Рішення

від 01.03.2024 по справі 201/13834/23

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№ 201/13834/23

провадження 2/201/734/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 березня 2024 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

у складі: головуючого

судді Антонюка А.А.

з секретарем Могиліною Д.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , треті особи орган опіки і піклування виконавчого комітету Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області, орган піки і піклування адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради і ОСОБА_4 про позбавлення батьківських прав,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 09 листопада 2023 року звернулася до суду в інтересах малолітнього ОСОБА_2 з позовом до відповідача ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися, не уточнювалися. Позивач у своєму позові та з представником посилається на те, що вона є рідною бабусею ОСОБА_2 , ОСОБА_4 є її сином, з 08 червня 2013 року відповідачка і її син перебували в зареєстрованому шлюбі, від цього шлюбу і спільного мешкання мають трьох спільних неповнолітніх дітей: сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Але молодші діти не є біологічними дітьми ОСОБА_4 і лише записані на нього (через перебування в шлюбі з їх матір`ю). Спільне життя у цього подружжя не склалося, почали виникати конфлікти та непорозуміння, останні два роки фактичні шлюбні відносини припинені; спільне господарство не ведеться позивач та відповідач проживають окремо; стало питання про розлучення, сторони звернулися до суду з позовом про розірвання шлюбу і рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2023 року їх шлюб було розірвано, рішення набрало законної сили.

З 2015 року по теперішній час малолітній ОСОБА_7 мешкає разом з бабусею, позивачем за її місцем мешкання; батько цієї дитини проходить військову службу як мобілізований до лав ЗСУ. З того часу відповідач проживає окремо, не цікавиться дитиною, не спілкується з ним. У вихованні дитини відповідач участі не приймає взагалі, не піклується про фізичний, духовний розвиток, не спілкується з дитиною взагалі, тобто не дбає про нормальне самоусвідомлення, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, не виявляє інтересу до внутрішнього світу дитини, тобто відповідач свідомо нехтує своїми обов`язками, самоусунулась від виховання дитини.

Вихованням дитини, утриманням її тощо повністю займається позивачка, бабуся дитини. Позивачка ніколи не заперечувала проти зустрічей дитини з матір`ю. Позивач перешкод для зустрічей та у спілкуванні з дитиною не створював. Позивач не приховує своє місцезнаходження, відповідач знає де бабуся з дитиною проживає, знає де працює, знає їх телефон. Можливість зв`язатись та приїхати до дитини у неї була завжди.

Отже, відповідач у вихованні та матеріальному забезпеченні вказаної неповнолітньої дитини участі зараз не приймає, стосунки у них з відповідачем не склалися, відповідачка усунулася від цього, будь-якої допомоги на свою дитину не надає. Позивач звернувся до управління-служби в справах дітей, органу опіки і піклування за своїм місцем мешкання з заявою про невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків, але на виклики до цієї служби відповідач не приходив, мешкає в іншому місці і своєю дитиною не цікавиться. Представник позивача намагалися спілкуватися з відповідачем, з`ясувати його ставлення зараз до вказаної дитини, але ситуація не змінилася. Позивач вказує на те, що дитина фактично спілкуються зараз лише з своєю бабусею. Відповідач не приймає участі у вихованні та утриманні своїх неповнолітньої дитини, належного спілкування в них немає. Позивач вважає, що зараз позбавлення батьківських прав відповідача стосовно вказаної дитини захистить цю дитину, забезпечить належну реалізацію прав і свобод цієї дитини, належне виховання та лікування. У позивача на тепер з онуком склалися теплі, добрі, турботливі відносини, тому позивач підтримує свої вимоги. Просили суд ухвалити рішення про позбавлення батьківських прав відповідача відносно її сина, задовольнивши вимоги в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_3 та/або її представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином у відповідності до ст. 128-131 ЦПК України; позовні вимоги фактично визнала, має скрутне матеріальне становище. Правом надання відзиву на позов не скористалася. Не заперечувала проти розгляду справи за його відсутності. Причини неявки відповідача в судове засідання судом визнаються не поважними, оцінюються судом як спосіб затягування розгляду справи і недобросовісне виконання своїх процесуальних прав та обов`язків, доказів на підтвердження причини відсутності в засіданні сторона відповідача не надавала. На даній стадії слухання суд вважає помилковим перенесення слухання в справі, таке перенесення (відкладення) слухання справи можливе за умови, якщо не вирішені всі інші питання (а вони вирішені), не розглянуті клопотання (а вони розглянуті), не з`ясовані доповнення, заяви і клопотання (з`ясовані) та інш., від яких залежить можливість її розгляду; при цьому суд звертає увагу на вимоги статті 121 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку; не може бути залишене поза увагою положення статті 6 Конвенції, якими передбачено, що судові процедури при розгляді справи повинні бути справедливими, справа має бути розглянута в розумний строк, а також те, що в цивільному судочинстві діє принцип ефективності судового процесу, який направлений на недопущення затягування розгляду справи. При цьому слід керувався саме зазначеним, а не наявністю чи відсутністю права, що підлягає захисту, наявністю іншого спору, що начебто може перешкоджати вирішенню цієї справи. Можливе посилання відповідача на те, що його неявка /чи адвоката/ на даній стадій процесу у цій справі може вплинути на результати розгляду цієї цивільної справи, протирічить названому. Отже, суд вважає можливим розгляд справи далі. Суд вважає можливим розгляд справи за відсутності вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Треті особи орган опіки і піклування виконавчого комітету Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області, орган опіки і піклування адміністрації Соборного району Дніпровської міської ради і ОСОБА_4 в зверненні до суду з позовними вимоги погодилися повністю і не заперечували проти задоволення позову; надали висновок, пояснення про підтримку позовних вимог стосовно доцільності позбавлення батьківських прав, вважають обставини позовних вимог правильними і доведеними та можливим задоволення цього позову.

З`ясувавши думку сторін, третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими та підлягаючими задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Судом встановлено, що дійсно позивач ОСОБА_1 є рідною бабусею ОСОБА_2 , ОСОБА_4 є її сином; з 08 червня 2013 року відповідачка ОСОБА_3 і третя особа ОСОБА_4 перебували в зареєстрованому шлюбі, від цього шлюбу і спільного мешкання мають трьох спільних неповнолітніх дітей: сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , сина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та сина ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Як стверджує позивачка (і з цим погодилася відповідачка) молодші діти (два сини ОСОБА_8 і ОСОБА_9 ) не є біологічними дітьми ОСОБА_4 і лише записані на нього (через перебування в шлюбі з їх матір`ю). Спільне життя у цього подружжя не склалося, почали виникати конфлікти та непорозуміння, останні два роки фактичні шлюбні відносин припинені; спільне господарство не ведеться позивач та відповідач проживають окремо; стало питання про розлучення, сторони звернулися до суду з позовом про розірвання шлюбу і рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від 23 червня 2023 року їх шлюб було розірвано, рішення набрало законної сили.

З 2015 року по теперішній час малолітній ОСОБА_7 мешкає разом з бабусею, позивачем за її місцем мешкання; батько цієї дитини проходить військову службу як мобілізований до лав ЗСУ. З того часу відповідач проживає окремо, не цікавиться дитиною, не спілкується з ним. У вихованні дитини відповідач участі не приймає взагалі, не піклується про фізичний і духовний розвиток, не спілкується з дитиною взагалі, тобто не дбає про нормальне самоусвідомлення, не сприяє засвоєнню загальновизнаних норм моралі, не надає доступу до культурних та інших духовних цінностей, не забезпечує необхідного харчування, медичного догляду, не виявляє інтересу до внутрішнього світу дитини, тобто відповідач свідомо нехтує своїми обов`язками, самоусунулась від виховання дитини.

Вихованням дитини, утриманням її тощо повністю займається позивачка, бабуся дитини. Позивачка ніколи не заперечувала проти зустрічей дитини з матір`ю. Позивач перешкод для зустрічей та у спілкуванні з дитиною не створював. Позивач не приховує своє місцезнаходження, відповідач знає де бабуся з дитиною проживає, знає де працює, знає їх телефон. Можливість зв`язатись та приїхати до дитини у неї була завжди.

Відповідно до характеристики із навчального закладу, в якому навчається онук позивачки, вбачається, що дитина має добре розвинене мислення, вміє висловлювати та обґрунтовувати і відстоювати свою думку. Здебільшого до класного керівника з питань організації навчальної діяльності та виховання, зверталася бабуся дитини, яка завжди присутня на батьківських зборах. Мати не приділяє належну увагу вихованню сина. Відповідачка систематично не спілкується з класним керівником з приводу навчання сина.

Таким чином, відповідач ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей, не піклується про їх здоров`я, фізичний і моральний розвиток, не утримує матеріально.

Статтею ст. 150 Сімейного кодексу України визначені обов`язки батьків щодо виховання та розвитку дитини.

Звичайно, якщо є обов`язки, то є і відповідальність. Так, відповідно до ч. 4 ст. 155 СКУ ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом в тому числі передбаченої ст. 164 Сімейного кодексу України, а саме мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: - ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Перелічені підстави мають місце в даному конкретному випадку, що підтверджене документами, що надані до справи.

Відповідно до ст. 19 СК України: «При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.

Права та обов`язки органів, на які покладено здійснення опіки та піклування, щодо забезпечення прав та інтересів фізичних осіб, які потребують опіки та піклування, 4 встановлюються законом та іншими нормативно-правовими актами, ст. 56 ЦК України.

Досудове врегулювання спору щодо цього питання не передбачене законодавством.

Отже, відповідач у вихованні та матеріальному забезпеченні вказаної неповнолітньої дитини участі зараз не приймає, стосунки у них з відповідачем не склалися, відповідачка усунулася від цього, будь-якої допомоги на свою дитину не надає. Позивач звернувся до управління-служби в справах дітей, органу опіки і піклування за своїм місцем мешкання з заявою про невиконання відповідачем своїх батьківських обов`язків, але на виклики до цієї служби відповідач не приходив, мешкає в іншому місці і своєю дитиною не цікавиться. Представник позивача намагалися спілкуватися з відповідачем, з`ясувати його ставлення зараз до вказаної дитини, але ситуація не змінилася. Позивач вказує на те, що дитина фактично спілкуються зараз лише з своєю бабусею. Відповідач не приймає участі у вихованні та утриманні своїх неповнолітньої дитини, належного спілкування в них немає. Позивач вважає, що зараз позбавлення батьківських прав відповідача стосовно вказаної дитини захистить цю дитину, забезпечить належну реалізацію прав і свобод цієї дитини, належне виховання та лікування. У позивача на тепер з онуком склалися теплі, добрі, турботливі відносини, тому позивач підтримує свої вимоги. Просили суд ухвалити рішення про позбавлення батьківських прав відповідача відносно її сина ОСОБА_2 .

Підстава для позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав - п. 2 ч. 1 ст. 164 Сімейного кодексу України - мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Відповідно до п. 16 Постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 30 березня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених ст. 164 СК України. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Відповідно до ч. 1 ст. 165 Сімейного кодексу України, право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Відповідно до ч. 1 ст. 180 СК України, батьки зобов`язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до ст. 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Однак, всупереч вказаній правовій нормі відповідач ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків по вихованню вказаної своєї дитини, не цікавиться її долею, життям, не відвідує вдома, матеріальної допомоги не надає, жодної участі у вихованні сина не приймає.

Таким чином, в усіх документах, які надаються суду в додатках до позову, зазначається відстороненість матері від участі у вихованні цієї своєї дитини. За таких обставин, розуміючи ставлення відповідача до вказаної дитини, позивач змушений звернутись до суду з позовом до ОСОБА_3 про позбавлення її батьківських прав відносно ОСОБА_2 .

Відповідно до ч. 10 ст. 7 Сімейного кодексу України, кожен учасник сімейних відносин має право на судовий захист.

Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини.

Відповідно до ч. 1 ст. 150 Сімейного кодексу України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовні моральний розвиток (ч. 2 ст. 150 Сімейного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 155 Сімейного кодексу України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Відповідно до ч. 4 ст. 155 Сімейного кодексу України, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини та ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, культурного, морального і соціального розвитку. Також, згідно з ч. 2 ст. 27 Конвенції ООН про права дитини батьки, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей, умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Відповідно до ч. 4 ст. 155 Сімейного кодексу України, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Згідно ч. 4, 5 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо позбавлення батьківських прав, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов`язку щодо утримання дитини.

Відповідно до рішення № 18 виконавчого комітету Новопокровської селищної ради Солонянського району Дніпропетровської області від 29 грудня 2023 року, яким затверджено висновок органу опіки і піклування цей орган опіки та піклування вважає за доцільне позбавити ОСОБА_3 батьківських прав відносно її неповнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

За практикою ЄСПЛ врахування того, що слугує найкращим інтересам дитини, має вирішальне значення в кожній справі такого типу («Ельшольц проти Німеччини»). Наразі існує широкий консенсус на підтримку ідеї того, що в усіх рішеннях щодо дітей мають переважати їхні найкращі інтереси («Нойлінґер і Шурук проти Швейцарії»). При визначенні найкращих інтересів дитини в конкретній справі слід брати до уваги два фактори: по-перше, збереження її зв`язків з сім`єю, окрім випадків, коли доведено, що сім`я непридатна або явно дисфункціональна; і по-друге, забезпечення її розвитку в безпечному, надійному і стабільному середовищі та в середовищі, що не є дисфункціональним («Мамчур проти України»).

В окремій думці у справі «М.С. проти України» суддя Карло Ранзоні наголошує, що, згідно з позицією ЄСПЛ, батьки повинні мати рівні права в спорах про опіку («Зоммерфельд проти Німеччини») і що найкращі інтереси дитини, залежно від їхнього характеру і серйозності, можуть переважати інтереси батьків («Сахін проти Німеччини»).

У Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи «Рівність та спільна батьківська відповідальність: роль батьків» (Equality and shared parental responsibility: the role of fathers) № 2079 від 02 жовтня 2015 року Асамблея твердо висловила позицію, що саме розвиток спільної батьківської відповідальності допомагає подолати гендерні стереотипи стосовно ролей жінок та чоловіків у сім`ї і є відображенням соціологічних змін, які відбулися протягом останніх 50 років. У зв`язку з цим, Парламентська Асамблея закликала всіх її членів, зокрема і Україну, забезпечити законодавчими нормами та адміністративною практикою рівність прав батьків щодо їх дітей.

Велика Палата ВС у Постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц також відступила від висновків Верховного Суду України, висловлених у постановах від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме ст. 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов`язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір`ю. Судді Великої Палати ВС вважають, що при визначенні місця проживання дитини першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини з огляду на вимоги ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року.

Велика Палата ВС зауважує, що Декларація прав дитини не є міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, і не є частиною національного законодавства України. А законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При розгляді питання щодо проживання дитини насамперед треба виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо.

У п. 1 ст. 9 Конвенції про права дитини 1989 року, яка була ратифікована Україною 27 лютого 1991 року, передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. За приписами ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Тобто, відповідач повинен довести, що його дiями не було порушено його права або права позивача чи їх дитини. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-якi домовленості i зобов`язання стосовно вiдповiдача (крім передбачених законом, зазначених в позові) відносно аліментів, предмета спору, а вiдповiдач не довів незаконність дій позивача. Твердження вiдповiдача про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог, неможливість сплати аліментів - є припущенням.

Не може суд прийняти до уваги можливу незгоду відповідача з частиною позову, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджена. Позовні вимоги не уточнювалися, зустрічні вимоги не заявлено.

У відповідності з ст. 141 ЦПК України якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

Частиною 1 статті 185 СК України передбачено, що той з батьків, з кого присуджено стягнення аліментів на дитину, а також той з батьків, до кого вимога про стягнення аліментів не була подана, зобов`язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо). Додаткові витрати на дитину можуть фінансуватися наперед або покриватися після їх фактичного понесення разово, періодично або постійно. Таким чином, брати участь у додаткових витратах зобов`язані обидва з батьків, незалежно від того з ким з них проживає дитина, оскільки Сімейний Кодекс України виходить із принципу рівності прав й обов`язків батьків.

Вищезазначене підтверджено і доведено доказами.

При таких обставинах суд вважає можливим позовні вимоги задовольнити та позбавити відповідача ОСОБА_3 батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та стягнути з цього відповідача на користь позивача сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 1 073 грн. 60 коп..

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про позбавлення батьківських прав в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 7, 19, 141, 150, 155, 164, 180, 184, 185, 191 Сімейного кодексу України, ст. 15, 16 ЦК України. ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Позбавити ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , батьківських прав відносно малолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути з ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_1 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , судовий збір в сумі 1 073 грн. 60 коп..

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 01 березня 2024 року.

Суддя -