Рішення

від 04.03.2024 по справі 922/4956/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04.03.2024м. ХарківСправа № 922/4956/23

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Калініченко Н.В.

при секретарі судового засідання Махлай Б.В.

за участю представників учасників процесу:

позивача: Чернявський А.В., самопредставництво,

відповідача: Чуб С.В., адвокат, ордер серія АХ № 1158101 від 20.11.23 р.

третьої особи: не з`явився,

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу,

за позовом Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, місто Харків,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОФІРМА «ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.», Харківська область, Харківський район, село Веселе,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 , місто Харків,

про витребування земельної ділянки, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, звернувся до Господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма «ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ», про витребування земельної ділянки з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 у власність держави шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за власником - державою в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області - права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266.

1. РУХ СПРАВИ У ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДІ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

28 листопада 2023 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, залишено позовну заяву Головного управління Держгеокадастру у Харківській області без руху. 11 грудня 2023 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, прийнято позовну заяву Головного управління Держгеокадастру у Харківській області до розгляду та відкрито позовне провадження у справі № 922/4956/23. Справу вирішено розглядати за правилами загального позовного провадження. Почато у справі № 922/4956/23 підготовче провадження і призначено підготовче засідання. 28 грудня 2023 року, ухвалою Господарського суду Харківської області, задоволено клопотання позивача, Головного управління Держгеокадастру у Харківській області, про залучення третьої особи, що міститься у позові (вх. № 4956/23). Залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 . 29 січня 2024 року, протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області, закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Щодо реалізації учасниками справи свого права на подання заяв по суті справи: відповідачем надано: відзив (вх. № 35761 від 27 грудня 2023 року), що прийнятий до розгляду із залученням до матеріалів справи ухвалою Господарського суду Харківської області від 28 грудня 2023 року; позивачем надано відповідь на відзив (вх. № 484 від 08 січня 2024 року), що прийняті до розгляду із залученням до матеріалів справи ухвалою Господарського суду Харківської області від 09 січня 2024 року; відповідач не скористався своїм правом на подання заперечень на відповідь на відзив; третя особа не скористалась своїм правом на подання заяви по суті справі у вигляді пояснень.

При цьому, суд зазначає, що строки розгляду справи в порядку загального позовного провадження врегульовані розділом ІІІ ГПК України. Так, у відповідності до ч. 3 ст. 177 ГПК України підготовче провадження має бути проведене протягом шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі. в свою чергу, відповідно до ч. 1, 2 ст. 195 ГПК України, суд має розпочати розгляд справи по суті не пізніше ніж через шістдесят днів з дня відкриття провадження у справі, суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка ратифікована Україною 17 липня 1997 року, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08 листопада 2005 року у справі "Смірнова проти України").

Суд констатує про те, що ним дотримані строки розгляду справи.

У пунктах 2, 4 частини 3 статті 129 Конституції України закріплені такі основні засади судочинства як: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Зазначені принципи знайшли своє відображення у статтях 7, 13 ГПК України, а тому господарські суди зобов`язані реалізовувати їх під час здійснення господарського судочинства. Закон України "Про судоустрій та статус суддів" (пункт 3 статті 7) також гарантує право кожного на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку. Згідно з статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (див. рішення у справах "Ейрі проти Ірландії", від 09 жовтня 1979 року, пункт 24, Series A N 32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява №38695/97, пункт 43, ECHR 2000-II). Суд констатує про те, що під час розгляду справи, були створені належні умови для реалізації сторонами своїх прав, що передбачені ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд установив наступне.

2. ОПИС ПОЗИЦІЙ СТОРІН

Як зазначено у позовній заяві, на підставі ухвали Печерського районного суду м. Києва від 25.03.2021 року у справі № 757/15438/21-к Головному управлінню стало відомо про наявність порушеного права держави у зв`язку з подвійною приватизацією громадянами земельних ділянок та порушення норм статей 116, 121 ЗК України. Так, 12.06.2017 року позивачем отримано заяву ОСОБА_1 від 12.06.2017 року, відповідно до якої останній просить надати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2 (два) га із земель сільськогосподарського призначення, яка розташована за межами населеного пункту на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області та передати йому зазначену земельну ділянку. У заяві ОСОБА_1 від 12.06.2017 року вказано, що правом на отримання земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства у межах норм, визначених статтею 121 ЗК України він не скористався. На підставі заяви ОСОБА_1 від 12.06.2017 року позивачем прийнято наказ від 16.06.2017 року № 11339-СГ «Про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою» у відповідності до якого, надано гр. ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення, розташованої за межами населеного пункту на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області. У подальшому, 04.12.2017 року до позивача надійшла заява ОСОБА_1 від 30.11.2017 року, у якій викладено прохання затвердити проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 1,8688 га за рахунок земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності, яка розташована за межами населених пунктів на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області та передати йому зазначену земельну ділянку у власність. Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, доданого до заяви від 30.11.2017 року ОСОБА_1 , земельна ділянка щодо якої викладено прохання затвердити проект землеустрою та яку заявник просив передати йому у власність мала кадастровий номер 6325184500:02:001:0266. При цьому, заявником вказано, що правом на отримання земельної ділянки безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства у межах норм, визначених статтею 121 ЗК України він не скористався. Позивачем, після розгляду заяви від 30.11.2017 року, прийнято наказ від 12.12.2017 року № 21265-СГ, яким затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність для ведення особистого селянського господарства земельної ділянки з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 площею 1,8688 га, яка розташована на території Тернівської сільської ради Харківського району Харківської області та передано вказану земельну ділянку у власність ОСОБА_1 . Право власності, на підставі наказу позивача від 12.12.2017 року № 212650СГ на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 за ОСОБА_1 , зареєстровано 29.05.2019 року в ДРРП на нерухоме майно та їх обтяжень. У подальшому, відповідно до відомостей з ДРРП на нерухоме майно, земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 ОСОБА_1 була передана за актом приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: 5725, 5726, виданого 27.11.2019 року, про внесено у ДРРП на нерухоме майно відповідний запис. Таким чином, з 28.12.2019 року власником та фактичним користувачем спірної земельної ділянки є відповідач у справі. Однак, на сьогоднішній день встановлено, що ОСОБА_1 попередньо вже реалізовано своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства на підставі наказу позивача від 03.01.2017 року № 37-СГ, яким надано йому у приватну власність земельну ділянку з кадастровим номером 6324280300:00:000:0650 площею 2,0000 га, яка розташована за межами населених пунктів на території Ватутінської сільської ради Нововодолазького району Харківської області. Право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6324280300:00:000:0650 зареєстровано за ОСОБА_1 в ДРРП на нерухоме майно та їх обтяжень 17.01.2017 року. У подальшому, земельна ділянка з кадастровим номером 6324280300:00:000:0650 відчужена ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 09.07.2020 року. Таким чином, на думку позивача, внаслідок протиправних дій, ОСОБА_1 двічі отримано земельні ділянки сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, що становить порушення статей 116 та 121 ЗК України, та, як наслідок, відбулось порушення інтересів держави, які полягають в охороні належної Українському народу землі, як національного багатства, а також у збереженні рівності права власності на землю усіх громадян. На підставі викладеного, з метою відновлення порушення порушеного права держави на земельну ділянку та з урахуванням незаконності її вибуття, позивач вважає, що земельна ділянка з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 має бути повернута із незаконного чужого володіння у власність держави.

27 грудня 2023 року до суду від відповідача надійшов відзив (вх. № 35761). Відповідач посилається на позицію Великої Палити Верховного Суду, викладеною у постанові у справі № 925/1351/19 від 02 листопада 2021 року та постанові Верховного Суду у справі № 725/1824/20 від 15 березня 2023 року, можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно). Відповідно до законодавства України та усталеної практики Верховного Суду та Європейського суду з прав людини у справах про витребування майна з володіння особи доказуванню підлягають: - незаконність вибуття майна з володіння позивача; - відплатність набуття права власності відповідачем; - недобросовісність набуття права власності відповідачем. Право власності ОСОБА_1 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29 травня 2019 року, про що заявлено і позивачем. На час набуття права власності діяв Державний реєстр речових прав на нерухоме майно, відомості з якого презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тож добросовісний набувач не повинен перевіряти історію придбання нерухомості та робити висновки щодо правомірності попередніх переходів майна, а може діяти, покладаючись на такі відомості, за відсутності обставин, які з точки зору розумного спостерігача можуть викликати сумнів у достовірності цих відомостей, аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 925/1351/19 від 02 листопада 2021 року. Таким чином, ТОВ «АГРОФІРМА «Т.З.К.» правомірно покладалося на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, пересвідчилося у праві власності на відчужувану земельну ділянку, і є добросовісним набувачем. Щодо відплатності набуття права власності, відповідач зазначає наступне. Спірна земельна ділянка була передана ОСОБА_1 ТОВ «АГРОФІРМА «Т.З.К.» як внесок до статутного капіталу. Отже, правочин щодо внесення майна до статутного капіталу товариства за своєю природою є відплатним правочином, адже відчужувач передає товариству майно та отримує частку у статутному капіталі товариства. Підсумовуючи, відповідач зазначає, що ТОВ «АГРОФІРМА «Т.З.К.» отримало право власності на спірну земельну ділянку правомірно на підставі відплатного правочину, отже є добросовісним набувачем, отже підстави для витребування майна відсутні.

08 січня 2024 року до суду від позивача надійшла відповідь на відзив (вх. № 484). ГУ Держгеокадастру у Харківській області не погоджується із доводами, міркуванням та аргументами відповідача та вважає їх хибними з огляду на наступне. Позивач вважає, що першочерговим для розгляду даної справи є встановлення саме незаконності вибуття майна із володіння позивача. В подальшому позивач викладає ті сами обставини, що викладені у позові. Додатково, позивач посилається на постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 року у справі № 925/1351/19. Позивач вказує, що витребування майна з володіння відповідача здійснюється з урахуванням відсутності волевиявлення власника оспорюваного майна (Українського народу, від імені якого дії ГУ Держгеокадастру у Харківській області) щодо вибуття земельної ділянки, що відбулось із порушенням норми чинного законодавства.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд зазначає наступне.

3. ВІДНОСНО ВИРІШЕННЯ СПОРУ ПО СУТІ

Згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Відповідно до статей 81, 116 Земельного кодексу України, громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Відповідно до частини четвертої статті 116 Земельного кодексу України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Для ведення особистого селянського господарства громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в розмірі - не більше 2 гектара (пункт "б" частини першої статті 121 Земельного кодексу України). Згідно з частиною четвертою статті 122 Земельного кодексу України земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті передає у власність або у користування для всіх потреб центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи. Відповідно до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15, є Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) та територіальні органи Держгеокадастру.

У сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України). Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Згідно частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За приписом ст. 76 Господарського процесуального кодексу України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України). Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

На підставі матеріалів справи судом встановлено, що 23 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою (вх. № К-5165/0/20-16 від 23.03.2016 року) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку ч. 6 ст. 118 ЗК України орієнтовною площею 2,0000 га для ведення особистого селянського господарства. При цьому, ОСОБА_1 зазначив, що своїм правом на безоплатне отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства відповідно до ст. 121 ЗК України, не скористався.

11 квітня 2016 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області прийнято наказ № 2729-СГ від 11 квітня 2016 року, яким надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої за межами населених пунктів на території Ватутінської сільської ради Нововодолазького району Харківської області орієнтовним розміром 2,0000 га. 03 січня 2017 року ГУ Держгеокадастру у Харківській області прийнято наказ № 37-СГ від 03 січня 2017 року, яким затверджено проект землеустрою та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 2,0000 га з кадастровим номером 6324280300:00:000:0650 із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства. Згідно з положеннями статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статті 334 Цивільного кодексу України, а також положень статей 125, 126 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, у тому числі надану у власність в порядку безоплатної приватизації, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Як вбачається із Інформації з ДРРП на нерухоме майно та їх обтяжень № 350907076 від 18.10.2023 року право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2,00 га з кадастровим номером 6324280300:00:000:0650 зареєстровано 17 січня 2017 року.

За системним зв`язком та змістом положень частини першої, пункту "в", частини третьої, четвертої статті 116, частин першої, сьомої, дев`ятої статті 118, частини першої статті 121, статті 122 ЗК України, які визначають право громадян на безоплатне набуття у приватну власність земельних ділянок певного виду використання із земель державної та комунальної власності шляхом приватизації та порядок його реалізації, закон визначає, що така передача здійснюється шляхом прийняття відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування в межах повноважень відповідного рішення і не допускає безоплатної передачі у власність громадян земельних ділянок певного виду використання більш як один раз. Означене також підтверджується постановою Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2019 у справі 525/1225/15-ц, у якій викладено правову позицію, що право на безоплатне отримання земельної ділянки державної власності одного виду громадянин може використати один раз.

Тобто, ОСОБА_1 реалізував своє право на одноразове безоплатне отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства площею 2,00 га, що передбачено ст. 121 ЗК України, отримавши у власність земельну ділянку площею 2,00 га з кадастровим номером 6324280300:00:000:0650.

В свою чергу, як вбачається із матеріалів справи, 12 червня 2017 року ОСОБА_1 повторно звернувся до ГУ Держгеокадастру у Харківській області із заявою (вх. № К-16652/0/20-17 від 12.06.2017 року) про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства загальною площею 2 (два) га із земель сільськогосподарського призначення.

При цьому, ОСОБА_1 повідомив, що своїм правом на безоплатне отримання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у межах норм, визначених ст. 121 ЗК України, не використав. Однак, як встановлено судом вище, ОСОБА_1 , вже отримав безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства розміром 2,0000 га. Тобто, ОСОБА_1 повідомив недостовірні відомості, що стали підставою для подальший дій позивача.

16 червня 2017 року наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області № 11339-СГ надано ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, орієнтовною площею 2,0000 га. 12 грудня 2017 року наказом ГУ Держгеокадастру у Харківській області № 21265-СГ затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства та передано ОСОБА_1 у власність земельну ділянку площею 1,8688 га з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266. Як вбачається із Інформації з Державного реєстру речових право на нерухоме майно та їх обтяжень № 350906578 від 18.10.2023 року ОСОБА_1 зареєстрував право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266, площею 1,8688 га 29 травня 2019 року.

Отже, ОСОБА_1 , всупереч ст. 121 ЗК України та усталеної судової практики, отримав другий раз безоплатно у власність земельну ділянку для ведення особистого селянського господарства. Означеними діями ОСОБА_1 порушив імперативні вимоги ст. 121 ЗК України.

Водночас, як вбачається із Інформації з Державного реєстру речових право на нерухоме майно та їх обтяжень № 350906578 від 18.10.2023 року ОСОБА_1 передав земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266, площею 1,8688 га у власність ТОВ «ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.» на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна, виданий 27.11.2019 року.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання або оспорювання. Главою 29 Цивільного кодексу України визначено такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов). Цивільним кодексом України передбачені засади захисту права власності, зокрема право на витребування власником свого майна від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 Цивільного кодексу України) та від добросовісного набувача (стаття 388 Цивільного кодексу України). Віндикація застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений, як фактично, тобто повернення його у фактичне володіння, так і у власність цієї особи. При цьому, у випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні або поновленні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Відповідні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові 28 листопада 2018 року у справа № 504/2864/13-ц.

Враховуючи відчуження права власності на земельну ділянку після протиправного повторного отримання безоплатно земельної ділянки, належним способом захисту прав та інтересів держави є витребування земельної ділянки у кінцевого набувача.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Зважаючи на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 вибула з власності поза волею належного розпорядника землі, існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України. У статті 330 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього. У відповідності до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, усіх договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Таким чином, позивачем правомірно заявлено вимогу про витребування у ТОВ "Агрофірма "ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ." земельної ділянки з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266, площею 1,8688 га.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку про повне задоволення позовних вимог.

Посилання відповідача на неприпустимість витребування майна із володіння добросовісного набувача, оскільки позбавлення ТОВ "Агрофірма "ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ." права власності на спірну земельну ділянку є незаконним втручанням у мирне володіння майном та прямим порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод також не беруться до уваги судом, з огляду на таке.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18) зазначено таке. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України). Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)). Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168). Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)). Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу втручання держави у право на мирне володіння майном, може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі "The former king of Greece and others v. Greece" (Колишній король Греції та інші проти Греції). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі "Трегубенко проти України"). Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обгрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах. Принцип "належного урядування" не встановлює абсолютної заборони на витребування із приватної власності майна на користь держави, якщо майно вибуло із власності держави у незаконний спосіб, а передбачає критерії, які необхідно з`ясовувати та враховувати при вирішенні цього питання для того, щоб оцінити правомірність і допустимість втручання держави у право на мирне володіння майном. Дотримання принципу "належного урядування" оцінюється одночасно з додержанням принципу "пропорційності", при тому, що немає точного, вичерпного переліку обставин і фактів, установлення яких беззаперечно свідчитиме про додержання чи порушення "справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини". Цей критерій є оціночним і стосується суб`єктивної складової кожної конкретної справи, а тому має бути з`ясований у кожній конкретній справі на підставі безпосередньо встановлених обставин і фактів. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

Відповідно до статті 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

На підставі викладеного суд доходить висновку, що право держави витребувати земельну ділянку, належну до земель сільськогосподарського призначення, з огляду на доведену незаконність і безпідставність вибуття цієї земельної ділянки з власності держави становить пропорційне втручання у право власності ТОВ "Агрофірма "ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ." з дотриманням рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства) та інтересами особи, яка зазнала такого втручання.

Окрім того, суд враховує правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у справі № 360/1998/18 від 31.03.2021, де зазначено, що добросовісний набувач внаслідок вилучення земельної ділянки з його незаконного володіння не понесе надмірний тягар, оскільки він не позбавлений права отримати кошти, сплачені ним за цю земельну ділянку від продавця у порядку двосторонньої реституції. Також, кінцевий набувач, із власності якого витребовується земельна ділянка, не позбавлений можливості відновити свої права на підставі частини першої статті 661 ЦК України, пред`явивши вимогу до осіб, в яких придбано (отримано) земельну ділянку, про відшкодування збитків.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що спірна земельна ділянка вибула з державної власності поза волею (встановленому порядку) власника - Українського народу, який делегував свої права державі в особі відповідних органів, подальше відчуження спірної земельної ділянки та набуття її у власність Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ." відбулось з порушенням вимог статей 328, 330 ЦК України, у зв`язку з цим, земельна ділянка підлягає витребуванню у відповідача на користь держави в особі позивача.

Відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у пунктах 95-100 постанови від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц "метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно.

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Цей припис слід розуміти так, що рішення суду про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. На підставі такого рішення суду для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, не потрібно окремо скасовувати запис про державну реєстрацію права власності за відповідачем. Відтак, пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Щодо органу, який на момент звернення з позовом наділений правом розпорядження земельною ділянкою сільськогосподарського призначення, суд зазначає таке.

У відповідності до Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2021 року № 1302, Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері національної інфраструктури геопросторових даних, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру. Відповідно до пункту 1 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 23.12.2021 року № 603 (у редакції наказу Держгеокадастру від 08.03.2023 № 85) (чинного на момент звернення із відповідний позовом) (далі - Положення), Головне управління Держгеокадастру у Харківській області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане. У свою чергу, пункт 3 зазначеного вище Положення передбачало, що завданням Головного управління є реалізація повноважень Держгеокадастру на території Харківської області. Відповідно до підпункту 16 пункту 4 Положення Головне управління Держгеокадастру у Харківській області відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення в межах, визначених Земельним кодексом України, на території Харківської області.

При цьому, відповідно до пункту "є-1" 1 статті 15-1 Земельного кодексу України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб`єктом права власності на землю є держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади - на землі державної власності. Частина 2 статті 84 Земельного кодексу України передбачає, що право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом. Право власності на земельні ділянки, визнане за державою рішенням суду, реалізується органами виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, незалежно від органу, в особі якого судом визнане таке право за державою. Відповідно до частини 4 статті 122 Земельного кодексу України центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Таким чином, законодавець передбачив можливість розпорядження земельними ділянками державної форми власності за Головним управлінням Держгеокадастру у Харківській області у виключних випадках, зокрема, у разі визнання за державою в особі відповідного органу виконавчої влади права власності на земельну ділянку за рішенням суду.

Приймаючи до уваги те, що органом, який на момент звернення з позовом наділений правом розпорядження земельною ділянкою сільськогосподарського призначення є Головне управління Держгеокадастру у Харківській області, спірна земельна ділянка підлягає витребуванню у власність держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю "Агрофірма "ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ." (код ЄДРПОУ 34630924) земельної ділянки з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 у власність держави шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за власником - державою в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області - права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266, є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

4. ВІДНОСНО РОЗПОДІЛУ СУДОВИХ ВИТРАТ

Таким чином, суд прийшов до висновку про повне задоволення позовних вимог.

Здійснюючи розподіл судових витрат за наслідками розгляду справи, враховуючи вимоги статті 129 ГПК України, а також висновки суду про повне задоволення позову, судові витрати, понесені позивачем, покладаються на відповідача.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Відповідно до ч. 4 ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин. У пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10 лютого 2010 року "Справа "Серявін та інші проти України" (заява N 4909/04) Європейський суд з прав людини наголошує, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27 вересня 2001 року). Суд також враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

З огляду на вищевикладене, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

На підставі викладеного, керуючись статтями 1-5, 10-13, 20, 41-46, 49, 73-80, 86, 123, 129, 194-196, 201, 208-210, 216-220, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов Головного управління Держгеокадастру у Харківській області задовольнити повністю.

Витребувати у Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОФІРМА «ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.» (62420, Харківська область, Харківський район, село Веселе, вулиця Сонячна, будинок 4; код ЄДРПОУ: 34630924) земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266 у власність держави шляхом внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за власником - державою в особі Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (61165, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 21, поверх 8-9; код ЄДРПОУ: 39792822) - права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 6325184500:02:001:0266.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРОФІРМА «ТРУД.ЗЕМЛЯ.КАПІТАЛ.» (62420, Харківська область, Харківський район, село Веселе, вулиця Сонячна, будинок 4; код ЄДРПОУ: 34630924) на користь Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (61165, місто Харків, вулиця Космічна, будинок 21, поверх 8-9; код ЄДРПОУ: 39792822) судові витрати (сплачений судовий збір) у розмірі 2 684,00 грн.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення, відповідно до статей 256, 257 Господарського процесуального кодексу України та з урахуванням пункту 17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Повне рішення складено "05" березня 2024 р.

Суддя Н.В. Калініченко