартирі.

Зазначала, що 02 червня 1982 року її чоловік ОСОБА_4 отримав ордер на квартиру АДРЕСА_1 на всю сім`ю у складі: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 . Сім`я вселилась в квартиру і проживала в ній.

14 вересня 1984 року вона та ОСОБА_4 розірвали шлюб, що призвело до того, що ОСОБА_4 вирішив свою кімнату площею 12,5 кв. м обміняти на кімнату в іншому будинку, яка належала його племіннику та двоюрідному брату ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , шляхом здійснення родинного обміну відповідно до рішення Виконавчого комітету Київської місцевої ради народних депутатів.

Позивачка вказувала, що після родинного обміну її сім`я разом із сином ОСОБА_2 та його двоюрідним братом - ОСОБА_5 стали проживати спільно і вести спільний побут, використовувати всю квартиру, як члени сім`ї згідно статті 81 ЖК України, оскільки дві сім`ї в одній квартирі проживати не можуть.

У 1997 році ОСОБА_2 приватизував 60 % площі квартири, а ІНФОРМАЦІЯ_1 помер наймач спірної кімнати площею 12,5 кв. м - ОСОБА_5 .

Посилалась на те, що оскільки ОСОБА_5 зайняв кімнату 12,5 кв. м внаслідок родинного обміну, то відповідно до норм чинного законодавства після обміну вона та ОСОБА_5 залишились однією родиною, відтак як член сім`ї наймача відповідно до статті 64 ЖК України вона користується правами та обов`язками наймача кімнати.

Вважає, що у інших осіб немає законних підстав укладати договір найму та вселятись у спірну кімнату. Вона та її родина під час спільного проживання з двоюрідним братом ОСОБА_2 - ОСОБА_5 , як членом сім`ї, несла усі обов`язки та права на рівні з ОСОБА_5 щодо користування усією квартирою, а смерть останнього не припинила їх права та обов`язки і вони продовжили добросовісно володіти та користуватися квартирою, в тому числі й кімнатою 12,5 кв. м.

При цьому комунальне підприємство виставляло рахунки, вимагаючи сплату за комунальні послуги, які сплачувались, тому позивачка вважає, що відповідне підприємство визнавало їх добросовісними володільцями (наймачами). Крім того, інші особи на квартиру не претендували, інший ордер не видавався.

З огляду на викладене ОСОБА_1 просила суд визнати її наймачем за раніше укладеним договором найму житлового приміщення - кімнати площею 12,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , замість попереднього наймача ОСОБА_5 та зобов`язати Дніпровську районну в м. Києві державну адміністрацію надати їй зазначену кімнату.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 13 жовтня 2023 рокуу задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивачка звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить його скасувати з мотивів невідповідності висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального й неправильного застосування норм матеріального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги вказує, що помилковим є висновок суду першої інстанції про те, що позов пред`явлений до неналежного відповідача, оскільки належним відповідачем має бути Київська міська рада.

Спростовує ці висновки тим, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07 грудня 2021 року у справі № 755/20820/19 їй було відмовлено в позові до Київської міської ради про визнання наймачем у тому числі і з підстав, що Київська міська рада є неналежним відповідачем. Це судове рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року.

Отже, на думку позивачки, висновки судів у справі № 755/20820/19 є преюдиційними відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України, тому в суду першої інстанції не було обґрунтованих підстав відмовляти у задоволенні позову у зв`язку з тим, що Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація не має відповідати за пред`явленим позовом.

Також вважає, що висновок суд першої інстанції щодо не доведення нею обставин її проживання із ОСОБА_5 однією сім`єю суперечить матеріалам справи та нормам ЖК України.

Відзиви на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції від учасників справи не надійшли. В силу вимог частини третьої статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Учасники справи в судове засідання суду апеляційної інстанції не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки до апеляційного суду не повідомили, тому колегія суддів дійшла висновку, що їх неявка відповідно до вимог частини другої статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід частково задовольнити з таких підстав.

Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону ухвалене у справі судове рішення в повній мірі не відповідає.

Встановлюючи обставини, що мають значення для справи, суд першої інстанції керувався частиною четвертої статті 82 ЦПК України та виходив з того, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 17 листопада 2010 року було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації, треті особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Комунальне підприємство по утриманню житлового господарства Дніпровського району м. Києва, про зобов`язання надати звільнену ізольовану кімнату у комунальній квартирі та укласти договір найму на вказане житлове приміщення (т. 1, а.с. 202-204).

Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 16 березня 2011 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 листопада 2010 року залишено без змін (т. 1, а.с. 205).

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 17 листопада 2010 року встановлено наступне:

«Спірним приміщенням є ізольоване жиле приміщення - кімната площею 12,5 кв. м у двокімнатній комунальній квартирі АДРЕСА_1 , яке звільнилось після смерті ОСОБА_5 , що в ній проживав та був зареєстрований до 09.03.2006 року.

Згідно довідки, виданої ЖРЕО-411 КП УЖГ Дніпровського району м. Києва, квартира АДРЕСА_1 має статус комунальної квартири (два особових рахунки). По одному особовому рахунку був зареєстрований ОСОБА_5 , який займав кімнату комунальної власності площею - 12,5 кв. м. на підставі ордеру на жиле приміщення № 11599, виданого 05.12.1990 року. По іншому особовому рахунку кімната площею 17,0 кв. м. належить на праві приватної власності ОСОБА_2 .

Позивач разом зі своїм сином - ОСОБА_2 , 1979 р.н., невісткою - ОСОБА_3 1980 р.н., та онукою ОСОБА_6 , 2007 р.н., зареєстровані у кімнаті площею 17,0 кв.м, що знаходиться у комунальній квартирі АДРЕСА_1 . 60/100 відсотків квартири АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності на житло від 07.03.1997 року. Кімната у вказаній квартирі приватизована згідно з Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Крім того, між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 01.12.2009 року було укладено договір найму житлового приміщення, на підставі п. 1.1 якого наймодавець ОСОБА_2 передав наймачу в тимчасове платне користування 1/2 приміщення, яке належить наймодавцю на праві приватної власності, а саме: приміщення - це 60 % двокімнатної квартири: кімната жилою площею 17 м.кв, загальна площа 28,39 м.кв., та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

Позивач ОСОБА_1 перебувала на квартирному обліку з 26 квітня 2004 року у складі сім`ї з однієї особи по категорії обліку як ветеран виробництва (облікова справа № 32688), що підтверджується довідкою № 736 від 31 травня 2010 р. виданою відділом обліку та розподілу житлової площі Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації.

На підставі розпорядження Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації № 922 від 15.07.2005 року ОСОБА_1 як ветеран праці була включена до пільгової категорії обліку.

Розпорядженням Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації № 113 від 17.12.2008 року «Про розгляд заяв громадян та організацій Дніпровського району з питань квартирного обліку» ОСОБА_1 була знята з квартирного обліку, як забезпечена жилою площею згідно норми.

Постановою окружного адміністративного суду м. Києва від 03.03.2010 року в справі за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської районної у м. Києві адміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження № 1113 від 17.12.2008 р. було задоволено. Вказаною постановою було скасовано розпорядження Дніпровської районної у м. Києві державної адміністрації № 1113 від 17.12.2008 року «Про розгляд заяв громадян та організацій Дніпровського району з питань квартирного обліку» в частині зняття з квартирного обліку ОСОБА_1 , 1950 р.н.

Даною постановою було встановлено факт порушення з боку відповідача вимог законодавства, який не повідомив позивача про розгляд питання перебування її на квартирному обліку, за результатами якого винесено оскаржуване розпорядження.

Вказана постанова станом на 21.04.2010 року набрала законної сили.

Як убачається з долученого представником відповідача витягу з розпорядження 29.10.2010 року №587, під час розгляду даної цивільної справи ОСОБА_1 сім`єю з однієї особи була знята з квартирного обліку у зв`язку із штучним погіршенням житлових умов шляхом відчуження придатного для проживання житлового приміщення за адресою: АДРЕСА_3 . (Заявник мав до 06.12.2006 року у приватній власності однокімнатну квартиру житловою площею 11,08 кв. м).

З наданої позивачем відповіді заступника голови Дніпровської у м. Києві РДА вбачається, що у лютому 2010 року позивач звернулась до відповідача з заявою по житловому питанню та її повідомлено, що, оскільки вона мешкає в кімнаті, яка належить на праві приватної власності її сину ОСОБА_2 , який є власником жилого приміщення, а не наймачем, тому вирішити її питання про приєднання до приватної власності кімнати жилою площею 12,50 кв.м в цій же комунальній квартирі немає правових підстав.

Таким чином судом встановлено, що позивач знята з квартирного обліку, як особа, яка штучно погіршила житлові умови, оскільки мала у приватній власності однокімнатну квартиру АДРЕСА_4 .

Надання позивачем у судовому засіданні оплачених нею квитанцій про сплату житлово-комунальних послуг по спірній житловій кімнаті у період з серпня 2009 року по 2010 рік, свідчить про факт проживання позивача та користування спірною житловою кімнатою без будь-яких яких на те правових підстав.

Факт самовільного зайняття ОСОБА_7 спірної житлової кімнати підтверджується також і довідкою ЖРЕО-411 КП УЖГ Дніпровського району м. Києва № 702 від 07.10.2010 року.

Суд критично відноситься до тверджень позивача та її представника про те, що позивач у правових відносинах з відповідачем має статус наймача жилого приміщення, оскільки між нею, як наймачем, та її сином ОСОБА_2 , як наймодавцем, укладений договір найму житлового приміщення від 01.12.2009 року, а тому до неї повинні застосовуватись положення не житлового, а цивільного законодавства.»

Крім того, судом першої інстанції в даній справі встановлено, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 07 травня 2019 року (справа № 755/5828/17) відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх дітей ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , до Київської міської ради за участю третіх осіб Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, Служби у справах дітей Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання права власності на кімнату за набувальною давністю (т. 1, а.с. 198-201).

Постановою Київського апеляційного суду від 25 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 07 травня 2019 року залишено без змін (т. 1, а.с. 194-197.)

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07 травня 2019 року встановлено наступне:

«Згідно ордеру на житлове приміщення від 05 грудня 1990 року ОСОБА_5 має право на заняття в порядку обміну жилого приміщення жилою площею 12,5 кв.м, яка складає з однієї кімнаті в комунальній квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . 09 березня 2006 року ОСОБА_5 знятий з реєстрації у зв`язку зі смертю.

Згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого органом по оформленню права власності на об`єкти нерухомого майна і житла 60/100 квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 належить позивачу ОСОБА_2 .

Згідно довідки комунального концерну «Центр комунального сервісу» за адресою: АДРЕСА_2 проживають та зареєстровані: ОСОБА_2 - власник особового рахунку, дружина ОСОБА_3 , малолітні діти ОСОБА_6 та ОСОБА_6 , мати ОСОБА_1 .

Згідно матеріалів квартирної справи позивач ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку для отримання житла за місцем реєстрації у Дніпровському районі м. Києва з 22 листопада 2012 року у пільговій черзі за категорією «Ветерани виробництва».

Судом встановлено, що квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 перебуває в комунальній власності. На підставі ордеру на житлове приміщення від 05 грудня 1990 року кімната площею 12,5 кв.м належала ОСОБА_5 в порядку обміну жилого приміщення.

Після смерті ОСОБА_5 позивачі вселилися у спірну кімнату без належних правових підстав. Зазначена кімната в приватну власність не передавалась, перебуває у володінні власника - територіальної громади м. Києва.».

Також суд першої інстанції встановив, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07 грудня 2021 року (справа № 755/20820/19) відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Київської міської ради, треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація, КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва», про визнання наймачем (т. 1, а.с. 188-193).

Постановою Київського апеляційного суду від 27 вересня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 07 грудня 2021 року залишено без змін (т. 1, а.с. 182-187.)

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 07 грудня 2021 року (справа № 755/20820/19) встановлено наступне:

«…2 червня 1982 р. видано ордер на ОСОБА_4 на право зайняття 2-х кімнатної квартири АДРЕСА_1 та членам його родини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Згідно ордеру на житлове приміщення від 05 грудня 1990 року ОСОБА_5 мав право на заняття в порядку обміну жилого приміщення жилою площею 12,5 кв. м, яка складає з однієї кімнаті в комунальній квартирі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер та в послідуючому був знятий з реєстрації у зв`язку зі смертю.

Згідно свідоцтва про право власності на житло, виданого органом по оформленню права власності на об`єкти нерухомого майна і житла 60/100 квартири, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 належить позивачу ОСОБА_2 .

Згідно довідки комунального концерну «Центр комунального сервісу» за адресою: АДРЕСА_2 проживають та зареєстровані: ОСОБА_2 - власник особового рахунку, дружина ОСОБА_3 , малолітні діти ОСОБА_6 та ОСОБА_6 , мати ОСОБА_1 .

Згідно матеріалів квартирної справи позивач ОСОБА_1 перебуває на квартирному обліку для отримання житла за місцем реєстрації у Дніпровському районі м. Києва з 22 листопада 2012 року у пільговій черзі за категорією «Ветерани виробництва».

6 січня 1979 р. позивач ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_4

14 вересня 1984 р. даний шлюб було розірвано, відповідно до свідоцтва про розірвання шлюбу.

До суду не надано належних та допустимих доказів того, що позивач ОСОБА_1 була членом сім`ї наймача ОСОБА_5 ».

Дослідивши надані позивачкою та третіми особами докази, а також з врахуванням встановлених наведеними рішеннями судів обставин, суд першої інстанції встановив, що позивач ОСОБА_1 , її чоловік ОСОБА_4 та син ОСОБА_2 вселились у квартиру АДРЕСА_1 , що складається з двох житлових кімнат 17,0 кв. м. та 12,5 кв. м, на підставі ордеру № 3164 серія Б від 02 червня 1982 року. Після розірвання шлюбу ОСОБА_4 виселився з квартири та на підставі обмінного ордеру № 11599 від 05 грудня 1990 року в кімнату площею 12,5 кв. м. вказаної квартири комунального заселення вселився ОСОБА_5 . ОСОБА_1 була прописана за адресою квартири із 03 серпня 1982 року по 24 листопада 1994 року. Згідно пояснень третьої особи ОСОБА_2 , позивач отримала в користування однокімнатну квартиру, яку в подальшому приватизувала, де була зареєстрована до 1997 року. Після набуття ОСОБА_2 у власність в березні 1997 року 60/100 частин вищевказаної квартири (які складаються крім відповідної частини місць загального користування, з кімнати 17,0 кв. м), ОСОБА_1 19 червня 1997 року за згодою власника 60/100 частин квартири ОСОБА_2 була зареєстрована в спірній квартирі, що підтверджено третьою особою в судовому засіданні. Після цього позивачем було здійснено відчуження приватизованої нею квартири.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи немає жодного доказу на підтвердження наведених у позові доводів про те, що позивачка із сином ОСОБА_2 та ОСОБА_5 проживали однією сім`єю. Навпаки, наводячи доводи щодо спільного проживання з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 в судовому засіданні пояснив, що між позивачем та ОСОБА_5 існувала домовленість з приводу оплати комунальних послуг, за якою за всі послуги крім електропостачання сплачувала позивачка, що спростовує ведення спільного господарства. Позивачкою навіть не наводились доводи щодо спільного харчування з ОСОБА_5 , а ОСОБА_2 в судовому засіданні лише зазначив, що вони спільно використовували плиту та іншу побутову техніку.

При цьому в матеріалах справи відсутні докази купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які притаманні сімейним відносинам. Те, що рахунки на оплату комунальних послуг та вимоги про їх сплату адресувались позивачці та прізвище й ініціали останньої в певні періоди часу відображені в квитанціях на оплату житлово-комунальних послуг не свідчить про те, що за умови відсутності розподілу особових рахунків оплата проводилась за спільні кошти.

Той факт, що ОСОБА_5 вселився в кімнату площею 12,5 кв. м на підставі обмінного ордеру, сам по собі не свідчить про те, що позивачка та вказана особа були членами однієї сім`ї, особливо з урахуванням того, що між ними немає кровної спорідненості. З обмінного ордера вбачається, що ОСОБА_5 був вселений у спірну кімнату, яка розташована в комунальній квартирі. При цьому відомості про його вселення як члена сім`ї відсутні, а проведення обміну всупереч вимогам статті 81 ЖК УРСР не свідчить по належність позивачки та ОСОБА_5 до членів однієї сім`ї. Факт видачі обмінного ордеру не є належним, допустимим та достатнім доказом такої обставини.

В матеріалах справи також відсутні докази того, що за життя ОСОБА_5 позивачка користувалась разом з останнім кімнатою 12,5 кв. м, розташованою в комунальній квартирі, а самовільне зайняття вказаної кімнати ОСОБА_1 після смерті ОСОБА_5 не може бути підставою для визнання позивачки наймачем за раніше укладеним договором найму житлового приміщення - кімнати площею 12,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , замість попереднього наймача ОСОБА_5 та зобов`язання Дніпровську районну в м. Києві державну адміністрацію надати їй вказану кімнату.

Суд першої інстанції також виходив з того, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 17 листопада 2010 року було встановлено, що між позивачем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 01 грудня 2009 року було укладено договір найму житлового приміщення, на підставі пункту 1.1 якого наймодавець ОСОБА_2 передав наймачу в тимчасове платне користування 1/2 приміщення, яке належить наймодавцю на праві приватної власності, а саме: приміщення - це 60 % двокімнатної квартири: кімната жилою площею 17 кв. м, загальною площею 28,39 кв. м, та знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . За наведених обставин суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову суд вказав, що визначена позивачем як відповідач Дніпровська районна в м. Києві державна адміністрація лише здійснює управління житловим фондом комунальної власності як об`єктом належного територіальній громаді нерухомого майна і не є належним відповідачем у цій справі, адже відповідачем має бути територіальна громада, у власності якої перебуває майно, тобто територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради. Оскільки позов пред`явлений до неналежного складу відповідачів і відсутні визначені процесуальним законом повноваження суду для залучення Київської міської ради співвідповідачем, це є додатковою підставою для відмови в задоволенні позову.

Проте колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції виходячи з такого.

За правилом частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на судовий захист свого цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.

У разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача.

Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та немає визначених процесуальним законом підстав для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.

Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18); від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18); від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (провадження № 14-392цс18); від 12 грудня 2018 року у справі № 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18); від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 05 травня 2019 року у справі № 554/10058/17 (провадження № 14-20цс19).

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20) вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Згідно з частиною першою статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування є юридичними особами

і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Частиною п`ятою цієї статті визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, у тому числі на житловий фонд. Районні та обласні ради здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад від імені територіальних громад сіл, селищ, міст.

Відповідно до частини першої статті 11 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції України, цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста.

Рішеннями Київської міської державної адміністрації від 15 грудня 2011 року № 844/7080 «Про впорядкування прийняття майна до комунальної власності територіальної громади міста Києва, передачі його у володіння та користування, передачі до сфери управління районних в місті Києві державних адміністрацій, закріплення майна на праві господарського відання або оперативного управління» та від 28 жовтня 2010 року № 183/4995 «Про окремі питання організації управління районами в м. Києві», надано згоду на прийняття до комунальної власності територіальної громади міста Києва і передачу до сфери управління відповідних районних в місті Києві державних адміністрацій або у володіння та користування суб`єктам господарювання, або закріплення на праві господарського відання чи оперативного управління за юридичними особами комунальної форми власності територіальної громади міста Києва об`єктів житлового фонду, у тому числі: гуртожитків, одноквартирних будинків, квартир у багатоквартирних будинках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, житлових приміщень у гуртожитках (житлових кімнат, житлових блоків (секцій)) тощо разом з вбудованими та прибудованими нежитловими приміщеннями, службового житла, майна житлово-експлуатаційних організацій та комунальних підприємств, які обслуговували цей фонд, тощо.

Майно, що приймається з державної власності у комунальну власність територіальної громади міста Києва, Київська міська рада зобов`язується використовувати за цільовим призначенням і не відчужувати в приватну власність.

Згідно з цими ж рішеннями у разі державної реєстрації права комунальної власності територіальної громади міста Києва документ (лист-довідку), що підтверджує факт перебування об`єкта нерухомого майна у комунальній власності, видає Департамент комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації, яка є виконавчим органом Київської міської ради.

Тобто районні в місті Києві державні адміністрації з питань управління майном, яке є власністю територіальної громади міста Києва, підпорядковуються Київській міській раді.

Судом було встановлено, що спірна кімната площею 12,5 кв. м, знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , наймачем якої позивачка просила її визнати, перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва та віднесена до сфери управління Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації.

Отже, визначена позивачкою як відповідач Дніпровська районна у м. Києві державна адміністрація лише здійснює управління цією кімнатою як об`єктом належного територіальній громаді нерухомого майна і не є належним відповідачем у цій справі; відповідачем має бути територіальна громада, у власності якої перебуває майно, тобто територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.

Аналогічна позиція з приводу подібних правовідносин викладена Верховним Судом в постанові від 20 липня 2022 року у справі № 755/15066/19 (провадження № 61-21235св21).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Європейський суд з прав людининеодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява № 17862/91, § 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява № 20372/11, § 65). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (рішення від 22 листопада 1995 року у справі «S. W. проти Сполученого Королівства», заява № 20166/92, § 36).

У відповідності до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач залучається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

У пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі № 304/284/18 (провадження № 14-517цс19) зазначено, що належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача (близькі за змістом висновки сформульовані у пункті 7.17 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17).

За наведених обставин і сталої судової практики Верховного Суду можна дійти висновку, що вирішуючи питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, суд повинен враховувати характер спірних правовідносин, визначену ним норму матеріального права, яка підлягає застосуванню до правовідносин, та матеріально-правовий інтерес у вирішенні справи.

У разі пред`явлення позову не до всіх відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів відповідачів. Суд зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені у ньому. За клопотанням позивача у разі неможливості розгляду справи без участі співвідповідача чи співвідповідачів у зв`язку з характером спірних правовідносин суд залучає його чи їх до участі у справі, що визначено статтею 51 ЦПК України.

Неналежна сторона у цивільному процесі - це особа, стосовно якої суд встановив, що вона не є ймовірним суб`єктом тих прав, свобод, законних інтересів чи юридичних обов`язків, щодо яких суд повинен ухвалити рішення, і у зв`язку з цим проведено її заміну або ухвалено рішення про відмову в позові.

Належними сторонами у справі є особи, між якими виник спір, який є предметом розгляду та вирішення судом, і які є суб`єктами спірних матеріальних правовідносин.

У справі, яка переглядається, встановлено, що спірна кімната перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва, тому Київська міська рада повинна також відповідати за пред`явленими позивачкою вимогами про визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання надання кімнати.

Зважаючи на викладене, оскільки ОСОБА_1 до участі у цій справі не залучена в якості співвідповідача територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради, у власності якої перебуває спірне комунальне майно, а цей позов пред`явлений лише до Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання надання кімнати саме через їх пред`явлення до неналежного складу відповідачів.

Водночас суд першої інстанції не врахував, що лише за наявності належного складу відповідачів у цій справі він був у змозі вирішувати питання про обґрунтованість позовних вимог та вирішити питання про їх задоволення чи відмову у задоволенні по суті спору, без залучення належного відповідача позовні вимоги вирішені бути не можуть.

Тобто, пред`явлення позову до неналежного складу відповідачів є самостійною (а не додатковою) підставою для відмови в позові, вирішення позову з неналежним складом відповідачів не може мати наслідки встановлення судом обставин справи та викладення у рішенні відповідних висновків щодо відмови в позові з інших підстав, в тому числі за недоведеності позовних вимог.

Пред?явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18).

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного по суті висновку про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації про визнання наймачем житлового приміщення та зобов`язання надання кімнати, однак помилився щодо мотивів такого висновку, адже відмовив в позові у тому числі через недоведеність цих вимог, тоді як зазначені вимоги пред`явлені до неналежного складу відповідачів, у зв`язку з чим оскаржуване судове рішення підлягає зміні в мотивувальній частині.

Згідно із пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За таких обставин рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з мотивів, наведених в цьому рішенні, ухвалене з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та з порушенням норм процесуального права, а відтак не може бути залишене в силі та відповідно до вимог статті 376 ЦПК України підлягає зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Оскільки позивачка була звільнена від сплати судового збору під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження у справі на підставі пункту 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір», судові витрати у вигляді судового збору за перегляд справи в суді апеляційної інстанції згідно із статтями 141, 382 ЦПК України слід віднести в рахунок держави.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 376, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 13 жовтня 2023 рокузалишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня її проголошення до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 23 лютого 2024 року.

Головуючий С.А. Голуб

Судді: Т.А. Слюсар

Д.О. Таргоній