Рішення

від 27.02.2024 по справі 907/609/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"27" лютого 2024 р. м. УжгородСправа № 907/609/23

Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,

за участю секретаря судового засідання Піпар А.Ю.

Розглянув матеріали справи за позовом:

за позовом Комунального некомерційного підприємства «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради, м. Ужгород

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова справа плюс», м. Ужгород

про розірвання договору оренди,

За участю представників:

позивача Петрецький С.І., адвокат, ордер серії АО № 1094288 від 12.07.2023;

відповідача Юрчак В.В., адвокат, ордер серії ВС № 1229072 від 16.01.2024.

Комунальне некомерційне підприємство «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нова справа плюс» у якому просить суд:

- розірвати Договір оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селища Ужгородського району від 07.12.2017 зі змінами та доповненнями, внесеними Договором про внесення змін та доповнень до договору оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селища Ужгородського району від 05.12.2019;

- зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Нова справа плюс» звільнити та повернути окреме індивідуально визначене майно - вбудовані приміщення загальною площею 187,00 кв.м. першого поверху основної будівлі під літ. А, що розміщене за адресою: м. Ужгород, вул. Минайська, буд. 71.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/609/23 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.06.2023.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 06.07.2023 позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків, виявлених судом.

Оскільки позивач усунув недоліки позовної заяви в установленому порядку та встановлений судом строк, суд, ухвалою від 17.07.2023 суд прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, встановив учасникам справи процесуальні строки для подання заяв по суті спору та призначив підготовче засідання на 12.09.2023.

У підготовчому засіданні 12.09.2023, за участю представника позивача, суд протокольною ухвалою продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів та оголосив перерву до 03.10.2023 зважаючи на клопотання представника відповідача.

Підготовче засідання 03.10.2023 суд відклав на 07.11.2023 зважаючи на часткове задоволення клопотання представника позивача про витребування доказів.

17 жовтня 2023 року від представника відповідача через систему Електронний суд на виконання вимог ухвали суду від 03.10.2023 надійшло клопотання про долучення доказів.

26 жовтня 2023 року до канцелярії суду надійшли пояснення (позиція) представника позивача щодо заперечень проти позовних вимог відповідача (відзиву відповідача) у справі від 26.10.2023 та клопотання про долучення доказів.

Крім того, 26.10.2023 позивачем подано до канцелярії суду заяву свідка в порядку ст. 90 ГПК України від 26.10.2023 №356.

У підготовчому засіданні 07.11.2023 судом оголошено перерву до 05.12.2023 для надання можливості сторонам врегулювати спір мирним шляхом.

До початку підготовчого засідання 05.12.2023 від представника відповідача на електронну адресу суду надійшли письмові пояснення б/н від 04.12.2023.

У підготовчому засіданні 05.12.2023 присутні представники сторін надали пояснення щодо суті позовних вимог та заперечення щодо позову, а також не заперечували щодо закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Ухвалою від 05.12.2023 закрито підготовче провадження у даній справі та призначено судовий розгляд справи по суті в судовому засіданні 24.01.2024 року.

В судовому засіданні оголошувалася перерва до 01.02.2024 у зв`язку з виникненням технічних проблем, що унеможливлювали участь відповідача в судовому засіданні в режимі відеоконференції та, в подальшому, в судовому засіданні оголошувалася перерва до 27.02.2024 для надання можливості сторонам врегулювати спір мирним шляхом.

В судовому засіданні 27.02.2024 представник позивача підтримав позовні вимоги з викладених в позовній заяві підстав, пояснив, що сторони не досягли згоди щодо умов зміни договору оренди, які б влаштовували обидві сторони договору.

Відповідач згідно з поясненнями представника в судовому засіданні заперечує проти задоволення позовних вимог з зазначених у відзиві на позов підстав та підтвердив факт недосягнення сторонами згоду щодо зміни договору оренди.

Відповідно до ст. 233 ГПК України, рішення по даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих позивачем.

ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги згідно зі змістом позовної заяви обґрунтовано порушенням відповідачем п.п. 8.1., 8.2. Договору оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селища Ужгородського району від 07.12.2017 в частині перешкоджання доступу Орендодавця до орендованих приміщень з метою контролю використання майна переданого в оренду, ненаданням відповідей на запити Орендодавця щодо отримання копій договорів суборенди частини майна, яке знаходиться в оренді відповідача та відсутністю в Орендаря права передавати орендоване за Договором майно (чи його частину) в суборенду без погодження Орендодавця.

Зазначає, при цьому, що відповідач використовує орендоване майно не за призначенням, а можливість розірвання Договору оренди від 07.12.2017 достроково за рішенням господарського суду безпосередньо обумовлена сторонами в п. 10.8. Договору та наведене є самодостатньою та окремою підставою для розірвання Договору оренди.

Крім того, в судовому засіданні 27.02.2024 частково доповнено підстави заявленого позову посиланням на положення ст. 652 ЦК України та наявність істотної зміни обставин в спірних правовідносинах, які, за позицією позивача, полягають у зміні власника об`єкта оренди та необхідності його використання у власних цілях, зокрема для здійснення реконструкції лікувального закладу.

Заперечення (відзив) відповідача.

Відповідач згідно з відзивом на позовну заяву №221/23 від 22.09.2023 заперечує проти задоволення позовних вимог, зазначаючи, що відповідач використовує приміщення для здійснення передбаченої установчим документом діяльності, передача приміщень в суборенду не заборонено умовами Договору, а позивач має змогу контролювати використання орендованих приміщень, тоді як відповідач не чинить жодних перешкод у здійсненні позивачем контрольної діяльності.

Звертає увагу, що Відповідно до положення п. 5.1. Договору орендар зобов`язується використовувати орендоване майно відповідно до його призначення та умов цього Договору, а відповідно до положення п. 1.2. Договору майно (об`єкт оренди) передається в оренду для здійснення передбаченої установчим документом діяльності, тоді як згідно з даними з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань видами діяльності відповідача є, зокрема, надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (основний); роздрібна торгівля фармацевтичними товарами в спеціалізованих магазинах; інші види роздрібної торгівлі поза магазинами.

Зауважує, що положення пункту 6.5. Договору за своєю природою є нічим іншим, ніж правом орендаря на суборенду; при цьому, чинними на час укладення спірного договору оренди положеннями Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не визначалося обов`язковості отримання згоди Орендодавця при переданні орендованого майна (його частини) в суборенду та відповідні норми продовжують діяти (зберігають чинність) і з прийняттям нової редакції Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Голослівними та суперечливими вважає також твердження позивача про те, що відповідач не використовує жодне приміщення особисто, позаяк позивачем не додано до позовної заяви жодних актів обстеження та/або актів огляду об`єкту оренди, складеними за результатами проведення оглядів приміщень, що орендуються, як і відсутні докази проведення Орендодавцем заходів контролю за станом використання орендованого майна відповідно до ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна».

Акцентує увагу, що позивач трактує як порушення відповідачем п. 8.1. Договору ненадання відповідачем на письмову вимогу позивача копій договорів суборенди та письмових згод орендодавця на суборенду, хоча ні Договором, ні Законом такий обов`язок орендаря не передбачений.

Зауважує, що позивач не обґрунтовує яким чином ненадання відповідачем на вимогу позивача копій договорів суборенди унеможливлює здійснення позивачем контролю за використанням майна, оскільки відповідач ніколи не чинив позивачу перешкод у доступі до орендованих приміщень, проведенні обстежень та оглядів орендованих приміщень, а в самій позовній заяві детально (із посилання на номери кожного з приміщень) у вигляді таблиці описано, яким саме чином використовується кожне із орендованих приміщень.

В даному аспекті, звертає увагу, що позивач належним чином не обґрунтовує, яким саме чином ненадання відповідачем копій договорів суборенди унеможливлює здійснення позивачем контролю за використанням орендованих приміщень, якщо позивач завжди мав та має до них безперешкодний доступ, про що свідчить наведена у позовній заяві інформація щодо використання кожного конкретного приміщення із зазначенням його порядкового номера згідно із детальним планом приміщень.

Крім того, пояснює, що надсилання позивачем відповідачу письмового повідомлення із пропозицією надати згоду на дострокове розірвання Договору оренди та укладення додаткової угоди до Договору в порядку положення п. 10.3. Договору з підстав обґрунтування такого розірвання наявністю необхідності використання орендованих приміщень для власних потреб суперечить положенням Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а наявність власної потреби в користуванні об`єктом оренди може бути підставою для його непоновлення на новий строк, а не дострокового розірвання.

Відповідь на відзив.

Позивачем не подано суду відповіді на відзив в розумінні ст. 167 ГПК України. Позатим, відповідно до письмових пояснень від 26.10.2023 представник позивача зауважує, що письмове звернення позивача до відповідача листом від 20.04.2023 року вих. №135 щодо дострокового припинення договірних відносин, та відсутність будь-якої відповіді з сторони відповідача щодо позасудового врегулювання питання є достатньою підставою для звернення з позовом до господарського суду щодо розірвання договору в судовому порядку відповідно до п. 8.1. договору.

За позицією позивача, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» що діяв до 01.02.2020 року закріплював в ст. 22, право орендаря передавати майно в суборенду, при цьому жодних положень щодо звільнення орендаря від обов`язку одержати письмову згоду Орендодавця на таку передачу, закон не містив, тоді як Закон України «Про оренду державного та комунального майна» що діє з 01.02.2020 року в його ст. 22 передбачає обов`язок орендаря отримати письмову згоду орендодавця на передачу майна в суборенду.

Некоректними, при цьому, вважає посилання відповідача на положення п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 03.10.2019 року щодо поширення дії законодавства, яке існувало до введення в дію вказаного закону на існуючі договірні відносини, оскільки вказаний пункт врегульовує виключено питання дії договорів оренди комунального та державного майна в часі.

Зауважує, що обов`язковість отримання письмової згоди орендодавця на передачу майна в суборенду визначено в ч. 1 ст. 774 ЦК України, а надані копії договорів суборенди засвідчують, що згоди орендодавця на їх укладення одержано не було, що в сукупності з іншими порушеннями вказує на обґрунтованість та правомірність заявленої вимоги про розірвання договору оренди від 07.12.2017 року.

Крім того, в письмових поясненнях від 26.10.2023 позивачем наведено власне тлумачення обумовленого в п. 6.5. договору оренди права орендаря передавати право оренди іншим особам, яке зводиться до того, що таке право орендаря не є правом на передачу майна та приміщень в суборенду, оскільки це два окремі речові права різного змісту.

Також, зауважує, що положеннями Статуту позивача визначено компетенцію Уповноважений орган управління (Управління охорони здоров`я та цивільного захисту населення Ужгородської міської ради) здійснює контроль за ефективністю використання майна, що є власністю територіальної громади м. Ужгород та закріплене за Підприємством на праві оперативного управління відповідно до чинного законодавства та з метою виконання даної функції Уповноваженим органом управління було надіслано лист позивачу (лист від 15.03.2023 №28-20/79, вх. № 329 від 15.03.2023), а позивачем, в свою чергу, для забезпечення здійснення контролю надіслано відповідачу листи від 17.03.23 №100, від 20.04.2023 року вих. №135 про надання копій договорів суборенди та про порушення п. 8.1. Договору, відповіді на які не отримано.

Акцентує позивач також на тому, що з метою покращення стану приміщень лікарні (орендодавця) проводяться будівельні роботи у зв`язку з капітальним ремонтом орендованих приміщень, а частина приміщень, які згідно з Договором перебувають в оренді з моменту укладення договору не використовуються, тоді як у закладу охорони здоров`я наявні власні потреби щодо орендованих, згідно договору, приміщень, зокрема щодо виконання мети та основних напрямків діяльності Комунального підприємства, визначених статутом нашого закладу, у зв`язку з чим, враховуючи ст. 321 ЦК України, ст. ст. 24, 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», розділів 8, 10 договору запропоновано надати згоду на дострокове розірвання договору та укладення відповідної додаткової угоди до договору, відповіді на що від відповідача не отримано.

Окремо звертає увагу, що орендуючи приміщення лікувального закладу згідно даних відкритих реєстрів не вбачається що відповідач має наявні ліцензії на провадження фармацевтичної діяльності чи лікувальної справи, що відповідно не дає йому права користуватись приміщеннями лікувального закладу та проводити в таких власну господарську діяльність, а в самих приміщеннях лікувального закладу позивача, де розташовані орендовані приміщення відповідача проводиться масштабна реконструкція, в т.ч. для забезпечення ведення позивачем своєї основної діяльності, а саме: організації лікувальної справи та можливості максимального забезпечення лікування в стаціонарних умовах населення міста Ужгорода та Ужгородського району, а як об`єкта критичної інфраструктури також поранених військовослужбовців та інших осіб, що потребують лікування та направлені з зони проведення військових дій на сході України.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

07 грудня 2017 року між Комунальним закладом «Ужгородська районна лікарня», як Орендодавцем та Товариством з обмеженою відповідальністю «Нова справа плюс», як Орендарем був укладений Договір оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селища Ужгородського району (надалі Договір), відповідно до п. 1.1. якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно - вбудовані приміщення загальною площею 187,00 кв.м. першого поверху основної будівлі під літ. А; (згідно додатку до цього договору, який є його невід`ємною частиною) (надалі Майно), що розміщене за адресою: м. Ужгород, вул. Минайська, буд. 71 та складаються з наступних приміщень:

- приміщення поз. 33, 35, частина приміщення (поз.34) приміщення, розташованих при вході до будівлі (частина холу, актовий зал, приміщення архіву), площею 90,5 м.кв.;

- приміщення поз. 77, 79, 86, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 87 водолікувальні приміщення, площею 76,5 м.кв.;

- частина холу (поз. 73) частини приміщення холу, площею 20,0 м.кв.

Договір посвідчено приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Хваста М.М. 07.12.2017 та зареєстровано в реєстрі за № 1744.

Нерухоме майно знаходиться у власності Ужгородської районної ради відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно, виданого 06.11.2015 року Реєстраційною службою Ужгородського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області, індексний номер 47128830, право власності на яке зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 05.11.2015 року Реєстраційною службою Ужгородського міськрайонного управління юстиції 3акарпатської області, номер запису про право власності 11938782, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 403505221101 та на праві оперативного управління у Комунального закладу «Ужгородська районна лікарня», відповідно до рішення сьомої сесії сьомого скликання Ужгородської районної ради від 09.09.2016 року №149 «Про затвердження передавального акту», що зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 20.11.2017 року Ужгородською районною державною адміністрацією Закарпатської області, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 23.11.2017 року, індексний номер 104768669.

Згідно звіту про оцінку майна та висновку про вартість майна, виданого 25.09.2017 року ПП «Експерт-Центр» ринкова вартість нерухомого майна, щодо якого укладається цей договір становить 963 891,00 грн (абз. 2, 3 п. 1.1. Договору).

Відповідно до п. 1.2. Договору майно передається в оренду для здійснення передбаченої установчим документом діяльності.

За змістом п.п. 2.1., 2.2. Договору право оренди виникає після підписання сторонами цього Договору, акта приймання-передачі Майна, та державної реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Передача Майна в оренду не тягне за собою виникнення в Орендаря права власності на це Майно. Майно залишається спільною власністю територіальних громад сіл, селища району, а Орендар користується ним протягом строку оренди.

Право оренди ТОВ «Нова справа плюс» за Договором зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно приватним нотаріусом Хваста М.М. 07.12.2017 (індексний номер рішення про державну реєстрацію права та їх обтяжень 38582826 від 07.12.2017, що підтверджується наданим позивачем витягом з Державного реєстру речових прав №5003758743799 від 02.05.2023 та інформаційною довідкою з даного реєстру №347558226 від 21.09.2023, яка долучена відповідачем до відзиву на позов.

Згідно з п.п. 2.3., 2.4. Договору у разі припинення цього Договору Майно повертається Орендарем Орендодавцю (Балансоутримувачу) аналогічно порядку, встановленому при передачі майна Орендарю цим Договором. Майно вважветься поверненим Орендодавцю (Балансоутримувачу) з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі.

Обов`язок по складанню акта приймання-передачі покладається на сторону, яка передає Майно іншій стороні Договору.

Розділом 5 Договору визначено обов`язки Орендаря за Договором, зокрема Орендар зобов`язався використовувати орендоване Майно відповідно до його призначення та умов цього Договору (п. 5.1. Договору); безперешкодно допускати на об`єкт, що орендується, представників Орендодавця, комунальних та інших служб для перевірки виконання умов Договору (п. 5.10. Договору).

Означеним обов`язкам Орендаря кореспондує зазначене в п.п. 8.1., 8.2. Договору право Орендодавця контролювати наявність, стан, напрями та ефективність використання Майна, переданого в оренду за цим Договором; виступати з ініціативою щодо внесення змін до цього Договору або його розірвання в разі погіршення стану орендованого Майна внаслідок невиконання або неналежного виконання умов цього Договору.

Крім того, розділом 6 Договору визначено права Орендаря, до яких відповідно до п. 6.5. віднесено право передавати третім особам належні йому право оренди та інші права (повністю чи в певній частині), які випливають з цього Договору, якщо інше не передбачено цим Договором або чинним законодавством України.

За змістом п. 10.1. Договору його укладено строком на 19 років і діє з 07.12.2017 до 07.12.2036 включно.

Умови цього Договору зберігають силу протягом всього терміну дії цього Договору, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище Орендаря, а в частині зобов`язань Орендаря щодо орендної плати до виконання зобов`язань (п. 10.2. Договору).

Відповідно до п.п. 10.3., 10.4. Договору зміни і доповнення або розірвання цього Договору допускаються з взаємної згоди сторін та оформляються додатковою угодою, яка посвідчується нотаріально, якщо інше не передбачено Договором або законодавством. Зміни та доповнення, що пропонується внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання до розгляду іншою стороною.

За ініціативою однієї із сторін цей Договір може бути розірвано рішенням господарського суду у випадках, передбачених законодавством.

При цьому, згідно з п. 10.7. Договору реорганізація, ліквідація Орендодавця, власника майна чи Орендаря, або перехід права власності на орендоване Майно третім особам не визнається підставою для зміни або припинення чинності цього Договору і він зберігає свою чинність для нового власника орендованого майна (його правонаступників), за винятком випадку приватизації орендованого майна Орендарем.

Чинність договору припиняється внаслідок закінчення строку, на який його було укладено; приватизації орендованого майна Орендарем; загибелі орендованого Майна; достроково за взаємною згодою сторін або за рішенням господарського суду; банкрутства Орендаря та в інших випадках, прямо передбачених чинним законодавством України (п. 10.8. Договору).

В подальшому, на підставі рішень тридцять четвертої (позачергової) сесії сьомого скликання Ужгородської районної ради від 08.11.2019 року № 566 «Про затвердження передавaльного актy Комунального закладу «Ужгородська районна лікарня» та №567 «Про створення шляхом перетворення Комунального некомерційного підприємства «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області», між Комунальним некомерційним підприємством «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Нова справа плюс» 05 грудня 2019 року укладено Договір про внесення змін та доповнень до Договору оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селища Ужгородського району від 07.12.2017, відповідно до п. 2 якого сторони дійшли згоди, що у зв`язку із створенням шляхом перетворення Комунального некомерційного підприємства «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області», права та обов`язки Комунального закладу «Ужгородська районна лікарня» за договором покладаються на його правонаступника Комунальне некомерційне підприемство «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області».

Рішенням Ужгородської міської ради №610 від 03.02.2022 «Про КНП «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради» змінено засновника Комунального некомерційного підприємства «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області» шляхом виключення зі складу засновників Ужгородську районну раду та включення у склад засновників Ужгородську міську раду; перейменовано Комунальне некомерційне підприємство «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області» на Комунальне некомерційне підприємство «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради.

Відповідно до п. 1.2. Статуту Комунальне некомерційне підприємство «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради, останнє правонаступником усього майна, прав та обов`язків Комунального некомерційного підприємства «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області», яке в свою чергу є правонаступником усього майна, прав та обов`язків Комунального закладу «Ужгородська районна лікарня», що також вбачається і з п. 5 вищенаведеного рішення Ужгородської міської ради №610 від 03.02.2022 року.

У зв`язку із отримання запиту від Управління охорони здоров`я та цивільного захисту населення Ужгородської міської ради звернулося (лист №28-20/79 від 15.03.2023) щодо надання інформації про орендовані приміщення, в тому числі наявність укладених договорів суборенди; про дотримання орендарями. умов договорів оренди в тому числі щодо своєчасної сплати орендної плати, її розміру, позивач 17.03.2023 звернувся до відповідача з листом №100 від 17.03.2023, в якому просив повідомити про здійснення ТОВ «Нова справа плюс» заходів на виконання п. 5.4. Договору, надати копії договорів страхування оренднованого майна з 05.01.2019 по 2023 рік та надати копії договорів суборенди оренднованого майна та письмових згод орендодавця на суборенду.

За позицією позивача, у зв`язку з неотриманням відповіді на означений лист підприємство повторно 21.04.2023 надіслало відповідачу лист №135 від 20.04.2023, в якому повідомило, що з метою покращення стану приміщень лікарні (орендодавця) проводяться будівельні роботи у зв`язку з капітальним ремонтом орендованих приміщень, частина яких орендарем не використовуються, а відтак, у зв`язку з наявністю в позивача власних потреб щодо орендованого майна, на виконання мети діяльності підприємства як лікувального закладу, надано згоду на дострокове розірвання Договору та укладення з цього приводу додаткової угоди.

З урахуванням відсутності відповіді на зазначені листи позивача, а також посилаючись на порушення відповідачем положень п.п. 1.2., 8.1., 8.2. Договору щодо використання орендованого майна не за цільовим призначенням (невикористання за цільовим призначенням), недопуску Орендодавця до об`єкту оренди з метою контролю стану його використання та надання без згоди (погодження) Орендодавця орендованого майна (його частини) в суборенду, позивач стверджує про наявність підстав для розірвання Договору оренди від 07.12.2017 судом, що визначено також і в п. 10.8. даного Договору та, відповідно, у зв`язку з припиненням договірних відносин відповідач, як Орендар повинен звільнити та повернути об`єкт оренди позивачу, як правонаступнику Орендодавця за Договором.

Відповідач доводить суду відсутність порушень ТОВ «Нова справа плюс» умов Договору оренди, нездійснення позивачем, як Орендодавцем заходів контролю за наявністю, станом та ефективністю використання об`єктом оренди та відсутністю необхідності отримувати погодження Орендодавця на передачу об`єкта оренди в суборенду.

Вказані обставини відповідач, серед іншого, доводить інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень №347558226 від 21.09.2023, відповідно до якої реєстратор при реєстрації речового права оренди відповідача за Договором в графі «Вид іншого речового права» зазначив про право передачі майна в піднайм (суборенду).

Окрім того, на виконання вимог ухвали суду від 03.10.2023 про витребування доказів відповідачем надано суду копії договорів суборенди частин орендованого за Договором майна, які укладалися протягом строку дії Договору оренди, а саме:

-Договір суборенди №4 від 18.01.2018, укладений між ТОВ «Нова справа плюс» та ТОВ «БМH» розташованих при вході до будівлі частина холу, приміщення архіву (поз. 34, 35), загальною площею 45,1 м.кв. (з Актом приймання-передачі майна в суборенду від 18.01.2018);

-Договір суборенди №5 від 14.02.2018, укладений між ТОВ «Нова справа плюс» та ТОВ «БМH» водолікувальних приміщень (поз. 77, 79, 80, 81, 82, 83, 84, 85, 86), загальною площею 59,2 м.кв. (з Актом приймання-передачі майна в суборенду від 14.02.2018);

-Договір суборенди №6 від 01.06.2019, укладений між ТОВ «Нова справа плюс» та ТОВ «БМH» розташованих при вході до будівлі актовий зал (поз. 33), загальною площею 30,0 м.кв. (з урахуванням Додаткової угоди №6/3 від 16.12.2021) з Актом приймання-передачі майна в суборенду від 01.06.2019 та додатковими угодами №6/2 від 01.11.2021, №6/3 від 16.12.2021 до нього;

-Договір суборенди №7 від 16.04.2020, укладений між ТОВ «Нова справа плюс» та ТОВ «Подорожник Закарпаття» (погоджений керівником Орендодавця) приміщення (поз. 73), площею 20,0 м.кв. (з Актом приймання-передачі майна в суборенду від 16.04.2020);

-Договір суборенди №8 від 01.11.2021, укладений між ТОВ «Нова справа плюс» та ТОВ «Румед-Т» приміщення, розташованих при вході до будівлі актовий зал (поз. 33), загальною площею 15,4 м.кв. (з Актом приймання-передачі майна в суборенду від 01.11.2021).

Встановлення наявності правових підстав для розірвання Договору оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селища Ужгородського району від 07.12.2017 з визначених в позовній заяві підстав порушення Орендарем умов Договору та, відповідно, наявності у відповідача обов`язку повернути позивачу окреме індивідуально визначене майно - вбудовані приміщення загальною площею 187,00 кв.м. першого поверху основної будівлі під літ. А. є предметом судового розгляду в даній справі.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

Статтею 11 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України) визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Положеннями частин першої та другої статті 598 ЦК України унормовано, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Отже, зазначеною нормою встановлено основне правило щодо можливості припинення зобов`язання лише на підставі договору або закону. При цьому припинення зобов`язання на вимогу однією зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.

Відповідно до частини другої статті 214 ЦК України особи, які вчинили дво- або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть і в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.

У справі, що розглядається, між сторонами виникли орендні відносини. Особливості припинення договору оренди визначені у статті 291 Господарського кодексу України (надалі ГК України), у частині першій якої зазначено, що одностороння відмова від договору оренди не допускається.

Згідно з частиною третьою статті 291 ГК України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

При цьому, відповідно до частин першої, четвертої статті 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

Отже, розірвання договору в односторонньому порядку (розірвання договору на вимогу однієї із сторін) - це можливість однієї зі сторін припинити дію договору в разі порушення іншою стороною договору та в інших випадках, встановлених договором або законом. Заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду, якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді.

При цьому за загальним правилом, встановленим як господарським, так і цивільним законодавством, зміна та розірвання господарських та цивільних договорів допускається лише за згодою сторін або в судовому порядку (у разі відсутності згоди іншої сторони, яка отримала вимогу/пропозицію про розірвання договору), про що зазначено також і в п.п. 10.4., 10.8. укладеного між сторонами Договору.

Водночас, з огляду на те, що предметом оренди є нерухоме майно, що перебуває в комунальній власності до спірних правовідносин підлягають до застосування норми Закону України «Про оренду державного та комунального майна», відповідно до п.п. 1, 2 ст. 24 якого Договір оренди припиняється у разі: закінчення строку, на який його укладено; укладення з орендарем договору концесії такого майна; приватизації об`єкта оренди орендарем (за участю орендаря); припинення юридичної особи - орендаря або юридичної особи - орендодавця (за відсутності правонаступника); смерті фізичної особи - орендаря; визнання орендаря банкрутом; знищення об`єкта оренди або значне пошкодження об`єкта оренди.

Договір оренди може бути достроково припинений за згодою сторін. Договір оренди може бути достроково припинений за рішенням суду та з інших підстав, передбачених цим Законом або договором.

За встановлених у справі обставин, спірний договір оренди укладений 07.12.2017 між правопопередником позивача Комунальним закладом «Ужгородська районна лікарня» та відповідачем у справі та, в подальшому, 05.12.2019 між сторонами укладено Договір про внесення змін та доповнень до Договору, яким в порядку правонаступництва змінено сторону Орендодавця на Комунальне некомерційне підприемство «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області» (код ЄДРПОУ 40835473), яке відповідно до рішення Ужгородської міської ради №610 від 03.02.2022, у зв`язку зі зміною власника, змінило найменування на Комунальне некомерційне підприємство «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради (код ЄДРПОУ 40835473).

Враховуючи викладене, на час розгляду справи в суді позивач є як стороною в зобов`язанні з оренди, що виникло на підставі Договору, так і стороною (Орендодавцем) безпосередньо за Договором оренди, а аргументи Комунального некомерційного підприємства «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради щодо ухилення відповідача від внесення змін в Договір в частині зазначення позивача як правонаступника Комунального некомерційного підприемства «Ужгородська районна клінічна лікарня Ужгородської районної ради Закарпатської області» не заслуговують на увагу суду, позаяк в спірних правовідносинах має місце перейменування сторони Договору, а не правонаступництво.

В будь-якому разі, положеннями абз. 2 ч. 1 ст. 23 «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що у разі переходу права власності на об`єкт оренди до нового власника такий договір оренди зберігає чинність для нового власника, якщо інше не передбачено договором оренди, а відтак, виходячи з умов укладеного між сторонами Договору, зміна власника комунального майна чи реорганізація особи Орендодавця не можуть впливати на чинність договору оренди чи бути підставою для його дострокового розірвання.

Позатим, підставами розірвання Договору оренди від 07.12.2017 позивачем визначено порушення відповідачем як Орендарем:

- приписів ч. 1 ст. 774 ЦК України, ст. 22 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» в частині передачі орендованого майна (його частини) в суборенду без письмової згоди (погодження) Орендодавця;

- положень п. 1.2., 5.1. Договору щодо використання Орендарем не за цільовим призначенням;

- положень п.п. 5.10., 8.1., 8.2. Договору в частині незабезпечення доступу Орендодавця до оренднованих приміщень з метою виконання функцій контролю за станом використання орендованого майна.

Даючи оцінку означеним аргументам позивача, суд враховує наступне.

Як вже зазначалось судом вище, згідно з частиною третьою статті 291 ГК України договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму, в порядку, встановленому статтею 188 цього Кодексу.

Загальними положеннями ЦК України визначено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Відповідно до ст. 783 ЦК України наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо наймач володіє та/або користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у володіння та/або користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов`язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.

Означені норми ЦК України є загальними та в спірних правовідносинах підлягають до застосування з урахуванням спеціальних норм права, які регулюють спірні правовідносини та визначені в Законі України «Про оренду державного та комунального майна».

Як зазначено в постанові Верховного суду від 12.04.2023 у справі №917/565/22 співвідношення між нормами Цивільного кодексу України і законів, які регулюють особливості найму (оренди) окремих видів майна, полягає в тому, що норми цих законів тією чи іншою мірою встановлюють правовий механізм реалізації відповідної норми Цивільного кодексу України або передбачають додаткові умови її реалізації, або виключають застосування норм Цивільного кодексу України, якщо це прямо передбачено ними чи випливає з їхнього змісту (Рішення Конституційного Суду України від 10.12.2009 у справі N 1-46/2009).

За встановленими у справі обставинами під час укладення Договору оренди сторони керувалися Законом України від 10.04.92 N 2269-XII «Про оренду державного та комунального майна», відповідно до ч. 2 ст. 22 якого було визначено право Орендаря передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди.

Тобто необхідність згоди (погодження) Орендодавця на передачу орендованого майна в суборенду норми Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.92 не визначали.

Судом встановлено, що умови спірного Договору оренди від 07.12.2017 також не містять заборони Орендаря на передачу орендованого майна (чи його частини) в суборенду, як і відсутні положення Договору, які б зобов`язували Орендаря отримувати письмовий дозвіл Орендодавця на відповідну передачу. Навпаки, відповідно в п. 6.5. Договору Орендар має право передавати третім особам належні йому право оренди та інші права (повністю чи в певній частині), які випливають з цього Договору

Водночас, 27.12.2019 набрав чинності Закон України від 03.10.2019 N 157-IX «Про оренду державного та комунального майна», який введено в дію 01.02.2020, та згідно з ч. 1 ст. 22 якого визначено обов`язковість письмової згоди орендодавця на передання майна в суборенду, якщо інше не передбачено договорами оренди, укладеними до моменту набрання чинності цим Законом.

При цьому, відповідно до пункту 2 Перехідних положень Закону України від 03.10.2019 N 157-IX «Про оренду державного та комунального майна» договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені, а відповідно до п. 10.2. Договору сторонами визначено, що його умови зберігають силу протягом всього терміну дії цього Договору, в тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище Орендаря.

З урахуванням викладеного, суд погоджується з аргументами відповідача, що в спірних правовідносинах, виходячи з умов укладеного між сторонами Договору, законодавства, яке діяло на час його укладення, Орендарю не потрібно отримувати письмову згоду Орендодавця на передання орендованого майна (його частини) в суборенду, а відтак, заявлені позивачем обгрунтування позовних вимог в цій частині відхиляються судом.

При цьому, наявність погодження Орендодавця на Договорі суборенди №7 від 16.04.2020, укладеному між ТОВ «Нова справа плюс» та ТОВ «Подорожник Закарпаття» не може свідчити про наявність (виникнення) в Орендаря обов`язку отримувати відповідну згоду і в разі укладення інших договорів суборенди.

Даючи оцінку доводам позивача щодо використання відповідачем орендованого майна не за цільовим призначенням, суд враховує, що відповідно до п. 5.1. Договору Орендар зобов`язався використовувати орендоване Майно відповідно до його призначення та умов цього Договору, а згідно з п. 1.2. Договору майно передається в оренду для здійснення передбаченої установчим документом діяльності.

Відомостями Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань основним видом діяльності КВЕД-ом відповідача визначено надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна (68.20), у зв`язку з чим суд погоджується з аргументами відповідача щодо недоведеності позивачем факту нецільового використання орендованого майна, позаяк укладаючи Договір оренди 07.12.2017 позивач (його правопопередник) за всіма обставинами не міг не розуміти наслідків надання в оренду нерухомого майна із зазначеною в п. 1.2. Договору метою та, виходячи при цьому з передбаченої установчим документом діяльності Орендаря.

При цьому, слід зазначити, що доводи позивача в цій частині зводяться фактично до невикористання відповідачем значної частини орендованого за Договором майна, що не є тотожним його використанню не за цільовим призначенням.

За обставинами даної справи, саме по собі невикористання орендованого майна, за відсутності пов`язаних з таким невикористанням пошкодження, псування, чи іншого погіршення якісних характеристик об`єкту оренди не може бути підставою для розірвання договору оренди.

Водночас, у зв`язку з відсутністю в Орендаря потреби використовувати всі передані йому в оренду приміщення до Договору сторонами можуть бути внесені зміни в частині визначення об`єкта оренди (чи його площі), про що в спірному випадку і здійснювалися переговори між сторонами.

Визначаючись з підставністю доводів позивача про порушення відповідачем п.п. 5.10., 8.1., 8.2. Договору суд враховує, що такі спростовуються долученими позивачем до позовної заяви фотознімками об`єкта оренди за Договором (його частини), які, вочевидь, неможливо було б здійснити без фізичного доступу до орендованого майна та/або створення Орендарем перешкод в допуску представників Орендодавця до об`єкта оренди.

Будь-яких доказів на підтвердження тієї обставини, що відповідачем протягом строку дії договору створювалися/створюються для позивача перешкоди в допуску до об`єкта оренди матеріали справи не містять.

Водночас, саме по собі ненадання відповідачем відповідей на листи позивача не може розцінюватися судом як створення перешкод в доступі до об`єкта оренди, відсутність яких підтверджується самим же позивачем долученими до позову доказами.

Позатим, суд вважає за необхідне відзначити, що порядок здійснення контролю за використанням майна, переданого в оренду визначено в ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» (в чинній редакції), відповідно до ч.ч. 1-5 якої контроль за виконанням умов договорів оренди єдиних майнових комплексів покладається на орендодавців із залученням уповноважених органів управління.

Контроль за виконанням умов договорів оренди нерухомого та рухомого майна покладається на орендодавців майна.

Контроль за використанням нерухомого та рухомого майна покладається на балансоутримувачів.

Орендар на вимогу орендодавця зобов`язаний забезпечити доступ на об`єкт оренди.

Порядок виконання контрольних функцій у сфері оренди державного майна затверджується Фондом державного майна України, а у сфері комунального майна - представницькими органами місцевого самоврядування. Якщо представницьким органом місцевого самоврядування не було затверджено відповідний порядок, застосовується порядок виконання контрольних функцій у сфері оренди державного майна.

Матеріали справи не містять доказів затвердження Порядку виконання контрольних функцій у сфері оренди комунального майна Ужгородською міською радою, а відповідно до наказу Фонду державного майна України від 14.05.2012 № 655 «Щодо виконання контрольних функцій Фонду державного майна України у сфері оренди» визначено, зокрема, види контролю (постійний документальний, періодичний комплексний з оглядом), порядок здійснення та оформлення результатів контролю шляхом складання звітів за результатами контролю із відображенням в них інформації, виходячи з виду здійснюваного контрольного заходу.

Позатим, позивач, посилаючись на порушення Орендарем визначеного в п. 8.1. Договору права Орендодавця на здійснення заходів контролю за наявністю, станом, напрямками та ефективністю використання орендованого майна, - не надав суду будь-яких доказів здійснення чи намагання здійснити Орендодавцем відповідний контроль в розумінні чинного законодавства, як-то доказів створення Орендодавцем (чи власником майна) комісії з контролю, звітів за результатами контролю чи актів про неможливість здійснення контролю із зазначенням причин неможливості його здійснення.

Суд зауважує, що саме по собі листування з Орендарем з приводу надання останнім копій договорів суборенди не свідчить про здійснення Орендодавцем контролю за наявністю, станом, напрямками та ефективністю використання орендованого майна в розумінні ст. 26 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», а ненадання відповідачем відповідної інформації не свідчить про порушення ТОВ «Нова справа плюс» п. 5.10. Договору щодо безперешкодного допуску на об`єкт, що орендується представників Орендодавця, комунальних та інших служб для перевірки виконання умов Договору.

Суд вкотре зауважує, що відповідно до ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.

Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об`єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб`єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.

Іншим критерієм істотного порушення договору є розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому, йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.

Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.

Як зазначено у постанові Верховного суду від 16.05.2018 у справі №920/817/17 у кожному конкретному випадку питання про істотність порушення повинне вирішуватися з урахуванням усіх обставин справи, що мають значення. Так, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена як у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору; а також установити, чи є дійсно істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду України від 18.09.2013 у справі N 6-75цс13.

За загальними правилами розподілу обов`язку доказування кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи (ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України).

За змістом статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частина друга статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Аналогічний принцип закріплено у ч. 2 ст. 2, ч. 1 ст. 13 ГПК України.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішенні справи. Стандарт доказування - це та ступінь достовірності наданих стороною доказів, за яких суд має визнати тягар доведення знятим, а фактичну обставину - доведеною. Тобто в цьому разі мається на увазі достатній рівень допустимих сумнівів, при якому тягар доведення вважається виконаним.

Чинною нормою ст. 79 ГПК України впроваджено в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

Стандарт доказування "вірогідності доказів" встановлює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач та їх оцінки їх правдивості і переваги доводів протилежної сторони судового процесу.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті показує, що нею на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були. Тобто, обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (тут суд звертається до правових висновків викладених у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 30.09.2021 у справі № 922/3928/20, зокрема, що саме суд має забезпечити право особи на справедливий суд (справедливу судову процедуру).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") звернув увагу, що цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей".

Схожий стандарт під час оцінки доказів застосований ЄСПЛ у рішенні від 15.11.2007 у справі "Бендерський проти України" ("BENDERSKIY v. Ukraine"), в якому суд оцінюючи фактичні обставини справи звертаючись до балансу вірогідностей вирішуючи спір виходив з того, що факти встановлені у експертному висновку, є більш вірогідним за інші докази.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.10.2011 у справі "Дія-97" проти України" зазначив, що процесуальні правила призначені для забезпечення належного відправлення правосуддя та дотримання принципу юридичної визначеності, а також, що учасники судового провадження повинні мати право розраховувати на те, що ці правила застосовуватимуться. Цей принцип застосовується до усіх - не лише до сторін провадження, але й до національних судів.

Матеріалами справи спростовуються аргументи позивача як про порушення відповідачем п. 1.2., 5.1., 5.10., 8.1., 8.2. Договору оренди та/або спеціального законодавства, яке регулює правовідносини з оренди державного та комунального майна, так і про їх істотність, що виключає можливість застосування до спірних правовідносин положень ст. 651 ЦК України, а в п. 10.8. Договору, на який позивач посилається як на безумовну підставу для розірвання Договору господарським судом врегульовано можливість дострокового розірвання Договору за згодою сторін або за рішенням суду, а не обов`язковість такого розірвання за судовим рішенням у випадку подання однією із сторін позову з даного приводу.

Критично оцінюються судом аргументи представника позивача в судовому засіданні 27.02.2024 щодо наявності підстав для розірвання договору в порядку ст. 652 ЦК України у зв`язку із істотною зміною обставин, якими сторони керувалися на час укладення договору, позаяк істотна зміна обставин не визначалася Комунальним некомерційним підприємством «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради як підстава заявлених позовних вимог відповідно до змісту позовної заяви, підстави заявленого позову позивачем не змінювалися, не доповнювалися на стадії підготовчого провадження, а суд позбавлений відповідно до ч. 2 ст. 237 ГПК України права виходу за межі позовних вимог.

Водночас, в даній частині усних обгрунтувань позову представником позивача, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

Згідно з усталеною прецедентною практикою Європейського Суду з прав людини основу принципу правової визначеності утворює ідея передбачуваності (очікуваності) суб`єктом відносин визначених правових наслідків (правового результату) своєї поведінки, яка відповідає існуючим в суспільстві нормативним приписам.

На державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок («Лелас проти Хорватії», від 20.05.2010 і «Тошкуце та інші проти Румунії», від 25.11.2008) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах («Онер`їлдіз проти Туреччини», та «Беєлер проти Італії»).

Європейській суд з прав людини вказував, що поняття «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод охоплює поняття «правомірні очікування», тобто, законні сподівання вчиняти певні дії відповідно до виданого державними органами дозволу («Пайн Велі Девелопмент Лтд. та інші проти Ірландії»).

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), прийняте 20.10.2011 року (набуло статусу остаточного 20.01.2012 року) Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У Рішенні Конституційного Суду України від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004закріплено, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності. Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією України та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, в тому числі порядок набуття права власності, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права і свободи. Порядок безоплатної передачі у приватну власність земельних ділянок державної та комунальної власності не повинен встановлювати обмеження щодо виникнення права у громадян (абзац п`ятий підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008визначив, що право власності, у тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.

Разом з тим у Рішенні від 05 червня 2019 року № 3-р(І)/2019 Конституційний Суд України закріпив, що хоча право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.

Перший протокол до Конвенції у статті 1 «Захист власності» передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ у пункті 71 рішення від 19 червня 2001 року у справі «Звежинський проти Польщі» (заява № 34049/96) зазначив, що позбавлення майна може бути виправданим, лише якщо воно відбувається в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у право власності має відповідати критерію пропорційності. Суд нагадує, що під час втручання необхідно дотримуватися «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини (рішення ЄСПЛ від 20 листопада 1995 року у справі «Прессоз компанія Нав`єра С. А.» та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium)). Цю рівновагу буде порушено, якщо людині доведеться нести надто специфічний або надмірний тягар (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ та Льоннрот проти Швеції» (Sporrong et Lonnroth c. Suede)).

Будь-яке втручання органу влади у безперешкодне володіння майном повинне бути «законним», позбавлення майна можливе лише «на умовах, передбачених законом» (рішення ЄСПЛ від 06 листопада 2008 року у справі «Ісмаїлов проти Росії»).

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна у загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ««East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Відповідно до ч. 1 ст. 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

За змістом ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, в тому числі й право оренди має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу, тобто такі ж права, як і при захисті права власності.

Частинами першою, другою статті 652 ЦК України встановлено, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний, з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті, - змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане;

2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися;

3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору;

4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

Зі змісту статті 652 ЦК України випливає, що укладаючи договір, сторони розраховують на його належне виконання і досягнення поставлених ним цілей. Проте в ході виконання договору можуть виникати обставини, які не могли бути враховані сторонами при укладенні договору, але істотно впливають на інтереси однієї чи обох сторін.

При укладенні договору та визначенні його умов сторони повинні розумно оцінювати ті обставини, при яких він буде виконуватися. Інтереси сторін можуть порушуватися будь-якою зміною обставин, що виникають у ході виконання договору, проте лише істотна зміна обставин визнається підставою для вимоги про зміну договору. Зміна обставин вважається істотною тільки тоді, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони б не уклали договір або уклали б його на інших умовах.

Аналіз наведеної норми вказує на те, що закон пов`язує можливість внесення змін до договору та/або розірвання договору безпосередньо не з наявністю істотної зміни обставин, а з наявністю одночасно чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, при істотній зміні обставин.

Відповідну зміну обставин, яка за позицією Комунального некомерційного підприємства «Ужгородська міська багатопрофільна клінічна лікарня» Ужгородської міської ради є істотною, позивач обґрунтовує необхідністю використання об`єкту оренди у власних цілях, реконструкцією, яка проводиться загалом в лікувальному закладі, на підтвердження чого суду надано витяг з Реєстру будівельної діяльності № ЗК112182070545.

Позатим, суд зауважує, що необхідність використання орендованого майна для власних потреб позивачем жодних чином документально не доводиться та не обґрунтовується, а сама об`єктивна необхідність у використанні орендованого майна безпосередньо балансоутримувачем може бути підставою для відмови у продовженні договору оренди (ч. 1 ст. 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна»), а не єдиною підставою розірвання договору оренди без доведення наявності визначених в ч. 2 ст. 652 ЦК України умов.

Також, слід зауважити, що здійснення позивачем реконструкції (капітального ремонту) лікувального закладу за адресою: м. Ужгород, вул. Минайська, буд. 71, частиною якого є орендований відповідачем об`єкт апріорі не може вважатися зміною істотних обставин, якими сторони керувались при укладенні договору оренди, позаяк по суті є виконанням визначених в ст. 776 ЦК України обов`язків Орендодавця здійснювати капітальний ремонт переданого в оренду майна.

Окрім того, слід зазначити, що диспозиція ч. 2 ст. 652 ЦК України визначає можливість розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин у випадку якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, тобто передумовою заявлення позовних вимог з цих підстав відповідно до ч. 2 ст. 652 ЦК України повинні були б бути намагання позивача привести укладений з відповідачем договір відповідно до обставин, що змінилися (у випадку їх дійсної зміни).

Підсумовуючи викладене, суд висновує про недоведеність позивачем обставин, які б слугували підставою для прийняття судом рішення про розірвання Договору оренди приміщень, частини будівель, споруд та іншого окремого індивідуально визначеного майна об`єктів, що належать до спільної власності територіальних громад сіл, селища Ужгородського району від 07.12.2017, а відтак, у задоволенні позовних вимог в цій частині належить відмовити, як і не підлягають до задоволення похідні вимоги позивача про зобов`язання відповідача звільнити та повернути окреме індивідуально визначене майно - вбудовані приміщення загальною площею 187,00 кв.м. першого поверху основної будівлі під літ. А, що розміщене за адресою: м. Ужгород, вул. Минайська, буд. 71.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною 1 ст. 73 ГПК України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, розглянувши спір на підставі поданих учасниками доказів, суд дійшов висновку про безпідставність заявлених позивачем позовних вимог, а відтак в задоволенні позову слід відмовити.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача в справі.

При цьому, суд вважає за необхідне роз`яснити учасникам справи, що відповідно до ч. 8 ст. 129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 ГПК України).

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 86, 129, 221, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1.В задоволенні позовних вимог відмовити.

На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.

Повне судове рішення складено та підписано 04 березня 2024 року.

СуддяЛучко Р.М.