Постанова

від 05.03.2024 по справі 640/4985/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа №640/4985/20 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Погрібніченко І.М.,

Суддя-доповідач Кобаль М.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 березня 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Кобаля М.І.,

суддів Бужак Н.П., Костюк Л.О.,

при секретарі Литвин С.В.

за участю:

представника позивача: Гончаренко О.Ю.

представника відповідача: Яцишен Д.В.

представника апелянта: Полець Д.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року по справі за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «Л-Капітал» до Міністерства культури України, Міністерства культури та інформаційної політики України про визнання протиправною відмову, зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2020 року Приватне акціонерне товариство «Л-Капітал» (далі по тексту - позивач, ПАТ «Л-Капітал») звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства культури України (далі - відповідачі), в якому просило:

- визнати протиправною відмову Міністерства культури України, викладену в листі від 04.04.2019 за №163/10-2/72-19, у погодженні проектної документації, в тому числі генерального плану об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва»;

- зобов`язати Міністерство культури, молоді та спорту України погодити ПрАТ «Л-Капітал» проект «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва» розроблений у 2016 році ТОВ «Архітектурне бюро «ВІВАС» (головний архітектор проекту - Васягін В.А. , кваліфікаційний сертифікат АА № 000124, виданий 11.07.2012), в тому числі, Генеральний план об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва»;

- зобов`язати Міністерство культури, молоді та спорту України надати дозвіл на проведення земляних робіт в межах Центрального історичного ареалу м. Києва, для потреб будівництва об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва».

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.08.2020 року позовні вимоги ПрАТ «Л-Капітал» задоволено повністю.

Визнано протиправною відмову Міністерства культури України, викладену в листі від 04.04.2019 року за №163/10-2/72-19, у погодженні ПрАТ «Л-Капітал» проектної документації, в тому числі генерального плану об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва»;

Зобов`язано Міністерство культури та інформаційної політики погодити ПрАТ «Л-Капітал» проект «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва», розроблений у 2016 році ТОВ «Архітектурне бюро «ВІВАС» (головний архітектор проекту - Васягін В.А., кваліфікаційний сертифікат АА № 000124, виданий 11.07.2012), в тому числі генеральний план об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва»;

Зобов`язано Міністерство культури та інформаційної політики надати ПрАТ «Л-Капітал» дозвіл на проведення земляних робіт в межах Центрального історичного ареалу м. Києва, для потреб будівництва об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва».

Не погоджуючись з судовим рішенням, Міністерство культури та інформаційної політики України звернулося з апеляційною скаргою на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.08.2020.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.11.2020 апеляційну скаргу Міністерства культури та інформаційної політики України залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.08.2020 - без змін.

Не погоджуючись з судовим рішенням, Кабінет Міністрів України звернувся з апеляційною скаргою на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.08.2020, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.11.2020 року та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову повністю.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити повністю, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2020 року скасувати, виходячи з наступного.

Згідно із п. 4 ч. 1 ст. 317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є, зокрема, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ПАТ «Л-КАПІТАЛ», відповідно до Реєстраційних посвідчень Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна № 001218 від 08 квітня 2008 року, від 04 листопада 2004 року та № 001219 від 08 квітня 2008 року є власником об`єктів нерухомості, розташованих в м. Києві по вул. Золотоворітська, 11, а саме: нежитлового приміщення загального площею 720, 8 м2 (літ. А'), нежилих приміщень загальною площею 854,30 м2 (літ. А'), нежитлового будинку загальною площею 239, 30 м2 (літ. Б), а також власником нежитлового будинку площею 3 913,70 м2, який розташований в м. Києві по вул. Володимирська, № 36 (літера А).

04 березня 2014 року ПАТ «Л-Капітал» подало до Міністерства культури України заяву про погодження та реєстрацію історико-містобудівного обґрунтування, з метою здійснення робіт на об`єкті будівництва, шляхом реставрації з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській, 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітська, 11 (літ. А', А', Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс.

29 квітня 2014 року Міністерство культури України за результатами розгляду вказаної заяви листом за № 22-228/35 відмовило ПАТ «Л-Капітал» у погодженні та реєстрації історико-містобудівного обґрунтування вказаного вище об`єкту.

Вказана відмова оскаржена в судовому порядку, за результатами якого, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 826/7461/14 від 18.07.2014 року визнано протиправною відмову Міністерства культури України, у погодженні Історико-містобудівного обґрунтування викладену в листі від 09.04.2014 року за № 22-228/35 (реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі та реконструкція з надбудовою нежитлової будівлі) об`єкту, що розташований за адресою вул. Володимирська. 36 (літ. А) та вул. Золотоворітська, 11 (літ. А', А'. Б) в Шевченківському районі міста Києва та зобов`язано Міністерство культури України погодити ПАТ «Л-Капітал» історико-містобудівне обґрунтування реставрації з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській, 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітська, 11 (літ. А', А', Б') в Шевченківському районі міста Києва, розроблене Українським державним науково-дослідним та проектним інститутом «УКРН ДІПРОЕКТРЕСТАВРАЦІЯ».

17.08.2016 року Міністерство культури України листом № 668/10/61-16 погодило ПАТ «Л-КАПІТАЛ» історико-містобудівне обґрунтування реставрації з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській, 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітська, 11 (літ. А', А', Б') в Шевченківському районі міста Києва.

Одночасно, позивача повідомлено щодо необхідності погодження проектної документації та надання дозволу на проведення земляних робіт Міністерства культури України.

07.10.2016 року ПАТ «Л-Капітал» звернулося до Міністерства культури України щодо погодження проектної документації/проекту за вищевказаним об`єктом.

27.10.2016 року Міністерство культури України листом за № 4025/10/13-16 повідомило позивача, що Міністерство позбавлено правових підстав для погодження проектної документації, посилаючись на те, що принциповою вимогою при погодженні історико-містобудівного обґрунтування на розроблення вказаної проектної документації було дотримання максимальних відміток висоти будівлі, що реконструюється, на рівні шести наземних поверхів, в той час, як наданою проектною документацією передбачено прибудову на об`єкті реконструкції на рівні восьми наземних поверхів.

05.12.2016 року листом № 12/55 (вх. № 9864/0/5-16 від 09.12.2016 року) ПАТ «Л-Капітал» було подано до Міністерства культури України роз`яснення щодо проектних рішень та помилкового висновку Міністерства культури України, так як комплекс, що проектується складається з основних двох частин: об`єму блоку з надбудовою по вул. Золотоворітській, 11, який підлягає реконструкції (існуючий 4-х поверховий об`єм, що надбудовується двома поверхами) та об`єму існуючої будівлі по вул. Володимирській, 36, що підлягає реставрації із збереженням позначки гребеня існуючої скатової покрівлі (у складі заходів з пристосування передбачається в межах існуючого простору аттикового поверху влаштування приміщень в двох рівнях, що не є надбудовою, оскільки рівень висоти будинку не змінюється і позначки гребня покрівлі залишаються на рівні існуючих), об`єднаних в єдину споруду, що формується навколо простору внутрішнього двору.

Листом від 06.02.2019 № 19/02-06 ПАТ «Л-Капітал» повторно звернулося до Міністерства культури України з проханням погодити проект, в тому числі, Генеральний план об`єкту: «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва» (далі - Об`єкт), а також видати дозвіл на проведення земляних робіт у межах Центрального історичного ареалу міста Києва.

04.04.2019 року Міністерство культури України листом № 163/10-2/72-19, за результатами розгляду заяви ПАТ «Л-Капітал» від 06.02.2019 року, відмовило позивачу у погодженні проекту, в тому числі, Генерального плану Об`єкту (далі по тексту - оскаржуване рішення/відмова).

Вважаючи оскаржувану відмову Міністерства культури України протиправною, позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову в повному обсязі, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач у спірних правовідносинах діяв поза межами повноважень та у спосіб, невизначених Конституцією та законами України, необґрунтовано, упереджено, недобросовісно, не розсудливо, без дотримання принципу рівності перед законом, у зв`язку з чим є всі правові підстави для визнання протиправним і скасування відмови Міністерства культури України, викладеної в листі від 04.04.2019 року за № 163/10-2/72-19 у погодженні проектної документації, в тому числі, Генерального плану об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва», за наявності такого погодження ще у 2016 році за принципом мовчазної згоди, крім того, відповідачем, всупереч вимог Порядку видачі дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території пам`ятки, охоронюваній археологічній території, у зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також досліджень решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою на території України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 р. №316, не надано дозволу на проведення земляних робіт, позаяк, позивачем було дотримано вимоги, що передбачені вищевказаним Порядком.

Під час перегляду рішення суду першої інстанції, постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17.11.2020 апеляційну скаргу Міністерства культури та інформаційної політики України залишено без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.08.2020 - без змін.

У даному випадку колегія суддів апеляційної інстанції переглядає рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 18.08.2020 за апеляційною скаргою Кабінету Міністрів України, та не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки він не знайшов свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи.

Кабінет Міністрів України має обов`язок захищати інтереси держави у правовідносинах стосовно забезпечення дотримання і виконання міжнародних зобов`язань щодо виявлення, збереження, популяризації й передачі майбутнім поколінням об`єктів культурної спадщини, охорони буферної зони об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська Лавра».

Дослідивши матеріали справи, повно і всебічно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.

Стаття 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» містить наступні визначення:

- зони охорони пам`ятки - встановлювані навколо пам`ятки охоронна зона, зона регулювання забудови, зона охоронюваного ландшафту, зона охорони археологічного культурного шару, в межах яких діє спеціальний режим їх використання;

- історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку;

- охорона культурної спадщини - система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об`єктів культурної спадщини;

- об`єкт всесвітньої спадщини - об`єкт культурної спадщини, включений до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО відповідно до Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (далі - Конвенція);

- буферна зона - територія навколо об`єкта всесвітньої спадщини, що забезпечує охорону цілісності та автентичності видатної універсальної цінності цього об`єкта та у межах якої встановлюється відповідний режим використання.

Приписами п. 7 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини, у тому числі, належить надання висновків щодо відповідних програм та проектів містобудівних, архітектурних і ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам`ятках місцевого значення, історико-культурних заповідних територіях та в зонах їх охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм та проектів, реалізація яких може позначитися на стані об`єктів культурної спадщини.

Відповідно до статті 32 вказаного Закону з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Межі та режими використання зон охорони пам`яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини.

Порядок визначення та затвердження меж і режимів використання зон охорони пам`яток та внесення змін до них встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць вони заносяться до Списку історичних населених місць України.

Список історичних населених місць України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини затверджується Кабінетом Міністрів України.

Межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

На охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Так, Собор Святої Софії є унікальною архітектурною пам`яткою національного значення, найбільш величною спорудою часів Київської Русі, яка нагадує нащадкам про духовність і велич християнського духу.

Софійський собор, як і Києво-Печерську лавру включено до Списку об`єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, а навколо них з липня 2005 року встановлено буферну зону, до якої входить територія в межах будинків на вул. Володимирській, 36, вул. Золотоворітській, 11, у місті Києві.

Рішенням 9-ї сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, засідання якої проходило з 28.06.2015 по 08.07.2015 у м. Бонн (Німеччина), зобов`язано Україну запровадити мораторій на проекти будівництва в буферній зоні об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська Лавра».

Водночас, з метою будівництва готельно-офісного комплексу у вказаній буферній зоні, на відстані 400 метрів від Собору Святої Софії , ПрАТ «Л-Капітал» у 2016 році розроблено проект щодо реставрації з пристосуванням об`єкта культурної спадщини місцевого значення на вул. Володимирській, 36 та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі на вул. Золотоворітській, 11, у м. Києві.

Вказаний проект у серпні 2016 року був негативно оцінений Організацією Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури.

Так, у Технічній оцінці ІКОМОС про стан збереження об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво- Печерська Лавра» (далі - технічна оцінка ЮНЕСКО), яка отримана від Організації Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, зазначено про необхідність збереження чотириповерхової будівлі на вул. Золотоворітській, 11, та уникати надбудови восьмого поверху будинку по вул. Володимирській, 36, у м. Києві.

Разом з тим, 07.10.2016 року ПАТ «Л-Капітал» звернулося до Міністерства культури України стосовно погодження спірного проекту, а також надання дозволу на проведення земляних робіт.

Листом від 27.10.2016 Міністерством культури України надано відповідь по суті зазначеної заяви та відмовлено у погодженні проектної документації.

Не погоджуючись із вказаним, ПрАТ «Л-Капітал» 05.12.2016 було надіслано пояснення щодо проектних рішень із наданням тієї ж документації на обґрунтування своїх доводів.

Також, у 2019 році товариство повторно звернулося із проханням погодити проектну документацію, яка з 2016 року зберігалася у Міністерстві культури України, та видати дозвіл на проведення земляних робіт у межах Центрального історичного ареалу м. Києва.

При цьому, нових документів на підтвердження наявності підстав для погодження спірного проекту надано не було.

Крім того, у 2019 році ПрАТ «Л-Капітал» просило погодити той самий проект, який надсилався ним Міністерству культури України від 07.10.2016 та від 27.10.2016 (будь- яких змін спірний проект із 2016 року не зазнав).

Аналогічна заява позивача була розглянута Міністерством культури України, за наслідками якої 04.04.2019 надано позивачу відповідь про відмову у погодженні проектної документації, що стало підставою звернення д суду з даним позовом.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що Собор Святої Софії та територія навколо нього - є режимним середовищем (буферною зоною), яка передбачає додаткові гарантії для збереження об`єкта всесвітньої спадщини.

Так, Організацією Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури визначено, що Софійський собор є видатною культурною цінністю, надбанням усього людства та з 1990 року його включено до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Храм є шедевром людського творчого генія, унікальним і винятковим для культурної традиції та цивілізації, яка вже зникла, а також видатним прикладом конструкції, архітектурного ансамблю, що ілюструє значущий період людської історії та свідчить про значний взаємовплив людських цінностей протягом певного періоду часу та в певному культурному просторі, в архітектурі.

Тобто, статус Собору Святої Софії, як об`єкта всесвітньої спадщини надає йому додаткові гарантії, встановлені Конвенцією та національним законодавством, зокрема, щодо збереження цілісності, підвищення значення і цінності території навколо нього, а також особливого моніторингу та контролю за станом його збереження.

Відповідно до статті 104 Оперативних настанов з виконання Конвенції, прийнятих Організацією Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури у липні 2012 року (далі - Оперативні настанови), безпосереднє оточення об`єкта всесвітньої спадщини, важливі види та інші області, які функціонально важливі для підтримки та захисту об`єкта, включаються до буферної зони.

Буферна зона, як територія навколо об`єкта всесвітньої спадщини, що забезпечує охорону цілісності та автентичності видатної універсальної цінності цього об`єкта та у межах якої встановлюється відповідний режим використання (ст. 1 Закон України «Про охорону культурної спадщини»), охороняється Конвенцією та взята під особистий контроль Організацією Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури як міжнародною організацією, спеціалізованою установою Організації Об`єднаних Націй.

При цьому, територія буферної зони у кожному випадку має бути визначена через особливі механізми. Подробиці щодо розміру, характеристик, дозволеного використання буферної зони, а також карта, на якій позначено чіткі межі об`єкта та його буферної зони, має бути додана до номінації.

Враховуючи наведене вище, Державою Україна для встановлення меж буферної зони Собору Святої Софії та Києво-Печерської лаври з Церквою Спаса на Берестові були подані відповідні пропозиції, які в липні 2005 року схвалені на 29-й сесії Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У подальшому, у 2008 році, на 32-й сесії прийнята незначна модифікація меж охоронної (буферної) зони собору Святої Софії і прилеглих монастирських споруд, площа якої становила 111,81 га, а буферна зона Києво-Печерської лаври з Церквою Спаса на Берестові залишилася без змін 108,34 га.

Указані зміни та межі буферної зони об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії та прилеглі монастирські будівлі, Києво-Печерська Лавра» затверджені на національному рівні наказом Міністерства культури України від 05.07.2011 № 511/0/16-11.

Крім того, наказом Міністерства культури України від 23.03.2017 № 233 вказана охоронна (буферна) зона об`єкта була розширена. Так, площа охоронної зони ансамблю споруд Софійського собору збільшилась до 147.55 га, а Києво-Печерської лаври - до 209,38 га.

Отже, режим охоронної (буферної) зони спрямований на збереження історичного середовища, органічною частиною якого він є, його композиційної ролі в ньому і запобігання перетворенням у цьому середовищі, які негативно впливають на пам`ятку і на історичне містобудівне ціле.

При цьому, вказана територія є режимним середовищем, містить певні обмеження щодо забудови та охороняється нарівні із цим об`єктом всесвітньої спадщини, а також передбачає додаткові гарантії для його збереження, у тому числі від Організації Об`єднаних Націй.

Щодо незастосування міжнародних норм та національного законодавства, які підлягали застосуванню, а саме статті 4-5 Конвенції, статті 172 Оперативних настанов та частини третьої статті 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», а також обов`язкового погодження проектної документації при будівництві у буферній зоні об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, з Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Так, статтею 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Україна за час незалежності підписала та ратифікувала низку міжнародних договорів, які містять обов`язкові для неї зобов`язання.

Відповідно до статті 3 та 6 Закону України «Про правонаступництво України» після проголошення незалежності на території України діють акти, ухвалені Верховною Радою Української PCP.

Україна підтверджує свої зобов`язання за міжнародними договорами, укладеними Українською PCP до проголошення незалежності України.

На даний час, для України продовжує діяти Указ Президії Верховної Ради Української PCP від 04.10.1988 № 6673, яким ратифіковано Конвенцію про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини (далі - Конвенція). При цьому зобов`язання за Конвенцією є обов`язковими для України.

Статтями 4 та 5 Конвенції передбачено, що кожна держава - сторона цієї Конвенції визнає, що зобов`язання забезпечувати виявлення, охорону, збереження, популяризацію й передачу майбутнім поколінням культурної і природної спадщини, що зазначена у статті 1 та 2, яка перебуває на її території, покладається насамперед на неї.

З цією метою вона прагне діяти як власними зусиллями, максимально використовуючи наявні ресурси, так і, за необхідності, використовувати міжнародну допомогу і співробітництво, якими вона може користуватися, зокрема у фінансовому, художньому, науковому й технічному розуміннях.

Держави - сторони Конвенції повинні вживати відповідних правових, адміністративних і фінансових заходів щодо забезпечення якомога ефективнішої охорони, збереження та популяризації культурної і природної спадщини.

Цією Конвенцією також передбачено утворення Комітету всесвітньої спадщини, основними завданнями якого є складання, поновлення і публікація списку цінностей культурної і природної спадщини (під назвою «Список всесвітньої спадщини»), які, на його думку, мають видатну універсальну цінність відповідно до встановлених критеріїв з метою забезпечення особливої міжнародної охорони об`єктів, що увійшли до цього Списку (статті 8 та 11).

У липні 2012 року Організацією Об`єднаних Націй з питань освіти, науки і культури прийнято Оперативні настанови з виконання Конвенції, статтею 172 яких передбачений обов`язок інформування (країною - учасницею Конвенції) Комітету всесвітньої спадщини через секретаріат ЮНЕСКО про наміри розпочати або дозволити в зоні, яка охороняється Конвенцією, про значні роботи по відновленню чи новому будівництву, які можуть вплинути на цінність об`єкта всесвітньої спадщини.

Таким чином, під час внесення пам`ятки до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, Україна добровільно взяла на себе зобов`язання щодо виконання положень Конвенції та Оперативних настанов, у тому числі щодо згаданого інформування.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у постанові від 22.04.2015 у справі № 910/3460/14.

Указані положення міжнародних норм, зокрема, щодо встановлення охоронної зони навколо об`єкта всесвітньої спадщини та інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, імплементовані в національне законодавство України.

Так, з метою дотримання міжнародних зобов`язань України, недопущення здійснення забудови та інших робіт, які призводять до втрати історико-культурного обличчя пам`яток, критики зі сторони Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО та загрози виключення об`єктів зі Списку всесвітньої спадщини, Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо збереження пам`яток культурної спадщини, включених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО» від 19.06.2018 № 2457-УІП (внесено зміни до Закону України «Про охорону культурної спадщини» щодо встановлення буферних зон для захисту об`єктів, внесених до Списку всесвітньої спадщини, та належного режиму їх використання).

Крім того, частиною 3 статті 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що проведенню містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на об`єкті всесвітньої спадщини, його території, в буферній зоні передує інформування Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, рекомендації якого є обов`язковими для виконання.

Таким чином, відповідно до міжнародних зобов`язань України, проведення будівельних робіт у зоні, яка охороняється Конвенцією, обов`язково погоджується з Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду від 07.12.2021 №380/142/20.

При цьому, колегія суддів апеляційної інстанції наголошує, що рекомендації Комітету, які містять заборони й вимоги щодо збереження автентичності об`єкта всесвітньої спадщини, є імперативними для України, як сторони згаданого міжнародного договору, та підлягають безумовному виконанню, починаючи з липня 2012 року.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про охорону культурної спадщини» державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України та спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини: центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини; орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим; обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.

За приписами пункту 14 частини 2 статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини», проекти містобудівних, архітектурних перетворень, земляних робіт на пам`ятках національного значення, їх територіях та у зонах охорони, а також проекти, реалізація яких може позначитися на об`єктах культурної спадщини, підлягають погодженню центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини.

Отже, сукупний аналіз норм міжнародного права та національного законодавства України свідчить, що процедура погодження проектів будівельних робіт у межах охоронної (буферної) зони об`єкта всесвітньої спадщини складається двох обов`язкових етапів:

- міжнародний (Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО);

- внутрішньодержавний (центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини).

При цьому, можливість проходження внутрішньодержавного етапу безпосередньо залежить від міжнародного, тобто, без отримання позитивного висновку Комітету всесвітньої спадщини ЮНЕСКО неможливе затвердження уповноваженим органом влади проектної документації, а також заборонені будь-які будівельні роботи в буферній зоні об`єкта всесвітньої спадщини.

Зазначене пояснюється особливою цінністю таких об`єктів культурної спадщини та пріоритетністю норм міжнародного права, зокрема, статтями 4, 5 Конвенції.

Крім того, статтею 11 Конституції України визначено, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Згідно з ч. 4-5 статті 54 Конституції України передбачено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Згідно з положеннями статті 66 Конституції України визначено, що кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Разом з тим, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що під час прийняття рішення по даній справі, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку зобов`язавши Міністерства культури та інформаційної політики України погодити спірну проєктну документацію та видати дозвіл на проведення земляних робіт, оскільки дозвіл на будівництво в буферній зоні об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО «Київ: Собор Святої Софії з прилеглими монастирськими спорудами, Києво-Печерська Лавра» суперечить нормам міжнародного права та чинного національного законодавства України.

Крім того, спірна проектна документація обов`язкового етапу, а саме: погодження Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО не пройшла.

Ігнорування цієї процедури нівелює встановлені міжнародними нормами й національним законодавством гарантії збереження Софійського собору та значення його охоронної (буферної) зони, а також може призвести до виключення храму зі Списку об`єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

У свою чергу, зазначені обставини помилково не було взято до уваги судом першої інстанції, що призвело до порушення норм матеріального права, зокрема, що під час проходження ПАТ «Л-Капітал» процедури погодження спірної проектної документації, Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО надано негативну оцінку, що виключає можливість її погодження Міністерством культури України.

Так, згідно з технічною оцінкою ЮНЕСКО із надісланого проекту неможливо встановити майбутній стан пам`ятки на вул. Володимирській, 36, у м. Києві, яка перебуває в неналежному фізичному стані.

При цьому, внаслідок реставрації висота цієї будівлі становитиме 32 м, що перевищує встановлений ліміт для буферної зони об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Також, у технічній оцінці ЮНЕСКО наголошено на необхідності збереження та надання статусу пам`ятки культурної спадщини чотириповерховій будівлі на вул. Золотоворітській, 11, у м. Києві. Вона є гарним прикладом міської архітектури, має історичну цінність, а тому немає жодних підстав проводити її реконструкцію (нове будівництво) шляхом надбудови двох поверхів та повної зміни фасаду за спірною проектною документацією.

Більш того, указано на те, що попри введений мораторій на будь-яке нове будівництво в буферній зоні за спірним проектом планується будівництво нової будівлі, яка буде суперечити мирному вигляду вулиці Золотоворітської та нехтувати традиційною архітектурою буферної зони.

Крім того, за висновками технічної оцінки ЮНЕСКО, будівельні роботи за спірною документацією створюють небезпеку негативного впливу на універсальну цінність об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, призведуть до погіршення ефекту першого враження від кварталу та стануть причиною конфлікту з об`єктом - комплексом собору Святої Софії .

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначає, що негативна оцінка спірного проекту беззаперечно свідчить про неможливість його погодження Міністерством культури та інформаційної політики України, та відповідно, відсутність законних та обґрунтованих підстав для надання ПАТ «Л-Капітал» дозволу на проведення земляних робіт в межах Центрального історичного ареалу м. Києва, для потреб будівництва об`єкту «Реставрація з пристосуванням нежитлової будівлі по вул. Володимирській 36 (літ. А) та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі по вул. Золотоворітській, 11 (літ. А', А'. Б) з об`єднанням в єдиний готельно-офісний комплекс у Шевченківському районі міста Києва».

Щодо висновку суду першої інстанції про застосування принципу мовчазної згоди у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно з принципом мовчазної згоди суб`єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру (абзац 11 частина перша статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності»).

Виникнення у суб`єкта господарювання права на застосування принципу мовчазної згоди, за загальним правилом, настає за наявності системи таких умов:

1) суб`єктом господарювання подані всі визначені законом документи для отримання дозволу, що підтверджується копією заяви (опису прийнятих документів) з відміткою про дату їх прийняття;

2) суб`єктом господарювання документи подані за встановленою законодавством процедурою (у встановлений строк, до відповідного суб`єкта владних повноважень, у відповідній формі тощо);

3) подані суб`єктом господарювання документи відповідають вимогам законодавства;

4) закінчення строку розгляду поданих документі;

5) відсутність / несвоєчасність відповіді суб`єкта владних повноважень по суті поданої заяви.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 05.09.2018 у справі № 826/11460/17, від 10.01.2019 у справі № 813/3145/16, від 13.02.2019 у справі № 826/16335/17, від 21.03.2019 у справі № 817/498/17, від 16.05.2019 у справі № 818/600/17, від 04.06.2019 у справі № 826/5252/17, від 21.08.2019 у справі № 826/25865/15, від 21.08.2019 у справі № 826/25865/15 та від 03.04.2020 у справі № 640/21505/18.

Таким чином, однією з умов для виникнення права на застосування принципу мовчазної згоди є подання суб`єктом господарювання повного пакета документів, які відповідають вимогам законодавства.

При цьому, поняття «законодавство», окрім національної системи законів та інших нормативних актів, включає міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України шляхом прийняття закону про ратифікацію відповідного договору (статті 9 Конституції України).

Проте, за вище зазначеними висновками суду апеляційної інстанції, ПрАТ «Л-Капітал» було отримано від Міністерства культури України відмову у погодженні проектної документації, та не пройдено перший обов`язковий етап погодження Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Відповідно, лист позивача від 05.12.2016, у якому викладено пояснення щодо проектних рішень у раніше наданій документації, не є новим зверненням у розумінні Законів України «Про адміністративні послуги» та «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності».

Крім того, під час повторного звернення позивача (06.02.2019), останнім не додано будь-яких нових документів до спірної проектної документації, які б свідчили про усунення вказаних недоліків, та позитивного погодження Комітетом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Також судом першої інстанції помилково не враховано, що принцип мовчазної згоди (у контексті процедури отримання дозволу та наслідків неприйняття суб`єктом владних повноважень своєчасного рішення) можна застосувати у випадку, коли у визначений термін відповідним органом не прийнято жодного (позитивного або негативного) рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру, або відповідного погодження.

За встановленими обставинами справи, звернення позивача стосовно погодження спірної проектної документації та видачі дозволу на проведення земляних робіт були розглянуті по суті, про що надано відповідь Міністерства культури України щодо відмови у погодженні, що унеможливлює застосування принципу мовчазної згоди.

Зазначене спростовує посилання позивача, які прийнято до уваги судом першої інстанції, що наявні законні підстави для застосування принципу мовчазної згоди у спірних правовідносинах.

Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що в даному випадку зобов`язання судом першої інстанції Міністерства культури та інформаційної політики України вчинити певні дії, зокрема, зобов`язання погодити проект та надати ПАТ «Л-Капітал» дозвіл на проведення земляних робіт, є безпосереднім втручання у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень, оскільки суд не може перебирати повноваження щодо вирішення питань, які згідно із законодавством належать до компетенції відповідного суб`єкта владних повноважень.

Так, повноваження суду при вирішенні справи визначені ст. 245 КАС України. Відповідно до п. 4 ч.2 цієї норми у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти рішення про зобов`язання відповідача вчинити певні дії.

Проте, такий спосіб захисту може бути застосований лише тоді, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом. У випадку, коли суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, суд може лише вказати норми закону, які відповідач повинен застосувати при вчиненні певної дії, з урахуванням встановлених судом обставин.

Здійснюючи судочинство Європейський суд неодноразово аналізував наявність, межі, спосіб та законність застосування дискреційних повноважень національними органами, їх посадовими особами. Зокрема, в рішенні Європейського суду з прав людини від 17.12.2004 року у справі «Педерсен і Бодсгор проти Данії» зазначено, що здійснюючи наглядову юрисдикцію, суд, не ставлячи своїм завданням підміняти компетентні національні органи, перевіряє, чи відповідають рішення національних держаних органів, які їх винесли з використанням свого дискреційного права, положенням Конвенції та Протоколів до неї. Суд є правозастосовчим органом та не може підміняти державний орган, рішення якого оскаржується, приймати замість нього рішення, яке визнається протиправним, інше рішення, яке б відповідало закону, та давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, які належать до компетенції такого суб`єкта владних повноважень.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 02.06.2006 року у справі «Волохи проти України» (заява № 23543/02) при наданні оцінки повноваженням державних органів суд виходив з декількох ознак, зокрема щодо наявності дискреції.

Так, суд вказав, що норма права є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожній особі - у разі потреби за допомогою відповідної консультації - регулювати свою поведінку. «…надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

Тобто, під дискреційним повноваженням слід розуміти компетенцію суб`єкта владних повноважень на прийняття самостійного рішення в межах, визначених законодавством, та з урахуванням принципу верховенства права.

Зміст компетенції органу виконавчої влади складають його повноваження - певні права та обов`язки органу діяти, вирішуючи коло справ, визначених цією компетенцією. В одних випадках це зміст прав та обов`язків (право діяти чи утримуватися від певних дій). В інших випадках органу виконавчої влади надається свобода діяти на свій розсуд, тобто оцінюючи ситуацію, вибирати один із кількох варіантів дій (або утримуватися від дій) чи один з варіантів можливих рішень.

За даних обставин справи, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції при розгляді цієї справи мав перевірити, чи вчинені суб`єктом владних повноважень дії щодо погодження проекту реставрації з пристосуванням об`єкта культурної спадщини місцевого значення та реконструкції з надбудовою нежитлової будівлі в межах Центрального історичного ареалу м. Києва, а також надання дозволу на проведення відповідних земляних робіт, зокрема на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), тобто виключно щодо дотримання органом державної влади встановленої процедури погодження проекту будівельних робіт та видачі дозволу на проведення земляних робіт.

Отже зобов`язання відповідача погодити проектну документацію та видати дозвіл на проведення земляних робіт перебуває поза компетенцією суду.

Таким чином, приймаючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції фактично затвердив спірний проект та дозволив ПАТ «Л-Капітал» будівництво готельно-офісного комплексу в буферній зоні вказаного вище об`єкта всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

При цьому, суд першої інстанції виходив із наявності погодження проектної документації за принципом мовчазної згоди та підтвердження позивачем дотримання висотності за розробленим проектом.

Отже, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, матеріалів справи, суд приходить до висновку про те, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, відповідно, апеляційна скарга Кабінету Міністрів України підлягає задоволенню, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року скасуванню.

Правовими положеннями п. 6 ч. 1 ст. 315 КАС України регламентовано, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, у визначених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених у пунктах 1-5 частини першої цієї статті.

З урахуванням наведених обставин справи, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку про наявність законних підстав для скасування рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року, скасування постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2020 року та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні даного позову повністю.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

При прийнятті рішення колегія суддів також враховує, що відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції рішення прийнято з порушення норм матеріального та процесуального права.

У зв`язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу відповідача задовольнити в повному обсязі, рішення суду першої інстанції та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2020 року скасувати та ухвалити нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.

Керуючись ст.ст. 242, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, Шостий апеляційний адміністративний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Кабінету Міністрів України - задовольнити повністю.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 18 серпня 2020 року - скасувати.

Постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 листопада 2020 року - скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову Приватного акціонерного товариства «Л-Капітал» до Міністерства культури України, Міністерства культури та інформаційної політики України про визнання протиправною відмову, зобов`язання вчинити дії відмовити повністю.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.

Головуючий суддя: М.І. Кобаль

Судді: Н.П. Бужак

Л.О. Костюк

Повний текст виготовлено 11.03.2024 року