Постанова

від 27.02.2024 по справі 947/706/22-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/211/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 лютого 2024 року місто Київ

справа № 947/706/22-ц

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді: Борисової О.В.

суддів: Левенця Б.Б., Ратнікової В.М.

за участю секретаря судового засідання - Балкової А.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 листопада 2023 року про закриття провадження у справі, постановлену під головуванням судді Григоренко І.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПРИВАТБАНК» про заборону вчиняти дії,-

В С Т А Н О В И В:

В січні 2022 року позивач ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до відповідача, в якому просила:

заборонити АТ КБ «ПРИВАТБАНК» вимагати від неї сплати неправомірно нарахованої заборгованості за неукладеним договором №1121/ОД12 про використання платіжних карт в якості платіжного засобу в торговельних сервісах підприємства від 25 травня 2010 року, в тому числі шляхом телефонних дзвінків, смс-повідомлень, факсимільним зв'язком, повідомлень на електронну пошту та шляхом договірного списання грошових коштів з її рахунків.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 14 листопада 2022 року закрито провадження у справі.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, представник позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просив оскаржувану ухвалу скасувати, а справу направити на новий розгляд.

На обґрунтування вимог, посилався на те, що звернення з позовом до суду цивільної юрисдикції, передувало звернення до суду господарської юрисдикції, однак постановою Північного апеляційного господарського суду від 29 вересня 2021 року по справі №910/10052/21, якою залишено в силі ухвалу Господарського суду міста Києва від 29 червня 2021 року, було відмовлено у відкритті провадження за аналогічною позовною заявою, мотивуючи це тим, що справа має бути розглянута за правилами ЦПК України.

Вказував, що вказана справа має бути розглянута за правилами цивільного судочинства.

02 лютого 2024 року на адресу Київського апеляційного суду від відповідача АТ КБ «ПРИВАТБАНК» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу - без змін.

Судове засідання проводилося в режимі відеоконференції відповідно до ухвали Київського апеляційного суду від 16 лютого 2024 року.

Представник відповідача в судовому засіданні апеляційного суду, проведеному в режимі відеоконференції, заперечував проти задоволення апеляційної скарги.

Позивач у судове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, про причини неявки суд не повідомила.

Колегія суддів вважає за можливе розглядати справу у відсутність позивача на підставі ч.2 ст.372 ЦПК України.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, з`ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернулася до суду в порядку цивільного судочинства з позовною заявою про заборону АТ КБ «ПРИВАТБАНК» вимагати від неї сплати неправомірно нарахованої заборгованості за неукладеним договором №1121/ОД12 про використання платіжних карт в якості платіжного засобу в торговельних сервісах підприємства від 25 травня 2010 року, в тому числі шляхом телефонних дзвінків, смс-повідомлень, факсимільним зв'язком, повідомлень на електронну пошту та шляхом договірного списання грошових коштів з її рахунків.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що протягом останнього року їй надходять телефонні дзвінки, в яких особа представляється співробітником АТ КБ «ПРИВАТБАНК» та зазначає, що у неї є заборгованість перед банком.

Вказувала, що договір №1121/ОД12 про використання платіжних карт в якості платіжного засобу в торгівельних сервісах підприємства від 25 травня 2010 року не був нею підписаний, тому він є неукладеним, а відтак вимоги АТ КБ «ПРИВАТБАНК» по сплаті боргу за вказаним договором є безпідставними.

Зазначала, що її порушене право полягає у тому, що співробітники АТ КБ «ПРИВАТБАНК» вимагають від неї сплати боргу (тобто проводять колекторську діяльність) шляхом постійних телефонних дзвінків та CMC-повідомлень, які містять погрози, чим створюють нестерпні умови для існування.

Закриваючи провадження по справі, суд першої інстанції посилався на п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України та виходив з того, що стороною договірних відносин, з приводу яких виник спір, є фізична особа-підприємець, а тому вказаний спір має розглядати господарський суд.

Проте, в повній мірі з таким висновком суду погодитись неможливо з огляду на наступне.

Відповідно до статті 17 Закону України 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та №29465/04).

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства - цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Юрисдикційність конкретного спору чи категорії спорів може бути прямо визначена в законі.

Важливість визначення юрисдикції підтверджується як закріпленням у Конституції України принципу верховенства права, окремими елементами якого є законність, правова визначеність та доступ до правосуддя, так і прецедентною практикою ЄСПЛ.

У рішенні від 22 грудня 2009 року у справі «Безимянная проти Росії» (заява №21851/03) ЄСПЛ наголосив, що «погоджується з тим, що правила визначення параметрів юрисдикції, що застосовуються до різних судів у рамках однієї мережі судових систем держав, безумовно, розроблені таким чином, щоб забезпечити належну реалізацію правосуддя. Заінтересовані держави повинні очікувати, що такі правила будуть застосовуватися. Однак ці правила або їх застосування не повинні обмежувати сторони у використанні доступного засобу правового захисту».

У статті 6 Конвенції, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.

У рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (заяви №7714/06 та №23654/08) ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади. Крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§27, 28, 38-40).

У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» (заява №34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України. Натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§13, 14, 23, 25, 26).

У рішенні від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» (заява №52013/08) ЄСПЛ встановив, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§116, 119, 122, 125).

У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» (заява №55339/07) ЄСПЛ зробив висновок, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§13, 18, 24).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 у 2021 році вже зверталася до Господарського суду міста Києва з аналогічним позовом (з тим самим предметом і з тих же підстав) до АТ КБ «ПРИВАТБАНК», в якому просила заборонити АТ КБ «ПРИВАТБАНК» вимагати від неї сплати неправомірно нарахованої заборгованості за неукладеним договором №1121/ОД12 про використання платіжних карт в якості платіжного засобу в торговельних сервісах підприємства від 25 травня 2010 року, в тому числі шляхом телефонних дзвінків, смс-повідомлень, факсимільним зв'язком, повідомлень на електронну пошту та шляхом договірного списання грошових коштів з її рахунків (справа №910/10052/21).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29 червня 2021 року, яка залишена без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 29 вересня 2021 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «ПРИВАТБАНК» про заборону вчиняти протиправні дії.

Суди у справі №910/10052/21 дійшовши висновку про те, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, а має розглядатися за правилами цивільного судочинства, так як предметом спору є заборона АТ КБ «ПРИВАТБАНК» вимагати сплати неправомірно нарахованої заборгованості за договором №1121/ОД12 про використання платіжних карт в якості платіжного засобу в торговельних сервісах підприємства від 25 травня 2010 року, в тому числі шляхом телефонних дзвінків, смс-повідомлень, факсимільним зв'язком, повідомлень на електронну пошту та шляхом договірного списання грошових коштів з її рахунків та який подано, як фізичною особою (без статусу фізичної особи-підприємця). Позивачем не оспорюється договір №1121/ОД 12 про використання платіжних карт в якості платіжного засобу в торгівельних сервісах підприємства від 25 травня 2010 року, оскільки позовні вимоги направлені на захист прав ОСОБА_1 . Матеріали справи не містять доказів, що правовідносини сторін даного спору виникли у зв'язку зі здійсненням позивачем господарської діяльності.

Разом з тим, суд першої інстанції не звернув уваги на вказані обставини.

З огляду на вищевикладене, постановлення Печерським районним судом міста Києваухвали від 14 листопада 2023 року про закриття провадження у справіна підставі п.1 ч.1 ст.255 ЦПК України, із зазначенням, що ця справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а повинна розглядатися в порядку господарського судочинства, поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

А відтак, враховуючи практику Європейського суду з прав людини та з метою реалізації права позивача на судовий захист, колегія суддів вважає, що цей спір має розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Відповідно до ст.379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.

Отже, колегія суддів вважає, що оскаржувана ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, що відповідно до вимог п.4 ч.1 ст.379 ЦПК України є підставною для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.268, 367, 368, 374, 379, 381-383 ЦПК України, Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - задовольнити частково.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 14 листопада 2023 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 29 лютого 2024 року.

Головуючий:

Судді: