Постанова

від 30.01.2024 по справі 910/10103/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"30" січня 2024 р. Справа№ 910/10103/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Іоннікової І.А.

Михальської Ю.Б.

секретар судового засіданні: Бендюг І.В.,

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 30.01.2024,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури

на рішення Господарського суду міста Києва

від 06.11.2023 (повний текст складено 16.11.2023)

у справі № 910/10103/23 (суддя Оксана Марченко)

за позовом Керівника Деснянської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ліом"

про стягнення 123 364, 24 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2023 року Керівник Деснянської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Ліом» про стягнення 123 364,24 грн безпідставно збережених коштів в сумі орендної плати за користування земельною ділянкою площею 0,0428 га з кадастровим номером 8000000000:62:067:0003, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач, не оформивши право користування земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташоване належне йому майно, як фактичний користувач земельної ділянки, використовував її у період з 02.03.2021 по 29.12.2022 без належних на те підстав і без сплати орендної плати. Відтак, відповідач повинен сплатити 123364,24 грн, що є безпідставно набутими та збереженими коштами за користування земельною ділянкою, які, відповідно до статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України повинен відшкодувати позивачу.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви

Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.11.2023 у справі №910/10103/23 відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оскільки земельна ділянка стала об`єктом цивільних прав 29.12.2022 (фактична реєстрація права власності Київської міської ради на земельну ділянку), то вимоги прокуратури про стягнення з відповідача 123 364,24 грн безпідставно збережених коштів в сумі орендної плати за користування земельною ділянкою площею 0,0428 га з кадастровим номером 8000000000:62:067:0003, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, є безпідставними.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Заступник керівника Київської міської прокуратури звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення прийняте з невідповідністю викладених у ньому висновків обставинам справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права (статей 14, 79-1, 9, 83, 122, 206 Земельного кодексу України, статей 1212, 1214 Цивільного кодексу України, статей 16, 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»), а також з порушенням норм процесуального права (статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України).

В обґрунтування своїх вимог прокурор, з посиланням на постанову Верховного Суду від 05.08.2022 у справі № 922/2060/20, зазначає, що правом власності на спірну земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, міськрада наділена в силу закону, зокрема з введенням 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України. Таким чином, за загальним правилом, правом власності на земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, орган місцевого самоврядування наділений в силу закону, зокрема з введенням 01.01.2002 у дію нового Земельного кодексу України.

Таким чином прокурор вважає, що відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку.

Отже, нездійснення державної реєстрації речового права на сформовану земельну ділянку за органом місцевого самоврядування у відповідності до положень статті 79-1 Земельного кодексу України не є підставою для звільнення набувача права власності на будівлю або споруду від обов`язку сплачувати за фактичне користування сформованою земельною ділянкою комунальної власності, на якій розташований такий об`єкт нерухомості.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача

Заперечуючи проти апеляційної скарги, Товариство з обмеженою відповідальністю "Ліом" подано відзив, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позову.

Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як підтверджено матеріалами справи, рішенням Київської міської ради від 17.02.2022 № 4513/4554 ТОВ «ЛІОМ» передано в оренду на 10 років земельну ділянку площею 0,0428 га (кадастровий номер 8000000000:62:067:0003) для обслуговування та експлуатації нежитлової будівлі загальною площею 159,6 кв.м на АДРЕСА_1 у Деснянському районі м. Києва із земель комунальної власності територіальної громади міста Києва у зв`язку з набуттям права власності на нерухоме майно.

За даними з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що за ТОВ «ЛІОМ» 25.06.2018 зареєстровано право власності на нежитлову будівлю площею 159, 6 кв.м. на підставі акту оцінки вартості та приймання-передачі майна, що вноситься до Статутного капіталу ТОВ «ЛІОМ», серія та номер: б/н, виданий ТОВ «ЛІОМ» та ОСОБА_1 .

Відповідно до пояснювальної записки до проекту рішення встановлено, що на земельній ділянці розташований об`єкт нерухомого майна - нежитлова будівля загальною площею 159,6 кв.м., яка перебуває у власності Товариства.

Встановлено, що право власності на нежитлову будівлю загальною площею 159,6 кв.м по АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі рішення Деснянського районного суду міста Києва від 04.08.2014 зі справи №754/11950/14-ц за позовом фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності.

Зазначене рішення сторонами не оскаржувалося та набрало законної сили.

У подальшому, на підставі акта оцінки вартості та приймання-передачі майна, що вноситься до статутного капіталу ТОВ «ЛІОМ», серія та номер: б/н, виданий Товариству та ОСОБА_1 , зареєстровано за ТОВ «ЛІОМ» (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 41826906 від 27.06.2018 (номер запису про право власності: 26826081).

Також встановлено, що відомості про земельну ділянку площею 0,0428 га з кадастровим номером 8000000000:62:067:0003 внесені до Державного земельного кадастру 02.03.2021.

Право оренди на зазначену земельну ділянку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, як і право власності за КМР, зареєстровано за ТОВ «ЛІОМ» 29.12.2022.

Звертаючись з даним позовом до суду, прокурор вказує, що ТОВ «ЛІОМ», набувши у власність 25.06.2018 нерухоме майно, право користування на земельну ділянку, на якій воно розташоване, оформило лише 29.12.2022, однак кошти за використання земельної ділянки відповідачем не сплачувались з 2018 року.

За даними Головного управління ДПС у місті Києві від 06.10.2022 ТОВ «ЛІОМ» податкові декларації по платі за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної або комунальної власності) у 2019-2022 роках не подавало.

Таким чином, оскільки з 02.03.2021 (дата формування земельної ділянки в Державному земельному кадастрі) по 29.12.2022 (реєстрація права оренди) ТОВ «ЛІОМ» без достатніх правових підстав використовувало земельну ділянку площею 0,0428 га з кадастровим номером 8000000000:62:067:0003 по АДРЕСА_1 для обслуговування та експлуатації нерухомого майна, не сплачуючи за неї орендну плату, що є підставою для стягнення з ТОВ «ЛІОМ» безпідставно збережених коштів за вказаний період на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Імперативними приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в апеляційній скарзі доводи та надані заперечення, заслухавши пояснення представників учасників справи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

У даному випадку спірним питанням є наявність підстав для стягнення з відповідача безпідставно збережених коштів за фактичне використання земельної ділянки комунальної власності на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України за період з 02.03.2021 (дата формування земельної ділянки в Державному земельному кадастрі) по 29.12.2022 (реєстрація права оренди).

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, зокрема, зазначив, що оскільки земельна ділянка стала об`єктом цивільних прав 29.12.2022 (фактична реєстрація права власності Київської міської ради на земельну ділянку), то вимоги прокуратури про стягнення з відповідача 123 364,24 грн безпідставно збережених коштів в сумі орендної плати за користування земельною ділянкою площею 0,0428 га з кадастровим номером 8000000000:62:067:0003, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , є безпідставними.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції та звертається до висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 05.09.2022 у справі №900/2060/20.

Так, як вказав Верховний Суд, із прийняттям 28.06.1996 Конституції України визначено один із фундаментальних принципів конституційного ладу держави, а саме гарантування права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Ці положення створили принципово нову основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності і фактично відображені у статті 1 ЗК України та статті 373 ЦК України.

Історико-правовий аналіз чинного законодавства свідчить, що до державної власності в Україні відповідно до статті 31 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII "Про власність" (діяв до 20.06.2007) належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

При цьому суб`єктами права комунальної власності відповідно до частини 2 статті 32 цього Закону були визначені адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Згідно із частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом частини 2 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакції, чинній на 21.05.1997) підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

У пункті 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.

Із уведенням у дію 01.01.2002 нового ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України .

Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях ЗК України , який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у ЗК України.

Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.

У статті 5 цього Закону було наголошено, що суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об`єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (стаття 7 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності").

Із 01.01.2013 набув чинності Закон № 5245-VI, за змістом пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;

які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

Згідно з пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 ЗК України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

Як передбачено у пункті 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, "у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:

у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;

за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками".

За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Отже, беручи до уваги наведені положення Конституції України, ЗК України і пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, Міськрада є власником спірної земельної ділянки, оскільки ця ділянка розташована в межах населеного пункту - м. Києва, а відсутність державної реєстрації речового права не впливає на обставини виникнення права комунальної власності на неї.

Цьому висновку відповідає також положення пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI: "державна реєстрація речових прав на земельні ділянки… здійснюється в порядку, встановленому законом", що з урахуванням змісту пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону.

За таких підстав Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду вважає, що правом власності на спірну земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, Міськрада наділена в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 у дію нового ЗК України. При цьому за змістом пунктів 1, 3, 7, 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VІ державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності об`єктивно не можна було здійснити раніше, ніж із часу розмежування земель державної та комунальної власності, тобто до 01.01.2013. Подібну за змістом правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 12.05.2020 у справі № 911/488/18. Водночас відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку після 01.01.2013 не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку. Наведене повністю спростовує твердження скаржника про те, що право комунальної власності на конкретну земельну ділянку в межах населеного пункту виникає з моменту державної реєстрації цього речового права.

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду зазначає, що у статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наведено дефініцію поняття "державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з якою державна реєстрація - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація є не підставою набуття права власності, а лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності із фактом його державної реєстрації не можна. Досліджуючи обставини наявності в особи права власності, насамперед необхідно з`ясувати підстави, з яких особа набула такого права, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, що зумовлює визнання права власності, а не підставою набуття цього права. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 917/553/17.

Крім цього, Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду акцентує увагу на тому, що у разі виникнення спору щодо приналежності земельної ділянки в межах населеного пункту до комунальної власності або відповідних доводів особи, яка заперечує це, судам слід виходити з того, що за умов правового регулювання статті 83 ЗК України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів є спростовною презумпцією.

Обов`язок щодо спростування цієї презумпції належними, допустимими та достовірними доказами покладається саме на ту особу, яка її заперечує, а оцінка таких доказів здійснюється судами з урахуванням вимог статті 86 ГПК України. При цьому для особи, яка заперечує цю обставину, не достатньо лише послатися на те, що спірна земельна ділянка не є комунальною власністю, переклавши тягар доведення на орган місцевого самоврядування (у цій справі Міськраду), а необхідно саме спростувати зазначену презумпцію.

Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, відповідно до якої принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (див. постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 ). Більш того, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (див. пункт 43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

У даній справі право комунальної власності підтверджено розташуванням спірної земельної ділянки у межах м. Києва, чого не заперечували та не спростовували сторони справи, що також підтверджено витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №329470492 від 18.04.20223, за змістом якого земельна ділянка, кадастровий номер 8000000000:62:067:0003, площею 0,0428 га, розташована на АДРЕСА_1 у м. Києві.

Відтак, враховуючи те, що у спірних правовідносинах з уведенням у дію нового Земельного кодексу України Київська міська рада, безспірно, є власником земельної ділянки, кадастровий номер 8000000000:62:067:0003 на АДРЕСА_1 , і як власник цієї земельної ділянки, позивач має повноваження на захист свого права на землю (спірну земельну ділянку), тобто цивільного права, у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

При цьому за умовами частини другої статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини першої статті 156 цього Кодексу власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Згідно з пунктом 2 частини другої статті 22 Цивільного кодексу України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом вказаних приписів Цивільного та Земельного кодексів України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин першої та другої статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

За змістом приписів глав 82 і 83 Цивільного кодексу України для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна в набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності в деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Тобто, незалежно від наявності вини, сам факт несплати за користування земельною ділянкою у встановленому законодавчими актами розмірі свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під визначення Європейського суду з прав людини "виправдане очікування" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

При цьому, суд зазначає, що відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які мали бути сплачені за звичайних умов землекористувачем.

Таким чином, суд дійшов висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів статей 1212-1214 Цивільного кодексу України. (Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17.)

Частина перша статті 93 Земельного кодексу України встановлює, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 Земельного кодексу України).

Згідно зі статтею 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Водночас за змістом статті 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Правовий механізм переходу прав на землю, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, визначено у статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України.

За приписами статті 377 Цивільного кодексу України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв`язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об`єкти (крім багатоквартирних будинків та об`єктів державної власності, що підлягають продажу шляхом приватизації).

Відповідно до статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Отже, за змістом вказаних положень виникнення права власності на будинок, будівлю, споруду не є підставою для виникнення права оренди земельної ділянки, на якій вони розміщені та яка не була відведена в оренду попередньому власнику. Право оренди земельної ділянки виникає на підставі відповідного договору з моменту державної реєстрації цього права.

Проте, з реєстрацією права власності на споруду у власника виникає право користування земельною ділянкою, на якій розміщена така споруда, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

При цьому, вирішуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у рішенні, суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.

За загальним правилом обов`язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов`язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред`явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.

Відповідно до положень ст. 76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач, як власник об`єкта нерухомого майна, користувався земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розміщено, за відсутності оформленого у спірному періоді (з 02.03.2021 по 28.12.2022) відповідно до вимог чинного законодавства права користування цією земельною ділянкою, не сплачуючи орендну плату.

Отже відповідач, як фактичний користувач земельною ділянкою, без достатньої правової підстави за рахунок позивача, який є власником земельної ділянки, зберіг у себе кошти, які мав сплатити за користування нею, тобто орендну плату, тому зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки - позивачу на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

За розрахунком прокурора розмір збережених відповідачем коштів за період з 02.03.2021 по 28.12.2022, який підлягає відшкодуванню позивачу відповідачем, становить 123364,24 грн.

Оцінюючи доводи учасників справи щодо правильності визначення розміру відшкодування, колегією суддів встановлено наступне.

Основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності є нормативна грошова оцінка земель, а зміна нормативної грошової оцінки земельної ділянки є підставою для перегляду розміру орендної плати, який в будь-якому разі не може бути меншим, ніж встановлено положеннями пункту 288.5.1 статті 288 Податкового кодексу України (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 10.09.2018 у справі №920/739/17).

Відповідно до частини 2 статті 20 та частини 3 статті 23 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель. Витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.

Враховуючи вищезазначені правові норми, неможливим є визначення даних про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки в інший спосіб, ніж шляхом оформлення витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель, а тому необґрунтованими є будь-які розрахунки, зроблені за відсутності такого витягу.

Вказаний правовий висновок узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду, яким неодноразово зазначалося, що при стягненні безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №922/902/18, від 08.08.2019 у справі №922/1276/18, від 01.10.2019 у справі №922/2082/18, від 06.11.2019 у справі №922/3607/18).

Як вказує прокурор у позовній заяві, відповідно до проведеного Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (київської міської державної адміністрації) розрахунку від 19.01.2023, розмір орендної плати за фактичне використання ТОВ «Ліом» земельної ділянки площею 0,048 га на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 800000000:62:067:0003) за період з 02.03.2021 по 28.12.2022 становить 123364,24 грн.

При цьому, розрахунок плати здійснено таким чином:

ПеріодНормативна грошова оцінка*, грнОрендна ставка**Орендна плата за період, грн102.03.2021-31.12.20211495945,155%62501,82201.01.2022-28.12.2022***1645539,66 5%60862,43 Разом123364,24* - відповідно до витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 07.09.2022 №3617/86-22;

** - 02.03.2021-21.12.2021 відповідно до Додатка 11 до рішення Київської міської ради «Про бюджет міста Києва на 2021 рік» від 24.12.2020 №24/24; 01.01.2022-28.12.2022 відповідно до Додатка 11 до рішення Київської міської ради «Про бюджет міста Києва на 2022 рік» №3704/3745 від 09.12.2021;

*** відповідно до рішення Київської міської ради «Про бюджет міста Києва на 2022 рік» №3704/3745від 09.12.2021 (зі змінами, внесеними рішенням Київської міської ради від 13.09.2022 №5449/5490) з 01.03.2022 по 31.05.2022 застосовуються ставка орендної плати за земельні ділянки комунальної власності територіальної громади міста Києва (у відсотках від нормативної грошової оцінки) в розмірі 0 відсотка.

Натомість, у матеріалах справи відсутні докази у вигляді витягу Держгеокадастру з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за кадастровим номером 800000000:62:067:0003 за період 02.03.2021-31.12.2021, а тому нарахування суми орендної плати за вказаний період є повністю безпідставним.

Крім того, як вказує прокурор, розмір нормативної грошової оцінки спірної земельної ділянки за період з 01.01.2022-28.12.2022 становить 1645539,66 грн, на підтвердження чого надано витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 07.09.2022 №3617/86-22.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 23 Закону України «Про оцінку земель» технічна документація з нормативної грошової оцінки (далі - НГО) земельних ділянок затверджується відповідною сільською, селищною, міською радою. Протягом місяця з дня надходження технічної документації з НГО відповідна сільська, селищна, міська рада розглядає та приймає рішення про затвердження або відмову в затвердженні такої технічної документації. Підставою для відмови може бути лише невідповідність документації вимогам законів і прийнятих відповідно до закону нормативно-правових актів або розташування земель чи земельних ділянок на території іншої територіальної громади. Рішення про відмову в затвердженні технічної документації з НГО земельних ділянок має містити посилання на конкретні норми законів та прийнятих відповідно до закону нормативно-правових актів, яким суперечить відповідна технічна документація.

Статтею 1 Закону України «Про оцінку земель» визначено, зокрема, що дата оцінки земельної ділянки для нормативної грошової оцінки земельної ділянки - це дата, вказана в технічній документації.

З врахуванням викладеного, оскільки розмір нормативної грошової оцінки в сумі 1645539,66 грн підтверджений прокурором лише з 02.09.2022 (дата формування витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок від 07.09.2022 №3617/86-22), також відсутні підстави для нарахування суми орендної плати за період з 01.01.2022 по 01.09.2022.

Згідно статті 74 Господарського процесуального кодексу України обов`язок доказування і подання доказів покладено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників (частина 1 статті 75 Господарського процесуального кодексу України).

Як уже наголошувалось вище, для вирішення даного спору встановленню підлягають, зокрема, обставини щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка є необхідною для визначення розміру позовних вимог та їх обґрунтованості.

Відтак, оскільки прокурором не надано суду витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за період з 02.03.2021 по 01.09.2022, які є належним та допустимим доказом на підтвердження нормативно-грошової оцінки земельної ділянки у вказаному періоді, суд позбавлений можливості перевірити обґрунтованість розміру відшкодування за вказаний період, у зв`язку з чим у позові в цій частині слід відмовити за необґрунтованістю.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на наступне.

06.05.2023 набув чинності Закон України від 11.04.2023 № 3050-ІХ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо звільнення від сплати екологічного податку, плати за землю та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за знищене чи пошкоджене нерухоме майно", яким змінений механізм визначення переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією. Згідно з цим Законом перелік указаних територій визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Згідно з Постановою КМУ від 06.12.2022 № 1364 (п. 1) перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією (далі - перелік), затверджується Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій за формою згідно з додатком за погодженням з Міністерством оборони з урахуванням пропозицій відповідних обласних, Київської міської військових адміністрацій.

У контексті Закону №3050-ІХ постанова КМУ від 06.12.2022 № 1364 вважається такою, що встановила порядок визначення переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією.

Відповідно цим же Законом внесені зміни до підпункту 69.14. п. 69. підрозділу 10 розділу ХХ Перехідних положень ПК України (набули чинності з 06.05.2023), що викладений в новій редакції: за період з 1 січня 2022 року до 31 грудня 2022 року не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності) за земельні ділянки (земельні частки (паї), що розташовані на територіях активних бойових дій або на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях України, та перебувають у власності або користуванні, в тому числі на умовах оренди, фізичних осіб, та за період з 1 березня 2022 року до 31 грудня 2022 року - в частині земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні, в тому числі на умовах оренди, юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців. Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, визначається в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

Наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 22.12.2022 №309 (зареєстрований МЮУ від 23.12.2022 №1668/39004) затверджений перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією, прийнятий на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 06.12.2022 №1364.

Згідно з п. 2.10 Переліку (в редакції від 22.12.2022) вся територія міста Києва віднесена до території активних бойових дій, дата початку бойових дій - 24.02.2022, дата завершення бойових дій - 30.04.2022.

Таким чином, проведення розрахунку суми орендної плати за землю за період з 01.03.2022 по 28.12.2022 є безпідставним, оскільки за вказаний період, по м. Києву згідно з п.п. 69.14 п. 69 підрозділу 10 розділу ХХ «перехідні положення» Податкового кодексу України (в редакції Закон України від 11.04.2023 № 3050-ІХ) не нараховується та не сплачується плата за землю (земельний податок та/або орендна плата).

За таких обставин, у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог у повному обсязі.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N303-A, п. 29).

Отже, з огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, слід зазначити, що іншим доводам апелянта оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду щодо відмови у задоволенні позовних вимог, однак з мотивів, викладених у даній постанові.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку про відсутність підстав для скасування рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2023 у справі №910/10103/23, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Заступника керівника Київської міської прокуратури на рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2023 у справі №910/10103/23 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 06.11.2023 у справі №910/10103/23 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/10103/23 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено: 04.03.2024.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді І.А. Іоннікова

Ю.Б. Михальська