Рішення
від 16.01.2024 по справі 910/14477/23
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.01.2024Справа № 910/14477/23

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a>;

до Російської Федерації;

про стягнення 2 136 673 598,16 грн.

Суддя Мандриченко О.В.

Секретар судового засідання Рябий І.П.

Представники:

Від позивача: Вєдєрнікова О.С., адвокат, ордер серії АА № 1328814 від 17.07.2023;

Від відповідача: не з`явилися.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом, в якому просить стягнути з Російської Федерації суму завданих збройною агресією збитків в загальному розмірі 2 136 673 598,16 грн, з яких:

- сума збитків у вигляді упущеної вигоди: за період з 24.02.2022 по 01.09.2022 в розмірі 113 018 000,00 грн, що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ - 3 090 574 доларів США 97 центів або 3 090 422 євро 86 євроцентів; за період з 01.09.2022 по 01.09.2027 в розмірі 1 156 686 000,00 грн, що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ на дату оцінки 31 630 579 доларів США 24 цента або 31 629 022 євро 38 євроцентів;

- сума збитків від позбавлення можливості ТОВ "Луганськгаз Збут" отримання (в повному обсязі або частково) дебіторської заборгованості внаслідок збройної агресії Російської Федерації станом на дату оцінки 01.03.2022 в розмірі 866 846 462,16 грн, що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ на дату оцінки - 29 630 812 доларів США 69 центів або 26 132 896 євро 27 євроцентів (всі суми з ПДВ).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.09.2023 відкрито провадження у справі № 910/14477/23 та вирішено справу розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 17.10.2023.

18.10.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> до господарського суду надійшла заява про збільшення позовних вимог, в якій позивач просить стягнути з Російської Федерації збитки в загальному розмірі 3 161 365 073,57 грн, з яких:

- сума збитків у вигляді упущеної вигоди загалом 2 294 395 475,41 грн, з яких за період з 24.02.2022 по 18.09.2023 у розмірі 459 286 440,03 грн, що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ - 12 559 585 доларів США 00 центів або 11 788 605 Євро 81 євроцентів та за період з 19.09.2023 по 18.09.2028 року в розмірі 1 835 109 035,38 грн., що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ на дату оцінки - 50 182 644 доларів США 00 цента або 47 102 146 Євро 17 євроцентів;

- сума збитків від позбавлення можливості ТОВ "Луганськгаз Збут" отримання (в повному обсязі або частково) дебіторської заборгованості внаслідок збройної агресії російської федерації станом на дату оцінки 01 березня 2022 року в розмірі 866 846 462,16 грн, що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ на дату оцінки - 29 630 812 доларів США 69 центів або 26 132 896 Євро 27 євроцентів (всі суми з ПДВ)

- сума збитків у вигляді втрачених активів внаслідок збройної агресії російської федерації в розмірі 123 136,00 грн (без ПДВ), що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ на дату оцінки - 3 367 доларів США 43 центи або 3 367 Євро 04 євроценти.

У підготовчому засіданні 14.11.2023 судом розглядалася заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> про збільшення позовних вимог.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Враховуючи вищезазначене, суд, не виходячи до нарадчої кімнати, прийняв заяву про зменшення позовних вимог та постановив продовжувати розгляд справи з її урахуванням.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.11.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу № 910/14477/23 до судового розгляду по суті на 12.12.2023.

У судовому засіданні 12.12.2023 судом було оголошено перерву до 16.01.2024.

Під час розгляду спору по суті у судовому засіданні 16.01.2024 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив позов задовольнити.

У судове засідання 16.01.2024 представник відповідача не з`явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується розміщеними на сайті Господарського суду міста Києва оголошення-повідомлення.

При цьому, судом враховано, що до повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території Російської Федерації регулювався Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - постанову Верховної Ради України "Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності" від 19.12.1992 шляхом направлення доручення компетентному суду або іншому органу Російської Федерації.

У зв`язку з Указом Президента України № 64/2022 від 24.02.2022 "Про введення воєнного стану в Україні", за зверненням Мін`юсту, Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

Згідно з листом Міністерства юстиції України № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Крім того, у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану Акціонерне товариство "Укрпошта" з 24.02.2022 припинила обмін міжнародними поштовими відправленнями та поштовими переказами з Російською Федерацією.

Міністерство юстиції України листом № 91935/114287-22-22/12.1.1 від 06.10.2022 щодо вручення судових документів резидентам Російської Федерації в порядку ст. 8 Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах 1965 року повідомило, що за інформацією МЗС України (лист № 71/14-500-77469 від 03.10.2022) 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території РФ та діяльність її дипломатичних установ на території України зупинено. Комунікація МЗС з органами влади РФ за посередництва третіх держав також не здійснюється.

З огляду на викладене, належним повідомленням відповідача про дату, час та місце розгляду справи є розміщення на сайті Господарського суду міста Києва відповідного оголошення-повідомлення. Таким чином, суд приходить до висновку, відповідач про час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

Крім того суд зазначає, що позивачем до матеріалів справи надано докази направлення копій перекладів на російську мову позовної заяви, ухвали суду про відкриття провадження у справі, заяви про збільшення розміру позовних вимог, ухвали суду від 17.10.2023, ухвали суду від 12.12.2023 з нотаріальним засвідченням вірності такого перекладу на офіційну електронну пошту (адресу) Міністерства юстиції Російської Федерації pr.minjust.gov.ru.

Також позивачем надано до суду докази направлення вищевказаних документів на адреси Посольств Російської Федерації в Словацькій Республіці, в Королівстві Бельгія, в Швейцарській Конфедерації та Федеративній Республіці Німеччина.

Станом на дату винесення рішення суду в матеріалах справи міститься лист Акціонерного товариства "ДХЛ Інтернешенл Україна" № 653 від 08.11.2023, в якому повідомляється, що Посольство Російської Федерації в Словацькій Республіці відмовилося від отримання вказаних вище документів, які направлялися позивачем.

Згідно з частинами 1, 3 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті. Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

У даному випаду судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України, ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час і місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Будь-яка особа, яка не є учасником справи, має право на доступ до судових рішень у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень", усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з частинами 1, 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень", для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Враховуючи наведене, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з процесуальними документами у справі № 910/14477/23 в Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

Судом, враховано, що в силу вимог пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням пункту 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Відповідно до листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25 січня 2006, у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.

Приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений ухвалою суду про відкриття провадження, не подав до суду відзив на позов, а відтак, не скористався наданими йому процесуальними правами, за висновками суду, у матеріалах справи достатньо документів, які мають значення для правильного вирішення спору, внаслідок чого справа може бути розглянута за наявними у ній документами відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

З огляду на наведене та з урахуванням того, що неявка представників відповідача не перешкоджає всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

16.01.2024 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> (далі також - позивач, ТОВ "Луганськгаз Збут", Товариство) зареєстроване як підприємство, що здійснює види діяльності, зокрема, відповідно до КВЕД 35.23 - торгівля газом через місцеві (локальні) трубопроводи, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

З 16.06.2017 позивач здійснює свою господарську діяльність з постачання природного газу на підставі ліцензії на постачання природного газу, яка діє безстроково відповідно до постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) від 15.06.2017 № 773.

Територією здійснення ліцензійної діяльності позивача є територія України, при цьому фактична його господарська діяльність, відповідно до укладених договорів, була зосереджена виключно на території Луганської області.

Позивач, зазначає, що своїми діями збройні сили Російської Федерації та підконтрольні їй збройні формування завдали йому збитків на загальну суму 3 161 365 073,57 грн.

Позивач вказує, що за умови окупації (блокування, оточення) армією держави-агресора всієї території Луганської області, він, як суб`єкт господарювання був позбавлений можливості здійснювати легітимну ліцензійну діяльність на цій територій з початку активних бойових дій та під час окупації, яка триває і досі.

Також позивач вказує, що військова агресія Російської Федерації проти України, зокрема на території Луганської області, безпосередньо для ТОВ "Луганськгаз Збут" мало такі наслідки:

- неможливість здійснення ліцензованої господарської діяльності на території Луганської області внаслідок активних бойових дій та окупації з боку РФ і, як наслідок, втрата можливості отримувати доходи від такої ліцензованої діяльності (упущена вигода Товариства);

- втрата та руйнація матеріально-технічної бази (основних засобів) ТОВ "Луганськгаз Збут";

- необхідність евакуації керівництва та персоналу Товариства через постійну загрозу їх життю внаслідок триваючих бойових дій.

Позивач вказує, що неможливість ТОВ "Луганськгаз Збут" з 24.02.2022 провадження господарської діяльності з постачання природного газу споживачам Луганської області обумовлено виключно збройною агресією РФ, направленою на порушення суверенності України, загарбницькими діями щодо територій України, зокрема й Луганської області. Постійні обстріли, активні бойові дії на території Луганської області у період лютий-червень 2022 року, втрата матеріально-технічної бази (основних засобів), окупація українських територій змусили позивача евакуювати персонал на підконтрольні Україні безпечні території та припинити діяльність щодо постачання природного газу на окуповану територію.

Як зазначає позивач, з лютого 2022 року держава-агресор мала повний фактичний контроль над територією Луганської області, оскільки вона розмістила на зазначеній території свої війська, проводила активні бойові дії, направлені на захоплення ще більших територій України, та створила окупаційні органи влади на захоплених територіях.

Зазнавши порушення цивільних прав, ТОВ "Луганськгаз Збут" звернулося до правоохоронних органів України з відповідною заявою про злочин, а саме 18.03.2022 до Офісу Генерального прокурора України, Національної поліції України, Міністерства внутрішніх справ України про захоплення майна позивача та пограбування окупаційними силами. За фактами протиправних дій держави-агресора зареєстроване кримінальне провадження № 12022130000000071 від 26.05.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 341 Кримінального кодексу України (захоплення державних або громадських будівель чи споруд).

У зв`язку з наведеним ТОВ "Луганськгаз Збут" вимушене було звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених прав.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.

Згідно з частиною 2 статті 2 Цивільного кодексу України, учасниками цивільних відносин є, зокрема, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Відповідно до частин 1, 4 статті 45 Господарського процесуального кодексу України, сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у статті 4 цього Кодексу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що Товариство визначило відповідачем державу - російську федерацію в особі її міністерства юстиції.

Згідно з частиною 1 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право", пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Частиною 4 статті 79 Закону України "Про міжнародне приватне право" передбачено, що у тих випадках, коли в порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з частинами першою та другою цієї статті забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру не достатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Отже, Закон України "Про міжнародне приватне право" встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Разом із тим, згідно з правовими висновками, викладеними Верховним Судом у постанові від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, загальновідомим (тобто таким, що не потребує доказування) є те, що російська федерація відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року. Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до українського суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду російської федерації.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12), передбачають, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

У даному випадку суд не вбачає підстав для застосування суверенного судового імунітету відповідача, виходячи з наступного.

Як Україна, так і Російська Федерація, є учасницями міжнародних договорів, а саме:

- Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22.01.1993 (далі - Конвенція про правову допомогу). Вказана Конвенція підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до Закону України від 10.11.1994 № 240/94-ВР; РФ - відповідно до Федерального закону від 04.08.1994 № 16-ФЗ;

- Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992 (далі - Угода). Наведена Угода підписана і Україною, і РФ та ратифікована: Україною - відповідно до постанови Верховної Ради України від 19.12.1992 № 2889-XII; РФ - постановою верховної ради РФ від 09.10.1992 № 3620-1.

Згідно зі статтею 1 Конвенції про правову допомогу, громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях усіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і власні громадяни цієї Договірної Сторони. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі - установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред`являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, що й громадяни цієї Договірної Сторони. Положення цієї Конвенції застосовуються також до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.

Відповідно до частин 1, 3 статті 42 Конвенції про правову допомогу, у справах про відшкодування шкоди (крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій), компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. При цьому, наведена Конвенція про правову допомогу не містить жодних застережень щодо юрисдикції відповідному суду спорів про відшкодування шкоди, відповідачем у яких виступає держава чи державні органи відповідної Договірної Сторони.

За умовами статті 1 Угоди, ця угода регулює питання вирішення справ, що випливають з договірних та інших цивільно-правових відносин між господарюючими суб`єктами, з їх відносин з державними та іншими органами, а також виконання рішень за ними.

Згідно із підпунктом "г" пункту 1 статті 4 Угоди, компетентний суд держави - учасниці має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.

Одночасно, Угода встановлює особливі правила щодо судового імунітету держав-учасниць. Так, відповідно до пункту 4 статті 4 Угоди справи про визнання недійсними повністю або такими, що не мають нормативного характеру, актів державних і інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих господарюючим суб`єктам такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання зазначеними органами своїх обов`язків по відношенню до господарюючих суб`єктів, розглядаються виключно судом за місцем знаходження зазначеного органу.

Таким чином, визначаючи межі свого судового імунітету відповідно до зазначеної Угоди, її учасники (у тому числі російська федерація), встановили: 1) загальне правило, відповідно до якого, виходячи зі змісту статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4 Угоди, спір про відшкодування шкоди (незалежно від суб`єктного складу сторін, зокрема і у випадку, коли відповідачем по такому спору буде держава чи її орган) підвідомчий суду держави, в якій було вчинено дії із заподіяння шкоди і 2) вичерпний перелік випадків, коли визначені вказаною Угодою правила підсудності спорів не поширюються на спори, відповідачем у якій є державний орган. При цьому, визначені Угодою правила судового імунітету держав-учасниць є вичерпними та поширюються на спори двох типів: 1) щодо недійсності актів органів державної влади та 2) відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання такими актами або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання.

Відтак, з урахуванням положень статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди стосовно спорів про відшкодування шкоди будь-які спори такого роду підвідомчі суду тієї держави, де була заподіяна шкода, крім випадку розгляду спорів про відшкодування збитків, заподіяних суб`єктам господарювання актами органів державної влади, визнаними недійсними або ж неналежним виконанням відповідними органами своїх обов`язків щодо суб`єкта господарювання. Тобто, за змістом наведених положень Угоди, будь-які спори про відшкодування шкоди, якщо така шкода не заподіяна прямо передбаченими Угодою та наведеними вище діями органу державної влади, розглядаються компетентним органом (судом) за місцем заподіяння шкоди.

Таким чином, завдання позивачу збитків внаслідок збройної агресії не входить до меж, встановлених Угодою винятків, коли спір не може розглядатись судом за місцем заподіяння шкоди, оскільки така шкода не заподіяна недійсним актом органу державної влади РФ, а також не заподіяна неналежним виконанням обов`язків будь-якого із державних органів РФ по відношенню до позивача як суб`єкта господарювання, оскільки позивач, як суб`єкт господарювання, не перебував і не перебуває у будь-яких зобов`язальних відносинах як приватно-правового, так і публічно-правового характеру, із жодним з органів відповідача, а отже ні належне, ні неналежне виконання будь-яких обов`язків органів державної влади російської федерації перед позивачем неможливе. При цьому, таке заподіяння шкоди не може бути проявом реалізації будь-яких обов`язків будь-якого із органів РФ в силу своєї явної протиправності, визнаної міжнародними інституціями, зокрема ООН.

Із урахуванням положень статті 42 Конвенції про правову допомогу, статті 1, підпункту "г" пункту 1 статті 4, пункту 4 статті 4 Угоди, щодо відповідної категорії спорів існує явно виражена відмова РФ від імунітету на підставі укладеного міжнародного договору.

Виходячи з наведеного, Російська Федерація не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні позивачу збитки.

Також судом взято до уваги правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 14.04.2022 у справі № 308/9708/19, яка полягає у тому, що після початку війни в Україні з 2014 року суд України, розглядаючи справу, де відповідачем визначено РФ, має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Аналогічна правова позиція щодо судового імунітету держави визначена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 18.05.2022 у справі № 428/11673/19, від 22.06.2022 у справі № 311/498/20, від 12.10.2022 у справі № 463/14365/21 та постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2022 у справі № 990/80/22.

Відтак, відповідно до Угоди, судовий імунітет РФ у даному випадку на спірні правовідносини не поширюються.

Вирішуючи питання щодо застосування норм матеріального права у даному спорі, суд виходить з наступного.

Відповідно до ст. 17 Загальної декларації прав людини (прийнята і проголошена резолюцією 217A(III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року), кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна.

Згідно із ст. 1 Протоколу № 1 від 20.03.1952 № ETS № 009 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 Цивільного кодексу України, власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно із ч. 1 ст. 321 Цивільного кодексу України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із ч. 3 ст. 386 Цивільного кодексу України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

За таких умов, знищення належного позивачу на праві власності майна порушує відповідне право власності позивача, який у зв`язку із цим набуває право на відшкодування заподіяної йому шкоди.

При цьому, матеріалами справи підтверджується використання Позивачем напіввагонів у здійсненні підприємницької діяльності. Як вбачається із наявних у справі доказів, вказані напіввагони передавались позивачем в оплатне користування (оренду) іншій особі.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

Згідно із ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України, під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Згідно із ч. 1 ст. 133 Господарського кодексу України, основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління. При цьому, відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України право власності є основним речовим правом у сфері господарювання. Суб`єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб`єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб`єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Згідно із ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу України, суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 55 Господарського кодексу України, суб`єктами господарювання є господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Згідно із частинами 4, 5 ст. 55 Господарського кодексу України, суб`єкти господарювання реалізують свою господарську компетенцію на основі права власності, права господарського відання, права оперативного управління відповідно до визначення цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах. Суб`єкти господарювання - господарські організації, які діють на основі права власності, права господарського відання чи оперативного управління, мають статус юридичної особи, що визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.

Відповідно до ст. 84 Цивільного кодексу України товариства, які здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками (підприємницькі товариства), можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи чи сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські кооперативні об`єднання, що діють з метою одержання прибутку.

Згідно із ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Таким чином, позивач створений та здійснює свою діяльність у формі товариства з обмеженою відповідальністю, є підприємницьким товариством та здійснює підприємницьку діяльність в розумінні наведених вище положень нормативно-правових актів.

За таких умов, збройна агресія відповідача, окупація Луганської області, знищення майна, що належить на праві власності позивачу, унеможливлює реалізацію господарської діяльності позивача, а отже є порушенням прав позивача на здійснення підприємницької та господарської діяльності.

З огляду на викладене, спір з приводу заподіяння шкоди майну Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> є спором, пов`язаним із здійсненням господарської діяльності позивача, а отже на нього поширюється предметна юрисдикція господарських судів.

Відповідно до частини 1 статті 49 Закону України "Про міжнародне приватне право", права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникають внаслідок завдання шкоди, визначаються правом держави, у якій мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Згідно з частиною 1 статті 42 Конвенції про правову допомогу, зобов`язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають із договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.

Поряд з цим, відповідно до підпункту "ж" статті 11 Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, права і обов`язки сторін за зобов`язаннями, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, визначаються за законодавством держави, де відбулася подія або інша обставина, що стала підставою для вимог про відшкодування шкоди.

Таким чином, оскільки подія, яка стала підставою для вимог про відшкодування шкоди мала місце на території України, то застосовним матеріальним законом при розгляді даного спору є матеріальний закон України.

Одночасно, відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі статтею 10 Цивільного кодексу України, чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України.

Аналогічна за змістом норма викладена у статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України".

Відповідно до статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно зі статтями 1, 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, а також практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 3 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила судочинства, ніж ті, що передбачені цим Кодексом, іншими законами України, застосовуються правила міжнародного договору.

Таким чином, міжнародне право в Україні не потребує трансформації в національне право, а включається та автоматично діє у складі національного або внутрішнього законодавства. Акт ратифікації міжнародного договору Україною інкорпорує його до національного права; звичаєве міжнародне право так само розглядається як частина національного права.

З огляду на наведене, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню матеріальний закон України, включно з відповідними положеннями міжнародних договорів, як частиною системи національного законодавства України.

Стаття 6 Конвенції передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України, юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, юридичні особи мають право звертатись до господарського суду за захистом своїх оспорюваних або порушених прав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Як встановлено у ст. 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно зі ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Пунктом 2 ст. 22 Цивільного кодексу України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори:

- наявність реальних збитків;

- вина заподіювача збитків;

- причинний зв`язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.

Збитки - це витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною у відповідності до ст. 224 Господарського кодексу України.

Статтею 225 Господарського кодексу України, визначений вичерпний перелік складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, зокрема: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб`єктам, вартість додаткових робіт, додатково втрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов`язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов`язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом, вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства.

Тобто, збитки, як категорія цивільно-правової відповідальності являють собою ті негативні наслідки, що виникають у кредитора як невідворотний результат порушення боржником свого зобов`язання.

Проте, позивачу потрібно довести суду факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків та докази невиконання зобов`язань та причинно-наслідковий зв`язок між невиконанням зобов`язань та заподіяними збитками.

Для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків за порушення договірних зобов`язань та/або відшкодування позадоговірної шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправна поведінка, збитки, причинний зв`язок між протиправною поведінкою боржника та збитками кредитора, вина боржника.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Під шкодою (збитками) розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо).

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою - є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

При цьому саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. У свою чергу відповідач повинен довести, що в його діях відсутня вина у заподіянні збитків.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.02.2018 у справі № 910/ 6657/16, від 07.02.2018 у справі № 917/1651/16.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і збитками є обов`язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, - наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку.

Відповідно до частини другої статті 623 Цивільного кодексу України, розмір збитків завданих порушенням зобов`язання, повинен бути реальним та доведеним позивачем.

Також, пред`явлення вимоги про стягнення збитків покладає обов`язок саме на позивача довести, що вони не є абстрактними, а дійсно є реальними у зв`язку із неналежним виконанням відповідачем зобов`язання. При визначені розміру збитків мають враховуватись заходи, вжиті самим позивачем для їх недопущення.

Так, відповідно до ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Отже, на відміну від загальної норми статті 1166 Цивільного кодексу України, яка вимагає встановлення усіх чотирьох елементів цивільного правопорушення (протиправна поведінка, наявність шкоди, причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданою шкодою, вина заподіювача шкоди), спеціальні норми ст. 1173 Цивільного кодексу України допускають можливість відшкодування шкоди незалежно від вини державного органу та його посадової або службової особи.

З огляду на вказане обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

З 2014 року Російська Федерація здійснює збройну агресію проти України, тобто вчиняє дії, визначені статтею 3 Резолюції 3314 (ХХІХ) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 14 грудня 1974 року, як акт збройної агресії.

Згідно з заявою Верховної Ради України "Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків", текст якої схвалено постановою Верховної Ради України від 21 квітня 2015 року №337-VІІІ, збройна агресія Російської Федерації проти України розпочалася 20 лютого 2014 року з тимчасової окупації Кримського півострову, зокрема, Автономної Республіки Крим і міста Севастополя (перша фаза збройної агресії).

Друга фаза збройної агресії Російської Федерації проти України розпочалася у квітні 2014 року, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами Російської Федерації озброєні бандитські формування проголосили створення "Донецької народної республіки" (7 квітня 2014 року) та "Луганської народної республіки" (27 квітня 2014 року).

Третя фаза збройної агресії Російської Федерації розпочалася 27 серпня 2014 року масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних Сил Російської Федерації.

24 лютого 2022 року розпочалася та триває ще одна фаза збройної агресії Російської Федерації проти України - повномасштабне вторгнення Збройних Сил Російської Федерації на суверенну територію України.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ, на всій території України введено воєнний стан із 5 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року.

У п. 4 частини першої статті 2 Статуту ООН закріплено принцип, згідно з яким всі члени Організації Об`єднаних Націй утримуються у їх міжнародних відносинах від загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з Цілями Об`єднаних Націй.

Відповідно до ст. 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй "Визначення агресії" від 14 грудня 1974 року як акт агресії кваліфікується, зокрема, вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави чи її частини, а також бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави.

Меморандумом про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, відповідно до п. 2 якого Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки держави учасниці, у тому числі відповідач, підтвердили зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і гарантували, що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 01.03.2022 № A/ES-11/L.1 визнано акт агресії РФ проти України в порушення пункту 4 статті 2 статуту ООН та звернено до Росії вимогу негайно припинити застосування сили по відношенню до України та вивести збройні формування РФ з України.

Наказом Міжнародного суду справедливості ООН від 16.03.2022 № 182 зобов`язано Російську Федерацію негайно припинити військові дії, які вона розпочала 24 лютого 2022 року на території України.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 14 квітня 2022 року про заяву Верховної Ради України "Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні" визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва Росії під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24 лютого 2022 року.

Преамбулою Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" встановлено, що Україна згідно з Конституцією України є суверенною і незалежною державою. Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною. Перебування на території України підрозділів збройних сил інших держав з порушенням процедури, визначеної Конституцією та законами України, Гаазькими конвенціями 1907 року, IV Женевською конвенцією 1949 року, а також всупереч Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 року, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 року та іншим міжнародно-правовим актам є окупацією частини території суверенної держави Україна та міжнародним протиправним діянням з усіма наслідками, передбаченими міжнародним правом.

За таких обставин, в силу положень національного законодавства України та міжнародних договорів, як частини українського національного законодавства, дії відповідача за своєю суттю є актом збройної агресії по відношенню до України. Відтак, будь-які дії відповідача з метою реалізації такої агресії є протиправними.

Як уже зазначалося судом, позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a>, зареєстроване як підприємство, що здійснює види діяльності, зокрема, відповідно до КВЕД 35.23 - торгівля газом через місцеві (локальні) трубопроводи, що підтверджується інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Територією здійснення ліцензійної діяльності позивача є територія України, при цьому фактична його господарська діяльність, відповідно до укладених договорів, була на 100% зосереджена на території Луганської області.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, протягом 2017-2021 років основним видом діяльності позивача була торгівля газом через місцеві (локальні) трубопроводи (КВЕД 35.23) в межах ліцензованої (постачання природного газу кінцевому споживачеві) та неліцензованої діяльності (оптовий продаж природного газу). Крім того, Товариство отримувало доходи від іншої господарської діяльності.

В структурі доходів Товариства значну частку займає постачання природного газу кінцевим споживачам - 81% та оптовий продаж природного газу у розмірі 18%, інші доходи у сукупності складають близько 1 %.

Крім того, нарощування обсягів прибутковості відбулось в серпні 2020 року із втратою чинності деяких положень Постанови Кабінету Міністрів №867 від 19.10.2018 та відкриття ринку природного газу для побутових споживачів (населення).

В цей період Товариством здійснені заходи із укладання заяв-приєднань (фактично договорів постачання газу) із побутовими споживачами (населенням) Луганської області - це понад 90 % від загальної кількості побутових споживачів області.

Суд зазначає, що господарська діяльність позивачем здійснювалась з використанням потужної матеріально-технічної бази, основною складовою якої були газорозподільні мережі Акціонерного товариства "Луганськгаз", розташовані по всій території Луганської області, загальною протяжністю понад 30 тис. км. Зазначеними газорозподільними мережами здійснювалось транспортування природного газу до кінцевих споживачів Луганської області відповідно до Кодексу газорозподільної системи України.

Також суд вказує, що наявність безстрокової ліцензії на постачання природного газу, наявність клієнтської (абонентської) бази, наявність укладених безстрокових договорів з побутовими споживачами та договорів з непобутовими споживачами, наявність необхідної матеріально-технічної бази беззаперечно забезпечували можливість позивачеві здійснювати свою господарську діяльність на території Луганської області та отримувати дохід від цієї діяльності протягом необмеженого періоду у часі.

Проте, 24.02.2022 почалось масштабне військове вторгнення РФ на територію суверенної України, зокрема і на територію Луганської області.

Відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, (неодноразово продовженого відповідними Указами Президента України), затвердженого Законом України № 2102-IX від 24.02.2022, на всій території України з 24.02.2022 введений воєнний стан у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

З 24-25 лютого 2022 року на території Луганської області проводились активні бойові дії, відбулося захоплення окремих ділянок (районів) Луганської області армією держави-агресора, у зв`язку з чим перебування на зазначених територіях стало небезпечним для життя громадян (в тому числі для працівників позивача).

Вся Луганська область починаючи з кінця лютого 2022 року і до 25 червня 2022 року піддавалася щоденним бомбардуванням та ракетним обстрілам з боку армії РФ, житловий фонд, виробничі об`єкти та об`єкти інфраструктури зазнали значних руйнувань.

Відповідно до наказу № 309 Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22.12.2022 було затверджено перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією (надалі - наказ 309 Мінреінтеграції). Відповідно до вказаного наказу тимчасово окупованими РФ територіями Луганської області є:

- Алчевський район - з 07.04.2014 року по теперішній час;

- Довжанський район - з 07.04.2014 року по теперішній час;

- Луганський район - з 07.04.2014 року по теперішній час;

- Ровенківський район - з 07.04.2014 року по теперішній час;

- Сватівський район - з 01-14 березня 2022 року по теперішній час;

- Сєверодонецький район - з 18 квітня - 03 липня 2022 року по теперішній час;

- Старобільський район - з 24 лютого - 03 березня 2022 року по теперішній час;

- Щастинський район - з 24-25 лютого 2022 року по теперішній час.

Таким чином військова агресія Російської Федерації проти України, зокрема на території Луганської області, безпосередньо для позивача мало такі наслідки:

- втрата та руйнація матеріально-технічної бази (основних засобів) позивача;

Неможливість позивачем з 24.02.2022 провадження господарської діяльності з постачання природного газу споживачам Луганської області обумовлено виключно збройною агресією РФ, направленою на порушення суверенності України, загарбницькими діями щодо територій України, зокрема й Луганської області. Постійні обстріли, активні бойові дії на території Луганської області у період лютий-червень 2022 року, втрата матеріально-технічної бази (основних засобів), окупація українських територій змусили Позивача евакуювати персонал на підконтрольні Україні безпечні території та припинити діяльність щодо постачання природного газу на окуповану територію.

Слід зазначити, що з лютого 2022 року держава-агресор мала повний фактичний контроль над територією Луганської області, оскільки вона розмістила на зазначеній території свої війська, проводила активні бойові дії, направлені на захоплення ще більших територій України, та створила окупаційні органи влади на захоплених територіях.

Судом також встановлено, що позивач звертався до правоохоронних органів України з відповідною заявою про злочин, а саме 18.03.2022 до Офісу Генерального прокурора України, Національної поліції України, Міністерства внутрішніх справ України про захоплення майна Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> та пограбування окупаційними силами, що підтверджується листом від 18.03.2023, копія якого наявна в матеріалах справи.

За фактами протиправних дій держави-агресора зареєстроване кримінальне провадження № 12022130000000071 від 26.05.2022 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 341 Кримінального кодексу України (захоплення державних або громадських будівель чи споруд), що підтверджується витягом з ЄРДР від 26.05.2022, який наявний в матеріалах справи.

Суд вказує, що господарська діяльність позивача здійснювалась з використанням матеріально-технічної бази, основною складовою якої були газорозподільні мережі Акціонерного товариства "Луганськгаз", які використовувались Акціонерним товариством "Луганськгаз" та розташовані по всій території Луганської області, загальною протяжністю понад 30 тис. км. вартістю понад 500 млн. грн.

Зазначеними газорозподільними мережами здійснювалось транспортування природного газу до кінцевих споживачів Луганської області відповідно до Кодексу газорозподільної системи України. Тобто для забезпечення господарської діяльності позивача з постачання природного газу використовувались газорозподільні мережі Акціонерного товариства "Луганськгаз", які складають понад 95% всієї матеріально-технічної бази, необхідної для забезпечення процесу постачання природного газу.

Також для здійснення своєї господарської діяльності Товариство використовувало своє власне майно (основні засоби), а саме офісне обладнання, виробничий та господарський інвентар, виробничі запаси, яке було втрачено внаслідок воєнних дій на окупованій державою-агресором території в м. Сєвєродонецьку Луганської області.

Зазначене майно позивача відображено в переліку майна по ТОВ "Луганськгаз Збут", що залишилось на тимчасово окупованій території, станом на 01.03.2022, засвідчений підписом директора Товариства Кравця М.М.

Так за обліком Товариства перелік та вартість втраченого майна на тимчасово окупованій території Луганської області складається з такого:

- офісне обладнання в загальній кількості 9 одиниць вартістю 79 838,90 грн;

- виробничий та господарський інвентар в загальній кількості 53 одиниці вартістю 64 184,75 грн;

- інші необоротні матеріальні активи в загальній кількості 6 шт. вартістю 2 160,00 грн;

- виробничі запаси в загальній кількості 1118 шт. вартістю 8 729,69 грн.

Враховуючи вищенаведені докази та оцінюючи встановлені обставини у даній справі, Суд приходить до висновку, що позивачем доведено належними та допустимими доказами факт втрати майна внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Відповідно до ст. 25 Положення про закони і звичаї війни на суходолі (Додаток до Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі) забороняється будь-яким способом атакувати чи бомбардувати незахищені міста, селища, житлові будинки чи споруди.

Відповідно до пунктів 1, 3 Гаазької Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі 1907 року договірні держави видають своїм сухопутним військам накази, які відповідають Положенню про закони і звичаї війни на суходолі. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків, якщо для цього є підстави. Воююча сторона, яка порушує норми зазначеного Положення є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.

Матеріали справи не містять будь-яких доказів використання зруйнованого майна Позивача у воєнних цілях, відтак, дії відповідача, внаслідок яких знищено майно позивача, були вчинені всупереч законам і звичаям війни, а отже, відповідач несе повну відповідальність за здійснення збройної агресії, у тому числі і за шкоду, заподіяну майну позивача.

Також при визначенні протиправності дій відповідача підлягають врахуванню загальновизнаний і засадничий загальний принцип права, який полягає в тому, що будь-яке порушення зобов`язання тягне за собою обов`язок надати відшкодування (відображений Постійною палатою міжнародного правосуддя у справі Про фабрику в Хожуві (Case concerning the factory at Chorzow), рішення № 13 від 13.09.1928, а також одна із засад сучасного правового порядку "ex injuria non oritur jus" (із беззаконня не виникає право), який відображений у Консультативному висновку Міжнародного суду справедливості "Правові наслідки для держав подальшої присутності Південної Африки в Намібії незважаючи на Резолюцію Ради Безпеки 276 (1970)".

У цій справі протиправність дій відповідача підтверджується наявними у справі доказами, на неї прямо вказують відповідні положення матеріального закону.

Таким чином, позивачем доведено суду належними, допустимими та достовірними доказами в розумінні ст. 76, 77, 78, 79, 91 Господарського процесуального кодексу України факт заподіяння шкоди Товариству з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> діями відповідача та причинно-наслідковий зв`язок між діями відповідача та завданою йому шкодою.

Виходячи з викладеного, судом встановлена наявність повного складу цивільного правопорушення у вигляді заподіяння шкоди майну позивача, що має своїм наслідком відшкодування такої шкоди позивачу у розмірі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством.

Щодо розміру заявлених збитків суд зазначає наступне.

Приписами статті 22 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно до висновку суб`єкта оціночної діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Агенція консалтингових послуг", викладеного у звіті від 02.12.2022, ринкова вартість об`єкта оцінки втрачених активів Товариства внаслідок збройної агресії Російської Федерації станом на дату оцінки 01 вересня 2022 року становить 123 136,00 грн (без ПДВ), що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ на дату оцінки - 3 367 доларів США 43 центи та з 367 Євро 04 євроценти.

Згідно з ч. 1, 4 ст. 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", оцінка майна, майнових прав (далі - оцінка майна) - це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами, зазначеними в статті 9 цього Закону (далі - нормативно-правові акти з оцінки майна), і є результатом практичної діяльності суб`єкта оціночної діяльності. Процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Незалежною оцінкою майна вважається оцінка майна, що проведена суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звіту про оцінку майна встановлюються відповідно до статті 12 цього Закону.

Звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна суб`єктом оціночної діяльності - суб`єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб`єкта оціночної діяльності (ч. 1 ст. 3 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні").

У відповідності до ч. 1 ст. 5 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", суб`єктами оціночної діяльності є суб`єкти господарювання зареєстровані в установленому законодавством порядку фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, які здійснюють господарську діяльність, у складі яких працює хоча б один оцінювач, та які отримали сертифікат суб`єкта оціночної діяльності відповідно до цього Закону, а згідно ч. І ст. 6 вказаного Закону, оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача відповідно до вимог цього Закону.

За змістом абз. 10 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", проведення оцінки майна є обов`язковим у випадках, зокрема, визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.

Оцінивши звіт Товариства з обмеженою відповідальністю "Агенція консалтингових послуг" (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності №911/21, виданого Фондом державного майна України від 17.12.2021), суд вважає його належним та достовірним доказом на підтвердження дійсного розміру збитків на суму 123 136,00 грн, завданих позивачу внаслідок протиправних дій відповідача.

Що стосується позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача упущеної вигоди у розмірі 2 294 395 475,41 грн, суд зазначає наступне.

Звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на позивача обов`язок довести реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання (позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена в постанові від 30.05.2018 у справі № 750/8676/15-ц (провадження № 14-79цс18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 910/12204/17, від 16.06.2021 у справі № 910/14341/180).

Також позивач повинен довести факти вжиття ним певних заходів щодо одержання таких доходів, тобто, доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів з одержання таких доходів. Вказані висновки викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.12.2019 у справі № 908/2486/18, від 15.10.2020 у справі №922/3669/19, від 16.06.2021 у справі №910/14341/18.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 326 від 20.03.2022 "Про затвердження Порядку визначення шкоди та збитків, завданих Україні внаслідок збройної агресії Російської Федерації" до основних показників, які мають бути оцінені при визначенні шкоди та збитків, завданих Російською Федерацією, віднесено напрямок № 14 "Економічні втрати підприємств", який включає втрати підприємств усіх форм власності внаслідок знищення та пошкодження майна, а також упущену вигоду від неможливості чи перешкод у провадженні господарської діяльності.

Відповідно до п. 2 загальних засад оцінки збитків, завданих майну та майновим правам внаслідок збройної агресії Російської Федерації, затверджених вищевказаною постановою, оцінка упущеної вигоди - визначення розміру неотриманого доходу, на який постраждалий мав право розраховувати за умови відсутності збройної агресії Російської Федерації протягом певного часу.

Внаслідок збройного агресії РФ та окупації території Луганської області Товариству було спричинено збитки у вигляді упущеної вигоди, які полягають у наступному.

Так, як зазначалося судом, основним видом діяльності позивача є постачання природного газу споживачам на території Луганської області.

Станом на 24.02.2022 клієнтська (абонентська) база Товариства складалась із:

- побутових споживачів: 251571 домогосподарств;

- непобутових споживачів: 855 споживачів.

За наведеними групами споживачів обсяги постачання Товариства у 2021 році склали:

- побутовим споживачам: 194,5087 млн.м3;

- непобутовим споживачам: 6,1833 млн.м3.

Ознаками наявності упущеної вигоди у позивача після 24.02.2022 є:

???- відсутність обсягів реалізації продукції (послуг) Товариства в натуральному виразі через повну окупацію Луганської області, руйнування інфраструктури, евакуація населення та релокація підприємств-споживачів з території Луганської області в більш безпечні регіони;

???- відсутність прибутку (виручки), яка спричинена як загальним падінням української економіки, так і значним зниженням платоспроможності споживачів;

???- зростання витрат та зменшення рентабельності бізнесу (збитковість);

- збільшення ризиків та зменшення вартості капіталу;

???- окупація та проведення активних бойових дій на території Луганської області збройними силами Російської Федерації.

- встановлення збройними силами Російської Федерації повного контролю над територією Луганської області та невизнання українського законодавства.

- відсутність доступу у позивача до матеріально-технічної бази, необхідної для постачання природного газу кінцевим споживачам, через встановлення збройними силами РФ контролю над вказаною територією.

Вказані вище обставини унеможливлюють здійснення ліцензованої операційної діяльності позивача після 24.02.2022.

Таким чином наразі Товариство позбавлене можливості провадження господарської діяльності та не здійснює свою діяльність з постачання природного газу на території Старобільського, Сватівського, Щастинського та Сєвєродонецького районів Луганської області, які є окупованими.

Як уже вказувалося судом, слідчим управлінням ГУНП в Луганській області 26.05.2022 зареєстроване кримінальне провадження № 12022130000000071 за фактами захоплення структурних підрозділів позивача, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ст. 341 Кримінального кодексу України. (Захоплення державних або громадських будівель чи споруд).

Підтвердженням наявності упущеної вигоди у Товариства є дані його фінансової та бухгалтерської звітності, які до дати військового вторгнення РФ вказували на загальну прибутковість діяльності Товариства, а після неї - на відсутність операційної діяльності позивача та його поточну збитковість.

Оскільки на даний час військова агресія Російської Федерації в Україні ще продовжує існувати, а також продовжує діяти воєнний стан в Україні, то економічні втрати, які були наявні в минулому та очікуються в майбутньому (принаймні до закінчення збройної агресії РФ), складають наступний розмір упущеної вигоди позивача, який розрахований для двох періодів: 1-й період, який носить ретроспективний характер та складає період від дати порушення прав позивача (24.02.2022) до дати оцінки (18.09.2023); 2-й період, який носить прогнозний період та складає період від дати оцінки (19.09.2023) до очікуваної позивачем дати відновлення економічного стану Товариства, який існував до дати порушення та визначений ним як 18.09.2028.

Судом прийнято до уваги, що у позивача наявна безстрокова ліцензія на постачання природного газу, наявна клієнтська (абонентська) база та наявна необхідна матеріально-технічна база, які беззаперечно забезпечували можливість Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> здійснювати свою господарську діяльність на території Луганської області та отримувати очікуваний дохід від цієї діяльності протягом необмеженого періоду у часі.

Відповідно до висновку суб`єкта оціночної діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Агенція консалтингових послуг", викладеного у звіті № 28/29-22-01-НО від 05.11.2023, збитків у вигляді упущеної вигоди складає 2 294 395 475,41 грн, з яких за період з 24.02.2022 по 18.09.2023 у розмірі 459 286 440,03 грн, що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ - 12 559 585 доларів США 00 центів або 11 788 605 Євро 81 євроцентів та за період з 19.09.2023 по 18.09.2028 в розмірі 1 835 109 035,38 грн., що відповідає за офіційним курсом гривні щодо іноземних валют встановлених НБУ на дату оцінки - 50 182 644 доларів США 00 цента або 47 102 146 Євро 17 євроцентів.

Оцінивши звіт Товариства з обмеженою відповідальністю "Агенція консалтингових послуг" (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності №911/21, виданого Фондом державного майна України від 17.12.2021), суд вважає його належним та достовірним доказом на підтвердження розміру збитків у вигляді упущеної вигоди на суму 2 294 395 475,41 грн, завданих позивачу внаслідок протиправних дій відповідача.

А відтак суд приходить до висновку, позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача збитків у вигляді упущеної вигоди у розмірі 2 294 395 475,41грн є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Що стосується позовних вимог позивача в частині стягнення з відповідача реальних збитків через позбавлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> можливості стягнення дебіторської заборгованості у розмірі 866 846 462,16 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до Національного положення (стандарт) бухгалтерського обліку 10 "Дебіторська заборгованість", затвердженого наказом Міністерства фінансів України

від 8 жовтня 1999 року № 237, дебіторська заборгованість - сума заборгованості дебіторів підприємству на певну дату. Дебітори - юридичні та фізичні особи, які внаслідок минулих подій заборгували підприємству певні суми грошових коштів, їх еквівалентів або інших активів.

Дебіторська заборгованість визнається активом, якщо існує ймовірність отримання підприємством майбутніх економічних вигод та може бути достовірно визначена її сума.

Поточна дебіторська заборгованість, яка є фінансовим активом (крім придбаної заборгованості та заборгованості, призначеної для продажу), включається до підсумку балансу за чистою реалізаційною вартістю. Для визначення чистої реалізаційної вартості на дату балансу обчислюється величина резерву сумнівних боргів.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, відповідно до балансу Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> на 31.12.2021 дебіторська заборгованість за продукцію, товари, роботи, послуги складала на кінець звітного періоду 768 698 000,00 грн.

Зазначена дебіторська заборгованість у розмірі 768 698 000,00 грн сформувалась внаслідок господарських операції позивача з продажу природного газу побутовим і непобутовим споживачам на підставі записів регістру бухгалтерського обліку за рахунком 361.

Проте, відповідно до реєстру дебіторської заборгованості, копія якого наявна в матеріалах справи, станом на 01.03.2022 розмір такої заборгованості складав 868 523 510,22 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач надав до суду висновок суб`єкта оціночної діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Агенція консалтингових послуг", який викладений у звіті від 02.12.2022 та відповідно до якого реальні збитки від позбавлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> можливості стягнення дебіторської заборгованості складають 866 846 462,16 грн.

Як уже зазначалося судом, відповідно до абз. 10 ч. 2 ст. 7 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", проведення оцінки майна є обов`язковим у випадках, зокрема, визначення збитків або розміру відшкодування у випадках, встановлених законом.

Оцінивши вказаний звіт Товариства з обмеженою відповідальністю "Агенція консалтингових послуг" (сертифікат суб`єкта оціночної діяльності №911/21, виданого Фондом державного майна України від 17.12.2021), суд вважає його належним та достовірним доказом на підтвердження розміру реальних збитків у розмірі 866 846 462,16 грн від позбавлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> можливості стягнення дебіторської заборгованості, завданих позивачу внаслідок протиправних дій відповідача.

А відтак суд приходить до висновку, позовні вимоги позивача в частині стягнення з відповідача реальних збитків у розмірі 866 846 462,16 грн від позбавлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> можливості стягнення дебіторської заборгованості є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно із ч. 2-3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України, учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За приписами ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З урахуванням вищевикладеного, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в судовому засіданні в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню в повному обсязі.

Витрати по сплаті судового збору відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача та підлягають стягненню в дохід Державного бюджету України, оскільки позивач звільнений від сплати судового збору у порядку пункту 22 ст. 5 Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст. 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Стягнути з Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14; Russian Federation код ISO ru/rus 643) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Луганськгаз Збут"</a> (93400, м. Сєвєродонецьк, вул. Гагаріна, буд. 87, кімн.307, ідентифікаційний код 42268230) 3 161 365 073 (три мільярди сто шістдесят один мільйон триста шістдесят п`ять тисяч сімдесят три) грн 57 коп. збитків.

3. Стягнути з Російської Федерації (119991, Російська Федерація, м. Москва, вул. Житня, буд. 14; Russian Federation код ISO ru/rus 643) до Державного бюджету України (Отримувач коштів: ГУК у м.Києві/м.Київ/22030101; Код отримувача (код за ЄДРПОУ): 37993783; Банк отримувача: Казначейство України (ел. адм. подат.); Код банку отримувача (МФО): 899998; Рахунок отримувача: UA918999980313191206083026001; Код класифікації доходів бюджету: 22030101) судовий збір у розмірі 939 400 (дев`ятсот тридцять дев`ять тисяч чотириста) грн 00 коп.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду відповідно до положень Господарського процесуального кодексу України подається до Північного апеляційного господарського суду протягом 20 (двадцяти) днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 27.02.2024.

Суддя О.В. Мандриченко


Суд	Господарський суд міста Києва
Дата ухвалення рішення	16.01.2024
Оприлюднено	01.03.2024
Номер документу	117306057
Судочинство	Господарське
Категорія	Справи позовного провадження Справи у спорах, щодо недоговірних зобов’язань про відшкодування шкоди

Мандриченко О.В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

Телеграм Вайбер

Опендатабот для телефону

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

🇺🇦 Зроблено в Україні

Рішеннявід 16.01.2024 по справі 910/14477/23ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Судовий реєстр по справі —910/14477/23

Рішення від 16.01.2024

Рішення
від 16.01.2024 по справі 910/14477/23
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА