Постанова

від 28.02.2024 по справі 211/1298/22

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/701/24 Справа № 211/1298/22 Суддя у 1-й інстанції - Юзефович І.О. Суддя у 2-й інстанції - Корчиста О. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2024 року м.Кривий Ріг

Дніпровський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Корчистої О.І.

суддів: Агєєва О.В., Кішкіної І.В.,

за участю секретаря Гладиш К.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського апеляційного суду в м. Кривий Ріг Дніпропетровської області цивільну справу №211/1298/22 за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Міський тролейбус» про визнання наказу про відсторонення від роботи незаконним та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотуз Олександр Володимирович,

на рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 жовтня 2023 року,

встановив:

У березні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом.

В обґрунтування позову зазначав, що з 23 лютого 2012 року він перебуває у трудових відносинах з Комунальним підприємством «Міський тролейбус» (далі по тексту КП «Міський тролейбус») на посаді водія тролейбуса 2 класу.

Також зазначає, що 04 жовтня 2021 року Міністерство охорони здоров`я України прийнято Наказ №2153, яким визначено перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хворобиCOVID-19, спричиненої коронавірусомSARS-CoV-2.01 листопада 2021 року Міністерством охорони здоров`я України прийнято наказ № 2393, а 30 листопада 2021 року прийнято наказ № 2664, якими затверджено зміни до переліку цих професій, в останньому наказі зазначено щодо працівників комунальних підприємств, установ та організацій.

02 лютого 2022 року наказом відповідача КП «Міський тролейбус» № 119-к «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » його відсторонено від роботи, оскільки він не надав документи, що підтверджують факт його щеплення протиCOVID-19 або довідку про тимчасові чи постійні протипоказання до вакцинації проти COVID-19.

Вважає цей наказ незаконними та таким, що підлягає скасуванню, оскільки основами законодавства України про охорону здоров`я передбачений обов`язок всіх громадян України піклуватися про своє здоров`я та не шкодити здоров`ю інших громадян. Це означає, що кожен має право на вільний вибір методів захисту свого здоров`я, розуміючи наслідки такого вибору для інших громадян. Положеннями Основ законодавства України про охорону здоров`я також передбачено обов`язкове надання згоди пацієнта на застосування будь-яких методів діагностики, профілактики та лікування. Отже, законодавець встановив додатковий механізм для забезпечення права на здоров`я та уникнення зловживань і примушувань до будь-яких медичних втручань. Ввезені в Україну препарати не пройшли повний обсяг клінічних досліджень. Всесвітня організація охорони здоров`я (ВООЗ) схвалила такі препарати для екстреного використання. На даний момент кінцеві дані аналізу ще не отримані, результати щодо ефективності та безпечності ще потребують подальшого кінцевого підтвердження. Результати випробувань ще не опубліковані ні в одному рецензованому науковому журналі, тому на сьогоднішній день дані дослідження тривають, тобто ефективність і безпеку даних препаратів не доведено. Отже, вакцинація особи від COVID-19 здійснюється лише за наявності офіційної згоди такої особи. Вакцинація є обов`язковою проти дифтерії, кашлюку, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу. В даному випадку вакцинація від COVID-19 для нього має ознаки примусу, оскільки він хоч і не може бути підданий силовим заходам для проведення вакцинації, але при цьому відмова від неї має тяжкий наслідок втрата роботи та відповідно єдиного джерела до існування. Фактично відсторонення від роботи в даному випадку має для нього такі ж наслідки, як і звільнення, бо його не допускають до роботи та не виплачують йому заробітну плату. До того ж саме заклад охорони здоров`я має встановити факт ухилення від проведення профілактичного щеплення і цей факт не може доводитись на підставі не надання певних документів працівником роботодавцю. Підставою для відсторонення від роботи може слугувати не факт ненадання працівником документу на підтвердження вакцинації, а подання посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби. При цьому в оспорюваному наказі зазначено підставою відсторонення як ненадання документів, в той час як слід було зазначити про відмову у здійсненні вакцинації чи ухилення у її здійсненні, оскільки працівник цілком може бути вакцинованим, але при цьому не отримати відповідний документ і не вважати за необхідне це робити, або втратити такий документ, або вважати за необхідне тримати факт своєї вакцинації у таємниці.

На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги, просив визнати незаконним та скасувати наказ № 119-к від 02 лютого 2022 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », виданий директором КП «Міський тролейбус» Приходько О.Я. та стягнути з КП «Міський тролейбус» на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 20886,05 гривень.

Рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 жовтня 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотуз О.В., посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справа, а також порушення норм матеріального та процесуального закону, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити його позовні вимоги.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що судом першої інстанції не було надано належної індивідуальної оцінки виконуваних позивачем трудових обов`язків, що роботодавцем при відстороненні його від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення проти COVІD-19 порушено встановлений законом порядок.

Також, поза увагою суду першої інстанції залишилось те, що відповідач, повідомивши ОСОБА_1 про необхідність подати документи, які підтверджують проходження курсу вакцинації або протипоказань лікаря щодо вакцинації, не надав достатньої кількості часу позивачу для надання таких документів.

Також суд першої інстанції не врахував, що під час виконання трудових обов`язків позивач не мав значної кількості соціальних контактів, оскільки під час перевезення пасажирів тролейбусом він перебуває в ізольованій кабіні водія за зачиненими дверима, має окремий вхід та вихід.

Крім цього зазначає, що суд першої інстанції не врахував висновки, викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21 та без жодного доказу дійшов висновку про правомірність відсторонення позивача від роботи, посилаючись виключно на те, що позивач працює на підприємстві, віднесеному до Переліку №2153.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач КП «Міський тролейбус» просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та його представник адвокат Мотуз О.В., доводи, викладені в апеляційній скарзі, підтримали та просили її задовольнити.

В судове засідання апеляційного суду представник відповідача не з`явився, повідомлявся про час та місце розгляду справи.

Відповідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши суддю-доповідача, позивач та його представника, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотуз О.В., підлягає задоволенню за наступних підстав.

Відповідно ч. 1ст. 2 ЦПК Українизавданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно ч. 1ст. 15 ЦК Українивизначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно ст. 12,81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно ч. 1, 2ст. 367 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Згідно з ч. 1, 2, 5ст. 263 ЦПК Українисудове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічного з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не в повній мірі відповідає вказаним вимогам закону.

Так, судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює у КП «Міський тролейбус» на посаді водія тролейбуса 2 класу. (а.с. 10)

02 лютого 2022 року КП «Міський тролейбус» було складено та вручено ОСОБА_1 письмове повідомлення №222 про те, що з 31 січня 2022 року на період дії карантину, встановленого КМУ, щеплення від COVID-19 обов`язкове для працівників підприємства, тому його відсторонять від роботи без збереження заробітної плати, якщо у термін до виходу його з щорічної відпустки ним не буде надано документ, що підтверджує наявність профілактичного щеплення від COVID-19 або висновок лікаря щодо наявності протипоказань до вакцинації порти гострої респіраторної хворобиCOVID-19за формою № 028/1-о. (а.с. 25)

Від надання вищезазначених документів позивач ОСОБА_1 відмовився, про що складено акт від 02 лютого 2022 року № 1. (а.с. 26)

Наказом директора КП «Міський тролейбус» від 02 лютого 2022 року № 119-к, у зв`язку з ненаданням підтверджуючих документів щодо проведення щеплення протиCOVID-19 або медичного висновку (довідки) про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я, або ПЛР тесту не менше ніж за 72 години до робочої зміни, ОСОБА_1 , водія тролейбусу Депо2, відсторонено від роботи з 02 лютого 2022 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 до моменту усунення причин, що зумовили таке відсторонення (надання підтверджуючих документів або відповідних довідок) або до закінчення дії карантину без збереження заробітної плати. (а.с. 11)

Підставою винесення наказу зазначено Повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення від COVID-19 від № 222 від 02 лютого 2022 року; акт про відмову надати документ про обов`язкове профілактичне щеплення протиCOVID-19 від 02 лютого 2022 року.

Також судом встановлено, що на працівників КП «Міський тролейбус» поширюється дія Переліку № 2153.

Ухвалюючи рішення про залишення без задоволення позовних вимог ОСОБА_1 суд першої інстанції виходив з того, що позивач ОСОБА_1 працює водієм у КП «Міський тролейбус», підлягає обов`язковій вакцинації, доказів на підтвердження того, що у нього є протипоказання до проведення профілактичного щеплення суду не надав, відмовився від обов`язкової вакцинації, а тому роботодавець правомірно відсторонив його від роботи.

Апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.

Статтею 43 Конституції Україникожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції», а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання (стаття 21 КЗпП України).

Згідно зі статтею 51КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Конституційний Суд України у Рішеннях від 07 липня 2004 року № 14-рп/2004, від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 та від 29 січня 2008 року № 2-рп/2008 зазначав, що визначенестаттею 43 Конституції Україниправо на працю розглядає як природну потребу людини своїми фізичними і розумовими здібностями забезпечувати своє життя. Право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII)громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб»(далі - Закон №1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

Застаттею 1 Закону №1645-ІІІпротиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Законувизначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановленихзакономповноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленомузаконом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другоїстатті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другоїстатті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третястатті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четвертастатті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостоїстатті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженимпостановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267(в редакціїпостанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбаченихзаконом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096постанову КабінетуМіністрів Українивід 9грудня 2020року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2»було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень протиCOVID-19 відповідно достатті 46 КЗпП України, частини другоїстатті 12 Закону № 1645-ІІІта частини третьоїстатті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень протиCOVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першоїстатті 94 КЗпП України, частини першоїстатті 1 Закону України "Про оплату праці"та частини третьоїстатті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Відповідно ч. 41 ст.46КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина 4 статті 263 ЦПК України).

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зазначено, що: «нагальна необхідність ужиття державою у 2021 році заходів для захисту здоров`я населення (зокрема, для попередження поширення коронавірусу SARS-CoV-2, мінімізації ризиків ускладнень і смертності у хворих на COVID-19) не викликає сумнівів. Проте слід з`ясувати, чи було нагально необхідним відсторонення позивачки від роботи та наскільки саме таке відсторонення сприяло досягненню зазначеної легітимної мети.

За змістом Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, який затверджений Наказом МОЗ№ 2153від 04жовтня 2021 року, обов`язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають усі працівники визначених цим документом органів, закладів, підприємств, установ, організацій у разі відсутності абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 595.

Отже, Перелік № 2153 передбачав низку винятків, пов`язаних зі станом здоров`я конкретної людини, із загального правила про обов`язкову вакцинацію зазначених груп працівників, незалежно від того, чи є в них об`єктивна необхідність контактувати на роботі з іншими людьми та з якою саме їх кількістю, тобто чи мають підвищений ризик інфікуватися коронавірусом SARS-CoV-2 та/або сприяти його подальшому поширенню. Критеріїв вибору підприємств, установ та організацій для включення до вказаного Переліку останній не містить.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсторонення особи від роботи, що може мати наслідком позбавлення її в такий спосіб заробітку без індивідуальної оцінки поведінки цієї особи, лише на тій підставі, що вона працює на певному підприємстві, у закладі, установі, іншій організації, може бути виправданим за наявності дуже переконливих підстав. У кожному випадку слід перевіряти, чи була можливість досягнути поставленої легітимної мети шляхом застосування менш суворих, ніж відсторонення працівника від роботи, заходів після проведення індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема, оцінки об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми, можливості організації дистанційної чи надомної роботи тощо.

Застосування до позивачки передбачених Переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим Наказом МОЗ№ 2153від 04жовтня 2021 року та Законом України«Про захистнаселення відінфекційних хвороб»від 06квітня 2000 року заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків, зокрема об`єктивної необхідності під час їхнього виконання особисто контактувати з іншими людьми. Суди не встановили жодних фактів, які б підтверджували нагальність потреби у відстороненні саме позивачки від роботи. Відповідач не стверджував, що, обіймаючи посаду чергової по переїзду, позивачка могла спричинити поширення коронавірусної інфекції серед працівників АТ «Укрзалізниця», учасників дорожнього руху тощо. Її відсторонили від роботи, позбавивши на час відсторонення заробітку, лише тому, що вона працювала в АТ «Укрзалізниця», всі працівники якого підлягали обов`язковому щепленню проти COVID-19 (тоді як для працівників підприємств багатьох інших галузей економіки України таке щеплення було добровільним). Таке відсторонення не можна вважати пропорційним меті охорони здоров`я населення та самої позивачки.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й з оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести не вакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів. Однак апеляційний суд залишив указані обставини поза увагою та не врахував, що відповідач не обґрунтовував необхідність відсторонення позивачки тим, що він, вона, працюючи черговою переїзду, створювала загрози, які б вимагали вжиття такого суворого заходу втручання у право на повагу до приватного життя, який позбавляв позивачку заробітку.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 дійшов висновку, що вимога про обов`язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров`я, а також здоров`я заінтересованих осіб є виправданою. Принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами особи, однак лише тоді, коли таке втручання має об`єктивні підстави та є виправданим. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд і в Постановах від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 (провадження № 61-17335св20), від 20 березня 2018 року у справі № 337/3087/17 (провадження № К/9901/283/18), від 08 лютого 2021 року у справі № 630/554/19 (провадження № 61-6307св20).

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що при розгляді подібних справ, суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбаченезаконом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті)».

Відповідно достатті 12 ЦПК Україницивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина 1 статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 статті 89 ЦПК України).

В даному випадку, враховуючи правовідносини, що виникли між сторонами, саме на роботодавцеві лежить обов`язок доказування законності відсторонення позивача від роботи.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 зазначав, що йому не було встановлено факту його ухилення від проведення профілактичного щеплення, йому не було надано достатньо часу, а також не було досліджено чи є беззаперечні підстави для його відсторонення від роботи.

Відповідачем не надано доказів на підтвердження неможливості виконувати позивачу його роботу з урахуванням доводів позивача, що його робоче місце ізольоване та він не контактує з пасажирами. Також не спростовано твердження позивача про ненадання йому достатнього часу на виконання вимог наказу.

Таким чином, з огляду на вищевикладене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що застосовуючи до позивача такий захід як відсторонення від роботи, відповідачем не здійснювалось індивідуальної оцінки виконуваних ним трудових обов`язків та об`єктивної можливості виконувати роботу без прямого контакту з іншими працівниками та пасажирами тощо.

В суді відповідачем не доведено, з наданням належних та допустимих доказів, нагальність потреби у відстороненні саме позивача від роботи, що дало би підстави вважати таке відсторонення пропорційним меті охорони здоров`я населення та самого позивача.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що відсторонення позивача було обґрунтоване та виправдане.

У зв`язку з чим рішення суду підлягає скасуванню, з ухваленням нового про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в частині визнання незаконним та скасування наказу № 119-к від 02 лютого 2022 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », виданого директором КП «Міський тролейбус» Приходько О.Я.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів апеляційного суду виходить з наступного.

Частиною 1статті 115 КЗпПУкраїни встановлено, що заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Середній заробіток працівника визначається відповідно достатті 27 Закону України «Про оплату праці»за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Також, абзацом 3 пункту 32Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів»роз`яснено, що у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року №100(100-95-п) (зі змінами, внесенимипостановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 1995 року №348). (Абзац третій пункту 32 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду України № 18 ( v0018700-95 ) від 26.10.95).

Аналіз даного роз`яснення дає підстави для висновку, що у випадку незаконного відсторонення від роботи підлягає стягненню саме середній заробіток, а не заробітна плата, які є різними за своєю правовою природою, на що вказує і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня у справі № 910/4518/16.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі №130/3548/21, провадження № 14-82цс22, зазначено, що чинним законодавством не передбачено обов`язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою або ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19. У разі, якщо таке відсторонення не було правомірним, роботодавець зобов`язаний здійснити працівникові визначені законодавством виплати.

Якщо буде встановлено, що на порушення статті 46КЗпП Українироботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, такий працівник має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 квітня 2020 року у справі №761/12073/18, провадження № 61-13444св19.

Згідно з пунктом 1 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100(далі - Порядок), цей Порядок застосовується, зокрема у випадку, коли згідно з чинним законодавством виплати провадяться виходячи із середньої заробітної плати.

Відповідно до ч. 1ст. 94 КЗпП Українизаробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Згідно роз`яснень, викладених у п. 32постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 року №9 «Про практику розгляду судами трудових спорів»у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи.

У пункті 10постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 року №13зазначено, що якщо буде встановлено, що на порушеннястатті 46 КЗпПроботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП).

Положенняст. 235 КЗпП Українивстановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування.

Відповідно доПостанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року №100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати»вона застосовується, серед іншого, у випадках вимушеного прогулу.

Пунктом 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час. Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Відповідно до п. 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Як убачається з довідки про середню заробітну плату за 2 місяці, долучену до матеріалів справи, нарахована заробітна плата позивача за останні два місяці, які передували дню його відсторонення, склала 7502,06 гривень за грудень 2021 року та 77502, 06 гривень за січень 2022 року.

Разом з тим, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 9901/407/19 вказано, що суми, які суд визначає до стягнення з роботодавця на користь працівника як заборгованість із заробітної плати та/або середній заробіток за час вимушеного прогулу, обчислюється без віднімання сум податків і зборів. Податки і збори із присудженої за рішенням суду суми заробітної плати та середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягають нарахуванню роботодавцем при виконанні відповідного судового рішення та, відповідно, відрахуванню із цієї суми при виплаті працівнику, внаслідок чого виплачена працівнику на підставі судового рішення сума зменшується на суму податків і зборів.

Апеляційний суд погоджується з розрахунком середнього заробітку за час вимушеного прогулу, наданим позивачем, який складає 20886, 05 гривень та відповідачем не спростований, а тому підлягає стягненню на користь позивача.

Відповідно пп.1, 3, 4 ч.1 та абз.2 ч.2ст.376 ЦПК Українисамостійними підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів за результатами розгляду апеляційної скарги приходить до висновку, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню, з ухваленням нового про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

В позовній заяві позивачем ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотуз О.В., зазначено попередній орієнтовний розмір витрат на професійну правничу допомогу в загальному розмірі 5500 гривень.

Згідно ч. 1, 3 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, і витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно п. 3 ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються, у разі часткового задоволення позову на обидві сторони пропорційно розміру задоволення позовних вимог.

За змістомстатті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно ч. 3ст. 137 ЦПК Українидля визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно ч. 4, 5статті 137 ЦПК Українирозмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може,за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6ст. 137 ЦПК України).

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розміробґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

Частиною 8ст. 141 ЦПК Українивизначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 137 ЦПК України).

Подібні висновки викладені Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19, від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18.

Розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, наведеним в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 02 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20).

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги/додатковій угоді до договору.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Як вбачається з матеріалів справи, професійну правничу допомогу позивачу ОСОБА_1 надає адвокат Мотуз О.В., що підтверджено Ордером на надання правничої (правової) допомоги серії АЕ № 1006673 від 02 березня 2022 року.

Умовами Договору про надання правової допомоги від 04 лютого 2022 року, укладеного між Адвокатським об`єднанням «Фаворит» в особі старшого адвоката Мотуза О.В. та Дяк М.В., визначено, що представництво полягає у наданні клієнту всіх видів правової допомоги, що визначені Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та іншим чинним законодавством України, а клієнт зобов`язується оплачувати таку правову допомогу.

Відповідно п. 3.1 Договору за надання правової допомоги Клієнт сплачує Об`єднанню винагороду в розмірі визначеному додатками до цього Договору.

Відповідно Додатку № 1 до Договору про надання правової допомоги від 04 лютого 2022 року клієнт доручає, а об`єднання приймає на себе обов`язок виконання наступних доручень: надання консультацій правового характеру, підготовка необхідних документів для звернення клієнта до суду з позовом до КП «Міський тролейбус» про скасування наказу про відсторонення клієнта від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Клієнт здійснює оплату на користь об`єднання за виконання ним передбачених у цьому додатку доручень в такому розмірі: надання консультацій правового характеру від 500 гривень, складання позовної заяви або апеляційної чи касаційної скарги від 2000 гривень, складання інших документів правового характеру від 1000 гривень. (а.с. 14, 15)

В апеляційній скарзі позивачем ОСОБА_1 заявлено про понесення витрат на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції на момент подання позову: було надано правову допомогу щодо консультацій з правових питань на суму 500 гривень, щодо складання позовної заяви, апеляційної чи касаційної скарги на суму 2000 гривень, щодо складання інших документів правового характеру на суму 1000 гривень (загальна сума 3500 гривень), в суді апеляційної інстанції очікує понести витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 гривень.

При цьому апеляційний суд зауважує, що відповідного клопотання про зменшення суми вказаних витрат стороною відповідача не подано.

З огляду на наведене, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що позивачем ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотуз О.В., в суді першої та апеляційної інстанцій було доведено обсяг наданих професійних правничих послуг, виконаних робіт в порядку та обсягах визначених процесуальним законом.

Беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, обсяг наданих адвокатом послуг та виконаних робіт в судах першої та апеляційної інстанцій, керуючись принципом співмірності, колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що визначений позивачем розмір витрат на професійну правничу відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру та складності справи.

Тому, з огляду на зазначене, враховуючи задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотуз О.В., понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції в сумі 3500 гривень та в суді апеляційної інстанції 3000 гривень, у загальному розмірі 6500 гривень, підлягають стягненню з відповідача у повному обсязі.

Відповідно до підпунктів «б» та «в» пункту 4 частини першоїстатті 382 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

За частинами 1, 13статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи задоволення позовних вимог ОСОБА_1 в повному обсязі, апеляційний суд приходить до висновку про стягнення з відповідача на користь позивача у відшкодування понесених ним витрат по сплаті судового збору в суді першої інстанції в сумі 992,40 гривень, в суді апеляційної інстанції за подання апеляційної скарги 1488,60 гривень, у загальному розмірі 2481 гривня.

Також беручи до уваги те, що позивач при поданні позову був звільнений від сплати судового збору за вимогу майнового характеру (стягнення середнього заробітку) відповідно п. 1 ч. 1ст. 5 Закону України «Про судовий збір», суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення даної вимоги, відтак з відповідача слід стягнути на користь держави судовий збір за подання позовної заяви в сумі 992,40 гривень та за подання апеляційної скарги в сумі 1488,60 гривень, у загальному розмірі 2481 гривень.

Керуючись ст.367,374,376,381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мотуз Олександр Володимирович, задовольнити.

Рішення Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 03 жовтня 2023 року скасувати.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Міський тролейбус» про визнання наказу про відсторонення від роботи незаконним та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ № 119-к від 02 лютого 2022 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 », виданий директором Комунального Підприємства «Міський тролейбус» Приходько О.Я.

Стягнути з Комунального Підприємства «Міський тролейбус» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 20886,05 гривеньз утриманням із цієї суми установлених законодавством України податків та зборів.

Стягнути з Комунального Підприємства «Міський тролейбус» на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 2481 гривень.

Стягнути з Комунального Підприємства «Міський тролейбус» на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 6500 гривень.

Стягнути з Комунального Підприємства «Міський тролейбус» в дохід держави судовий збір в сумі 2481 гривень.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Судді:

Повний текст постанови складено 28 лютого 2024 року.

Головуючий О.І. Корчиста