Постанова

від 14.03.2024 по справі 461/4377/23

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 461/4377/23 Головуючий у 1 інстанції: Мироненко Л.Д.

Провадження № 22-ц/811/3252/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.

секретар судового засідання Марко О.Р.,

з участю апелянта ОСОБА_1 , представника апелянта адвоката Кісь О.Р., представників відповідачів ОСОБА_2 , адвокатів Медвідь В.О., Остапенко Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2023 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Міністерства освіти України, Львівського національного університету імені Івана Франка, за участю третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання протиправним рішення та зобов`язання до вчинення дій,

В С Т А Н О В И В:

в червні 2023 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до Міністерства освіти України, Львівського національного університету імені Івана Франка, у якому просила:

- визнати незаконною відмову Міністерства освіти України щодо надання дозволу на приватизацію житлового будинку літ. Б-1 по АДРЕСА_1 ; та

- зобов`язати Міністерства освіти України надати дозвіл на приватизацію будинку літ. Б-1 по АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона спільно зі своїми повнолітніми дітьми (треті особи), є фактичними користувачами будинку АДРЕСА_1 , де вони проживають тривалий період часу. Зокрема, як позивач, так і треті особи проживають у вказаному будинку з часу свого народження. Згідно ордеру № 48 від 28 грудня 1960 року, виданого на ім`я ОСОБА_5 (батька позивача), на право проживання в будинку Львівського державного університету АДРЕСА_2 , яка складається з 2-х кімнат, постійно проживала сім`я ОСОБА_6 . Вказувала, що починаючи з 1997 року, її матір ОСОБА_7 неодноразово, а фактично постійно, зверталась, до органів приватизації Львівської міської ради, Львівського національного університету ім. Івана Франка, Міністерства освіти і науки України щодо надання їй дозволу на приватизацію житла за адресою АДРЕСА_2 . Проте, отримувала відмову з посиланням на те, що дана квартира перебуває на території університету та є службовим приміщенням, а тому не може бути приватизована. У 2017 році, після неодноразових звернень ОСОБА_7 до Львівської міської ради, виконавчим комітетом Львівської міської ради на адресу Міністерства освіти на науки України скеровано звернення щодо передачі будинку АДРЕСА_1 у власність територіальної громади та надання згоди на приватизацію квартири, в якій вона проживає з 1964 року. Зазначає, що після смерті матері, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , вона неодноразово зверталась, як до Львівського національного університету імені Івана Франка, так і до Міністерства освіти на науки України щодо надання їй дозволу на приватизацію квартири. Проте отримувала відмови. Так, на звернення позивача до Львівського НУ ім. І. Франка із заявою про надання відомостей та копій документів стосовно статусу будинку за адресою АДРЕСА_1 , нею було отримано копію витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, де зазначено, що власником житлового будинку, літ. Б-1, за площею 145,8 кв.м, житлова площа 55,7 кв.м. є Міністерство освіти та науки України. Даний будинок перебуває у вкрай незадовільному стані, потребує капітального ремонту, проте коштів в університету на його ремонт не має. Позивач неодноразово зверталась до керівництва університету з проханням провести капітальний ремонт будинку, проте дані заяви залишені без задоволення. У зв`язку з постійними несправностями, які виникають у каналізаційному відведенні, позивач звернулась до «Львівводоканалу» щодо проведення ремонтних робіт, проте отримала відповідь, що університетом не укладено договору про надання та виконання робіт по ремонту каналізаційних систем по АДРЕСА_1 . Зазначає, що будинок піддається руйнуванню, вона не має іншого житла та все своє життя (від народження) проживала за вказаною адресою. Свого права на приватизацію житла не використала. Також вказала, що у 2023 році повторно звернулась до Міністерства освіти та науки України щодо надання дозволу на приватизацію або передачу у власність територіальної громади даного будинку з можливістю подальшої приватизації, проте отримала відмову. Вважає таку відмову безпідставною, у зв`язку з чим просила позов задовольнити.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2023 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2023 року, ОСОБА_1 оскаржила таке в апеляційному порядку, подавши апеляційну скаргу, в якій міститься прохання рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2023 року скасувати і постановити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що заявник вважає рішення суду першої інстанції незаконним, ухваленим без урахування всіх обставин справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що єдиною підставою для відмови в задоволенні її позовних вимог суд зазначив, що будинок, в якому знаходиться спірне житлове приміщення належить Міністерству освіти і науки України та перебуває у оперативному управлінні ЛНУ ім. І. Франка. З урахуванням особливого складу сторін цього спору, прийшов до висновку, що законодавством встановлено обмеження з приводу передачі майна закладів вищої освіти іншим особам, в тому числі шляхом приватизації, тому, вказаний довід позивача не заслуговує на увагу. Проте, на переконання заявника, такі висновки суду не відповідають дійсності, оскільки Законом України «Про вищу освіту» не передбачено прямої заборони щодо приватизації об`єктів житлового фонду. А у Законі України «Про освіту» зазначено заборону щодо приватизації об`єктів, які перебувають у власності Міністерства освіти України та відносяться до об`єктів, що впливають на освітній процес. Так, будинок під літ. Б-1 по АДРЕСА_1 перебуває у користуванні позивача фактично з часу її народження, жодного разу у будинку не проводився капітальний ремонт, часткова заміна даху будинку призвела до ще більшого підтоплення та залиття, застарілі каналізаційні труби потребують негайного ремонту та заміни, проте Львівський національний університет навіть не уклав договору з «Львіводоканалом» щодо обслуговування даного будинку. Об`єкт житлового фонду фактично руйнується, мешканці проводили та проводять поточні ремонти, проте це не може вплинути на вікові руйнування та пошкодження, що підлягають капітальному ремонту. З огляду на те, що Львівський університет, який є балансоутримувачем даного будинку не має коштів та наміру його ремонтувати та утримувати в належному стані і не дає жодних гарантій щодо подальшого його використання позивач і звернулась до Міністерства освіти України з проханням надати дозвіл на приватизацію цього будинку, який фактично складається з однієї квартири. Судом при розгляді даної справи не взято також до уваги, що як Львівським університетом, так і Міністерством освіти України жодним чином не здійснювалось перешкод щодо приватизації та передачі у власність громадян цілого будинку по АДРЕСА_3 , який є багатоквартирним будинок та має ОСББ. Проте у списках Міністерства освіти України та Львівського національного університету він зазначений як майно Міністерства освіти України та перебуває у віданні Львівського університету. Це колишній гуртожиток Львівського національного університету ім. Івана Франка. Аналогічна ситуація і з іншими об`єктами житлового фонду, що «перебувають» у власності Міністерства освіти (згідно переліку об`єктів) проте, вже фактично є у власності громадян. За різних підстав житлові приміщення переходили у власність громадян, зокрема і за рішенням суду. У рішенні суд покликається на те, що даний будинок відноситься до службового приміщення. Проте, такий висновок суду жодним доказом не підтверджено та не спростовано матеріалами справи та документами, доданими відповідачами до відзиву. Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що дане приміщення неодноразово фігурує, як відомче житлове приміщення. Відтак, заявник вважає, що з покликанням на норми Конституції України, судову практику Європейського суду з прав людини, Закон України «Про приватизацію», у суду були підстави для задоволення позову. Позивач вселилися у житло на законних підставах і правомірно ним користується. Обраний нею спосіб захисту своїх прав не суперечить положенням статті 16 ЦК України та є ефективним у розумінні статті 13 Конвенції, оскільки забезпечує поновлення порушеного права і одержання особами бажаного результату.

22 листопада 2023 року зареєстровано відзив Міністерства освіти та науки України на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2023 року. Відзив обґрунтовано законністю рішення суду першої інстанції та необґрунтованістю доводів апеляційної скарги. Зазначають, що Міністерство освіти та науки України не має правових підстав для надання дозволу на приватизацію житлового будинку під літ. Б-1 по АДРЕСА_1 в цілому, як зазначає позивач в прохальній частині позову. У цьому зв`язку просять апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Галицького районного суду м. Львова від 03 жовтня 2023 року без змін.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення апелянта та його представника, а також представників відповідачів, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина четверта статті 367 ЦПК України).

Судом встановлено, що ордером № 48 від 28 грудня 1960 року ОСОБА_5 , який є батьком позивача, було надано право на проживання в квартирі АДРЕСА_4 .

Відповідно до довідки з місця проживання від 16 травня 1979 року у вказаній квартирі були зареєстровані та проживали ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 .

З витягу з рішення спільного засідання ректорату та профкому викладачів та співробітників від 26 січня 1993 року вбачається, що задоволено заяву ОСОБА_7 про приєднання кімнати, що звільнилась, до житлової площі її квартири.

ОСОБА_5 , який є батьком позивача, та ОСОБА_7 , яка є матір`ю позивача, померли ІНФОРМАЦІЯ_2 та ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно, що підтверджується свідоцтвами про смерть.

Відповідно до витягу із протоколу № 14 засідання ректорату ЛНУ ім. І. Франка від 05 грудня 2005 року ОСОБА_7 було відмовлено у приватизації житла за адресою АДРЕСА_2 , оскільки така квартира знаходиться на території університету та є службовим приміщенням.

Відповідно до витягу із протоколу № 21 засідання ректорату ЛНУ ім. І. Франка від 18 січня 2010 року, ОСОБА_7 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , було відмовлено у приватизації житла, оскільки квартири, у яких проживають заявники належать як державне майно університетові.

Відповідно до відповіді ЛНУ ім. І. Франка № 5354-С від 07 жовтня 2011 року на звернення ОСОБА_7 , квартира за адресою: АДРЕСА_2 як державне майно знаходиться на балансі Львівського національного університету імені Івана Франка та перебуває у повному господарському віданні Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, а тому університет не вправі самостійно здійснювати функції розпорядника щодо цього житла.

З відповіді Міністерства освіти і науки України № 1/11-18337 від 19 листопада 2014 року на звернення ОСОБА_7 , вбачається, що у Міністерства відсутні правові підстави для надання згоди на приватизацію будинку за адресою АДРЕСА_1 , оскільки об`єкти освіти приватизації не підлягають.

З листа виконавчого комітету Львівської міської ради № 29-вих-14 від 21 квітня 2017 року вбачається, що після неодноразових звернень ОСОБА_7 до Львівської міської ради, виконавчим комітетом Львівської міської ради на адресу Міністерства освіти на науки України скеровано звернення щодо передачі будинку АДРЕСА_1 у власність територіальної громад та надання згоди на приватизацію квартири в якій вона проживає з 1964 року.

У відповіді від 28 липня 2017 року на запит ОСОБА_7 , ОСОБА_1 , Міністерство освіти і науки України вказує, що відповідно до п.2 Указу Президента України «Про положення про національний заклад (установу) України» від 16 червня 1995 року № 451/95, органам виконавчої влади заборонено передавати закріплене за національними закладами (установами) України майно, що перебуває у державній власності, будь-яким органам, підприємствам, установами та організаціям.

Звідповіді юридичного департаменту ЛМР від 04 січня 2018 року №2901-60 вбачається, що Міністерство освітита науки України не надає згоду про передачу будинку АДРЕСА_1 у власність територіальної громади, а відтак у міської ради немає можливості та юридичних підстав прийняти будинок у власність територіальної громади м.Львова.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, власником житлового будинку, літ. Б-1, за площею 145,8 кв.м, житловою площею 55,7 кв.м. є Міністерство освіти та науки України.

Належність вказаного будинку до державного майна, яке закріплене за ЛНУ ім. І. Франка на праві оперативного управління, підтверджується наказом Міністерства освіти і науки України від 29 січня 2014 року № 85.

З відповіді Львівського міського комунального підприємства «Львівводоканал» на запит ОСОБА_1 , вбачається, що між ЛНУ ім. І. Франка у 2021 році не укладено договір на технічне обслуговування та профілактичний ремонт систем каналізації за адресою АДРЕСА_1 .

Відповідно до відповіді Департаменту житлового господарства ЛМР №14/940 від 12 квітня 2002 року, будинок АДРЕСА_1 знаходиться у незадовільному технічному стані та потребує невідкладних ремонтних робіт.

З відповідіМіністерства освітиі наукиУкраїни №11/210-23від 22березня 2023року назвернення ОСОБА_1 ,вбачається,що уМіністерства відсутніправові підставидля наданнязгоди наприватизацію будинкуза адресою АДРЕСА_1 .

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21 (провадження № 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Ці право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 4 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 13 жовтня 2020 року у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 26 жовтня 2021 року в справі № 766/20797/18 (пункт 19)).

Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року всправі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

З аналізу наведених норм матеріального та процесуального права можна дійти висновку, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 листопада 2023 року у справі № 296/8558/21 (провадження № 61-1311сво23) вказав, що:

«… заборона приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти, закріплена статтею 80 Закону України «Про освіту», є загальним правилом, у той час як стаття 70 Закону України «Про вищу освіту» встановлює заборону передачі майна у власність юридичним і фізичним особам без згоди засновників вищого навчального закладу та вищого колегіального органу самоврядування вищого навчального закладу і містить виключення - «крім випадків, передбачених законодавством». Вказані правові норми передбачають заборону приватизації, яка стосується об`єктів державних і комунальних закладів освіти, необхідних для використання в освітньому процесі, для провадження видів діяльності, передбачених спеціальними законами, а у цій справі спір стосується житлового приміщення, що не має статусу службового житла, належить на праві власності державі в особі Державного вищого навчального закладу «Державний агроекологічний університет» (нині - Поліський національний університет), у яке позивач вселився на законних підставах та тривалий час там проживає (понад 15 років), тобто має триваючі зв`язки із цим житлом.

Встановлене законом право громадянина на житло, у тому числі і на приватизацію житла гарантується державою і підлягає захисту у разі його порушення.

Визнання відповідного суб`єктивного права (права на приватизацію) та зобов`язання вчинити дії щодо розгляду заяви про оформлення передачі квартири у приватну власність у контексті цієї справи є належним та ефективним способом захисту порушених прав.

Якщо уповноважений орган, створений місцевою державною адміністрацією, орган місцевого самоврядування, державне підприємство, організація, установа, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд, зволікають із винесенням відповідних рішень, вони мають бути зобов`язані вжити усіх визначених законодавством заходів щодо приватизації та розглянути заяву про передачу спірного житла у приватну власність особи».

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, провадження № 14-61цс18, пункт 41).

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (Провадження № 12-31гс22).

У справі, що переглядається:

- відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відносно майна ЛНУ ім. І. Франка, управління яким здійснюється Міністерством освіти і науки України, законом встановлена заборона на його відчуження, в тому числі в порядку приватизації, відтак, відсутні правові підстави для визнання відмови Міністерства освіти і науки України протиправною та зобов`язання відповідачів до вчинення дій, пов`язаних з приватизацією позивачем спірної квартири;

- проте місцевий суд не звернув увагу, що за встановлених обставин позивачем обрано неналежний спосіб захисту, що є самосійною підставою для відмови в задоволенні позову; а

- зміст і характер відносин між учасниками справи та аналіз змісту позовних вимог свідчить, що спір у позивача виник саме з Міністерством освіти України, адже жодних позовних вимог до Університету не пред`явлено, що також є самостійною підставою для відмови в зволенні позову щодо Університету.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо наявності підстав для відмови в задоволенні позову, проте помилився щодо підстав такої відмови.

Відтак, рішення суду слід змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови, а в решті залишити без змін, задовольнивши апеляційну скаргу частково.

Тобто, доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження під час апеляційного розгляду.

Пунктом 2 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами частини другої статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин (частина четверта статті 376 ЦПК України).

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, враховуючи, що оскаржуване рішення змінено в мотивувальній частині, підстави для розподілу (перерозподілу) судових витрат у справі, відсутні.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 376, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 03жовтня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення суду залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 15 березня 2024 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич