Постанова

від 28.02.2024 по справі 295/5110/23

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №295/5110/23 Головуючий у 1-й інст. Семенцова Л. М.

Категорія 4 Доповідач Павицька Т. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2024 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого Павицької Т.М.,

суддів Трояновської Г.С., Борисюка Р.М.

за участю секретаря судового засідання Трикиши Ю.О.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Житомирі цивільну справу №295/5110/23 за позовом ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2 до Управління житлового господарства Житомирської міської ради, Квартирно-експлуатаційного відділу м. Житомир, Міністерства оборони України, треті особи - Виконавчий комітет Житомирської міської ради як орган опіки та піклування, товариство з обмеженою відповідальністю «Керуюча компанія «Домком Житомир» про визнання права постійного користування квартирою та права на приватизацію квартири, за апеляційною скаргою Міністерства оборони України на рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 листопада 2023 року, ухвалене під головуванням судді Семенцової Л.М. в м. Житомирі,

в с т а н о в и в :

У квітні 2023 року ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, у якому просила:

- визнати за ОСОБА_1 та малолітнім ОСОБА_2 право постійного користування квартирою АДРЕСА_1 ;

- визнати за ОСОБА_1 та малолітнім ОСОБА_2 право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 за відсутності ордеру.

В обґрунтування позову зазначає, що ОСОБА_1 постійно проживає у квартирі АДРЕСА_1 та зареєстрований у ній з 23.09.2014. Вказує, що малолітній син ОСОБА_1 ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 також проживає та зареєстрований за вказаною вище адресою з 16.05.2016. Зазначає, що квартира є постійним і єдиним їхнім місцем проживання, в яку ОСОБА_1 був вселений ще в 1995 році. Стверджує, що будинок АДРЕСА_2 був військовим гуртожитком, в який позивач був вселений як працівник військової частини НОМЕР_1 , так як був прийнятий на роботу в 1995 році учнем муляра та постійно працював на посаді техніка наглядача за будовами при військовій частині НОМЕР_1 до 2001 року. Зазначає, що рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради №106 від 12.02.2009 гуртожитку по АДРЕСА_2 за клопотанням КЕВ м. Житомира надано статус житлового будинку. Стверджує, що позивач виконує всі обов`язки наймача квартири, ним сплачуються кошти за житлово-комунальні послуги.

Вказує, що згідно відповіді виконавчого комітету Житомирської міської ради від 14.04.2023 багатоквартирний житловий будинок по АДРЕСА_2 в цілому належав державі України в особі Міністерства оборони Україна та перебував на балансі КЕВ м. Житомира, до комунальної власності Житомирської міської територіальної громади будинок не приймався. Зазначає, що після затвердження Порядку списання з балансу багатоквартирних будинків постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2016 №301 «Про затвердження Порядку списання з балансу багатоквартирних будинків» КЕВ м. Житомира списано багатоквартирний будинок з балансу відповідно до акту про списання від 31.07.2018, окрім 51 квартири, в тому числі квартири АДРЕСА_1 , які залишилися у державній формі власності. Стверджує, що за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 24.04.2023 за кв. АДРЕСА_1 відомості щодо реєстрації права власності відсутні. Зазначає, що позивач звертався до Управління житлового господарства Житомирської міської ради із заявою про приватизацію вказаної вище квартири, в тому числі на ім`я малолітньої дитини, однак 23.03.2023 отримав відмову у здійсненні приватизації зазначеної вище квартири за відсутності ордеру на квартиру. Враховуючи вищевикладене просила задовольнити позов в повному обсязі.

Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 16 листопада 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 та малолітнім ОСОБА_2 право постійного користування квартирою АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 та малолітнім ОСОБА_2 право на приватизацію квартири АДРЕСА_1 за відсутності ордеру.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції Міністерство оборони України подало апеляційну скаргу, у якій просить його скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що ухвалене із неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Вказує, що відповідно до листа Центрального управління інженерно-інфраструктурного забезпечення Командування Сил логістики Збройних Сил України №370/2/3715 від 31.05.2023 45 квартир у житловому будинку АДРЕСА_2 , в тому числі і квартира АДРЕСА_3 перебувають на обліку та балансі КЕВ м. Житомир. Стверджує, що спірна квартира відноситься до відомчого житлового фонду Міністерства оборони України. Зазначає, що позивач із відповідною заявою про приватизацію квартири та відповідним переліком документів, у визначеному порядку до КЕВ м. Житомир та Міноборони не звертався. Вважає, що ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» не містить положень, які зобов`язували би органи приватизації здійснювати таку приватизацію за відсутності відповідної заяви громадянина та відповідного рішення про приватизацію. Вказує, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не застосував ЗУ «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», який підлягав застосуванню до спірних правовідносин, а ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 року розтлумачив не правильно; не застосував ряд інших нормативно-правових актів та не врахував відповідні висновки Верховного Суду. Також звертає увагу на допущені судом першої інстанції порушення норм процесуального права, які полягають у безпідставному відмовлені в задоволенні клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції. Враховуючи викладене, просить скасувати рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 листопада 2023 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

19 лютого 2024 року на електронну адресу суду від представника ОСОБА_1 , який діє в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2 ОСОБА_3 надійшов відзив на апеляційну скаргу, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін. Зазначає, що твердження апелянта про те, що спірна квартира відноситься до військового майна та має відчужуватися лише за наявності згоди Міністерства оборони України носить суперечливий характер та не узгоджується з чинною судовою практикою та законодавством. Вказує, що фактично будинок в цілому знято з балансу, а квартири у будинку, що не є окремо відокремленими залишаються на балансі КЕВ м. Житомира. Стверджує, що спірна квартира не є службовою, а відноситься до державного житлового фонду, що виключає необхідність звернення позивача до Міністерства оборони України. Зазначає, що твердження апелянта щодо не звернення позивачів до уповноважених органів з метою приватизації спірного житла до КЕВ м. Житомира та до Міністерства оборони України спростовується відповіддю від органу приватизації, що створений при Житомирській міській раді від 23.03.2023 №1-33, зі змісту якої слідує, що для приватизації квартири державного житлового фонду позивачам необхідний ордер. Стверджує, що будинок в цілому переданий до комунальної власності м. Житомира, а тому у позивачів є законні підстави для визнання права постійного користування житлом та для звернення до органів приватизації з метою оформлення спірного житла у приватну власність. Вказує, що доводи апелянта щодо порушення норм процесуального права при розгляді справи, а саме відмові у розгляді справи в режимі відеоконференції спростовується нормами чинного законодавства.

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що ОСОБА_1 постійно проживає та зареєстрований в квартирі АДРЕСА_1 з 23.09.2014, а також його малолітній син ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з 16.05.2016. Наведене підтверджується копією паспорта ОСОБА_1 , копією свідоцтва про народження ОСОБА_2 , копією довідки ТОВ «Керуюча компанія «Домком Житомир» №403 від 05.04.2023, копією довідки Управління ведення реєстру територіальної громади Житомирської міської ради №10-1/5952/2023 від 05.10.2023 та копіями карток реєстрації особи.

На ім`я ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_4 відкриті особові рахунки, зокрема, на послуги з управління будинком, постачання електричної енергії, послуги розподілу (доставки) газу, оплати за спожитий газ, послуги з водопостачання та відведення, послуги з вивезення та захоронення твердих побутових відходів і заборгованість зі сплати коштів за надані житлово-комунальні послуги відсутня.

Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради №106 від 12.02.2009 гуртожитку по АДРЕСА_2 надано статус житлового будинку.

Згідно відповіді виконавчого комітету Житомирської міської ради від 14.04.2023 на адвокатський запит адвоката Корзун С., Житомирською міською радою повідомлено, що рішення про надання згоди на прийняття житлового будинку АДРЕСА_2 до комунальної власності Житомирської міської територіальної громади не приймалось. Міською радою та її виконавчим комітетом рішення про передачу житлового будинку за вказаною вище адресою на баланс комунального підприємства також не приймалось. Багатоквартирний житловий будинок по АДРЕСА_2 в цілому належав державі Україна в особі Міністерства оборони України та перебував на балансі КЕВ м. Житомир. Після затвердження Порядку списання з балансу багатоквартирних будинків постановою Кабінету Міністрів України №301 від 20.04.2016, КЕВ м. Житомир списано багатоквартирний будинок з балансу відповідно до акту про списання від 31.07.2018, окрім квартир державної форми власності та службових квартир. Рішенням виконавчого комітету Житомирської міської ради №549 від 25.05.2018 «Про призначення управителів багатоквартирних будинків» ТОВ «Керуюча компанія «Домком Житомир» визначено управителем багатоквартирних будинків по об`єкту конкурсу (групі будинків) №3, в тому числі і по зазначеному будинку, та наразі є виконавцем послуги з управління багатоквартирним будинком. За інформацією департаменту містобудування та земельних відносин міської ради, відповідно до рішення виконавчого комітету Житомирської міської ради народних депутатів №12 від 11.01.1996 «Про впорядкування адрес будівель...» (додаток №1 до рішення) 5-ти поверховому житловому будинку АДРЕСА_5 була надана нова адреса: АДРЕСА_2 .

В акті списання багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_2 з балансу від 31.07.2018, затвердженого начальником КЕВ м. Житомир Сусом С.В. 31.07.2018, міститься, зокрема, інформація проте, що на балансі КЕВ м. Житомир залишаються 4 службові квартири та 51 квартира державної власності, серед яких значиться квартира АДРЕСА_3 .

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №330004399 від 24.04.2023 право власності на квартиру АДРЕСА_1 не зареєстровано.

Зі змісту листа Центрального управління інженерно-інфраструктурного забезпечення командування сил логістики Збройних Сил України №370/2/3715 від 31.05.2023 вбачається, що квартира АДРЕСА_1 перебуває на обліку та балансі КЕВ м. Житомир, не має статусу службової та належить до відомчого житлового фонду, право власності на неї не зареєстровано. Позивач проживає в зазначеному будинку з 1995 року за рішенням керівництва 75 УНР (військова частина НОМЕР_2 ) та після надання будинку статусу житлового будинку за отриманням ордеру не звертався. Наведене вище також підтверджується бухгалтерською довідкою №1553 від 26.05.2023.

Відповідно до виданої Управлінням житлового господарства Житомирської міської ради довідки №3-543 від 21.04.2023 позивач та його малолітній син ОСОБА_2 не використали право на приватизацію державного житлового фонду в м. Житомирі.

Також, встановлено, що ОСОБА_1 звертався до Управління житлового господарства із заявою про приватизацію квартири.

Листом Управління житлового господарства №1-33 від 23.03.2023 ОСОБА_1 повідомлено, що йому необхідно звернутися в орган приватизації з наданням відповідних документів, перелік яких закріплений в ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду». Також зазначено, що спори, які виникають при приватизації квартир державного житлового фонду вирішуються у судовому порядку.

Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що позивач та його малолітній син мають постійне місце проживання в спірній квартирі, що зареєстроване у встановленому законом порядку, тривалий час користуються таким нерухомим майном, а тому вони мають беззаперечне право на його приватизацію.

Розглядаючи даний спір колегія суддів виходить з наступного.

Щодо позовних вимог до Управління житлового господарства Житомирської міської ради.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 лютого 2020 року у справі №304/284/18 (провадження №14-517цс19) зазначено, що «належним відповідачем має бути така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги. Суд захищає порушене право чи охоронюваний законом інтерес позивача саме від відповідача».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Водночас, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Аналогічні висновки викладені у постановах ВС від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15-ц (пункт 49), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.4), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункт 37, 54), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 38), від 13 березня 2019 року у справі №757/39920/15-ц (пункт 31), від 27 березня 2019 року у справі №520/17304/15-ц (пункт 63)).

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №308/3162/15-ц (провадження №14-178цс18), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (провадження №14-392цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (провадження №14-512цс18), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (провадження №14-511цс18), від 15 травня 2019 року у справі №554/10058/17 (провадження №14-20цс19).

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі №761/23904/19 також вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом.

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2023 року у справі №755/16395/21 (провадження №61-757св23) зазначено, що «у справі, що переглядається: суди встановили, що спірна квартира АДРЕСА_1 перебуває в комунальній власності територіальної громади міста Києва і знаходиться в господарському віданні та на балансі КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району»; суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у зв`язку з їх необґрунтованістю; разом з цим апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_1 пред`явив вимогу про визнання права користування житловим приміщенням, яке перебуває в комунальній власності, до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації. Належним відповідачем за вказаною вимогою є Київська міська рада. Тому в задоволенні позовних вимог належало відмовити саме з підстав пред`явлення позову до неналежного відповідача».

У даній справі встановлено, що рішення про надання згоди на прийняття житлового будинку АДРЕСА_2 до комунальної власності Житомирської міської територіальної громади не приймалось. Міською радою та її виконавчим комітетом рішення про передачу житлового будинку за вказаною вище адресою на баланс комунального підприємства також не приймалось. Багатоквартирний житловий будинок по АДРЕСА_2 в цілому належав державі Україна в особі Міністерства оборони України та перебував на балансі КЕВ м. Житомир.

Зі змісту листа Центрального управління інженерно-інфраструктурного забезпечення командування сил логістики Збройних Сил України №370/2/3715 від 31.05.2023 вбачається, що квартира АДРЕСА_1 перебуває на обліку та балансі КЕВ м. Житомир, не має статусу службової та належить до відомчого житлового фонду, право власності на неї не зареєстровано.

Крім того, наказом начальника КЕМ м. Житомира №247 від 16 листопада 2022 року у КЕВ м. Житомира створено орган приватизації, що здійснює приватизацію житлового фонду, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні КЕВ м. Житомира.

За наведених обставин позовні вимоги до Управління житлового господарства Житомирської міської ради про визнання права постійного користування квартирою та права на приватизацію квартири не підлягають задоволенню, оскільки позивач пред`явив позов до неналежного відповідача.

Що суті заявлених позовних вимог.

Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб`єктивне матеріальне право на їх задоволення.

За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відтак, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

При цьому особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб судового захисту прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні правовідносини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі №925/1265/16 (провадження №12-158гс18) та постанова Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі №753/2187/17 (провадження №61-12899св18)).

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд повинен першочергово надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

У пункті 145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом в своїх інтересах та інтересах малолітнього ОСОБА_2 про захист свого права та права малолітнього сина на житло, шляхом визнання права постійного користування квартирою та визнання права на приватизацію за відсутності ордеру.

Питання приватизації житла регулює Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду».

Статтею 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.

Як встановлено частиною першою статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у гуртожитках та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму).

У частині першій статті 3 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що приватизація здійснюється шляхом:

- безоплатної передачі громадянам квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім`ї та додатково 10 квадратних метрів на сім`ю;

- продажу надлишків загальної площі квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках громадянам України, що мешкають в них або перебувають в черзі потребуючих поліпшення житлових умов.

Частиною другою статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено перелік об`єктів, які не підлягають приватизації. Так не підлягають приватизації: квартири-музеї; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані на територіях закритих військових поселень, підприємств, установ та організацій, природних та біосферних заповідників, національних парків, ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних, регіональних ландшафтних парків, парків-пам`яток садово-паркового мистецтва, історико-культурних заповідників, музеїв; квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, що перебувають в аварійному стані (в яких неможливо забезпечити безпечне проживання людей); квартири (кімнати, будинки), віднесені у встановленому порядку до числа службових, а також квартири (будинки), житлові приміщення у гуртожитках, розташовані в зоні безумовного (обов`язкового) відселення, забрудненій внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.

Як вбачається з матеріалів справи, спірна квартира АДРЕСА_1 перебуває на обліку та балансі КЕВ м. Житомир, не має статусу службової та належить до відомчого житлового фонду Міністерства оборони України.

Відповідно до статей 170, 329 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Юридична особа публічного права набуває право власності на майно, передане їй у власність, та на майно, набуте нею у власність на підставах, не заборонених законом.

Згідно зі статтею 3 Закону України «Про Збройні Сили України» Міністерство оборони України є центральним органом виконавчої влади і військового управління, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні Сили України.

Правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном визначено Законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України».

Частиною першою статті 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» передбачено, що військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини); до військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності») належить до компетенції Кабінету Міністрів України.

Пунктом 4 наказу Міністра оборони України від 03 січня 1993 року №1 «Про приватизацію житлового фонду військовослужбовцями та іншими особами, які проживають у будинках Міністерства оборони України» передбачено, що обов`язки органів, які здійснюють приватизацію житлового фонду Міністерства оборони України, покладені на квартирно-експлуатаційні частини районів, на обліку яких перебувають квартири (будинки).

Право особи на передачу у приватну власність житла органами приватизації може бути обмежено тільки на підставах, встановлених законом.

Згідно з частиною 10 статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та з метою приведення у відповідність до законодавства нормативно-правових актів наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396 було затверджено Положення, яке встановлює процедуру передачі квартир у приватну власність громадян та зразки документів, які оформляються згідно з процедурою, визначеною цим Положення, в тому числі й рішення органу приватизації.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» і Положення встановлюють порядок передачі квартир у приватну власність, згідно з яким наймач та члени його сім`ї повинні звернутися до органу приватизації з відповідною заявою, орган приватизації зобов`язаний в місячний термін з дня одержання заяви прийняти рішення про передачу житла у власність, після чого оформити відповідне свідоцтво.

Частинами першою-четвертою статті 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім`ї, які постійно мешкають у цій квартирі (будинку), житловому приміщенні у гуртожитку, в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов`язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку), житлового приміщення у гуртожитку. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина. Передача житлових приміщень у гуртожитках у власність мешканців гуртожитків здійснюється відповідно до закону. Підготовку та оформлення документів про передачу у власність громадян квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках може бути покладено на спеціально створювані органи приватизації (агентства, бюро, інші підприємства).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 22 липня 2020 року у справі №295/15557/17 (провадження №61-48216св18) дійшов, зокрема, таких висновків:

«Відповідно до вимог статей 1, 3, 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», приватизація державного житлового фонду здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина, який постійно мешкає у квартирі (будинку), відносно якої вирішується питання про передачу у власність.

Згідно з пунктом 17 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень в гуртожитках у власність громадян, затвердженого Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року №396, громадянин, який виявив бажання приватизувати займану ним і членами його сім`ї на умовах найму квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитку, кімнату в комунальній квартирі, звертається в орган приватизації, де одержує бланк заяви та необхідну консультацію.

Згідно з пунктом 18 Положення, громадянином до органу приватизації подаються: оформлена заява на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі; довідка про склад сім`ї та займані приміщення; копія ордера про надання жилої площі (копія договору найму жилої площі у гуртожитку); документ, що підтверджує невикористання ним житлових чеків для приватизації державного житлового фонду; копія документа, що підтверджує право на пільгові умови приватизації; заява - згода тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилих приміщень у гуртожитку, кімнат у комунальній квартирі.

Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» і Положення встановлюють порядок передання квартир у приватну власність, згідно з яким наймач та члени його сім`ї повинні звернутися до органу приватизації з відповідною заявою, орган приватизації зобов`язаний у місячний термін із дня одержання заяви прийняти рішення про передання житла у власність, після чого оформити відповідне свідоцтво.

Пунктом 18 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян передбачено список документів, які подає особа до органів приватизації. Зокрема, громадянином до органу приватизації подаються: оформлена заява на приватизацію квартири (будинку), жилого приміщення у гуртожитку, кімнати у комунальній квартирі; довідка про склад сім`ї та займані приміщення; копія ордера про надання жилої площі (копія договору найму жилої площі у гуртожитку); документ, що підтверджує невикористання ним житлових чеків для приватизації державного житлового фонду; копія документа, що підтверджує право на пільгові умови приватизації; заява - згода тимчасово відсутніх членів сім`ї наймача на приватизацію квартири (будинку), жилих приміщень у гуртожитку, кімнат у комунальній квартирі».

Отже, з системного аналізу норм Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, слід дійти висновку, що вказаними нормативно-правовими актами визначена певна процедура здійснення передачі квартир державного та комунального житлового фонду у власність громадян. Вказана процедура здійснюється лише визначеними на те органами і до числа уповноважених на це установ суд не належить, оскільки не наділений повноваженнями на прийняття рішення про приватизацію квартири.

Колегія суддів звертає увагу на те, що відсутність ордеру на квартиру та технічного паспорту на квартиру не є підставою для відмови у приватизації житла.

Згідно вимог ч. 10 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» органи приватизації, органи місцевого самоврядування не мають права відмовити мешканцям квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у приватизації займаного ними житла, крім випадків, передбачених законом.

Перелік таких випадків чітко визначений у законодавстві і є вичерпним. До них відноситься, зокрема, відсутність у особи права на приватизацію.

Водночас органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Наведене узгоджується із правовими висновками викладеними у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2022 року у справі №524/3501/20 (провадження №61-8394св21).

У справі, що переглядається встановлено та не заперечується сторонами, що квартира АДРЕСА_1 перебуває на обліку та балансі КЕВ м. Житомир, не має статусу службової та належить до відомчого житлового фонду, право власності на неї не зареєстровано.

Наказом начальника КЕМ м. Житомира №247 від 16 листопада 2022 року у КЕВ м. Житомира створено орган приватизації, що здійснює приватизацію житлового фонду, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні КЕВ м. Житомира.

Разом з тим, матеріалами справи встановлено, що ОСОБА_1 із заявою про приватизацію квартири АДРЕСА_1 звертався до Управління житлового господарства Житомирської міської ради.

Листом Управління житлового господарства Житомирської міської ради №1-33 від 23.03.2023 ОСОБА_1 повідомлено, що йому необхідно звернутися в орган приватизації з наданням відповідних документів, перелік яких закріплений ЗУ «Про приватизацію державного житлового фонду».

Проте, матеріали справи не містять належних та допустимих доказів про те, що позивач звертався до КЕВ м. Житомира чи до Міністерства оборони України, як до органу приватизації про передачу йому у власність спірної квартири із дотриманням вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян.

Крім того, за змістом наведених вище нормативно-правових актів, якими врегульовано порядок приватизації державного житлового фонду, особа, яка бажає скористатись таким правом, звертається до відповідного органу із заявою, до якої додає необхідні документи, а цей орган приймає відповідне рішення, яке у випадку незгоди з ним заявника може бути предметом оскарження в суді.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, шоста статті 81 ЦПК України).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

За встановлених вище обставин, позивачем не доведено звернення із заявою та необхідними документами до уповноваженого органу щодо приватизації квартири, тобто вжиття всіх необхідних заходів для приватизації майна, передбачених законодавством, а поданий позивачем позов не може свідчити про порушення його житлових прав з боку Міністерства оборони України чи КЕВ м. Житомира.

Крім того, з матеріалів справи слідує, що ні Міністерство оборони України ні КЕВ м. Житомира не заперечують того факту, що ОСОБА_1 з 1995 року проживає та з 2014 року зареєстрований у спірній квартирі, а також не заперечують і того факту, що малолітній син позивача також зареєстрований у спірній квартирі з 2016 року.

Колегія суддів звертає увагу на те, що позовні вимоги про визнання права постійного користування квартирою та права на приватизацію квартири з підстав, наведених у позові, є необґрунтованими та передчасними, а тому задоволенню не підлягають.

У свою чергу, відмова у задоволенні позову не позбавляє особу права на передачу у власність спірної квартири в порядку Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», який розповсюджується на спірні правовідносини.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції під час розгляду справи не повно з`ясовані обставини справи, належно не оцінено надані докази, допущено порушення норм матеріального та процесуального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволені позову.

Згідно із ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи те, що апеляційна скарга Міністерства оборони України підлягає задоволенню повністю, то із ОСОБА_1 на користь Міністерства оборони України підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 3220,80 грн.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Міністерства оборони України задовольнити.

Рішення Богунського районного суду м. Житомира від 16 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.

Стягнути із ОСОБА_1 на користь Міністерства оборони України судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3220,80 грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Дата складення повного судового рішення 29 лютого 2024 року.

Головуючий

Судді