Постанова

від 21.02.2024 по справі 574/1342/13-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 574/1342/13-ц

провадження № 61-15719св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

за первісним позовом

позивач за первісним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом - ОСОБА_2 ,

за зустрічним позовом

позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідачі за зустрічним позовом: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 ,

треті особи: Буринська міська рада Сумської області, Буринська районна державну нотаріальна контора, реєстраційна служба Буринського РУЮ, відділ Держземагенства у Буринському районі Сумської області, друга Сумська державну нотаріальна контора,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Буринського районного суду Сумської області від 29 березня 2023 року в складі судді: Гука Т. Р., та постанову Сумського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року в складі колегії суддів: Собини О. І., Філонової Ю. О., Рунова В. Ю.,

Історія справи

Короткий зміст позовів

У листопаді 2013 році ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно та виділ в натурі частки із складу земельної ділянки.

У січні 2014 року ОСОБА_2 подано зустрічний позов до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , про визнання заповіту недійсним, свідоцтв про право власності на спадщину частково недійсним, визнання права власності на 1/3 частину земельної ділянки.

Зустрічний позов мотивований тим, що 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради ОСОБА_3 було посвідчено заповіт від імені ОСОБА_5 , який зареєстровано в реєстрі за № 84, згідно якого заповідач все належне їй на момент смерті майно заповідала на користь її дочки ОСОБА_1

17 лютого 2011 року Буринською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_5 було видано свідоцтва про право власності, зареєстровані в реєстрі за № 254 та № 256, відповідно до яких за ОСОБА_5 , як пережившою дружиною, визнано право власності на 1/2 частку земельної ділянки площею 3,0559 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Миколаївської сільської ради Буринського району та на 1/3 частку в іншій половині тієї ж земельної ділянки, котра належала померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 на підставі державного акта на право власності на землю серії CM №077875, виданого 28 жовтня 2004 року Буринською райдержадміністрацією Сумської області та зареєстрованого за №194 у Книзі записів державних актів.

ОСОБА_2 указувала, що, на її думку, підпис у заповіті та запис від імені спадкодавця: «Заповіт перед підписанням прочитаний мною в голос» вчинені не рукою спадкодавця ОСОБА_5 , крім того вказаний заповіт не був внесений до спадкового реєстру. На підставі незаконного заповіту власником всіх земельних ділянок за допомогою ОСОБА_3 стала ОСОБА_1 , яка вчинила підпис в заповіті від імені їхньої матері ОСОБА_5 від 12 травня 2010 року та у належному матері паспорті.

Крім того, набута ОСОБА_7 у власність земельна ділянка, площею 3,0559 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва є його особистою власністю, оскільки отримана ним внаслідок роздержавлення колективного сільськогосподарського акціонерно-пайового товариства закритого типу «Прогрес» Буринського району Сумської області, членом якого він був та отримав право на земельну частку (пай), як член акціонерно-пайового товариства, і в подальшому отримав державний акт на право власності на землю. Таким чином, ця земельна ділянка не є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і в разі спадкування повинна успадковуватись відповідно до закону, тобто спадкоємцям першої черги в рівних частках.

ОСОБА_2 вважала, що вона, як дочка ОСОБА_7 , має право на 1/3 частку вказаної земельної ділянки, як інші спадкоємці: її мати та сестра - ОСОБА_1 , які мають право також по 1/3 частці кожна. Однак, нотаріус, всупереч закону, визнав цю земельну ділянку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, чим істотно порушив її законне право на отримання у спадок 1/3 частки належної її батькові ОСОБА_7 земельної ділянки, а тому видані на цю земельну ділянку свідоцтва про право власності є частково недійсними.

ОСОБА_2 просила:

визнати недійсним заповіт від імені ОСОБА_5 на користь ОСОБА_8 , посвідчений 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області ОСОБА_3 та зареєстрований в реєстрі за №84;

зобов`язати Миколаївську сільську раду Буринського району внести відповідний запис у журналі реєстрації нотаріальних дій про скасування запису за №84 щодо посвідчення заповіту від імені ОСОБА_5 ;

визнати частково недійсними свідоцтва про право власності на спадщину після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , видані 17 лютого 2011 року Буринською державною нотаріальною конторою на ім`я ОСОБА_5 про право власності на 1/2 та на 1/3 частки земельної ділянки, площею 3,0559 га на території Миколаївської сільської ради Буринського району для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що належала померлому ОСОБА_7 на підставі державного акта серії CM № 077875 від 28 жовтня 2004 року;

визнати за нею, право власності на 1/3 частину вказаної земельної ділянки, як належну їй спадщину після смерті ОСОБА_7 .

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Буринського районного суду Сумської області первісний позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на спадкове майно та виділ в натурі частки із складу земельної ділянки залишено без розгляду.

Рішенням Буринського районного суду Сумської області від 29 березня 2023 року, з урахуванням ухвали Буринського районного суду Сумської області від 11 квітня 2023 року про виправлення описки, позов ОСОБА_2 задоволено частково.

Визнано недійсним заповіт ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , посвідчений 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області, зареєстрований в реєстрі за № 84.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності, видане ОСОБА_5 17 лютого 2011 року державним нотаріусом Буринської районної державної нотаріальної контори Сумської області Анохіним О. В., зареєстроване в реєстрі за №254, на 1/2 частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя, яке складається з земельної ділянки, площею 3,0559 га, кадастровий номер: 592098500203:001:0018, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області та належала ОСОБА_7 на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії СМ № 077875.

Визнано за ОСОБА_2 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/3 частину земельної ділянки, загальною площею 3,0559 га, кадастровий номер: 5920985000:05:001:0504, призначеної для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області та належала ОСОБА_7 на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії СМ № 077875.

В задоволені іншої частини позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 та в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору в сумі 229,40 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

відповідно до Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року статтю 61 СК України доповнено частиною п`ятою такого змісту: об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації. Вказана норма набула чинності з 08 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону України «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» № 4766 від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації. Із урахуванням вказаних змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому тільки в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду. Аналогічний висновок по застосуванню норм Закону України «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року зроблений в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі № 1311/832/12 (провадження № 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року в справі № 753/6139/14-ц (провадження № 61-27342св18), від 12 червня 2019 року в справі № 409/1959/15-ц (провадження № 61-14257св18) та від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17 (провадження № 61-29004 св 18);

земельна ділянка, площею 3,0559 га, кадастровий номер: 592098500203:001:0018 (новий кадастровий номер: 5920985000:05:001:0504), призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області та належала ОСОБА_7 на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії СМ № 077875, була особистою власністю останнього, а тому державним нотаріусом Буринської районної державної нотаріальної контори Сумської області Анохіним О. В. безпідставно видано 17 лютого 2011 року ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на 1/2 частку вказаної земельної ділянки, як спільно майна подружжя, набутого за час шлюбу;

оскільки спадщину після смерті ОСОБА_7 прийняли його дружина ОСОБА_5 та дві його дочки ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , то остання набула в порядку спадкування за законом після смерті батька право власності на 1/3 частку спірної земельної ділянки;

визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно впливає на можливість реалізації прав особи, що його отримала, щодо нерухомого майна, отже доводить дієвість та ефективність обраного позивачем способу захисту. До таких же висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 21 січня 2020 року у справі № 915/1844/18 та від 20 травня 2021 року у справі № 361/953/16-ц (провадження № 61-3847св19). Тому позовні вимоги ОСОБА_2 про визнання за нею права власності на 1/3 частку спірної земельної ділянки та про визнання недійсним, виданого ОСОБА_5 свідоцтва про право власності від 17 лютого 2011 року на частку цієї земельної ділянки, обґрунтовані та підлягають задоволенню;

передбачений статтею 1300 ЦК України порядок внесення змін до свідоцтва про право на спадщину є самостійним способом захисту прав спадкоємців. Разом з цим, відсутні правові підстави для визнання недійсним, виданого ОСОБА_5 , свідоцтва про право на спадщину від 17 лютого 2011 року, оскільки воно фактично видано лише на 1/6 частку спірної земельної ділянки, що жодним чином не порушує прав ОСОБА_2 та не перешкоджає їй в оформленні своїх спадкових прав на 1/3 частку цієї земельної ділянки, в зв`язку з чим в задоволенні її позовних вимог в цій частині необхідно відмовити;

при вирішення позовних вимог в частині визнання заповіту недійсним суд вказав, що з матеріалів справи вбачається, що згідно із заповітом ОСОБА_5 , посвідченим 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області ОСОБА_3, зареєстрованим в реєстрі за № 84, все своє майно, яке на день смерті буде їй належати, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось, і взагалі все, що буде належати їй на день смерті і на що вона за законом матиме право, ОСОБА_5 заповіла своїй дочці ОСОБА_1 (т. 1, а. с. 12 зворот). ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла (т. 1, а. с. 163 зворот). Спадщину після смерті ОСОБА_5 прийняли її дочка ОСОБА_2 , подавши відповідну заяву до нотаріальної контори, та дочка ОСОБА_1 , яка спільно проживала із спадкодавцем на час смерті (т.1, а. с. 161 зворот, 172). 07 листопада 2013 року державним нотаріусом Другої Сумської державної нотаріальної контори Ситник С. М. видано ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 (т. 1, а. с. 185, 186 зворот). Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частини перша та друга статті 1257 ЦК України). Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу;

у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасників правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами». Згідно витягу з ЄРДР від 08 липня 2014 року до реєстру за № 12014200140000198 було внесено відомості за заявою ОСОБА_2 з приводу підробки заповіту від імені її матері ОСОБА_5 та двох доручень від імені останньої (т. 2 а. с. 51). Відповідно до висновку почеркознавчої експертизи № 64 від 27 липня 2015 року, проведеної під час досудового розслідування кримінального провадження №12014200140000198, рукописний текст: «Заповіт перед підписанням прочитаний мною в голос» у оригіналі заповіту від 12 травня 2010 року, що зареєстрований в реєстрі за № 84, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою, але не ОСОБА_3 та не ОСОБА_1 . Підпис в графі: «підпис» у оригіналі заповіту від 12 травня 2010 року, що зареєстрований в реєстрі за № 84, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою (т. 2 а. с. 53-58). Згідно висновку почеркознавчої експертизи № 66 від 07 серпня 2015 року, проведеної під час досудового розслідування кримінального провадження №12014200140000198, підписи № 1, 3, 4 (відповідно до таблиці №1 «Опис підписів») у рядку «підпис» у довіреності від 22 вересня 2010 року, що зареєстрована в реєстрі за № 102, у довіреності від 27 січня 2011 року, що зареєстрована в реєстрі за № 08-екз., у довіреності від 27 січня 2011 року, що зареєстрована в реєстрі за № 08-екз., виданих від імені ОСОБА_5 , виконані ОСОБА_1 (т. 2 а. с. 59-63). Постановою начальника сектору дізнання Буринського ВП Конотопського ВП ГУНП в Сумській області Філіпова А. В. від 25 вересня 2020 року кримінальне провадження № 12014200140000198 від 08 липня 2014 року за частиною другою статті 358 КК України, за фактом підробки офіційного документа закрито у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення;

оскільки заповіт від імені ОСОБА_5 , посвідчений 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області ОСОБА_3 та зареєстрованого в реєстрі за № 84, заповідачем особисто не складався та нею не підписувався, відсутні підстави вважати, що в остання мала волевиявлення на складення такого заповіту саме на користь ОСОБА_1 та саме щодо зазначеного в заповіті майна, а також, що таке волевиявлення було вільним та відповідало внутрішній волі ОСОБА_5 . Будь-яких доказів на підтвердження наявності такого волевиявлення ОСОБА_5 відповідачкою ОСОБА_1 суду не надано. Таким чином, оспорюваний заповіт слід визнати недійсним, в зв`язку з чим позовні вимоги до ОСОБА_1 в цій частині також підлягають задоволенню;

стосовно позовних вимог ОСОБА_2 , заявлених до ОСОБА_3 , то в їх задоволенні необхідно відмовити, оскільки особа, яка посвідчувала заповіт, не є належним відповідачем за позовом про визнання його недійсним.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Сумського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Буринського районного суду Сумської області від 29 березня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

у справі, яка переглядається, судом правильно встановлено, що відповідно до державного акту на право власності на земельну ділянку від 28 жовтня 2004 року серія СМ № 077875, виданого на підставі розпорядження Буринської районної державної адміністрації від 07 жовтня 2003 року № 230, ОСОБА_7 за життя на праві власності належала земельна ділянка, площею 3,0559 га, кадастровий номер: 592098500203:001:0018 (новий кадастровий номер: 5920985000:05:001:0504), призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яка знаходиться на території Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області. Відповідно до статті 61 СК України (в редакції, чинній на момент набуття ОСОБА_7 права власності на спірну земельну ділянку) не належать до об`єктів права спільної сумісної власності земельні ділянки, набуті одним із подружжя внаслідок приватизації. Отже, право власності у ОСОБА_7 на вказану земельну ділянку виникло на підставі приватизації і в період, коли дана ділянка не належала до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

з матеріалів справи вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, після його смерті спадщину прийняли його дружина ОСОБА_5 та дочки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 17 лютого 2011 року державним нотаріусом Буринської районної державної нотаріальної контори Сумської області Анохіним О. В. ОСОБА_5 видано свідоцтво про право власності, зареєстроване в реєстрі за № 254, на 1/2 частку у праві спільної сумісної власності на майно подружжя, набутого за час шлюбу, яке складається з земельної ділянки, площею 3,0559 га, кадастровий номер: 592098500203:001:0018;

колегія суддів погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що державним нотаріусом незаконно видано ОСОБА_5 свідоцтво про право власності на 1/2 вказаної земельної ділянки, оскільки земельна ділянка, площею 3,0559 га, кадастровий номер 592098500203:001:0018 була особистою приватною власністю ОСОБА_7 , тому таке свідоцтво про право власності, зареєстроване в реєстрі за №254, є недійсним і судом обґрунтовано визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частину вказаної земельної ділянки у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_7 ;

не заслуговують на увагу колегії суддів доводи апеляційної скарги про те, що належна ОСОБА_7 земельна ділянка площею 3,0559 га, кадастровий номер 592098500203:001:0018 (новий кадастровий номер: 5920985000:05:001:0504), є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, оскільки згідно з відповідними редакціями ст.ст. 57, 61 СК України земельна ділянка, набута одним із подружжя за час шлюбу внаслідок приватизації, вважалася об`єктом права спільної сумісної власності лише з 08 лютого 2011 року по 12 червня 2012 року. ОСОБА_7 (спадкодавець) набув право власності на земельну ділянку площею 3,0559 га, кадастровий номер 592098500203:001:0018 (новий кадастровий номер: 5920985000:05:001:0504), з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва у 2004 році, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку СМ №077875 від 28 жовтня 2004 року. Тобто, вказана земельна ділянка є об`єктом права особистої приватної власності, а не об`єктом спільної сумісної власності;

відповідно до частин першої та другої статті 1257 ЦК України заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Судом першої інстанції на підставі належних та допустимих доказів, зокрема висновку почеркознавчої експертизи № 66 від 07 серпня 2015 року встановлено, що підпис у оригіналі заповіту від 12 травня 2010 року, який зареєстрований в реєстрі за № 84, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою. За таких обставин, відсутні підстави вважати, що волевиявлення ОСОБА_5 на складання заповіту було вільним та заповіт від 12 травня 2010 року відповідав її внутрішній волі, а тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку про визнання оспорюваного заповіту недійсним.

колегія суддів відхилила доводи апеляційної скарги про те, що висновок почеркознавчої експертизи проведеної у рамках кримінального провадження не є належним доказом у даній справі, оскільки такий висновок складений судовим експертом державної спеціалізованої установи під час досудового розслідування кримінального провадження, що відповідає положенням статті 102 ЦПК України Крім того, експертиза проведена у кримінальному провадженні містить інформацію щодо предмета доказування у цивільному провадженні. У постановах Верховного Суду від 10 липня 2019 року у справі № 686/23256/16-ц та від 25 березня 2021 року у справі № 752/21411/17 зроблено правові висновки, що отриманий відповідно до закону висновок експерта у кримінальній справі, є письмовим доказом у цивільній справі, якому суд має надати оцінку та мотивувати, чи визнає доказ, чи відхиляє його. Таким чином, посилання та доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, не знайшли свого підтвердження в якості підстав скасування оскаржуваного судового рішення під час апеляційного провадження.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_4 , на рішення Буринського районного суду Сумської області від 29 березня 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року, в якій просила:

скасувати оскаржені судові рішення в частині визнання заповіту недійсним, та постановити нове, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , про визнання заповіту недійсним.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

ОСОБА_2 звернулась до суду із вимогою зокрема визнати заповіт від 12 травня 2010 року недійсним, що мотивувала тим, що ОСОБА_5 заповіту не підписувала. Суди попередніх інстанцій на підставі почеркознавчої експертизи від 07 серпня 2015 року № 66 дійшли висновку, що при складанні заповіту було відсутнє волевиявлення ОСОБА_5 адже вона його не підписувала, а тому позовні вимоги про визнання заповіту недійсним підлягають задоволенню;

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ід, (провадження № 14-651цс18);

у постанові Верховного Суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18) зазначено, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) викладено висновок, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що цивільне право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається (абзац перший частини другої статті 215 ЦК України). Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину;

таким чином, позивачем у даній справі було обрано неналежний спосіб захисту, адже нікчемний заповіт не може бути визнаний судом недійсним, а суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права щодо підстав недійсності правочину, та помилково вважали його оспорюваним, а не нікчемним в силу закону, та були прийняті з без урахування вищевикладених правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах, а тому підлягають скасуванню.

У лютому 2024 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, судові рішення - без змін.

Відзив на касаційну скаргу мотивовано тим, що вимога про визнання заповіту недійсним є правомірним та належним способом захисту, а суди ухвалили в справі законні та обґрунтовані рішення.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.

12 лютого 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2024 року призначено справу до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2024 року: клопотання ОСОБА_2 про продовження строку на подачу відзиву задоволено; продовжено ОСОБА_2 строк на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 .

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 25 січня 2024 року вказано, що: наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц; від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17; від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц; від 14 серпня 2018 року у справі № 910/1972/17; від 23 травня 2019 року у справі № 920/301/18; від 25 червня 2019 року у справі № 922/1500/18; від 24 грудня 2019 року у справі № 902/377/19; від 05 грудня 2022 року у справі № 753/8945/19; від 23 лютого 2022 року у справі № 474/454/18.

Аналіз касаційної скарги свідчить, що судові рішення оскаржуються в частині задоволеної позовної вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , посвідченого 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області, зареєстрований в реєстрі за № 84 та стягнення судових витрат. В іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому в касаційному порядку не переглядаються.

Фактичні обставини

Суди встановили, що згідно із заповітом ОСОБА_5 , посвідченого 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області ОСОБА_3, зареєстрованого в реєстрі за № 84, все своє майно, яке на день смерті буде їй належати, де б воно не знаходилось і з чого б воно не складалось, і взагалі все, що буде належати їй на день смерті і на що вона за законом матиме право ОСОБА_5 заповіла своїй дочці ОСОБА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_5 померла.

Спадщину після смерті ОСОБА_5 прийняли її дочка ОСОБА_2 , подавши відповідну заяву до нотаріальної контори, та дочка ОСОБА_1 , яка спільно проживала із спадкодавцем на час смерті.

07 листопада 2013 року державним нотаріусом Другої Сумської державної нотаріальної контори Ситник С. М. видано ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за заповітом після смерті ОСОБА_5 .

Згідно з витягом з ЄРДР від 08 липня 2014 року до реєстру за № 12014200140000198 було внесено відомості за заявою ОСОБА_2 з приводу підробки заповіту від імені її матері ОСОБА_5 та двох доручень від імені останньої.

Відповідно до висновку почеркознавчої експертизи № 64 від 27 липня 2015 року, проведеної під час досудового розслідування кримінального провадження №12014200140000198, рукописний текст: «Заповіт перед підписанням прочитаний мною в голос» у оригіналі заповіту від 12 травня 2010 року, що зареєстрований в реєстрі за № 84, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою, але не ОСОБА_3 та не ОСОБА_1 . Підпис в графі: «підпис» у оригіналі заповіту від 12 травня 2010 року, що зареєстрований в реєстрі за № 84, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою.

Згідно з висновком почеркознавчої експертизи № 66 від 07 серпня 2015 року, проведеної під час досудового розслідування кримінального провадження №12014200140000198, підписи № 1, 3, 4 (відповідно до таблиці №1 «Опис підписів») у рядку «підпис» у довіреності від 22 вересня 2010 року, що зареєстрована в реєстрі за № 102, у довіреності від 27 січня 2011 року, що зареєстрована в реєстрі за № 08-екз., у довіреності від 27 січня 2011 року, що зареєстрована в реєстрі за № 08-екз., виданих від імені ОСОБА_5 , виконані ОСОБА_1 .

Постановою начальника сектору дізнання Буринського ВП Конотопського ВП ГУНП в Сумській області Філіпова А. В. від 25 вересня 2020 року кримінальне провадження № 12014200140000198 від 08 липня 2014 року за частиною другою статті 358 КК України, за фактом підробки офіційного документа закрито у зв`язку з відсутністю складу кримінального правопорушення.

Позиція Верховного Суду

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19), пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (частина друга статті 207 ЦК України, в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

Підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18)).

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

У справі, що переглядається:

позивачка просила на підставі частини першої статті 1257 ЦК України визнати недійсним правочин, для якого законом встановлена нікчемність, і суди, встановивши, що підпис від імені ОСОБА_5 в оригіналі заповіту від 12 травня 2010 року виконаний не ОСОБА_5 , задовольнили позовну вимогу про визнання недійсним заповіту.

суди не звернули увагу, що визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину;

суди встановили, що підпис від імені ОСОБА_5 в оригіналі заповіту від 12 травня 2010 року виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою. За таких обставин, заповіт ОСОБА_5 , складений 12 травня 2010 року, є нікчемним на підставі частини першої статті 1257 ЦК України;

Тому судові рішення в оскарженій частині підлягають скасуванню, оскільки вимога про визнання недійсним заповіту від 12 травня 2010 року не є належним способом захисту права чи інтересу позивачки, та постановленням нового судового рішення в цій частині про відмову в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним заповіту.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині постановлені без додержання норм матеріального права. У зв`язку із наведеним, касаційний суд вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити; судові рішення в оскарженій частині скасувати; ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним заповіту від 12 травня 2010 року.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

При частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов`язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов`язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат (частина десята статті 141 ЦПК України).

Тому з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 покладається 334,10 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 458,80 грн за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_4 , задовольнити.

Рішення Буринського районного суду Сумської області від 29 березня 2023 року та постанову Сумського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року в частині задоволеної позовної вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , посвідченого 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області, зареєстрованого в реєстрі за № 84, та в частині стягнення судового збору скасувати.

У задоволенні позовної вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним заповіту ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , посвідченого 12 травня 2010 року секретарем Миколаївської сільської ради Буринського району Сумської області, зареєстрованого в реєстрі за № 84, відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 334,10 грн судового збору за подання апеляційної скарги та 458,80 грн за подання касаційної скарги.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Буринського районного суду Сумської області від 29 березня 2023 року та постанова Сумського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року в скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук