Рішення

від 06.02.2024 по справі 759/12126/19

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/12126/19

пр. № 2/759/52/24

06 лютого 2024 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Єросової І.Ю.,

при секретарі судових засідань Шило М.І.,

за участі представника позивача Лінер О.М.,

відповідача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального провадження цивільну справу за позовом Святошинської окружної прокуратури м.Києва (м. Київ, вул. Гнати Юри, буд. 9) в інтересах держави в особі Київської міської ради (м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Меженська Кароліна Сергіївна (02002, м. Київ, вул. Михайлівська, 21 оф. 1-А), ТОВ "Голд Брайд" (03028, М. Київ, пр. Науки, 42 оф. 23/2) про скасування реєстрації права власності та витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

07.04.2020 р. керівником Київської місцевої прокуратури №8 в інтересах держави - в особі Київської міської ради до Святошинського районного суду м.Києва подано позов вимогами якого є скасування рішення про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку (з кадастровим номером 8000000000:75:670:0273) площею 0,1 га по АДРЕСА_3 та витребування у ОСОБА_1 на користь Київської міської ради вказаної земельної ділянки. В обґрунтування позовних вимог вказується на бездіяльність КМР щодо відновлення порушеного права територіальної громади на землю, так як рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 15.05.2015 р. у справі №759/1851/15-ц задоволено позов прокурора про визнання незаконним та скасування рішення Київської міської ради №859/1915 від 09.07.2009 р. «Про передачу громадянину ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_4 », визнано недійсним державний акт на вказану земельну ділянку та зобов`язано ОСОБА_3 повернути земельну ділянку у власність КМР. За вказаних обставин земельна ділянка АДРЕСА_3 є комунальною власністю територіальної громади міста Києва. Разом із цим, 08.07.2016 р. приватним нотаріусом Меженською К.С. зареєстровано право власності на вищевказану земельну ділянку за ОСОБА_2 на підставі рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 26.11.2009 р. у справі №2-4360/2009. Вказане рішення у ЄДРСР відсутнє, тобто його не існує. Надалі 30.08.2016 р. право власності на земельну ділянку перейшло до ТОВ «Голд Брайд». Наразі право власності зареєстровано за ОСОБА_1 згідно договору купівлі-продажу від 17.07.2017 р. Таким чином, в порушення норм земельного законодавства спірна земельна ділянка незаконно вибула з власності територіальної громади без волевиявлення її законного власника - Київської міської ради. Скасування рішення щодо державної реєстрації права власності на спірну земельну ділянку є способом захисту прав Київради як дійсного власника земельної ділянки від їх порушення. Зважаючи на те, що земельна ділянка незаконно вибула з власності територіальної громади вона підлягає витребуванню у ОСОБА_1 в порядку ст. 388 ЦК України.

Ухвалою судді Святошинського районного суду м. Києва Марко Я.Р. від 06.08.2019 року відкрито провадження в порядку загального позовного провадження.

03.09.2019 р. від представника Київської міської ради надійшли письмові пояснення яких зазначається, що жодних рішень щодо відчуження спірної земельної ділянки або передачі у власність будь-яким особам Київською міською радою не приймалось, державний акт на право власності на земельну ділянку не видавався, а тому вона належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва після скасування рішення Київської міської ради від 09.07.2009 р. №859/1915 Святошинським районним судом міста Києва у справі №759/1851/15-ц.

09.09.2019 р. від ОСОБА_1 надійшов відзив у якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог. Вказує, що керівник Київської місцевої прокуратури №8 є неналежним позивачем та не може звертатись до суду з даним позовом в інтересах КМР, оскільки не є юридичною особою, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки про існування заочного рішення Святошинського районного суду м.Києва від 15.05.2015 р. у справі №759/1851/15-ц позивач дізнався (або міг дізнатися) 25.08.2015 р. у день набрання ним законної сили. Таким чином, останнім днем звернення до суду в межах встановленої позовної давності з позовом про витребування земельної ділянки було 25.08.2018 р., водночас, прокуратура звернулась із позовом лише 08.07.2019 року - тобто зі спливом позовної давності. Позовні вимоги є несправедливими та суперечать міжнародній практиці, порушують Перший протокол Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не відповідають практиці ЄСПЛ. Оскільки земельна ділянка вибула з володіння власника за його волею, а відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем у задоволенні позову просить відмовити.

16.09.2019 р. керівником Київської місцевої прокуратури №8 подано до суду відповідь на відзив у якій вказується на законність звернення прокуратури із позовом як органом, яким законом надано право звертатись до суду в інтересах інших осіб на підставі ст. 131-1 Конституції України, ч. 3 ст. 23 Закону «Про прокуратуру», ч. 3 ст. 56 ЦПК України. Хибними є твердження відповідача, що строк позовної давності має відраховуватись з 28.05.2015 р. з моменту набрання рішенням законної сили. Проте, вказаним рішенням було поновлено право власності Київської міської ради. Порушення ж права власності КМР відбулося 08.07.2016 р., коли право власності на спірну земельну ділянку було зареєстровано за ОСОБА_2 . Таким чином, строк позовної давності відраховується від 08.07.2016 р. та не є порушеним. Твердження відповідача про те, що земельна ділянка вибула з державної власності через недбалість самої держави не підтверджується доказами у справі.

21.10.2019 р. від адвоката Трубнікової К.В., якою здійснюється представництво інтересів третьої особи приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меженської Кароліни Сергіївни надійшли пояснення на позовну заяву. Щодо прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 08.07.2016 р. вказується, що підставою для набуття права власності на спірну земельну ділянку у ОСОБА_2 було рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 26.11.2009 р. №2-4360/2009. Вказане рішення відсутнє у ЄДРСР, однак проаналізувавши вказаний реєстр можна дійти висновку, що більшість рішень за 2007-2009 р. у ньому відсутні. Враховуючи, що заявником були подані всі необхідні документи для здійснення державної реєстрації права власності витребувати додаткові відомості не було необхідності. Окрім того, обов`язок перевіряти судові рішення в Єдиному реєстрі судових рішень було внесено змінами до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» 06.10.2016 р., тобто після проведеної реєстраційної дії.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 21.10.2019 р. залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідачів - ТОВ "Голд Брайд".

Ухвалою судді Святошинського районного суду м. Києва Марко Я.Р. від 11.02.2020 р. закрито підготовче провадження, справу призначено до судового розгляду по суті.

Ухвалою судді Святошинського районного суду м. Києва Кириленко Т.В. від 07.04.2020 р. в порядку повторно автоматизованого розподілу справ між суддями цивільну справу прийнято до свого провадження.

27.05.2020 р. від представника позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, оскільки Верховний Суд при розгляді справ про скасування державної реєстрації дійшов висновку, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. Тому належним способом захисту прав позивача є не скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав, а скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності. Водночас, за змістом ч. 3 ст. 26 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у разі скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор проводить державну реєстрацію припинення речових прав відповідно до цього Закону. Враховуючи викладене, з метою уникнення складнощів при виконанні судового рішення за цим позовом, виникла необхідність в уточненні формулювання позовних вимог відповідно до приписів ч. 3 ст. 26 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». А тому, позивач просить скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 оформлену записом, вчиненим 09.07.2016 р. державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меженською К.С. за №30393765 про право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:75:670:0273) площею 0,1 га по АДРЕСА_3 та витребувати у ОСОБА_1 на користь Київської міської ради вказану земельну ділянку. Вирішити питання про стягнення судових витрат.

24.07.2020 р. від керівника Київської місцевої прокуратури №8 надійшли додаткові пояснення у яких зазначається про неналежне здійснення Київською міською радою захисту інтересів територіальної громади на землю за фактом не проведення державної реєстрації за територіальною громадою м.Києва права власності на спірну земельну ділянку після фактичного набуття рішенням Святошинського районного суду м.Києва від 15.05.2015 р. у справі №759/1851/15-ц законної сили, що призвело до її незаконного вибуття з комунальної власності.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 02.09.2020 р. провадження у справі зупинено до розгляду справи № № 759/1851/15-ц за заявою ОСОБА_3 про перегляд заочного рішення Святошинського районного суду м. Києва у справі за позовом прокурора Святошинського району м. Києва до Київської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 06.04.2021 р. провадження у справі відновлено, призначено судове засідання.

05.04.2021 р. від представника позивача надійшло клопотання про заміну у справі органу, який звернувся до суду з позовом, з Київської місцевої прокуратури №8 на Святошинську окружну прокуратури міста Києва.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 21.02.2023 р. витребувано від Київської міської ради докази по справі.

05.06.2023 р. протоколом повторного автоматизованого розподілу справ між суддями матеріали цивільної справи передано на розгляд судді Єросовій І.Ю.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 09.06.2023 р. суддею Єросовою І.Ю. прийнято до свого провадження цивільну справу за позовом Святошинської окружної прокуратури м.Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Меженська Кароліна Сергіївна, ТОВ "Голд Брайд" про витребування земельної ділянки та скасування реєстрації права власності. Зважаючи на проведення судом усіх дій підготовчого провадження, враховуючи розумність строків розгляду справи судом, вирішено розпочати безпосередній розгляд справи по суті.

26.10.2023 р. представником позивача подано клопотання про долучення доказів до матеріалів справи.

17.01.2024 р. від ОСОБА_2 надійшли письмові пояснення у яких відповідач заперечує реєстрацію за ним права власності на спірну земельну ділянку та будь-яке відношення до неї. Просить здійснювати розгляд справи за його відсутності.

06.02.2024 р. у судовому засіданні прокурор позовні вимоги підтримує та просить задовольнити.

06.02.2024 р. у судовому засіданні відповідач заперечує проти позовних вимог, просить відмовити у їх задоволенні.

Треті особи у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові докази, доходить висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 15.05.2015 року у справі №759/1851/15-ц визнано незаконним і скасовано рішення Київської міської Ради №859/1915 від 09 липня 2009 року «Про передачу громадянину ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд» на АДРЕСА_4 . Визнано недійсним Державний акт серії ЯЖ №912770 на право власності на земельну ділянку, площею 0,1 га по АДРЕСА_4 з цільовим призначенням: будівництво та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, виданий на ім`я ОСОБА_3 Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) 18 червня 2010 року та зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №05-7-03790. Зобов`язано ОСОБА_3 повернути на користь Київської міської Ради земельну ділянку площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0273, вартістю 358 040 грн 75 коп., що розташована на АДРЕСА_4 .

Постановою Київського апеляційного суду м.Києва від 26.05.2021 у справі № 759/1851/15-ц заочне рішення Святошинського районного суду м. Києва від 15 травня 2015 року залишено без змін.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно інформації, наданої Головним територіальним управлінням юстиції у м.Києві на виконання ухвали суду від 21.10.2019 р. про витребування доказів у вигляді інформації, повідомлено, що уповноважені особи Київської міської ради або Київської міської прокуратури №8 до територіальних органів Управління державної реєстрації ГТУЮ у м.Києві із рішенням Святошинського районного суду м.Києві у справі №759/1851/15-ц щодо реєстрації земельної ділянки (кадастровий номер 8000000000:75:670:0273) протягом серпня 2015 р. - серпня 2019 року не зверталися.

Згідно повідомлення в порядку ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» Київської місцевої прокуратури №8 до Київської міської ради від 04.07.2019 р. №43-3485 місцевою прокуратурою виявлено порушення прав територіальної громади міста Києва на земельну ділянку АДРЕСА_5 , площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:75:670:0273.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меженською Кароліною Сергіївною проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, що розташована у АДРЕСА_4 , кадастровий номер 8000000000:75:670:0273 за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Вказані реєстраційні дії здійснено на підставі рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 26.11.2009 р. у справі №2-4360/2009.

Згідно рішення Деснянського районного суду м.Чернігова від 26.11.2009 р. у справі №2-4360/2009 за ОСОБА_2 визнано право власності на ряд земельних ділянок, зокрема, у АДРЕСА_4 , кадастровий номер 8000000000:75:670:0273, площею 0,1 га. Та усунено перешкоди у користуванні вказаним майном.

Разом із цим, відповідно до відповіді від 10.07.2019 р. №05-06/105/2019 на запит Київської місцевої прокуратури №8, Деснянський районний суд м.Чернігова повідомив, що під головуванням судді Кулініча Ю.П. судові рішення від 29.11.2009 р. та від 26.11.2009 р. у справі №2-4360/2009 щодо земельних ділянок, розташованих у м.Києві - не ухвалювалися. У судді наявна справа №2-4360/2009, але з іншим предметом спору, а саме про стягнення аліментів, яку розглядала суддя Логвіна Т.В.

На підставі акту приймання-передачі до статутного капіталу ТОВ «Голд Брайд» 21.07.2016 р. учасник товариства ОСОБА_2 передав, а учасник товариства ОСОБА_4 прийняв до статутного капіталу товариства майно, у тому числі земельну ділянку у АДРЕСА_3 .

У подальшому, 30 серпня 2016 року державним реєстратором прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Стрельченко Оленою Володимирівною проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, що розташована у АДРЕСА_4 , кадастровий номер 8000000000:75:670:0273 за Товариством з обмеженою відповідальністю «Голд Брайд», код ЄДРПОУ: 40558825.

Згідно договору купівлі-продажу земельної ділянки від 17.07.2017 р. посвідченого та зареєстрованого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Синицею Т.В. за №4434, укладеного між ТОВ «Голд Брайд» та ОСОБА_1 , продавець (ТОВ «Голд Брайд») передав у власність, а покупець ( ОСОБА_1 ) прийняв у власність земельну ділянку розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , площею 0,1000 га, сплативши за неї грошову суму в розмірі та порядку, передбаченому договором - 250090,00 грн.

Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, право власності на вказану земельну ділянку 17.07.2017 р. зареєстровано за ОСОБА_1 .

Щодо представництва прокурором Святошинської окружної прокуратури м.Києва інтересів Київської міської ради.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Положення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким законом є Закон України "Про прокуратуру".

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (абзаци 1 і 2 ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (абзаци 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру").

Системне тлумачення положень частин 3-5 статті 56 ЦПК України і ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Водночас тлумачення п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України з урахуванням практики Європейського суду з прав людини свідчить, що прокурор може представляти інтереси держави в суді тільки у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

При цьому розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України).

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" має прояв в пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він обізнаний про порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі N 806/1000/17 та від 20 вересня 2018 року у справі N 924/1237/17).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, тому суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (наведену правову позицію викладено у пункті 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі N 587/430/16-ц).

Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.

Суд зобов`язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.

Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої ч. 3 та 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 56, 185 ЦПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави.

При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі N 910/6144/18).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі N 912/2385/18 наведено правові висновки, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим (п. 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі N 912/2385/18).

У позовній заяві прокурор зазначав, що Київська міська рада неналежно здійснює захист інтересів територіальної громади на землю, оскільки після ухвалення Святошинським районним судом міста Києва рішення від 15.05.2015 року у справі №759/1851/15-ц Київська міська рада не здійснила реєстрації за територіальною громадою міста Києва права власності на спірну земельну ділянку, що призвело до незаконного вибуття її з комунальної власності.

Наявність порушень інтересів держави та територіальної громади у сфері земельних відносин, а також факт бездіяльності Київської міської ради щодо їх захисту, є виключним випадком для вжиття заходів представницького характеру саме прокурором.

04 липня 2019 року на підставі ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" Київська місцева прокуратура N 8 листом повідомила Київську міську раду про звернення до суду з вказаним позовом.

Київська міська рада отримала вказане повідомлення прокурора, проте у процесі розгляду справи не скористалась правом на судовий захист порушеного права територіальної громади стосовно спірної земельної ділянки, не спростувала в подальшому наявність обставин, на які посилається прокурор у позові, та навпаки, підтримала заявлені позовні вимоги, а тому визнала правомірність дій прокуратури.

Враховуючи вищенаведене, прокуратурою було дотримано порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", а саме повідомлено Київську міську раду про те, що наявні обґрунтовані підстави вважати, що діями відповідача щодо набуття права власності на спірну земельну ділянку було порушено інтереси територіальної громади міста Києва та необхідно їх захистити, проте, Київська міська рада в розумні строки заходів щодо повернення земельної ділянки не вживала.

Відповідна правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 23 жовтня 2021 року у справі N 759/12225/18 (провадження N 61-514св21).

Таким чином, підстави представництва інтересів Київської міської ради прокуратурою є обґрунтованими, дотримано порядку, передбаченого ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", оскільки попередньо, до звернення до суду, прокуратура повідомила Київську міську раду про подання даного позову враховуючи тривалу бездіяльність органу щодо поновлення права комунальної власності на спірну земельну ділянку.

Щодо скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Звертаючись до суду з позовом позивач просив скасувати рішення про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на земельну ділянку (з кадастровим номером 8000000000:75:670:0273) площею 0,1 га по АДРЕСА_3 , прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меженською К.С.

27 травня 2020 року прокуратура подала до суду заяву про уточнення позовних вимог та враховуючи правові позиції Верховного Суду, просила скасувати державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 , оформлену записом, вчиненим 09 липня 2016 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меженською К.С. за №30393765 про право власності на земельну ділянку (кадастровий номер 8000000000:75:670:0273), площею 0,1 га по АДРЕСА_3 .

Пунктом 2 ст. 49 ЦПК України встановлено, що крім прав та обов`язків, визначених у статті 43 цього Кодексу позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження.

Згідно з ч. 3 ст. 49 ЦПК України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про "доповнення" або "уточнення" позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: - подання іншого (ще одного) позову, чи - збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи - об`єднання позовних вимог, чи - зміну предмета або підстав позову.

При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України (позиція Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі N 405/3360/17 (провадження N 61-9545сво21).

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин) права на нерухоме майно та їх обтяження, які підлягають державній реєстрації, виникають з моменту такої реєстрації.

Статтею 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Згідно з ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції Закону від 04 лютого 2019 року, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин і подання позову) у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

Відповідно до пунктів 1, 2, 3 ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Згідно з абз. 2 ч. 3 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час ухвалення судового рішення судом першої інстанції) у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються.

За змістом наведеної норми у чинній редакції та редакції, яка діяла на час ухвалення судового рішення судом першої інстанції, на відміну від положень ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, у розумінні наведеної норми права у чинній редакції, на відміну від ч. 2 ст. 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у попередній редакції, ефективними способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є зокрема скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 03 вересня 2020 року у справі N 914/1201/19, від 23 червня 2020 року у справах N 906/516/19, N 905/633/19, N 922/2589/19, від 30 червня 2020 року у справі N 922/3130/19, від 14 липня 2020 року у справі N 910/8387/19, від 20 серпня 2020 року у справі N 916/2464/19, від 03 лютого 2021 року у справі N 278/3367/19, від 18 лютого 2021 року в справі N 756/13679/16-ц, від 03 листопада 2021 року в справі N 200/11361/19, від 23 грудня 2021 року в справі N 570/5330/19, від 06 травня 2022 року в справі N 607/28363/19.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі N 338/180/17 (провадження N 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі N 905/1926/16 (провадження N 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі N 569/17272/15-ц (провадження N 14-338цс18), від 02 липня 2019 року у справі N 48/340 (провадження N 12-14звг19), від 22 жовтня 2019 року у справі N 923/876/16 (провадження N 12-88гс19) та багатьох інших.

Викладене свідчить, що вимоги позивача про скасування державної реєстрації прав, а не про скасування рішення державного реєстратора є ефективним способом захисту порушеного права, яке з огляду на вищенаведене, підлягає задоволенню.

Як встановлено судом, спірна земельна ділянка належить до комунальної власності територіальної громади міста Києва та після скасування судом рішення Київської міської ради №859/1915 від 09.07.2009 р. «Про передачу громадянину ОСОБА_3 у приватну власність земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_4 » повторно не вибувала, інше рішення про повторне відчуження спірної ділянки Київрадою не приймалось, державний акт на право власності на землю не видавався. Тобто в порушення земельного законодавства спірна земельна ділянка незаконно вибула з власності територіальної громади без відповідного волевиявлення її законного власника - Київської міської ради.

У статтях 13, 14 Конституції України визначено, що земля є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) завданням земельного законодавства, яке включає в себе цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Стаття 80 ЗК України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

З огляду на наведене, положення частини першої статті 83, частини першої статі 84, статті 122 ЗК України, статей 1, 2, 6, 10 Закону України від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні", земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, водні ресурси є об`єктами права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Таким чином, земля як основне національне багатство, що перебуває під особливою охороною держави, є об`єктом права власності Українського народу, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють права власника від імені народу, в тому числі й тоді, коли приймають рішення щодо розпорядження землями державної чи комунальної власності.

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю.

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, важливою умовою звернення з віндикаційним позовом (стаття 388 ЦК України) є відсутність між позивачем і відповідачем зобов`язально-правових відносин.

Витребування майна від добросовісного набувача залежить від обставин вибуття майна з володіння власника та оплатності (безоплатності) придбання цього майна набувачем.

За пунктом 3 частини першої статті 388 ЦК України передбачено можливість витребувати майно від добросовісного набувача за відсутності у діях власника майна волі на передачу майна.

За змістом зазначеної норми закону майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.

Відповідно до статті 126 ЗК України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

У відповідності до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. У разі скасування згідно рішення суду документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Зважаючи на те, що державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за ОСОБА_2 було здійснено на підставі неіснуючого судового рішення, тому підлягає скасовуванню рішення про державну реєстрацію права власності на спірну земельну ділянку за такою особою.

Щодо витребування земельної ділянки.

Відповідно до п. "б" ст. 9 ЗК України до повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Статтею 12 ЗК України передбачено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями комунальної власності, територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок комунальної власності із постійного користування відповідно до цього Кодексу та ін.

За змістом ч. 1 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

За змістом статей 317, 319, 321 ЦК України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння передбачено статтею 387 ЦК України. Так, згідно з частиною 1 цієї статті власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до частини 1 статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14 захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16 (провадження N 14-208цс18) погодилася з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Крім того, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі N 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини 1 статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі N 359/3373/16-ц (провадження N 14-2цс21) зазначено, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі N 488/5027/14-ц (провадження N 14-256цс18), від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16 (провадження N 14-208цс18), від 19 травня 2020 року у справі N 916/1608/18 (провадження N 12-135гс19), від 30 червня 2020 року у справі N 19/028-10/13 (провадження N 12-158гс19), від 22 червня 2021 року у справі N 200/606/18 (провадження N 14-125цс20).

Судом встановлено, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника Київської міської ради поза його волею, а відповідач ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, який набув земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу у ТОВ "Голд Брайд", яке в свою чергу набуло право власності на цю земельну ділянку від ОСОБА_2 , який не мав права на розпорядження спірною земельною ділянкою, оскільки право власності за ним було зареєстровано незаконно.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява N 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява N 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява N 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Встановлені по справі обставини свідчать про відчуження земельної ділянки особою, яка не є власником цього майна за рішенням суду, що не ухвалювалось (було підроблено), яке фактично спрямоване на незаконне заволодіння майном власника - територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради. Такі підстави і обставини витребування земельної ділянки повністю відповідають критеріям наявності загального (суспільного) інтересу, а тому посилання відповідача щодо порушення його прав як останнього власника і добросовісного набувача не можуть бути визнані підставою для відмови в позові.

При цьому, ЦК України визначає механізм повного відшкодування заподіяних кінцевим набувачам збитків. Так, з урахуванням приписів ч. 3 і 4 ст. 390 ЦК України добросовісний набувач, який не заявив зустрічні позови у справі, може заявити до власника майна позов про відшкодування необхідних витрат на утримання, збереження майна, здійснених ним з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або передання доходів, та на відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилася його вартість. Крім того, кінцевий набувач, із власності якого витребовується нерухоме майно, також не позбавлений можливості відновити права на підставі ч. 1 ст. 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до осіб, в яких було придбано майно, про відшкодування збитків.

Встановивши, що відчуження нерухомого майна було здійснено особою, яка не є власником цього майна та жодних дій щодо розпорядження цією земельною ділянкою Київською міською радою не вчинялося, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а відтак наявні правові підстави для витребування вказаної земельної ділянки від добросовісного набувача.

Щодо строків позовної давності.

Відповідач ОСОБА_1 вказує, що позивачем пропущено строк позовної давності, оскільки про існування заочного рішення Святошинського районного суду м.Києва від 15.05.2015 р. у справі №759/1851/15-ц позивач дізнався (або міг дізнатися) 25.08.2015 р. у день набрання ним законної сили. Таким чином, останнім днем звернення до суду в межах встановленої позовної давності з позовом про витребування земельної ділянки було 25.08.2018 р., водночас, прокуратура звернулась із позовом лише 08.07.2019 року - тобто зі спливом позовної давності.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частиною 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Згідно з ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

У пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі N 183/1617/16 (провадження N 14-208цс18) звернуто увагу на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною заявленою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

З огляду на положення ст. 261 ЦК України, ст. 56 ЦПК України, суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушено, стало відомо про таке порушення.

Зазначена правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 08 червня 2016 року у справі N 6-3029цс15.

Вказаний правовий висновок повністю узгоджується з правовою позицією в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі N 14-85цс15 і правовою позицією, викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду у справі N 359/2012/15-ц (провадження N 14-101цс18), в якій вказано, що норми закону про початок перебігу позовної давності, встановлені для особи, права або інтереси якої порушено, поширюються й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів, в той час, як суди не встановили початку перебігу позовної давності для Кабінету Міністрів України, а сторони не надали жодних доказів у розумінні статей 57-59 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи судами попередніх інстанцій) на підтвердження того, що Кабінету Міністрів України було відомо про порушення його права до моменту звернення прокурора з відповідним позовом до місцевого суду, тоді як згідно із частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Ураховуючи те, що прокурор пред`явив позов в інтересах Київської міської ради, слід з`ясувати, коли саме позивач довідався або міг довідатися про порушення прав.

З матеріалів справи вбачається, що спірну державну реєстрацію права власності земельної ділянки за ОСОБА_2 було здійснено на підставі рішення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Меженської К.С. від 09 липня 2016 року, тобто земельна ділянка вибула з комунальної власності саме 09 липня 2016 року, чим порушено права позивача, тому саме з цього дня починається перебіг позовної давності.

З даним позовом прокурор звернувся до суду 08 липня 2019 року, тобто в межах строку позовної давності, а тому правильним є висновок суду, що підстави для застосування строку позовної давності відсутні.

Відповідачами цих обставин по справі не спростовано і об`єктивних доказів на спростування таких висновків до суду не надано.

Щодо посилання відповідача ОСОБА_1 на застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі N 912/2385/18, №201/1669/21, №759/13185/17-ц, є безпідставними з урахуванням того, що у наведених постановах судів касаційної інстанції та оскаржуваних судових рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій встановлено різні фактичні обставини справ.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", § § 29-30).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява N 49684/99).

Окрім того, суд враховує сталу судову практику з вирішення спорів у подібних правовідносинах, зокрема у Постанові Верховного Суду від 23.10.2021 № 759/12225/18, Постановф від 23.10.2021 № 759/12225/18.

Щодо стягнення судових витрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, у разі задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи покладаються на відповідачів.

Як вбачається з платіжного доручення №919 від 04.07.2019 р. прокуратурою м.Києва (код ЄДРПОУ: 02910019) сплачено судовий збір у розмірі 27551,50 грн.

У зв`язку із вищенаведеним із ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь позивача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 13775,75 грн. з кожного.

На підставі викладеного, керуючись вимогами ст. ст. 13, 14, 19 Конституції України; ст. ст. 387, 388, 661 ЦК України; ст. ст. 4, 5, 80, 122, 126 ЗК України; ст. ст. 12, 13, 48, 76-82, 141, 229, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву Святошинської окружної прокуратури м.Києва (м. Київ, вул. Гнати Юри, буд. 9) в інтересах держави в особі Київської міської ради (м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ), ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 ), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Меженська Кароліна Сергіївна (02002, м. Київ, вул. Михайлівська, 21 оф. 1-А), ТОВ "Голд Брайд" (03028, М. Київ, пр. Науки, 42 оф. 23/2) про скасування реєстрації права власності та витребування земельної ділянки, задовольнити.

Скасувати рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень проведену 09.07.2016 р. державним реєстратором - приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Меженською Кароліною Сергіївною за №30393765 про реєстрацію права власності на земельну ділянку, що розташована у АДРЕСА_4 (кадастровий номер 8000000000:75:670:0273) за ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Витребувати у ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) на користь Київської міської ради (01044, м.Київ, вул.Хрещатик, 36, код ЄДРПОУ: 22883141) земельну ділянку, що розташована у АДРЕСА_4 (кадастровий номер 8000000000:75:670:0273).

Стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП: НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 ) на користь Київської міської прокуратури (код ЄДРПОУ: 02910019, м.Київ, вул.Предславинська, 45/9) судовий збір у розмірі 13775,75 грн.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ) на користь Київської міської прокуратури (код ЄДРПОУ: 02910019, м.Київ, вул.Предславинська, 45/9) судовий збір у розмірі 13775,75 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення. У разі розгляду справи (вирішення питання ) без повідомлення сторін зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасники справи якому рішення не було вручене у день його складення має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Київського апеляційного суду, при цьому відповідно до п. п. 15.5 п. 15 Перехідних положень ЦПК України в редакції Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII від 03.10.2017 року до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу.

Суддя І.Ю. Єросова