Постанова

від 04.03.2024 по справі 380/18797/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2024 рокуЛьвівСправа № 380/18797/23 пров. № А/857/20377/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі:

головуючого суддіОнишкевича Т.В.,

суддівСеника Р.П., Судової-Хомюк Н.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2023 року у справі за його позовом до Львівського державного університету внутрішніх справ про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання до вчинення дій,

суддя у І інстанціїСподарик Н.І.,

час ухвалення рішенняне зазначено,

місце ухвалення рішенням. Львів,

дата складення повного тексту рішення 26 жовтня 2023 року,

ВСТАНОВИВ:

10 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просив:

1) визнати протиправною бездіяльність Львівського державного університету внутрішніх справ (далі Львівський ДУВС) щодо нездійснення перерахунку та виплати позивачу повного розміру заробітної плати (грошового забезпечення) із урахуванням:

доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% посадового окладу, враховуючи раніше отриману доплату за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 5% посадового окладу за період із 05 жовтня 2022 року по теперішній час;

доплати за вчене звання доцента у розмірі 25% посадового окладу за період із 05 жовтня 2022 року по теперішній час, ураховуючи раніше отриману доплату за вчене звання доцента у розмірі 5% посадового окладу;

надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу за період із 05 жовтня 2022 року по теперішній час.

2) зобов`язати Львівський ДУВС здійснити перерахунок та виплату позивачу повної суми недоотриманої заробітної плати (грошового забезпечення) із урахуванням доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% посадового окладу, з урахуванням раніше отриманої доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 5% посадового окладу; доплати за вчене звання доцента у розмірі 25% посадового окладу, із урахуванням раніше отриманої доплати за вчене звання доцента у розмірі 5% посадового окладу; надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу, за період із 05 жовтня 2022 року по теперішній час із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15 січня 2004 року;

3) зобов`язати відповідача внести зміни у відповідні організаційно-розпорядчі та фінансові документи закладу вищої освіти із специфічними умовами навчання щодо нарахування і виплати заробітної плати (грошового забезпечення) позивачу у повному обсязі із врахуванням доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% посадового окладу; доплати за вчене звання доцента у розмірі 25% посадового окладу; надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15 січня 2004 року;

4) зобов`язати Львівський ДУВС виплатити компенсацію за втрату частини грошового забезпечення у зв`язку з порушенням строків його виплати із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 44 від 15 січня 2004 року.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2023 року у справі № 380/18797/23, ухваленим за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, у задоволенні вказаного позову було відмовлено.

При цьому суд першої інстанції виходив із того, що профільним законом щодо спірних правовідносин є Закон України «Про Національну поліцію», яким прямо визначено, що порядок виплати грошового забезпечення визначає Міністр внутрішніх справ України (частина 2 статті 94 цього Закону), а порядок виплати грошового забезпечення визначено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року №260.

Додатково суд звернув увагу, що законність вставлення та виплати надбавок, які позивач просить суд зобов`язати встановити, були предметом розгляду спору у справі №380/5215/22, за результатом розгляду якої позивачу у позові відмовлено. Оскільки змін щодо встановлення, нарахування та виплати таких надбавок у законодавстві не відбулось, то суд не вбачає підстав для задоволення позовних вимог.

У апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржено позивачем, який у своїй скарзі просив скасувати рішення суду та прийняти постанову, якою задовольнити позов в повному обсязі.

Обґрунтовуючи вимоги апеляційної скарги, позивач зазначив, що у спірних відносинах пріоритетним є застосування норм Закону України «Про вищу освіти», а не відомчих законодавчих та підзаконних актів. Звертає увагу, що посилання суду на справу №380/5215/22 є безпідставним, оскільки ці позови не є тотожними.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України справа розглядається у порядку письмового провадження.

Переглянувши судове рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог скаржника, виходячи із такого.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, згідно із наказом Управління МВС України у Львівській області №288 о/с від 15 серпня 2006 року (по особовому складу) капітана міліції ОСОБА_1 /М-087055/, увільнивши його від посади оперуповноваженого відділу боротьби з організованими групами та злочинними організаціями в сфері економіки управління по боротьбі з організованою злочинністю УМВСУ, з 16 серпня 2006 року було відряджено в розпорядження Львівського ДУВС.

Рішенням спеціалізованої вченої ради Львівського національного університету імені Івана Франка на підставі прилюдного захисту дисертації ОСОБА_1 присуджено науковий ступінь кандидата юридичних наук, що підтверджується копією диплому кандидата наук серії НОМЕР_1 (рішення президії Вищої атестаційної комісії України від 09 листопада 2006 року).

Рішенням атестаційної колегії Міністерства освіти і науки України від 23 грудня 2008 року ОСОБА_1 присвоєно вчене звання доцента кафедри оперативно-розшукової діяльності, що підтверджується копією атестата доцента серії НОМЕР_2 .

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 07 червня 2022 року у справі № 380/5215/22 визнано протиправною бездіяльність Львівського ДУВС щодо нездійснення перерахунку та виплати розміру заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 із урахуванням: доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% посадового окладу за період із 01 квітня 2016 року; доплати за вчене звання доцента у розмірі 20% посадового окладу за період із 01 квітня 2016 року по 28 вересня 2017 року та 25% розміру посадового окладу за період з 28 вересня 2017 року; надбавки за вислугу років науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу за період із 01 квітня 2016 року.

Зобов`язано Львівський ДУВС здійснити перерахунок та виплату заробітної плати (грошового забезпечення) позивачу із урахуванням: доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% посадового окладу за період із 01 квітня 2016 року із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб та з урахуванням вже виплачених сум; доплати за вчене звання доцента у розмірі 20% посадового окладу за період із 01 квітня 2016 року по 28 вересня 2017 року та 25% розміру посадового окладу за період з 28 вересня 2017 року із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб та з урахуванням вже виплачених сум; надбавки за вислугу років науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу за період із 01 квітня 2016 року із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб та з урахуванням вже виплачених сум.

Зобов`язано Львівський ДУВС внести зміни у відповідні організаційно-розпорядчі та фінансові документи закладу вищої освіти із специфічними умовами навчання щодо нарахування і виплати заробітної плати (грошового забезпечення) ОСОБА_1 із врахуванням доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% посадового окладу; доплати за вчене звання доцента у розмірі 25% посадового окладу; надбавки за вислугу років науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 04 жовтня 2022 року зазначене судове рішення у справі № 380/5215/22 скасовано та у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Згідно з розрахунковими листами про нарахування заробітної плати за період з червень 2023 року по липень 2023 року позивачу здійснювалась доплата за науковий ступінь в розмірі 5% від посадового окладу, за вчене звання в розмірі 5% від посадового окладу.

30 червня 2023 року позивач звернувся з рапортом до ректора Львівського ДУВС про перерахунок та виплату йому з 05 жовтня 2022 року щомісячної надбавки за науковий ступінь кандидата наук у розмірі 15% від посадового окладу, щомісячної надбавки за вчене звання доцента у розмірі 25% від посадового окладу та щомісячної надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника. Відповіді на вказаний рапорт до матеріалів справи не долучено.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо непроведення перерахунку грошового забезпечення з урахуванням надбавки за науковий ступінь кандидата наук у розмірі 15% від посадового окладу, щомісячної надбавки за вчене звання доцента у розмірі 25% від посадового окладу та щомісячної надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника, ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду із позовом, що розглядається.

При наданні правової оцінки правильності вирішення судом першої інстанції цього публічно-правового спору оскаржуваним рішенням та доводам апелянта, що викладені у апеляційній скарзі, суд апеляційної інстанції виходить із такого.

Відповідно до частини 1 статті 78 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Частиною 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до частини 2 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з приписами частини 3 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Спірні правовідносини виникли з приводу нарахування та виплати ОСОБА_1 з 05 жовтня 2022 року доплати за науковий ступінь кандидата наук та доплати за вчене звання доцента на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 04 листопада 2015 року № 910 «Про грошове забезпечення поліцейських, відряджених до державних органів, установ та організацій» (далі - Постанова № 910), постанови Кабінету Міністрів України від 11 листопада 2015 року № 988 «Про грошове забезпечення поліцейських Національної поліції» (далі - Постанова № 988) та наказу Міністерства внутрішніх справ України від 06 квітня 2016 року № 260 «Про затвердження Порядку та умов виплати грошового забезпечення поліцейським Національної поліції та здобувачам вищої освіти закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання, що здійснюють підготовку поліцейських» (далі - Порядок № 260) без урахування положень статті 59 Закону України «Про вищу освіту».

Верховний Суд у постанові від 21 червня 2023 року у справі №380/24050/21 вже надавав свій висновок щодо необхідності застосування гарантій, передбачених Законом України «Про вищу освіту» при вирішенні питання про розмір доплат за науковий ступінь та вчене звання військовослужбовців, які проходять військову службу у вищих військових навчальних закладах зі специфічними умовами навчання.

Правовідносини у справі №380/24050/21 можна визнати подібними до справи №380/18797/23 з огляду на позовні вимоги, заявлені до суду (у справі №380/24050/21 спір стосувався видачі довідки про грошове забезпечення із зазначенням доплат за науковий ступінь та вчене звання, визначених Законом України «Про вищу освіту»), подібний правовий статус позивачів (військовослужбовці, які проходили військову службу у вищому військовому навчальному закладі зі специфічними умовами навчання) та нормативне регулювання правовідносин у справах, а отже такі висновки касаційного суду можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Так, у справі №380/24050/21 Верховний Суд указував, що абзацом 1 частини 1 статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» із наступними змінами та доповненнями (далі - Закон № 2011-XII) передбачено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною другою цієї ж норми визначено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з частиною 1 статті 2 Закону України «Про вищу освіту» законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України і складається із законів України «Про освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність», цього Закону та інших нормативно-правових актів, міжнародних договорів України, укладених в установленому законом порядку.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про вищу освіту» вищий військовий навчальний заклад (заклад вищої освіти із специфічними умовами навчання) - заклад вищої освіти державної форми власності, який здійснює на певних рівнях вищої освіти підготовку курсантів (слухачів, студентів), ад`юнктів для подальшої служби на посадах офіцерського (сержантського, старшинського) або начальницького складу з метою задоволення потреб Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, центральних органів виконавчої влади із спеціальним статусом, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту.

Згідно з частиною 4 статті 13 Закону України «Про вищу освіту» державні органи, до сфери управління яких належать вищі військові навчальні заклади (заклади вищої освіти із специфічними умовами навчання), військові навчальні підрозділи закладів вищої освіти, мають право своїми актами встановлювати особливі вимоги до: 1) управління відповідним вищим військовим навчальним закладом (закладом вищої освіти із специфічними умовами навчання), військовим навчальним підрозділом закладу вищої освіти; 2) діяльності та повноважень вченої ради; 3) кандидатів на посади керівників відповідних вищих військових навчальних закладів (закладів вищої освіти із специфічними умовами навчання), їх структурних підрозділів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти та порядку їх призначення; 4) практичної підготовки осіб, які навчаються у відповідних вищих військових навчальних закладах (закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання) чи військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти; 5) порядку заміщення вакантних посад командування і науково-педагогічних працівників; 6) реалізації прав і обов`язків наукових і науково-педагогічних працівників та осіб, які навчаються у вищих військових навчальних закладах (закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання) чи військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти; 7) порядку відрахування, переривання навчання, поновлення і переведення осіб, які навчаються у вищих військових навчальних закладах (закладах вищої освіти із специфічними умовами навчання) чи військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти; 8) підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів у військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти в аспірантурі (ад`юнктурі) та докторантурі відповідних закладів вищої освіти.

Акти, передбачені у пунктах 6 і 7 цієї частини, затверджуються за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері освіти і науки.

Аналіз указаних норм дозволяє дійти висновку про те, що законодавством передбачено створення вищих військових навчальних закладів (закладів вищої освіти зі специфічними умовами навчання). Особливістю їх правового статусу є те, що державні органи, до сфери управління яких належать вищі військові навчальні заклади, можуть установлювати своїми актами особливі вимоги до окремих сфер діяльності таких закладів, до яких не відноситься визначення матеріального забезпечення науково-педагогічних працівників. Водночас основним нормативно-правовим актом, який регулює діяльність таких закладів та яким передбачено гарантії науково-педагогічним, науковим, педагогічним та іншим працівникам закладів вищої освіти, у тому числі щодо матеріально-фінансового забезпечення, є Закон України «Про вищу освіту».

Згідно з частиною 2 статті 59 Закону України «Про вищу освіту» науково-педагогічним, науковим і педагогічним працівникам закладів вищої освіти встановлюються доплати за науковий ступінь доктора філософії та доктора наук у розмірах відповідно 15 та 25 відсотків посадового окладу, а також за вчене звання доцента і старшого дослідника - 25 відсотків посадового окладу, професора - 33 відсотки посадового окладу. Заклад вищої освіти може встановити більший розмір доплат за рахунок власних надходжень.

Підпунктом 8 пункту 2 розділу XV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про вищу освіту» визначено, що після набрання чинності цим Законом науковий ступінь кандидата наук прирівнюється до наукового ступеня доктора філософії, а вчене звання старшого наукового співробітника - до вченого звання старшого дослідника.

Указаними нормами передбачено установлення доплат за науковий ступінь та за вчене звання незалежно від того, чи є такий заклад вищим військовим навчальним закладом зі специфічними умовами навчання чи звичайним закладом вищої освіти.

Водночас у цій справі позивачу, на підставі Постанови № 988 та Порядку №260, установлено доплату за науковий ступінь кандидата наук та надбавку за вчене звання доцента у розмірі 5% кожна.

Згідно підпунктами 5, 6 пункту 5 Постанови № 988 та пунктами 9, 10 розділу 2 Порядку № 260 доплату за науковий ступінь кандидата або доктора наук з відповідної спеціальності, якщо діяльність за профілем відповідає науковому ступеню, - у розмірі відповідно 5 і 10 відсотків посадового окладу; доплату за вчене звання у разі, коли особа займає посаду, що пов`язана з педагогічною або науковою діяльністю, і має вчене звання доцента (старшого наукового співробітника), - у розмірі 5, професора - 10 відсотків посадового окладу.

Доплата за науковий ступінь та вчене звання поліцейським виплачується на підставі наказу по особовому складу.

Наказом Львівського ДУВС від 21 квітня 2016 року № 217 о/с з 01 квітня 2016 року позивачу встановлено доплату за науковий ступінь кандидата наук та вчене звання доцента по 5% посадового окладу відповідно.

Верховний Суд у межах розгляду справи №380/24050/21 зазначав, що правила визначення доплати за науковий ступінь та вчене звання, установлені підпунктами 2, 3 пункту 6 Постанови №704, поширюються на усіх військовослужбовців, які мають такі наукові ступені та вчені звання, у той же час для тих військовослужбовців, які проходять службу у вищих військових навчальних закладах, така доплата має установлюватися з урахуванням гарантій, передбачених статтею 59 Закону України «Про вищу освіту».

Отже, по відношенню до науково-педагогічних працівників (військовослужбовців), які проходять службу в вищих військових навчальних закладах зі специфічними умовами навчання саме Закон України «Про вищу освіту» є спеціальним та має застосовуватися при конкуренції правових норм.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12 березня 2019 року у справі №913/204/18, від 10 березня 2020 року у справі №160/1088/19).

Виходячи із загальних засад пріоритетності законів над підзаконними актами, для визначення розміру доплат за науковий ступінь та вчене звання у спірних правовідносинах слід застосовувати норму частини другої статті 59 Закону України «Про вищу освіту», а не положення підзаконних актів - Постанови №988 та Порядку №260.

Виходячи із наведеного апеляційний суд дійшов переконання, що до спірних правовідносин за участю позивача мають застосовуватися приписи Закону України «Про вищу освіту», якими, зокрема частиною 2 статті 59, установлено доплати за науковий ступінь (кандидат наук) - 15 відсотків посадового окладу та за вчене звання (доцент) - 25 відсотків посадового окладу.

Окрім того, відповідно до частин 3, 4 статті 61 Закону України «Про освіту» науково-педагогічним, науковим та педагогічним працівникам закладів освіти встановлюються доплати за наукові ступені та вчені звання відповідно до закону.

Педагогічним і науково-педагогічним працівникам встановлюються щомісячні надбавки за вислугу років у розмірах:

понад три роки - 10 відсотків;

понад 10 років - 20 відсотків;

понад 20 років - 30 відсотків посадового окладу.

Як слідує з відповіді Львівського ДУВС від 24 березня 2023 року, у позивача станом на 01 січня 2023 року сукупний науково-педагогічний стаж становив 14 років 03 місяці 00 днів, а отже він має право на щомісячну надбавку за вислугу років у розмірі 20 відсотків посадового окладу.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача внести зміни у відповідні організаційно-розпорядчі та фінансові документи закладу вищої освіти із специфічними умовами навчання щодо нарахування і виплати заробітної плати (грошового забезпечення) позивачу у повному обсязі - із врахуванням доплати за науковий ступінь кандидата юридичних наук у розмірі 15% посадового окладу; доплати за вчене звання доцента у розмірі 25% посадового окладу; надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу, - із одночасною компенсацією при виплаті сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15 січня 2004 року, апеляційний суд зазначає, що така вимога фактично стосується способу виконання судового рішення.

Приписами статті 246 Кодексу адміністративного судочинства України, якими регламентовано вимоги до змісту рішення суду, не передбачено встановлення способу виконання судового рішення у його резолютивній частині.

Водночас за приписами частини 1 статті 378 Кодексу адміністративного судочинства України за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Питання про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення може бути розглянуто також за ініціативою суду.

З огляду на викладене апеляційний суд зазначає, що процесуальна можливість встановити чи змінити спосіб або порядок виконання судового рішення виникає за наявності виняткових обставин, які б ускладнювали його виконання або робили його виконання неможливим.

На думку апеляційного суду, поняття «спосіб і порядок» виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження. Таким чином, зазначена позовна вимога задоволенню не підлягає.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу компенсації за втрату частини грошового забезпечення у зв`язку з порушенням термінів його виплати, апеляційний суд зазначає таке.

Стаття 2 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» від 19 жовтня 2000 року № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) визначає, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Під доходами у цьому Законі № 2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Відповідно до статті 3 Закону № 2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Згідно зі статтею 4 Закону № 2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.

Таким чином, апеляційний суд приходить до висновку, що відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» компенсація частини доходів проводиться тільки у випадку, якщо такі доходи були нараховані, але були затриманні строки їх виплати.

Оскільки нарахування та виплати позивачу грошового забезпечення із врахуванням спірних доплат на час розгляду справи проведено не було, зазначене не свідчить про затримання строків виплати грошових доходів, апеляційний суд дійшов висновку, що така позовна вимога задоволенню не підлягає.

До аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у складі у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 20 жовтня 2022 року при розгляді справи № 140/862/19, який в силу приписів частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України та частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» враховуються апеляційним судом під час вирішення цього спору.

Окрім того, з матеріалів справи слідує, що 04 вересня 2023 року Львівський ДУВС звернувся до суду першої інстанції з клопотання про залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду у зв`язку із пропуском позивачем строку звернення до суду.

З цього приводу апеляційний суд зазначає таке.

Строк звернення до суду обчислюється за загальним правилом з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

При цьому "повинна" слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов`язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені; рішення скероване на її адресу поштовим повідомленням, яке вона відмовилася отримати або не отримала внаслідок неповідомлення відправника про зміну місця проживання; про порушення її прав знали близькі їй особи.

День, коли особа дізналася про порушення свого права, - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, внаслідок якої відбулося порушення їх прав, свобод чи інтересів.

Інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом, апеляційною чи касаційною скаргами обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.

Аналогічні правові висновки були висловлені Верховним Судом у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 809/1087/17 та від 22 листопада 2018 року у справі №815/91/18.

За приписами частини 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Відповідно до частини 2 статті 233 Кодексу законів про працю України (у редакції, яка діяла до 19 липня 2022 року) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Таким чином до 19 липня 2022 року звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати не було обмежено строками.

Однак, 19 липня 2022 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352, яким внесено ряд важливих змін до діючого законодавства про працю.

Зокрема, змін зазнали норми законодавства щодо порядку звернення громадян до суду у разі виникнення трудових спорів в частині строків таких звернень.

Частини 1 та 2 статті 233 Кодексу законів про працю України викладені у такій редакції:

- працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті (частина 1);

- із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116) (частина 2).

Таким чином, унесенням до Кодексу законів про працю України вказаних змін законодавець, виклавши у новій редакції частину 1 та частину 2 статті 233 Кодексу законів про працю України, увів строки звернення до суду з позовом про стягнення належної заробітної плати.

Слід вказати, що частина 2 статті 233 Кодексу законів про працю України стосується виплати всіх сум, що належать працівникові у разі його звільнення.

При цьому, стаття перша цієї ж норми передбачає загальний строк звернення до суду у трудових спорах.

Апеляційний суд звертає увагу, що відповідно до пункту першого глави XIX «Прикінцеві положення» Кодексу законів про працю України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2023 року № 383 «Про внесення змін до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 березня 2020 р. № 338 і постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236» дію карантину через COVID-19 продовжено до 30 червня 2023 року.

З позовом до суду позивач звернувся 10 серпня 2023 року.

Рішенням Конституційного Суду України № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків, обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Додатково слід звернути увагу при вирішенні процесуального питання щодо дотримання строків звернення до суду і на практику Європейського суду з прав людини. У справах "Стаббігс та інші проти Великобританії", "Девеер проти Бельгії", суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.

У Справі "Пономарьов проти України" Європейський суд зазначив, що вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 28.03.2006 (справа "Мельник проти України") погодився з тим, що правила регулювання строків для подання скарги, безумовно, мають на меті забезпечення належного відправлення правосуддя і дотримання принципу юридичної визначеності. А також указав, що зацікавлені особи повинні розраховувати на те, що ці правила будуть застосовані.

Причина пропуску строку є поважною, якщо вона відповідає одночасно таким критеріям:

- це обставина або кілька обставин, які безпосередньо унеможливлювали або ускладнювали можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк і створювали об`єктивні перешкоди, які перешкоджали зверненню до суду;

- це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк;

- ця причина виникла протягом строку, який пропущено;

- ці обставини підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

При цьому поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи та пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій, що підтверджені належними доказами.

Таким чином, вирішальним моментом щодо визначення строків звернення до суду є встановлення обставин, коли та за яких обставин позивач дізнався про порушення своїх прав та зміг вчинити дії, направлені на їх відновлення.

Згідно із частиною 1 статті 319 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню повністю або частково в апеляційному порядку і позовна заява залишається без розгляду або провадження у справі закривається у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами 3 та 4 статті 123 цього Кодексу

Згідно із частиною 3 статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Частиною 4 статті 123 вказаного Кодексу передбачено, що якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Будь-яких поважних причин щодо несвоєчасного звернення до суду першої інстанції із позовом, що розглядається, позивачем не зазначено.

Таким чином, виходячи з наведеного та часу звернення до суду із цим позовом, суд апеляційної інстанції вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 за період з 05 жовтня 2022 року по 09 травня 2023 року слід залишити без розгляду.

За правилами частини 1 статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є:

1) неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи;

4) неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Підсумовуючи викладене, на думку апеляційного суду, при вирішенні цього публічно-правового спору суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та допустив невідповідність висновків, викладених у його судовому рішенні, таким обставинам. Відтак, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково, скасувати оскаржуване рішення суду та прийняти постанову, якою позовні вимоги задовольнити частково.

Керуючись статтями 241, 243, 308, 311, 317, 319, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ :

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 26 жовтня 2023 року у справі № 380/18797/23 скасувати та позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Львівського державного університету внутрішніх справ щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 з 10 травня 2023 року доплати за науковий ступінь кандидата наук у розмірі 15% посадового окладу, доплати за вчене звання доцента у розмірі 25% посадового окладу та надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу.

Зобов`язати Львівський державний університет внутрішніх справ здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 доплати за науковий ступінь кандидата наук у розмірі 15% посадового окладу, доплати за вчене звання доцента у розмірі 25% посадового окладу на підставі частини 2 статті 59 Закону України «Про вищу освіту» та надбавки за вислугу науково-педагогічного працівника у розмірі 20% посадового окладу на підставі частини 4 статті 61 Закону України «Про освіту» із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року № 44, з 10 травня 2023 року з урахуванням виплачених сум.

Позовні вимоги ОСОБА_1 за період з 05 жовтня 2022 року по 09 травня 2023 року залишити без розгляду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції лише у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий суддя Т. В. Онишкевич судді Р. П. Сеник Н. М. Судова-Хомюк