Ухвала

від 14.03.2024 по справі 922/3913/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

14 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/3913/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Малашенкової Т. М. (головуючої), Бенедисюка І. М., Ємця А. А.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень» (далі - АТ «Банк інвестицій та заощаджень», скаржник)

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.01.2024

у справі № 922/3913/23

за позовом Акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень»

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП МТранс»;

2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортно-експедиторське підприємство «Алектранс»;

3) ОСОБА_1

про стягнення 932 796, 22 грн,

ВСТАНОВИВ:

АТ «Банк інвестицій та заощаджень» 28.02.2024 (згідно з поштовими відмітками на конверті) звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить, зокрема, скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.01.2024 у справі № 922/3913/23 та залишити в силі рішення Господарського суду Харківської області від 23.11.2023 у справі № 922/3913/23 в частині, що була скасована постановою Східного апеляційного господарського суду від 29.01.2024. Крім того скаржник у прохальній частині касаційної скарги просить поновити строк на касаційне оскарження зазначеного судового рішення.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.03.2024 для розгляду касаційної скарги у справі № 922/3913/23 визначено колегію суддів у складі: Малашенкової Т. М. - головуюча, Бенедисюка І. М., Ємця А. А.

Як убачається з матеріалів касаційної скарги та Єдиного державного реєстру судових рішень АТ «Банк інвестицій та заощаджень» звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «АТП МТранс» (далі - ТОВ «АТП МТранс»), Товариства з обмеженою відповідальністю «Транспортно-експедиторське підприємство «Алектранс» (далі - ТОВ «Транспортно-експедиторське підприємство «Алектранс»), ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ) солідарно заборгованість за кредитним договором в розмірі 932 796, 22 грн.

Рішенням Господарського суду Господарського суду Харківської області від 23.11.2023 у справі № 922/3913/23 позовні вимоги задоволено повністю. Стягнуто солідарно з ТОВ «АТП МТранс» та ТОВ «Транспортно-експедиторське підприємство «Алектранс» на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» прострочену заборгованість за кредитним договором у розмірі 932 796, 22 грн, що включає в себе: прострочену заборгованість за основним зобов`язанням в розмірі 666 447, 13 грн; прострочену заборгованість за процентами за період з 09.06.2022 до 27.07.2023 в розмірі 99, 09 грн; прострочену заборгованість за комісією за супроводження кредиту з червня 2022 року до липня 2023 року (включно) в розмірі 266 250, 00 грн. Стягнуто солідарно з ТОВ «АТП МТранс» та ОСОБА_1 на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» прострочену заборгованість за кредитним договором у розмірі 932 796, 22 грн, що включає в себе: прострочену заборгованість за основним зобов`язанням в розмірі 666 447, 13 грн; прострочену заборгованість за процентами за період з 09.06.2022 до 27.07.2023 в розмірі 99, 09 грн; прострочену заборгованість за комісією за супроводження кредиту з червня 2022 року до липня 2023 року (включно) в розмірі 266 250, 00 грн. Стягнуто з ТОВ «АТП МТранс» на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» судовий збір у розмірі 4 663, 98 грн. Стягнуто з ТОВ «Транспортно-експедиторське підприємство «Алектранс» на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» судовий збір у розмірі 4 663, 98 грн. Стягнуто з Фізичної особи ОСОБА_1 на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» судовий збір у розмірі 4 663, 98 грн.

Ухвалюючи судове рішення місцевий суд виходив з того, що відповідачі не надали суду жодного документу, який б підтверджував сплату заборгованості за кредитом, за процентами за користування кредитом та за комісією за супроводження кредиту.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.01.2024 у справі № 922/3913/23 рішення Господарського суду Харківської області від 23.11.2023 у справі № 922/3913/23 скасовано в частині: солідарного стягнення з ТОВ «АТП МТранс» та ТОВ «Транспортно-експедиторське підприємство «Алектранс» на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» простроченої заборгованості за комісією за супроводження кредиту з червня 2022 року до липня 2023 року (включно) в розмірі 266 250, 00 грн; солідарного стягнення з ТОВ «АТП МТранс» та фізичної особи ОСОБА_1 на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» простроченої заборгованості за комісією за супроводження кредиту з червня 2022 року до липня 2023 року (включно) в розмірі 266 250, 00 грн. Прийнято в цих частинах нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову. В решті оскаржуване рішення залишене без змін. Стягнуто з ТОВ «АТП МТранс» на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» витрати за подання позовної заяви в розмірі 3 332, 73 грн. Стягнуто з ТОВ «Транспортно-експедиторське підприємство «Алектранс» на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» витрати за подання позовної заяви в розмірі 3 332, 73 грн. Стягнуто з фізичної особи ОСОБА_1 на користь АТ «Банк інвестицій та заощаджень» витрати за подання позовної заяви в розмірі 3 332, 73 грн. Стягнуто з АТ «Банк інвестицій та заощаджень» на користь фізичної особи ОСОБА_1 витрати за подання апеляційної скарги в розмірі 4 792, 50 грн.

Ухвалюючи постанову суд апеляційної інстанції виходив з того, що звертаючись з позовом АТ «Банк інвестицій та заощаджень» не надано жодних пояснень та доказів на підтвердження надання ним послуг за супроводження кредиту з деталізацією виду, обсягу таких послуг, доказів їх фактичного виконання, а отже, у даній справі АТ «Банк інвестицій та заощаджень» не доведено в порядку процесуального законодавства обставину надання ним послуг позичальникові щодо супроводження кредиту, як правової передумови стягнення ним відповідної комісії, що свідчить про недоведеність АТ «Банк інвестицій та заощаджень» позовних вимог в частині стягнення з відповідачів комісії за супроводження кредиту з червня 2022 року до липня 2023 року (включно) в розмірі 266 250, 00 грн, а відтак і незаконність рішення місцевого суду в частині стягнення даної суми заборгованості.

Вирішуючи питання щодо прийнятності касаційної скарги та наявності підстав для відкриття/відмови у відкритті касаційного провадження, дослідивши доводи касаційної скарги АТ «Банк інвестицій та заощаджень» у контексті оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на таке.

Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Наведеним конституційним положенням кореспондує стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», частина перша статті 17 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Отже, оскарження рішень судів у касаційному порядку можливе лише у випадках, якщо таке встановлено законом.

Приписами пункту 1 частини першої статті 287 ГПК України передбачено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати касаційну скаргу на рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Отже, перелік випадків для касаційного оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, наведений у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, є вичерпним.

За змістом частини сьомої статті 12 ГПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з 01.01.2023 встановлено прожитковий мінімум на одну працездатну особу в розрахунку на місяць у розмірі 2 684 гривень.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 163 ГПК України у позовах про стягнення грошових коштів ціна позову визначається сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за якими стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку.

Предметом позову у справі № 922/3913/23 є стягнення солідарно заборгованість за кредитним договором в розмірі 932 796, 22 грн, а, отже, ціна позову у цій справі безумовно не перевищує та є меншою п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (станом на 2023 рік - 1 342 000, 00 грн).

Верховний Суд звертає увагу на те, що за такого правового регулювання можливість відкриття касаційного провадження у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб залежить виключно від значення кожної з них для формування єдиної правозастосовчої практики та обставин конкретної справи, при наявності випадків, передбачених підпунктами «а» - «г» пункту 2 частини третьою статті 287 ГПК України.

Отже, тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

АТ «Банк інвестицій та заощаджень», обґрунтовуючи право на касаційне оскарження постанови Східного апеляційного господарського суду від 29.01.2024 у справі № 922/3913/23 з посиланням на підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, оскільки касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Також зазначає, що виключний випадок для розгляду касаційної скарги з підстав, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України полягає в тому, що запорукою правової держави є прийняття законних та обґрунтованих судових рішень. В основі постановлення законного, обґрунтованого та справедливого рішення суду лежить внутрішнє переконання судді у правильності своїх висновків. Сутність внутрішнього переконання обумовлює необхідність більш комплексного підходу для встановлення обставин, що мають значення для справи. Зміст оскаржуваної постанови від 29.01.2024 та наявні в матеріалах справи № 922/3913/23 докази явно та беззаперечно свідчать про те, що на спірні правовідносини не розповсюджуються приписи Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про споживче кредитування», за відсутності заперечень позичальника, який сплачував комісію за супроводження кредиту, за відсутності доказів не здійснення банком супроводження кредиту, сам по собі банк не зобов`язаний доводити здійснення супроводження кредиту та деталізувати дії, що здійснюються банком при супроводженні кредиту, що є підставою розцінювати, як втручання у господарську діяльність банку. При цьому слід врахувати добровільне укладення сторонами кредитного договору, а також те, що позичальник поміж всіх діючих в Україні банків, які пропонують відповідні умови кредитування обрав саме умови укладеного із AT «Банк інвестицій та заощаджень» кредитного договору, погодився на них, не оспорював та частково виконував. З огляду на те, що кредитний договір не є споживчим, відсутні законодавчо визначені підстави стверджувати, що у кредитному договорі, що укладений між суб`єктами господарювання, обов`язково має бути передбачено визначення поняття «комісії за супроводження кредиту» з деталізацією виду, обсягу таких послуг та доказами фактичного виконання. Також скаржник зазначає, що важливе значення для подальшого правозастосування має остаточне вирішення питання щодо права учасника судового процесу в апеляційній скарзі незаконність і (або) необґрунтованість рішення суду першої інстанції доводити (обґрунтовувати) на підставі аргументів, заперечень, обставин, про які не заявлялося в суді першої інстанції. При цьому апелянт не наводить поважність причини не зазначення таких аргументів, доводів та заперечень в суді першої інстанції.

Скаржник з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що апеляційний господарський суд ухвалив оскаржувану постанову без урахування висновків Верховного Суду щодо: застосування статей 6, 627, 628, 638 ЦК України від 21.06.2023 у справі № 463/2891/21, від 30.06.2021 у справі № 201/10403/19; від 13.03.2023 у справі № 707/782/22.

Також скаржник зазначає, що апеляційним господарським судом в оскаржуваній постанові, на відміну від суду першої інстанції, не надано оцінки наявним у матеріалах справи доказам шляхом повного, всебічного та безпосереднього їх дослідження є порушенням норм процесуального права, а саме: статей 76, 79, 86, 236 ГПК України, що призвело до невідповідності висновків апеляційного господарського суду обставинам справи, до неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, а, отже, порушення інших норм процесуального права - статей 209, 210, пунктів 1-2 частини першої статті 237, статті 238 ГПК України. Апеляційний господарський суд допустив порушення норм процесуального права: статей 79, 86, 236, 237 ГПК України, не звернув уваги на відсутність заперечень відповідачів проти комісії за супроводження кредиту, які б висувалися в суді першої інстанції, зокрема у відзиві на позовну заяву, відсутність доказів, які б доводили те, що банк не здійснював супроводження кредиту та не оцінив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи з урахуванням конкретних господарських правовідносин.

Розглянувши наведені міркування у контексті наявності/відсутності випадків передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України касаційної скарги та доданих до неї документів та змісту оскаржуваних судових рішень, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність наявних випадків для відкриття касаційного провадження з огляду на таке.

Верховний Суд зазначає, що тягар доказування наявності випадків передбачених підпунктами «а» - «г» пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України покладається на скаржника.

Використання оціночних чинників, як-то: «винятковість значення справи для скаржника», «суспільний інтерес», «значення для формування єдиної правозастосовчої практики», тощо не повинні викликати думку про наявність певних ризиків, адже, виходячи із статусу Верховного Суду, у деяких випадках вирішення питання про можливість касаційного оскарження має відноситися до його дискреційних повноважень, оскільки розгляд скарг касаційним судом покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на широку масу спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми.

Верховний Суд звертається до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі №922/6554/15, що виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності.

Якісні показники характеризуються відсутністю сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема, невизначеністю на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватись як виключна правова проблема, відсутністю національних процесуальних механізмів вирішення виключної правової проблеми іншими способами ніж із використанням повноважень Великої Палати Верховного Суду тощо.

Такі критерії, серед іншого, можливо використовувати для визначення чи має справа фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, адже останнє є оціночним поняттям.

Аргументи та доводи, викладені у касаційній скарзі, не відповідають вказаним вище критеріям, адже вони абстрактні і декларативні і не містять жодних доказів якісного виміру щодо наявності питання фундаментального значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Разом з тим скаржник не наводить обґрунтувань, які дозволяють дійти висновку, що при перегляді оскаржуваного судового рішення у даній справі має бути усунута невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися, що питання має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або існує необхідність вирішити питання застосування аналогії закону чи права; існує необхідність забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

Алгоритм та порядок встановлення фактичних обставин кожної конкретної справи не є типовим та залежить в першу чергу від позиції сторін спору, а також доводів і доказів, якими вони обґрунтовують свою позицію. Всі юридично значущі факти, які складають предмет доказування, визначають фактичний склад у справі, що формується, виходячи з підстав вимог і заперечень сторін та норм матеріального права. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування, який може змінюватися в процесі її розгляду.

Касаційний суд вказує, що наведені у касаційній скарзі доводи щодо оскарження судового рішення у справі № 922/3913/23 фактично зводяться до незгоди відповідача з висновками суду апеляційної інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, при цьому, доводи скарги спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для задоволення позову.

Верховний Суд, оцінивши доводи скаржника щодо застосування зазначених ним норм права, дійшов висновку, що аргументи та мотиви, викладені у касаційній скарзі, не є переконливими, доречними і достатніми, враховуючи критерії, визначені Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 07.12.2018 у справі № 922/6554/15, що дана справа містить правове питання щодо застосування норми права і її розгляд Верховним Судом є необхідною для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

А тому вказані твердження, щодо необхідності відкриття касаційного провадження на підставі підпункту «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України судом відхиляються, як необґрунтовані.

Таким чином, подана касаційна скарга не містить належних обґрунтувань, які можуть бути визнані такими, що підпадають під підпункт «а» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, і, які надають повноваження Верховному Суду переглянути, як «суду права», дану категорію справ.

Інших доводів та посилання на випадки, що передбачені підпунктами «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, скаржником не наведено.

Колегія суддів відзначає, що незгода із рішеннями суду попередньої інстанції не свідчить автоматично про неправильність застосування або порушення норм матеріального/процесуального права при ухваленні судового рішення, як і не може вказувати на таку обставину, як негативні наслідки для скаржника внаслідок прийняття цього рішення, оскільки настання таких наслідків у випадку прийняття судового рішення не на користь однієї з сторін є передбачуваним процесом.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, чинне на час виникнення спірних правовідносин законодавство, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію.

Касаційний господарський суд також враховує, що переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є «судом фактів».

Отже, наведені скаржником у касаційній скарзі доводи у контексті оскаржуваного судового рішення у цій справі не дають поза розумними сумнівами підстав для висновку про те, що касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, або наявні інші підстави для відкриття касаційного провадження, передбачені частиною третьої статті 287 ГПК України. Наведені скаржником доводи зводяться до заперечення встановлених судом апеляційної інстанції обставин справи з одночасним тлумаченням стороною власного викладення обставин справи, до переоцінки доказів, які були здійсненні судом під час розгляду справи по суті і в цілому до заперечення результату розгляду справи.

Верховний Суд відзначає, що, визначені підпунктами «а», «б», «в», «г» пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип «правової визначеності» буде порушено.

Частиною четвертою статті 11 ГПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 23.10.1996 «Справа «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» (Levages Prestations Services v. France, заява №21920/93, пункт 48) вказано, що зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, роль якого обмежено перевіркою правильності застосування норм закону, процесуальні процедури в такому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється після його розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Разом з тим, Суд також враховує позицію, висловлену Європейським Судом з прав людини в ухвалі від 9 жовтня 2018 року щодо неприйнятності у справі «Азюковська проти України» (Azyukovska v. Ukraine, заява №26293/18). Суд визнав, що заява є неприйнятною ratione materiae у сенсі пункт 3 (а) статті 35 Конвенції і має бути відхилена відповідно до пункту 4 цієї статті. ЄСПЛ зазначив, що застосування критерію малозначності справи в цій справі було передбачуваним, справу розглянули суди двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію, заявниця не продемонструвала наявності інших виключних обставин, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. В ухвалі також ідеться, що в контексті аналізу застосування критерію ratione valoris щодо доступу до вищих судових інстанцій ЄСПЛ також брав до уваги наявність або відсутність питання щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами нижчих інстанцій. Однак у цій справі тією мірою, в якій заявниця ставила питання щодо справедливості провадження в судах першої і другої інстанцій, ЄСПЛ не визнав, що мали місце порушення процесуальних гарантій пункт 1 статті 6 Конвенції.

Верховний Суд виходить з того, що скаржник у цій справі розумів, що вказана справа не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а відтак застосування наявності/відсутності випадків у контексті пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України був прередбачувальним, скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи. Щодо справедливості провадження, яке здійснювалося судами попередніх інстанцій, то Верховний Суд відзначає те, що можливість реалізувати свої процесуальні права залежить від суб`єктивної волі скаржника.

Таким чином, законодавець цілком свідомо надав Верховному Суду право використовувати процесуальний фільтр, закріплений у частині першій статті 293 ГПК України, і це повністю узгоджується з положеннями статті 129 Конституції України, завданнями та принципами господарського судочинства. Водночас, Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 (провадження №12-90гс20) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних «фільтрів» не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що введення процесуальних «фільтрів» допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

Отже обставин, з яких би вбачалось необхідність перегляду даної справи у касаційній скарзі з огляду на вищенаведені мотиви не наведені.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Беручи до уваги вищевказане, з огляду на принципи господарського судочинства (змагальності та диспозитивності, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, юридичної визначеності) колегія суддів дійшла висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень» на та постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.01.2024 у справі № 922/3913/23, оскільки вона подана на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

У зв`язку з відмовою у відкритті касаційного провадження, клопотання скаржника не розглядається.

Керуючись статтями 234, 235, 287, 293 ГПК України, Верховний Суд,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства «Банк інвестицій та заощаджень» на постанову Східного апеляційного господарського суду від 29.01.2024 у справі № 922/3913/23.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя Т. Малашенкова

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець