Рішення

від 07.03.2024 по справі 910/14927/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49027

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.03.2024м. ДніпроСправа № 910/14927/20 (904/3303/23)

Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Примака С.А.,

за участю секретаря судового засідання Скорик Н.О.

та представників:

від позивача: Шевченко Л.П.

від відповідача-1: Осипов О.О.

від відповідача-2: Дикаленко А.В.

від третьої особи-1: не з`явився

від третьої особи-2: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку загального позовного провадження справу

за позовом Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (01001, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 1Д; ідентифікаційний код 14360570)

до відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" (49000, місто Дніпро, вулиця Княгині Ольги, будинок 22; ідентифікаційний код 39205544)

відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур" (49041, місто Дніпро, проспект Праці, будинок 2Т; ідентифікаційний код 24872970)

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротермінал" (49006, місто Дніпро, проспект Лесі Українки, будинок 4; ідентифікаційний код 30485777).

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Боріваж" (49006, місто Дніпро, проспект Пушкіна, будинок 4; ідентифікаційний код 32307678).

про визнання недійсним договору поруки №21/07-2017 від 21.07.2017

в межах розгляду справи №910/14927/20

за заявою Акціонерного товариства Комерційний банк "Приват Банк" (місто Київ)

до боржника Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур" (місто Дніпро)

про визнання банкрутом

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До господарського суду від Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - позивач) надійшла позовна заява до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" (далі - відповідач-1) та відповідача-2 Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур" (далі - відповідач-2) з позовними вимогами про визнання недійсним договору поруки №21/07-2017 від 21.07.2017.

Ухвалою господарського суду від 29.06.2023 залишено без руху вказану позовну заяву, зобов`язавши позивача протягом 10-ти днів з дня вручення ухвали суду про залишення позовної заяви без руху подати до суду докази направлення на юридичні адреси Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур" позовної заяви з додатками (фіскальний чек та поштовий опис вкладення з поіменним переліком).

До господарського суду 04.07.2023 від Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" надійшла заява про усунення недоліків.

Ухвалою господарського суду від 04.07.2023 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі. Розгляд справи постановлено здійснювати за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче засідання на 17.07.2023.

До господарського суду 14.07.2023 від відповідача-1 за допомогою засобів електронного поштового зв`язку надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

До господарського суду 17.07.2023 від відповідача-2 за допомогою засобів електронного поштового зв`язку надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою господарського суду від 17.07.2023 відкладено підготовче засідання в межах розумного строку на 31.10.2023, зобов`язавши учасників справи до 15.10.2023 виконати вимоги ухвали суду від 04.07.2023 у справі №910/14927/20 (904/3303/23) в частині подання до суду заяв по суті (відзив, відповідь на відзив, заперечення).

До господарського суду 17.10.2023 від відповідача-2 надійшло клопотання №02-34/112 від 17.10.2023 про долучення доказів.

Також, 17.10.2023 до господарського суду від відповідача-2 за допомогою засобів електронного зв`язку надійшов відзив №02-34/111 від 16.10.2023 на позовну заяву.

До господарського суду 30.10.2023 від відповідача-2 надійшов відзив на позов про визнання правочину недійсним.

До господарського суду 30.10.2023 від позивача надійшла відповідь №26/10-23/2 від 26.10.2023 на відзив відповідача-2.

До господарського суду 30.10.2023 від відповідача-1 надійшло клопотання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог (вх. суду №55187/23 від 30.10.2023).

До господарського суду 31.10.2023 від відповідача-2 надійшло клопотання №02-34/115 від 30.10.2023 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою господарського суду від 31.10.2023 відкладено підготовче засідання в межах розумного строку на 05.12.2023, призначено клопотання відповідача-1 про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог (вх. суду №55187/23 від 30.10.2023) до розгляду у підготовчому засіданні на 05.12.2023. Зобов`язано відповідача-1 надати до господарського суду до 20.11.20223 обґрунтування клопотання про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог (вх. суду №55187/23 від 30.10.2023).

До господарського суду 21.11.2023 від відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" надійшло уточнене клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору (вх. суду №59895/23 від 21.11.2023).

До господарського суду 05.12.2023 від відповідача-1 надійшли письмові пояснення щодо підстав відмови у задоволенні позову у зв`язку з відсутністю у позивача права (законного інтересу) на подання позову (вх. суду №62359/23 від 05.12.2023).

Ухвалою господарського суду від 05.12.2023 відкладено підготовче засідання в межах розумного строку на 18.01.2024, відкладено розгляд клопотання відповідача-1 про залучення третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог (вх. суду №55187/23 від 30.10.2023) в редакції від 21.11.2023 (вх. суду №59885/23 від 21.11.2023) на 18.01.2024. Зобов`язано сторін надати до господарського суду до 15.01.2024 письмові пояснення з приводу клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" в редакції від 21.11.2023 про залучення до справи третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

До господарського суду 17.01.2023 від позивача Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" надійшли письмові пояснення (вх. суду №2937/24 від 17.01.2024).

Ухвалою господарського суду від 18.01.2024 відкладено підготовче засідання в межах розумного строку на 13.02.2024.

До господарського суду 29.01.2024 від Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" надійшло уточнення до клопотання про залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору від 21.11.2023.

Ухвалою господарського суду від 13.02.2024 задоволено клопотання відповідача-1 Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" про залучення третіх осіб без самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача-2, з урахуванням доповненого клопотання та уточнення та відповідно залучено до участі у справі у якості третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротермінал", а також у якості третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Боріваж". Запропонувано третім особам-1,2 надати до господарського суду до дати судового засідання свої письмові пояснення по справі. Закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Постановлено розпочати розгляд справи по суті у загальному позовному провадженні та призначити судове засідання на 07.03.2024.

У судове засідання 07.03.2024 з`явився повноважний представник позивача та відповідачів-1,2. Інші учасники справи, в т.ч. треті особи-1,2 не скористалися своїм правом та не забезпечили явку представників в судове засідання. Жодних заяв та клопотань до господарського суду не було подано. Причини неявки невідомі у часників справи, їх повноважних представників суду невідомо.

Про дату, час та місце судового засідання сторони (учасники справи) повідомлені належним чином, що підтверджується відповідними матеріалами справи.

Судом враховано, що всіма учасниками судового процесу висловлена своя правова позиція у даному спорі.

Згідно із положеннями частини 2 статті 195 Господарського процесуального кодексу України, встановлено що суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно із положеннями частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України, встановлено що учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Відповідно до положень частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, встановлено, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів.

Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи, заслухано пояснення повноважних представників позивача, відповідачів-1,2.

У судовому засіданні 07.03.2024 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Господарський суд, заслухавши пояснення повноважних представників позивача, відповідачів-1,2, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

ВСТАНОВИВ:

Предметом доказування у цій справі є обставини, пов`язані з наявністю правових підстав для визнання недійсними (фраудаторним) договору поруки.

Відповідно до змісту позовної заяви, позивач просить суд недійсним визнати недійсним договір поруки №21/07-2017 від 21.07.2017, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур".

Так, на переконання позивача, укладення спірного договору було проведено з порушенням норм цивільного законодавства та мало на меті уникнення проведення розрахунку з іншими кредиторами боржника - Товариством з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур".

При вирішенні ланого спору, господарським судом враховано наступне.

За змістом статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Відповідно до положень статей 14, 74 Господарського процесуального кодексу України тягар доведення порушеного права у спорі про визнання недійсним правочину покладений на заявника цих вимог.

Отже, реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і залежно від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин (правова позиція Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладена в постанові від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17).

Крім того, як неодноразово наголошував Верховний Суд України (постанови від 01.06.2016 у справі № 920/1771/14, від 30.11.2016 у справі № 910/31110/15), під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, а й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно сталося.

Слід звернути увагу, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство.

Кодекс України з процедур банкрутства є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми Цивільного кодексу України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 Цивільного кодексу України, статтею 20 Господарського кодексу України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу.

Відповідно до статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.

Насамперед це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні спеціальних способів захисту її суб`єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

Безумовно, визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Отже, кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України чи інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.

Більш того, слід звернути увагу, що частина третя статті 12 Кодексу України з процедур банкрутства зобов`язує арбітражного керуючого під час реалізації своїх прав та обов`язків діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов`язки надано (покладено).

Проаналізувавши документи та фактичні обставини у процедурі ліквідації арбітражний керуючий зобов`язаний самостійно визначитися з наявністю підстав для подання заяви (позову) про визнання недійсними правочинів боржника для збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і погашення їх вимог.

Наведене є свідченням, що подання заяв про визнання недійсними правочинів боржника в разі встановлення арбітражним керуючим наявності фраудаторних правочинів боржника, вчинених у підозрілий період, - це обов`язок арбітражного керуючого, який спрямований на виявлення та повернення майна боржника у справі про банкрутство, та свідченням безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

Обов`язок ліквідатора здійснити повноту дій, спрямованих на виявлення та повернення активів боржника (частина 1 статті 65 Кодексу України з процедур банкрутства), кореспондується з правовою презумпцією сумнівності правочинів при дослідженні угод боржника у справі про банкрутство. Поняття правової презумпції сумнівності правочинів при дослідженні угод боржника розкрито у правових висновках Верховного Суду (постанова Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 910/6179/17).

Так, правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками: це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі; це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону; спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.

Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.

Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.

Стаття 13 Цивільного кодексу України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права. Суб`єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.

Зокрема, зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки.

За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.

Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.

Тлумачення терміна "зловживання правом" призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб`єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин.

Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

У зв`язку з цим, межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Фраудаторні правочини - правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (до введення в дію Кодексу України з процедур банкрутства), стаття 42 Кодексу України з процедур банкрутства), при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України "Про виконавче провадження").

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили.

Не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц).

Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору. Такий договір може вважатися фраудаторним та може бути визнаний судом недійсним за позовом особи, право якої порушено, тобто кредитора.

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній вище справі вказує, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 Цивільного кодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України.

Проте боржники не лише за допомогою фіктивних правочинів унеможливлюють звернення стягнення на своє майно. Недоброчесні боржники використовують різноманітні механізми, і протистояти відповідним зловживанням лише за допомогою конструкції фіктивного правочину навряд чи можливо. Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма статті 234 Цивільного кодексу України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. В свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами (частина 3 статті 234 Цивільного кодексу України).

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду, якщо хоча б одна зі сторін оспорюваного договору намагалася досягти правового результату, то цей правочин не може визнаватися фіктивним. Зокрема, як зазначено в постанові Верховного Суду від 03.09.2019 у справі № 904/4567/18, Верховний Суд у застосуванні приписів статі 234 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах виходив, зокрема, з того, що в разі коли на виконання правочину було передано якесь майно, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний.

Практичне правозастосування виходить з того, що "фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним" (постанова Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 924/1014/18).

Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду від 11.04.2018 у справі № 910/11715/17, від 08.08.2018 у справі № 920/1144/17, від 21.08.2018 у справі № 910/11565/17, від 26.02.2019 у справі № 925/1453/16.

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм (зловживання правом).

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:

- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі;

-контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи);

- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).

Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема через суд.

За викладеного, фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства на підставі пункту 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 Цивільного кодексу України з підстав недопустимості зловживання правом, на відміну від визнання недійсним фіктивного правочину, лише на підставі статті 234 Цивільного кодексу України.

Аналогічні правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) від 24.11.2021.

У постанові від 30.01.2019 у справі № 911/5358/14 Верховний Суд висловив правову позицію щодо реальності господарської операції, вказав на те, що для з`ясування правової природи як господарської операції, так і договору (укладенням якого опосередковувалося виконання цієї операції) необхідно вичерпно дослідити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті цієї операції.

Водночас будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду у справі №405/1820/17 від 24.07.2019, №910/8357/18 від 28.11.2019).

Крім того, Великою Палатою Верховного Суду викладено у постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) висновок про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 Цивільний кодекс України) та недопустимості зловживання правом (частиною 3 статті 13 Цивільного кодексу України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статті 234 Цивільного укодексу України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 Цивільного кодексу України

Як зазначалося вище, підставою для визнання недійсними договорів поруки позивач у позові зазначив їх фіктивність (фраудаторність), мотивуючи свої доводи тим, що договори поруки були укладені сторонами без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цими договорами поруки.

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається про людське око, таким критеріям відповідати не може.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 24.07.2019 № 405/1820/17.

Відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частини 1 та частини 5 статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.

Згідно зі статтею 553 Цивільного кодексу України поручитель за договором поруки поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку та відповідає перед останнім за порушення зобов`язання боржником.

Відповідно до статті 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Порука є дійсною, зокрема, до припинення основного зобов`язання (частина 1 статті 559 Цивільного кодексу України).

Системний аналіз положень статей 553-559 Цивільного кодексу України свідчить, що за своє правовою природою порука є угодою з відкладальною обставиною. Укладення договору поруки є актом розпорядження майном на майбутнє. Поручитель, укладаючи договір поруки, розуміє, що у випадку невиконання боржником зобов`язання, саме йому доведеться виконувати зобов`язання в повному обсязі за рахунок свого майна (шляхом передачі чи відчуження кредитору). Тим самим поручитель визначає долю належного йому майна на майбутнє.

Отже, укладення третьою стороною та кредитором договору поруки для забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором не зумовлює виникнення у поручителя майнових зобов`язань з моменту укладання такого договору та до моменту порушення боржником основного зобов`язання і не вимагає вчинення боржником на користь третьої особи майнових дій з моменту укладення договору поруки.

Наведений висновок є цілком очевидним, адже як свідчать приписи статтей 212, 553-559 Цивільного кодексу України, метою укладення договору поруки є отримання кредитором додаткових гарантій виконання основного зобов`язання забезпеченого цим договором, у разі невиконання якого боржником таке зобов`язання підлягає виконанню, зокрема, й поручителем. Тобто порука є способом забезпечення зобов`язань, а також має зобов`язальний, договірний характер.

Аналогічної судової практики у подібних правовідносинах дотримується Верховний Суд, зокрема, в постанові Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду від 30 червня 2022 року у справі №922/2960/17.

При цьому судом враховано, що наявність грошових зобов`язань станом на день укладення спірних договорів не означає безумовну заборону на ведення господарської діяльності та договірної роботи.

Верховний Суд у своїх постановах від 31.03.2021 у справі № 201/2832/19, від 22.05.2023 у справі № 936/721/21 (провадження № 61-129св23) та інших зазначив, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин.

Також Верховний Суд у вказаних вище постановах зазначив, що основними ознаками фіктивного правочину є:

- введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників;

- свідомий намір невиконання зобов`язань договору сторонами;

- приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки щодо ознак фіктивного правочину також зробив Верховний Суд у своїй постанові від 27.03.2019 у справі № 903/439/18, зазначивши при цьому, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони, вчиняючи його, знають, що він не буде виконаним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постанові Верховного Суду від 24.07.2019 у справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) зроблено правові висновки про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду.

Разом з тим, позивачем не доведено жодними належними та допустимими доказами умисел обох сторін договорів поруки на приховування яких-небудь інших намірів таких правочинів в момент його вчинення, ніж ті, що визначені умовами договорів поруки.

У свою чергу відсутність наміру виконувати зобов`язання за спірними договорами має бути також доведена позивачем відповідними доказами.

Однак позивач у позовній заяві не зазначив, якими доказами підтверджується свідомий намір (умисел) сторін договору поруки не виконувати його зобов`язання.

Отже, основною ознакою фіктивного правочину (на відміну від фраудаторного правочину), є те, що обумовлені таким правочином наслідки не настають (тобто такий правочин не породжує жодних майнових наслідків) (правовий висновок у постанові Судової палати з розгляду справ про банкрутство Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19(905/2445/19).

У момент укладення договорів поруки не було заздалегідь відомо, чи виконає боржник, як позичальник свої зобов`язання за кредитними договором, оскільки таке зобов`язання є забезпечувальним та похідним від основного зобов`язання за кредитним договором.

Виконання поручителем зобов`язань за договором напряму залежить від виконання або невиконання позичальником зобов`язань за кредитним договором у майбутньому.

При належному виконанні позичальником умов кредитного договору, грошове зобов`язання у поручителя за договором поруки взагалі не виникає, що є особливістю забезпечувальних (акцесорних) зобов`язань.

З огляду на вказане вище у сукупності позивачем не доведено фіктивність (фраудаторності) договору поруки №21/07-2017 від 21.07.2017 від 21.07.2017, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нива Тур".

У відповідності до статті 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Належність доказів передбачена статті 76 Господарського процесуального кодексу України, у відповідності до якої належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України встановлена допустимість доказів, у відповідності до якої обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із положеннями статті 79 Господарського процесуального кодексу України, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно зі статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За приписами чинного законодавства, саме позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угоди недійсною.

Однак, як встановлено судом, позивачем не доведено належними доказами в підтвердження своїх доводів щодо наявності підстав для визнання недійсним договору поруки №21/07-2017 від 21.07.2017 від 21.07.2017, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нива Тур", а тому, підстави для задоволення позову Акціонерного товариства комерційний банк "ПриватБанк" та визнання недійсним спірний договір відсутні.

Крім того, господарський суд зазначає, що 17.10.2019 набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX, яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України і змінено назву статті 79 Господарського процесуального кодексу України з "Достатність доказів" на "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".

У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997 наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.

Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Як вказано, згідно зі статтею 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

У розумінні положень наведеної норми на суд покладено обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.

Таким чином, обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановляння законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 Господарського процесуального кодексу України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Враховуючи вище викладене, дослідивши подані сторонами докази та заяви по суті, господарський суд прийшов висновку відмовити у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект", Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур", за участі третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротермінал", третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Боріваж" про визнання недійсним договору поруки №21/07-2017 від 21.07.2017.

Судові витрати за розгляд справи у відповідності до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача - Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк".

Керуючись статтями 2, 3, 20, 46, 73 - 79, 86, 91, 129, 130, 191, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Агро Комплект", Товариства з обмеженою відповідальністю "Нива-Тур", за участі третьої особи-1, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Агротермінал", третьої особи-2, яка не заявляє самостійних вимог на стороні відповідача-1 Товариство з обмеженою відповідальністю "Боріваж" про визнання недійсним договору поруки №21/07-2017 від 21.07.2017 - відмовити.

Судові витрати по сплаті судового збору в сумі 4 540,00 грн покласти на позивача - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк".

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено та підписано - 15.03.2024.

Суддя С.А. Примак