Постанова

від 29.02.2024 по справі 914/212/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 лютого 2024 року

м. Київ

cправа № 914/212/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Колос І. Б.,

за участю секретаря судового засідання - Гибало В. О.,

за участю представників:

Комунального підприємства «Пустомитиводоканал» - Юрчака В. В.,

Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України - Оленюка С. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Комунального підприємства «Пустомитиводоканал»

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023

(у складі колегії суддів: Бонк Т. Б. (головуючий), Бойко С. М., Якімець Г. Г.)

та на рішення Господарського суду Львівської області від 23.08.2023 (суддя Матвіїв Р. І.)

у справі за позовом Комунального підприємства «Пустомитиводоканал»

до Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України

про визнання недійсним рішення Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 27.10.2022,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2023 року Комунальне підприємство «Пустомитиводоканал» (далі - позивач, КП «Пустомитиводоканал», Підприємство) звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - відповідач, територіальне відділення АМК, Комітет) про визнання недійсним рішення Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 27.10.2022 № 63/52-р/к «Про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу» (далі - рішення від 27.10.2022 № 63/52-р/к, оспорюване рішення).

На обґрунтування позовних вимог Підприємство зазначило, що рішення Комітету не відповідає вимогам, зокрема, ст. 12, 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та п. 2.1, 8.4, 10.1.2, 10.2.1 Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб`єкта господарювання на ринку, затвердженої розпорядженням АМК від 05.03.2002 № 49-р (далі - Методика), прийняте при неповному з`ясуванні обставин, які мають значення для справи, за недоведеністю обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими, що є підставою для визнання цього рішення недійсним відповідно до ч. 1 ст. 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції».

Рішенням Господарського суду Львівської області від 23.08.2023, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023, в задоволенні позову відмовлено.

Суди встановили відсутність підстав для визнання рішення від 27.10.2022 №63/52-р/к недійсним, зазначивши про обґрунтованість висновків відповідача в оспорюваному рішенні та визнавши це рішення таким, що прийнято в межах наданих відповідачу повноважень та з дотриманням приписів чинного законодавства.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, 09.01.2024 КП «Пустомитиводоканал» подало до Касаційного господарського суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права та наявність підстав, передбачених п.1, 4 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просило скасувати постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 та рішення Господарського суду Львівської області від 23.08.2023, а справу № 914/212/23 направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Обґрунтовуючи касаційну скаргу, КП «Пустомитиводоканал» вказало, що:

при вирішенні спору судом апеляційної інстанції не було враховано правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №910/6999/17, від 01.10.2020 у справі № 908/540/19, від 26.05.2022 у справі №910/20850/20, від 12.07.2022 у справі № 910/2314/20, що призвело до неправильного застосування положень ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та положень п. 2.1, 9, 10 Методики;

суди попередніх інстанцій в порушення норм процесуального права (ст. 86 ГПК України) не надали належної оцінки поданим позивачем доказам, внаслідок чого безпідставно відхилили їх.

14.02.2024 до Верховного Суду від територіального відділення АМК надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач заперечив доводи касаційної скарги, просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, подані заперечення, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що 27.10.2022 територіальне відділення АМК постановило рішення № 63/52-р/к, яким:

визнало, що КП «Пустомитиводоканал» відповідно до ч. 1 ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» за результатами діяльності впродовж часового періоду: з січня 2020 року по жовтень 2022 року займало монопольне становище на ринку надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення (далі - Технічні умови) в межах території розташування діючих розподільчих мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які перебувають у власності та користування Підприємства, у населених пунктах: м.Пустомити, смт Щирець, с. Наварія, с. Милошевичі, с. Містки, с. Малинівка, с. Лісневичі Пустомитівського району Львівської області, із часткою 100 % (п.1);

визнало, що дії КП «Пустомитиводоканал», які полягають у встановленні в Технічних умовах додаткових вимог, непередбачених чинним законодавством України, є порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, що передбачене ч. 1 ст. 13 та п. 2 ч. 1 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», а саме зловживанням монопольним становищем на ринку надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов, що може призвести до порушення інтересів споживачів (замовників послуг), яке було б неможливим за умов існування значної конкуренції на ринку (п. 2);

зобов`язано Підприємство припинити порушення законодавства про захист економічної конкуренції, зазначене в п. 2 рішення (п. 3);

відповідно до ст. 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» за порушення, вказане у п. 2 рішення, на Підприємство накладено штраф у розмірі 50 000,00 грн (п. 4).

При встановленні монопольного становища позивача на відповідному ринку послуг Комітет зазначив, що:

об`єктами аналізу щодо визначення ознак монопольного становища на ринку є:

КП «Пустомитиводоканал» як суб`єкт господарювання, що здійснює діяльність на ринку надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення;

послуги з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення.

Товар, відносно якого визначається монопольне становище Підприємства - послуги з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які надаються позивачем на платній основі.

Товарними межами ринку за показниками взаємозамінності, подібності призначення, споживчих властивостей та умов використання товару є послуги з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення, що не мають товарів-замінників.

Територіальними (географічними) межами ринку вказаних послуг є територія ліцензійної діяльності Підприємства - межі діючих розподільчих мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які перебувають у його власності та користуванні, у населених пунктах: м. Пустомити, смт Щирець, с. Наварія, с. Милошевичі, с. Містки, с. Малинівка, с. Лісневичі Пустомитівського району Львівської області.

Часовими межами ринку зазначених послуг у межах території ліцензійної діяльності Підприємства є період з січня 2020 року по жовтень 2022 року, протягом якого незмінними залишились структура ринку, співвідношення попиту та пропозиції на ньому.

Визначаючи потенційних конкурентів на відповідному ринку послуг, відповідач у рішенні вказав на відсутність конкурентів з огляду на технологічні особливості послуги з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов та враховуючи те, що такий ринок послуг є монополізованим (такий ринок перебуває у стані природної монополії).

Досліджуючи питання бар`єрів вступу на ринок надання вказаних послуг, відповідач зазначив, що такими бар`єрами є адміністративні, економічні та організаційні обмеження, які пов`язані з необхідністю отримання дозвільних документів, побудови (модернізації) відповідної інфраструктури, що потребує значних капіталовкладень та тривалого часу. Внаслідок технологічних особливостей виробництва та надання зазначених послуг, у Підприємства відсутня конкуренція на відповідній території в межах визначеного товарного ринку та в межах діючих розподільчих мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які перебувають у власності та користуванні позивача.

Враховуючи наведене та те, що споживачі у встановлених територіальних межах ринку у досліджуваний період часу не мали можливості вибору підприємства, яке б надавало аналогічні послуги в межах розташування водопровідно-каналізаційних мереж, які перебувають у володінні та користуванні Підприємства, а також не мали альтернативи в отримані зазначених вище послуг від іншого суб`єкта господарювання, територіальне відділення АМК дійшло висновку про монопольне становище КП «Пустомитиводоканал» відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» у встановлених часових, територіальних та товарних межах ринку, та в межах діючих розподільчих мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які перебувають у його власності та користуванні, із часткою 100 % (п. 1 оспорюваного рішення).

Суди попередніх інстанцій також з`ясували, що дії позивача з встановлення додаткових вимог замовникам у Технічних умовах були кваліфіковані відповідачем як зловживання ним монопольним становищем на ринку відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та порушенням законодавства про захист економічної конкуренції згідно п. 2 ч. 1 ст. 50 цього ж Закону (п. 2 оспорюваного рішення), оскільки додаткові вимоги у наданих представником позивача копіях Технічних умов № 1, № 2, № 3, № 4, № 5 та № 6, як-от, умова про затвердження Технічних умов на засіданні виконавчого комітету міської ради, придбання замовником чавунних люків для колодязів, заміна аварійної ділянки напірного колектора через залізничну колію, участь замовника у поточному ремонті, встановлення ними лічильника води конкретного виробника та конкретної моделі, здійснення компенсаційних заходів з благоустрою території, зобов`язання придбати для Підприємства ущільнювачі розтрубів у певній кількості для ремонту водопровідних мереж, не передбачені чинним законодавством України та порушують інтереси замовників.

Заперечуючи висновки Комітету, викладені у п. 1 та п. 2 оспорюваного рішення, Підприємство зазначає:

відповідач у рішенні визначив частку позивача у розмірі 100% в межах товарного ринку на відповідній території без здійснення розрахунку частки позивача на такому ринку згідно законодавчо затвердженої формули та без врахування того, що в межах встановленого територіального ринку у спірний період надавачами вказаних вище послуг на ринку були також Товариство з обмеженою відповідальністю «Приватний водоканал» та Комунальне підприємство «Злагода», що свідчить про наявність конкуренції на одному й тому ж ринку та відсутність у позивача монопольного становища на ньому;

відповідач необґрунтовано кваліфікував дії позивача зі встановлення додаткових вимог у Технічних умовах за ч. 1 ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та визнав такі дії порушенням законодавства про захист економічної конкуренції за п. 2 ч. 1 ст. 50 цього Закону, адже такі додаткові вимоги у Технічних умовах не суперечать чинному законодавству та охоплюються повноваженнями позивача.

На підтвердження своїх доводів стосовно наявності у нього конкурентів на вказаному ринку послуг позивач надав договори від 03.02.2020, від 01.03.2020 з Товариством з обмеженою відповідальністю «Приватний водоканал», від 04.02.2020, від 22.07.2022 з Комунальним підприємством «Злагода»; тендерні пропозиції від 21.12.2020, 23.06.2021, 28.12.2021, 30.03.2022, 12.07.2022, 28.12.2022.

Суд першої інстанції вважав відсутніми підстави для задоволення позову, визнавши обґрунтованими висновки відповідача в п. 1 оспорюваного рішенні про монопольне становище позивача у відповідний період на відповідній території та в межах визначеного відповідачем товарного ринку, а також про зловживання позивачем монопольним становищем та порушення ним законодавства про захист економічної конкуренції під час встановлення замовникам додаткових вимог в Технічних умовах, оскільки такі вимоги не передбачені чинним законодавством (п. 2 рішення Комітету).

При цьому судом відхилено надані позивачем докази на підтвердження доводів про наявність конкуренції в межах визначеного товарного ринку на одній й тій ж самій території у відповідний період, з огляду на неможливість встановлення з поданих документів факту надання іншими суб`єктами господарювання послуг з видачі Технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які перебувають у власності та/або користуванні позивача.

З такими висновками суду першої інстанції погодився й суд апеляційної інстанції.

Частиною 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, предметом касаційного розгляду є законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень у частині задоволених позовних вимог та в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Згідно ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках, зокрема: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1); якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу (п. 4).

При цьому ч. 3 ст. 310 ГПК України встановлює підстави для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд у разі порушення норм процесуального права. Так, п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України передбачено такою підставою випадок недослідження судом зібраних у справі доказів, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Зі змісту п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих же норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду, з огляду на приписи ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».

Так, у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 Велика Палата Верховного Суду визначила наступні критерії подібності правовідносин у розумінні норм процесуального законодавства:

термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші (п. 24 постанови);

для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями (п. 25 постанови);

подібність спірних правовідносин, виявлена одночасно за трьома критеріями, означатиме тотожність цих відносин (однакового виду суб`єкти, однаковий вид об`єкта й однакові права та обов`язки щодо нього). Але процесуальний закон не вимагає встановлювати тотожність. З огляду на значення слова «подібний» не завжди означає тотожність (п. 28 постанови);

у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (п. 31 постанови).

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини) (п. 32).

Здійснена Великою Палатою Верховного Суду у вказаній вище постанові конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (п. 39).

З огляду на принцип диспозитивності, підстава, вимоги та межі касаційного оскарження визначаються самим скаржником у касаційній скарзі, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Обґрунтовуючи наявність передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підстави касаційного оскарження судових рішень, скаржник зазначив, що висновки апеляційного суду у справі, яка розглядається, суперечать правовим висновкам, наведеним у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 910/6999/17, від 01.10.2020 у справі № 908/540/19, від 26.05.2022 у справі № 910/20850/20, від 12.07.2022 у справі № 910/2314/20 щодо застосування судами положень ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та положень п. 2.1, 9, 10 Методики при вирішенні аналогічних спорів.

На думку скаржника, суд першої інстанції при розгляді справи, залишивши поза увагою діяльність інших двох суб`єктів господарювання на визначеному товарному ринку, перейняв на себе повноваження Комітету та самостійно визначив товарні та географічні межі досліджуваного ринку, замість того, щоб перевірити висновки Комітету в оспорюваному рішенні на предмет дотримання ним вимог ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та відповідних положень Методики під час визначення частки позивача на ринку послуг, на що суд апеляційної інстанції уваги не звернув.

Проте обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не підтвердилися з огляду на таке.

У всіх постановах Верховного Суду, на які посилається позивач у касаційній скарзі на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, колегіями суддів було застосовано при розгляді справ, зокрема, положення ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та відповідні пункти Методики, та наведено висновок, що обов`язок встановлення монопольного становища суб`єкта господарювання покладений в першу чергу на АМК. Натомість суди мають перевіряти правильність застосування АМК положень ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції», не переймаючи на себе функцій АМК та знову встановлювати товарні, територіальні, часові межі певних товарних ринків після того, як це зроблено АМК, й на підставі цього робити висновок про наявність чи відсутність монопольного становища суб`єкта господарювання на ринку.

Предметом розгляду справи № 910/6999/17, на яку здійснено посилання у касаційній скарзі, було визнання недійсним і скасування рішення АМК «Про закриття провадження у справі та визнання монопольного становища» в частині визнання того, що позивач протягом встановленого періоду займав монопольне становище на загальнодержавному ринку послуг з приймання, захолоджування, зберігання та відвантаження на морські судна аміаку.

У справі № 908/540/19 судами розглядалися позовні вимоги про визнання недійсним пунктів 1-4 рішення АМК якими, зокрема, визнано позивача таким, що займає монопольне становище на ринку послуг з надання інтернет-операторам доступу до інфраструктури об`єктів електроенергетики, шляхом надання у користування опор повітряних ліній електропередач, які знаходяться у його власності, для сумісного підвішування на них телекомунікаційних мереж, а дії позивача зі встановлення економічно необґрунтованої вартості таких послуг кваліфіковано як зловживання монопольним становищем. У цій справі Верховний Суд вказав на невірне застосування судом апеляційної інстанції при прийнятті судового рішення положень ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» в поєднанні зі ст. 13 цього ж Закону, та як наслідок неврахування того, що АМК, визнавши наявність монопольного становища позивача на ринку відповідних послуг, має довести факт зловживання ним цим становищем, оскільки саме по собі займання монопольного становища позивача на ринку не підтверджує факту зловживання ним цим становищем.

Предметом спору у справі № 910/2314/20 були вимоги про визнання недійсним рішення АМК, зокрема, в частині визнання, що в досліджуваний період група компаній, до яких входив позивач, займала монопольне становище на ринку комплексної послуги з розподілу та постачання природного газу побутовим споживачам у межах території ліцензійної діяльності; та в частині визнання дій, в тому числі позивача, які полягають у донарахуванні об`ємів використаного побутовими споживачами природного газу понад обсяги, визначені лічильниками, при здійсненні комерційних розрахунків, при різному застосуванні норм законодавства учасниками й Регулятором цих відносин, порушенням законодавства про захист економічної конкуренції та зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Верховний Суд, зазначивши про вірні висновки судів щодо неправомірного об`єднання АМК в одну товарну групу послуг з розподілу та постачання природного газу при визначенні товарних меж ринку, що призвело до необґрунтованого визнання дій позивача як зловживання монопольним становищем саме на цьому ринку, залишив судові рішення про задоволення позову без змін.

У справі № 910/20850/20 предметом спору були вимоги про визнання недійсним рішення АМК, зокрема, в частині визнання, що позивач протягом певного періоду часу займав монопольне становище на ринку надання послуг з перевезення вантажів залізничним транспортом та послуг, пов`язаних з перевезенням вантажів залізничним транспортом, з використанням колій; що позивач вчинив дії зі встановлення економічно необґрунтованої вартості послуг з перевезення вантажу.

Разом з тим предметом спору у справі, яка розглядається, є визнання недійсним рішення АМК, яким визнано позивача таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення в межах території розташування діючих розподільчих мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які перебувають у власності та користування Підприємства, в межах встановленого територіального ринку із часткою 100 %.

Суди попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, відмовили у задоволенні позову з причин відсутності порушення АМК ст. 12, 13, 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та положень Методики під час прийняття оспорюваного рішення, вірного встановлення відповідачем часового, територіального та товарного меж ринку надання послуг, обґрунтованості висновків відповідача про монопольне становище позивача, зловживання ним цим становищем та порушення законодавства про захист економічної конкуренції, з огляду на особливості ринку надання послуг з централізованого водопостачання та водовідведення в частині видачі Технічних умов на приєднання до мереж централізованого водопостачання та водовідведення в межах території розташування діючих розподільчих мереж централізованого водопостачання та водовідведення, які перебувають у власності та користуванні Підприємства.

З тексту оскаржуваних судових рішень вбачається здійснення судами при розгляді цієї справи посилання на правові висновки Верховного Суду у постановах від 21.04.2021 у справі № 910/701/17 (в оскаржуваній постанові апеляційного суду), від 16.05.2023 у справі № 904/890/22, від 06.06.2023 у справі № 910/17390/21 (в оскаржуваному рішенні суду першої інстанції) щодо застосування положень ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції», і ці правові висновки є аналогічними висновкам у постановах суду касаційної інстанції, які зазначені у касаційній скарзі на обґрунтування п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Колегія суддів зазначає, що неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Проаналізувавши судові рішення Верховного Суду, викладені у постановах у справах № 910/6999/17, № 908/540/19, № 910/20850/20, № 910/2314/20, правові висновки щодо застосування ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» яких, на думку скаржника, не було враховано судом апеляційної інстанції у даній справі, Суд встановив, що застосування апеляційним судом вказаної норм права не суперечить жодному з вказаних скаржником висновків суду касаційної інстанції.

У зазначених в касаційній скарзі постановах Верховного Суду в співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями у справі, що розглядається, не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Застосування вказаної норми права у цій справі залежало від встановлених і доведених обставин справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу.

Верховний Суд неодноразово, зокрема, у постановах від 28.01.2020 у справі №910/6507/19, від 19.05.2020 у справі № 910/8399/19, зазначав про те, що кожна зі справ за участю органів АМК є індивідуальною, з притаманною лише даній справі специфікою та особливостями.

Колегія суддів виходить з того, що вказана у справах № 910/6999/17, №908/540/19, № 910/20850/20, № 910/2314/20 правова позиція Верховного Суду щодо застосування ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» носить універсальний характер і є застосовною у справах, в яких предметом розгляду є оскарження рішення АМК, втім, при застосуванні такої правової позиції мають ураховуватися особливості, такі як обставини справи, доказова база, особливості товарних меж ринку надання послуг, умови, які ставляться до суб`єкта господарювання для можливості надання послуг на тому чи іншому ринку тощо.

Правовідносини у справі, яка розглядається, і в зазначених скаржником у касаційній скарзі справах хоча і є подібними за матеріально-правовим регулюванням, предметом спору і змістом позовних вимог, але істотно відмінні (у справі, що розглядається, з одного боку, і в згаданих справах - з іншого) за підставами позову та фактично-доказовою базою - встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами.

Пунктом 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п.1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою КП «Пустомитиводоканал» в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Оскаржуючи судові рішення також з підстави, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, Підприємство зазначило, що суди попередніх інстанцій в порушення норм ст. 86 ГПК України не надали оцінки поданим позивачем доказам (договорам, тендерним пропозиціям) на підтвердження того, що в межах встановленого територіального ринку у спірний період надавачами вказаних вище послуг на ринку були також Товариство з обмеженою відповідальністю «Приватний водоканал» та Комунальне підприємство «Злагода», що є підставою для скасування судового рішення відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Враховуючи положення п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України та те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не підтвердилась після відкриття касаційного провадження, доводи скаржника про неповне дослідження судами зібраних у справі доказів є недостатніми і відхиляються судом касаційної інстанції.

Окрім того, зі змісту оскаржуваних рішень вбачається, що суди попередніх інстанцій під час розгляду цієї справи дослідили, надали оцінку доказам позивача та відхилили їх, оскільки на їх підставі неможливо встановити наявність або відсутність фактів, що обґрунтовують вимоги позивача, а відтак доводи касаційної скарги, які фактично зводяться до незгоди скаржника із наданою судами оцінкою доказам у цій справі стосуються необхідності переоцінки доказів, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі, що суперечить положенням ч. 2 ст. 300 ГПК України.

Зважаючи на викладене, наведена Підприємством підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах доводів касаційної скарги КП «Пустомитиводоканал», дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Оскільки суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (ч. 14 ст. 129 ГПК України).

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Комунального підприємства «Пустомитиводоканал» в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Комунального підприємства «Пустомитиводоканал» в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 05.12.2023 та рішення Господарського суду Львівської області від 23.08.2023 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

І. Б. Колос