Постанова

від 12.03.2024 по справі 545/726/20

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 545/726/20 Номер провадження 22-ц/814/494/24Головуючий у 1-й інстанції Потетій А.Г. Доповідач ап. інст. Абрамов П. С.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2024 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

Головуючого судді: Абрамова П.С.,

Суддів: Обідіної О.І., Пікуля В.П.,

за участю секретаря судового засідання Сальної Н.О.,

прокурора Мироненко О.В.,

розглянувши у порядку спрощеного провадження з повідомленням учасників справи апеляційнускаргу керівника Полтавської окружної прокуратури О. Кувшинова на рішення Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2020 року

у справізапозовом ОСОБА_1 до Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області про визнання права власності на земельну частку (пай)

УСТАНОВИВ:

коротко змісту позовних вимог і рішення суду першої інстанції

У березні 2020 року ОСОБА_1 через свого уповноваженого представника за довіреністю, ОСОБА_2 , звернувся до Полтавського районного суду Полтавської області із вказаним позовом відповідно до якого прохав:

визнати за ним право на земельну частку (пай) площею 4,9 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж в натурі, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Рунівщинської сільської ради, Полтавського району, Полтавської області, на підставі виписки з книги сертифікатів від 22.04.2019 року вих. № 531/123-19;

зобов`язати державного кадастрового реєстратора відділу у Полтавському районі Міськрайонного управління у Полтавському районі та м. Полтаві головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, зареєструвати в Державному земельному кадастрі дані про вищезазначену земельну ділянку, згідно розробленої технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) площею 4,9535 га, ОСОБА_1 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва яка знаходиться за межами населених пунктів на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області.

В обґрунтування позову зазначено, що 28 березня 1997 року розпорядженням голови РДА № 167 отримав сертифікат на право на земельну частку (пай) площею 4,9 умовних кадастрових гектар, що видаються Полтавською райдержадміністрацією серія ПЛ № 0294463, яка розташована на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, що підтверджується випискою з книги сертифікатів від 22.04.2019 року вих. № 531/123-19, довідкою № 02-33/150 виданою Рунівщинською сільською радою 03.04.2019, викопіюванням з місця розташування земельної ділянки.

У натурі межі земельної ділянки не визначалися, державний акт про право приватної власності на земельну ділянку не отримано. Він звернувся до державного кадастрового реєстратора із заявою про внесення відомостей до Державного земельного кадастру від 01.07.2019 (реєстраційний номер ЗВ-5312959822019) разом з доданими до неї документами, однак рішенням державного реєстратора № РВ-5301575312019 від 17 липня 2019 року йому було відмовлено відповідно до ст. 79-1 Земельного кодексу України, ст. 55 Закону України «Про землеустрій» та ст. 22 Земельного кодексу України (пункт 5 рішення).

Позивач також вказував, що на момент отримання сертифікату на право на земельну частку (пай) він був громадянином України, на його ім`я дійсно був оформлений сертифікат на земельну частку (пай), оригінал якого втрачено. Державний акт право власності на земельну ділянку на його ім`я не виготовлявся, отримати дублікат сертифікату він не має можливості.

За таких обставин, на підставі ст. ст. 328, 392 ЦК України, Указу Президента від 08.08.95 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарськими підприємствам і організаціям», Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних частко (паїв)», позивач звернувся до суду із зазначеним позовом.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 26 травня 2023 року позов ОСОБА_1 до Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області про визнання права власності на земельну частку (пай) задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право на земельну частку (пай) площею 4,9 умовних кадастрових гектарів, без визначення меж в натурі, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Рунівщинської сільської ради, Полтавського району, Полтавської області, на яку останній має право відповідно сертифікату серії ПЛ № 0294463, згідно виписки з книги сертифікатів від 22.04.2019 року вих. №531/123-19.

Судові витрати віднесено за рахунок позивача.

узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Вказане рішення оскаржено прокурором в особі керівника Полтавської окружної прокуратури О. Кувшинова в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області, що не приймало участі у справі.

В апеляційній скарзі прокурор прохав рішення місцевого суду скасувати та ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог у зв`язку із недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушенням норм процесуального права та неправильним застосування норм матеріального права.

Вказував, що при ухваленні рішення судом зроблено висновки на підставі недостовірних доказів щодо наявності у ОСОБА_1 громадянства України на момент отримання сертифіката про право на земельну частку (пай); неповно судом було з`ясовано обставини справи щодо іноземного громадянства ОСОБА_1 і на момент звернення до суду; при винесенні спірного рішення вирішено питання про права, інтереси та обов`язки незалучених до участі осіб, на захист яких прокурором подається дана апеляційна скарга. Зазначено, що відповідачем у справі, Рунівщинською сільською радою Полтавського району Полтавської області, права та інтереси позивача не було порушено, тоді як ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, яким було відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру, не було залучено відповідачем у справі.

узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи;

Відзив на апеляційну скаргу до апеляційного суду не надходив.

щодо процесуальної можливості розгляду справи апеляційним судом за відсутності учасників справи, що у судове засідання не з`явились.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційноїінстанції відкладаєрозгляд справив разінеявки усудове засіданняучасника справи,щодо якогонемає відомостейпро врученняйому судовоїповістки,або зайого клопотанням,коли повідомленіним причининеявки будевизнано судомповажними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

ОСОБА_1 жодного разу у судове засідання, що призначались апеляційним судом на 01.02.2024 на 10 год 20 хв та 12.03.2024 на 13 год 30 хв не з`явився, про причини неявки суд не повідомляв, будь яких заяв від останнього до апеляційного суду не надходило.

З матеріалів справи (зокрема з позовної заяви) вбачається, що адресою позивача ОСОБА_1 зазначено: республіка білорусь, АДРЕСА_1 . Адреси зареєстрованого місяця проживання чи фактичного проживання в Україні не зазначено.

Перевірити дані про останнє відоме зареєстроване місце проживання ОСОБА_1 в Україні у порядку ч. 7 ст. 165 ЦПК України в Єдиному державному демографічному реєстрі не вбачаєтьсяза можливе за відсутності всіх необхідних даних суб`єкта: паспорту громадянина України (серія, номер, дата видачі), реєстраційного номеру облікової картки платника податків громадянина України.

Повідомлення позивача нерезидента України та вручення йому судових повісток у порядку судового доручення про вручення документів за кордоном не можливе у зв`язку із тим, що 01 грудня 2022 року прийнято Закон України № 2783-IX «Про вихід з Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року та Протоколу до Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року». (22 грудня 2022 року Закон опубліковано у газеті «Голос України» та 23 грудня 2022 року Закон набрав чинності). Закон передбачає, зокрема, зупиненнядіїКонвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року №240/94-ВР, таПротоколу до Конвенції про правову допомогу і правовівідносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року(далі Мінська конвенція та Протокол), вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР,у відносинах з Російською Федерацією та Республікою Білорусь(стаття 1); вихід з Конвенціїпро правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, вчиненої від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 року і ратифікованої Законом України від 10 листопада 1994 року №240/94-ВР, та Протоколу до неї, вчиненого від імені України у м. Москві 28 березня 1997 року і ратифікованого Законом України від 3 березня 1998 року №140/98-ВР(стаття 2).

Відповідно до статті 72 Віденської конвенції про право міжнародних договорів якщо договором не передбачається інше або якщо учасники не погодились про інше,зупинення дії договорувідповідно до його положень або відповідно до цієї Конвенціїзвільняє учасників, у взаємовідносинах яких зупиняється дія договору,від зобов`язання виконувати договір у своїх взаємовідносинах протягом періодузупинення. Стаття 25 Закону України «Про міжнародні договори України» містить аналогічну норму, відповідно до якої зупинення дії міжнародного договору України за умов, якщо договір не передбачає іншого, чи за відсутності іншої домовленості з іншими його сторонами, звільняє Україну від зобов`язання виконувати йогопротягом періоду зупинення дії договору з тими його сторонами, з якимизупинено дію договору, і не впливає стосовно іншого на встановлені договоромправові відносини України з іншими його сторонами.

За повідомленням Міністерства закордонних справ України дію Мінської конвенції у відносинах з російською федерацією та республікою білорусь зупинено з 27.12.2022 року. З дати зупинення дії Мінської конвенції, зокрема, не здійснюватиметься співробітництво судів та інших компетентних органів України з відповідними органами російської федерації і республіки білорусьз питаньнадання правової (судової) допомоги у цивільних справах на підставі Конвенції, у тому числі, безпосередні зносини установ юстиції відповідно до Протоколу до неї.

Апеляційним судом здійснювалось повідомлення представника ОСОБА_1 (зазначеного у позові) ОСОБА_2 , що діяла у суді першої інстанції на підставі довіреності від 16.03.2019, посвідченої нотаріусом Брестського нотаріального округу (зі строком дії три роки) за вказаною у позові адресою: АДРЕСА_2 , однак, поштові відправлення повернулись до суду без вручення адресату з написом «померла». (а.с. 126-127)

За вказаним у позові номером мобільного телефону НОМЕР_1 (зазначений як номер телефону ОСОБА_1 так і ОСОБА_2 додатково повідомити не вдалось, оскільки абонент недоступний за вказаним номером, про що складена відповідна довідка суду (а.с. 111 зв. сторона аркуша).

За адресою, вказаною в апеляційній скарзі ( АДРЕСА_3 ) ОСОБА_1 не проживає (а.с. 121-122), оскільки ця адреса є юридичною адресою місцезнаходження Рунівщинської сільської ради.

Апеляційним судом, враховуючи відсутність зареєстрованої адреси проживання гр. ОСОБА_1 в Україні, здійснено виклик останнього у судові засідання 01.02.2024 та 12.03.2024 шляхом розміщення оголошення на офіційному сайті судової влади України, про що в матеріалах справи наявні відповідні подання про розміщення оголошення та скріншоти із сайту судової влади України.

встановлені судомпершої інстанціїта неоспореніобставини,а такожобставини,встановлені судомапеляційної інстанції,і визначенівідповідно доних правовідносини;доводи,з якимисуд апеляційноїінстанції погодивсяабо непогодився звисновками судупершої інстанції; мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу;

Місцевим судом установлено, що 28 березня 1997 року розпорядженням голови РДА № 167 позивач отримав сертифікат на право на земельну частку (пай), площею 4,9 умовних кадастрових гектар, що видаються Полтавською райдержадміністрацією серія ПЛ № 0294463, яка розташована на території Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області, що підтверджується випискою з книги сертифікатів від 22.04.2019 вих. № 531\123-19, довідкою № 02-33/150, виданою Рунівщинською сільською радою 03.04.2019, викопіюванням з місця розташування земельної ділянки.

У натурі межі земельної ділянки не визначалися, державний акт про право приватної власності на земельну ділянку отримано не було.

Позивач звернувся до відділу у Полтавському районі Міськрайонного управління у Полтавському районі та м. Полтаві головного управління Держгеокадастру у Полтавській області з заявою про внесення відомостей до Державного земельного кадастру від 01.07.2019 (реєстраційний номер ЗВ -5312959822019) разом з доданими до неї документами. Однак йому було відмовлено відповідно до ст. 79-1 Земельного кодексу України, ст. 55 Закону України «Про землеустрій» та ст. 22 Земельного кодексу України (пункт 5 Рішення № РВ-5301575312019 від 17 липня 2019 року).

Також, місцевим судом зазначено, що на момент отримання сертифікату на право на земельну частку (пай) ОСОБА_1 був громадянином України.

Встановивши вказані обставини, керуючись ст. 14 Конституції України, ст. 2 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», ст. ст. 316, 328 392 ЦК України, ч. ч. 9, 10 ст. 79-1 Земельного кодексу України, місцевий суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення.

Перевіривши законністьта обґрунтованістьрішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов наступних висновків.

Щодо порушеного інтересу держави та правових підстав за для захисту інтересів прокурором.

Відповідно до п. 27 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області (чинне на даний момент), затвердженого наказом Держгеокадастру від 23.12.2021 603, Головне управління організовує та здійснює державний контроль за: використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності у частині додержання вимог земельного законодавства щодо використання та охорони земель за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації прав на землю; відповідністю власників земельних ділянок сільськогосподарського призначення вимогам, визначених ст. 130 Земельного кодексу України, у випадках та у порядку, визначених законодавством у сфері здійснення державного контролю за використанням та охороною земель.

Таким чином, на даний час територіальний орган Держгеокадастру залишається органом, уповноваженим державою на здійснення контролю за використанням та охороною земель, в тому числі, в процесі набуття і реалізації прав на землю.

Наведене свідчить про порушення прав і інтересів держави в особі Держгеокадастру.

Відносно порушення інтересів держави та наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду. Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як на обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі "Ф. В. проти Франції" (F. W. v. France) від 31.03.2005, заява N? 61517/00, пункт 27). Водночас є категорія справ, де підтримка прокурора не порушує справедливого балансу. Так, у справі "Менчинська проти Російської Федерації" (рішення від 15.01.2009, заява N? 42454/02, пункт 35) ЄСПЛ висловив таку позицію (у неофіційному перекладі): "Сторонами цивільного провадження виступають позивач і відповідач, яким надаються рівні права, в тому числі право на юридичну допомогу. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави". ЄСПЛ уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін. У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 N?1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону" щодо функцій органів прокуратури, які не належать до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему здійснення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи. Ураховуючи викладене, зважаючи на роль прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Положення пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким мають бути визначені виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді.

Таким законом є Закон України «Про прокуратуру».

Так, відповідно до частини 1, абзацу 1 частини 3 та абзацу 1 частини 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною 4 цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Аналіз положень частин 3-5 статті 56 ЦПК України у взаємозв`язку зі змістом частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави вважати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесено відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу.

Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

«Нездійснення захисту» має прояв в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається. «Здійснення захисту неналежним чином» має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Із змісту постанови Верховного Суду від 26.02.2019 у справі за № 905/803/18 вбачається, що суд підтримує саме таку модель представництва прокурором інтересів держави у суді. Разом із цим, згідно викладених Верховним Судом (п. 51 постанови) висновків, при наданні оцінки судом «нездійснення» або «неналежного» здійснення органом своїх повноважень, потрібно у першу чергу враховувати, які повноваження та обов`язки законодавчо покладено на зазначений орган.

Тобто, не здійснення уповноваженим органом покладеного на нього законом обов`язку із захисту державних інтересів у відповідній сфері правовідносин (п. 45 постанови ВС від 26.02.2019 N? 905/803/18).

Таким чином, потрібно розглянути законодавчо встановлені обов`язки органів в інтересах яких у даному випадку звернувся прокурор.

Так, згідно п. 43 постанови Великої Палати Верховного суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Також, згідно з п. п. 36 п. 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області, Головне управління відповідно до покладених на нього завдань: подає позов про конфіскацію земельної ділянки у випадках, визначених законом. Водночас, обов`язку щодо оскаржень судових рішень, що постановлено без її участі та якими зачіпаються її права та обов`язки, законодавчо не встановлено. Поряд із цим, пунктом 8.1 наказу Генерального прокурора України від представництва інтересів держави в суді» на прокурорів з метою забезпечення ініціювання перегляду судових рішень, постановлених без участі прокурора у справах за позовами (заявами) інших осіб, що стосуються інтересів держави покладено обов`язок моніторингу Єдиного державного реєстру судових рішень та внесення апеляційних скарг на вказані рішення.

З всього вищевикладеного вбачається, що Головне управління Держгеокадастру у Полтавській області є уповноваженим органом щодо виконання функцій держави по контролю за набуттям права власності на землі.

Предмет позову та постановлене судове рішення стосується встановлених державою правил поведінки у сфері земельних відносин.

Згідно з положеннями статей 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, якізнаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Статтями 2, 19 Закону України «Про охорону земель» визначено, що об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Відповідно до статті 19 Конституції України посадові особи органів державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Оформлення права власності на землі сільськогосподарського призначення іноземцем, порушує установлені державою правила та норми щодо володіння землею, віднесена до категорії особливо цінних. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Звернення прокурора до суду з апеляційною скаргою, спрямоване на задоволення порушеного рішенням Полтавського районного суду міста Полтави державно значимого питання дотримання законності у сфері земельних відносин, правомірності набуття права власності на землю сільськогосподарського призначення іноземною особою. Неправомірне, всупереч встановленого порядку, набуття права власності на землю, завдає шкоди інтересам держави, яка через уповноважені нею органи є регулятором таких питань.

12.05.2023 окружною прокуратурою на адресу ГУ Держгеокадастру у Полтавській області, в порядку ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» було направлено повідомлення про наявність можливих порушень інтересів держави та необхідності вжиття заходів реагування до їх поновлення шляхом апеляційного оскарження рішення у даній справі. Згідно з отриманою відповіддю ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 12.06.2023 прокурора повідомлено, що відповідно до свого Положення вони не мають повноважень: щодо визнання недійсним права власності на земельні ділянки. Вказане свідчить про бездіяльність уповноваженого органу на представництво інтересів держави у даних правовідносинах щодо захисту інтересів держави, у зв`язку із чим прокурор правомірно вступив у справу на стадії апеляційного перегляду справи.

Щодо перегляду справи по суті спору.

У статті першій Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини іосновоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N? 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Аналіз норм ЦК України вказує на те, що право власності - це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов`язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усунення третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов`язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачена лише у статтях 335 та 376 ЦК України.

В інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема з правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Статтею 15 ЦК Українипередбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із частиною першоюстатті 16 ЦК Україникожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною дев`ятою статті 5ЗК України (в редакції від 22 червня 1993 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що кожний член колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства у разі виходу з нього має право одержати свою частку землі в натурі (на місцевості), яка визначається в порядку, передбаченому частинами шостою і сьомою статті 6 цього Кодексу.

Згідно з вимогами частини першоїстатті 22 ЗК України(у редакції від 22 червня 1993 року, чинній на час виникнення спірних правовідносин) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і документа, що посвідчує це право.

У пункті 1Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»встановлено, що паюванню підлягають сільськогосподарські угіддя, передані у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств.

Паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) уколективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі.

Згідно з пунктом 2Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям»право на частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишилися членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю.

Згідно ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

Правовий статус та порядок використання, зокрема, земель сільськогосподарського призначення визначено Земельним кодексом України.

У відповідності до ч. ч. 1-3 ст. 1 Земельного кодексу України земля с основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Використання власності на землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 22 ЗК України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

До земель сільськогосподарського призначення належать: сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги).

Відповідно до положень з ч. 5 ст. 22, ст. 130 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземцям, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Відносно наявності у ОСОБА_3 громадянства України та визнання за ним права власності на земельну частку (пай)

Відповідно до положення ч. 5 ст. 22 ЗК України набуття у власність земельних ділянок сільськогосподарського призначення здійснюється з урахуванням вимогстатті 130цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 статті 130 ЗК України Набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення можуть:а) громадяни України; б) юридичні особи України, створені і зареєстровані за законодавством України, учасниками (акціонерами, членами) яких є лише громадяни України та/або держава, та/або територіальні громади;в)територіальні громади; г) держава.

За нормою частини 4 статті 81 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземцями, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Виходячи з вищевикладеного, єдиною підставою отримання у власність іноземним громадянином земельної ділянки сільськогосподарського призначення - це прийняття спадщини.

Також, згідно ст. 125 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Відповідно до ст. 126 Земельного кодексу України, право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.12.1999 № 1529/99 сертифікат на право на земельну частку (пай) є правовстановлюючим документом, що засвідчує право володіти, користуватися та розпоряджатися зазначеною часткою.

Тобто, це документ, який посвідчує право особи на земельну частку (пай) і містить відомості про її вартість та розмір в умовних кадастрових гектарах.

Відповідно до п. 17. Перехідних положень Земельного кодексу України, сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.

Тобто, сертифікат на право на земельну частку (пай) не підтверджує право власності особи на земельну ділянку і реальним власником земельної ділянки особа стає тільки тоді, коли це право належним чином зареєстроване та оформлене відповідно до Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Відповідно до п. 16 Перехідних положень Земельного кодексу України, громадянам - власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачою державних актів на право власності на землю.

Таким чином,виділення внатурі земельнихділянок можливелише громадянамУкраїни,а неіноземцям.

Це підтверджує і правова позиція Держкомзему, який у своєму листі N?6569/17/12-09 від 05.06.2009, вказує, що відповідно до діючого на сьогодні законодавства, громадянка Сполучених Штатів Америки не вправі набути право власності на земельну ділянку по сертифікату на право власності на земельну частку (пай), який вона отримала будучи громадянкою України.

Крім цього, згідно зі ст. 1 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» право на земельну частку (пай) мають громадяни та юридичні особи України, які відповідно до законодавства України набули право на земельну частку (пай).

У позовнійзаяві позивачемзазначено,що на момент отримання сертифіката про право на спірну земельну частку (пай) він мав громадянство України. Місцевий суд, констатувавши вказану обставину не зазначив, якими доказами підтверджується цей факт.

Матеріали справи не містять жодного належного доказу, який би підтверджував наявність у ОСОБА_1 громадянства України як на момент отримання вказаного сертифікату, так і на час звернення до суду із вказаним позовом про визнання за ним права власності на земельну частку (пай).

З долученої до позову копії паспорту достовірно вбачається, що ОСОБА_1 є громадянином республіки білорусь. (а.с. 12, 87-89)

Згідно наданоїпрокурором доапеляційної скаргиУправління державноїміграційної службиУкраїни вПолтавської областіІнформації гр. ОСОБА_1 був документований08.11.2000посвідкою напостійне проживанняв Українияк громадянинреспубліки білорусь, 29.07.2003 отримав дозвіл на виїзд на постійне проживання з України, за обліками ЄІАС УМП відомості щодооформлення паспортагромадянина Українивідсутні. (а.с. 85)

Таким чином, доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції в порушення норм процесуального права, визнав встановленими обставини, які не наведені належними доказами у справі, є обґрунтованими.

Матеріали справи не містять належних доказів про наявність у позивача громадянства України.

Місцевий суд, визнаючи право власності на земельну частку (пай) за позивачем - нерезидентом України, порушив норми чинного земельного законодавства України.

Щодо належності відповідача у справі

Як вбачається з матеріалів справи, рішенням Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області від 30.05.2019 ОСОБА_1 було надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,9 ум.кад.га.

У подальшому, 01.07.2019 ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області із заявою про державну реєстрацію земельної ділянки.

Рішенням № PB-5301575312019 від 17.07.2019 ОСОБА_1 було відмовлено у внесенні відомостей до Державного земельного кадастру у зв`язку із: невідповідністю електронного документа установленим вимогам, а саме неможливістю сформовати земельну ділянку у зв`язку із відсутністю проекту землеустрою щодо її відведення та відсутністю матеріалів що підтверджують, що земельна ділянка була вже сформована (ст.79-1 Земельного кодексу України та ст. 55 ЗУ «Про Землеустрій»); неможливістю передачі земельної ділянки сільськогосподарського призначення у власність іноземцям, відповідно до п. 5 ст. 22 Земельного кодексу України.

Згідно з Положенням про Головне управління Держгеокадастру у області, затвердженим Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 333 від 20.09.2016, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25.10.2016 за № 1391/29521, (чинне на момент звернення до суду ОСОБА_1 ) Головне управління Держгеокадастру у області є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане. Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства тa встановленого порядку набуття і реалізації права на землю (підпункт 33 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру та підпункт 30 пункту 4 Положення про Головне управління Держгеокадастру в області).

Законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи. Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц).

Пред`явлення позову до неналежного відповідача (так само як і не залучення всіх співвідповідачів) є самостійною підставою для відмови у позові.

ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом про визнання права на земельну частку (пай) до Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області.

Окрім позовноївимоги провизнання прававласності заним наземельну частку(пай), прохав такожзобов`язати державногокадастрова реєстраторавчинити певнідії (зареєструватив Державномуземельному кадастріспірну земельнуділянку),однак Головнеуправління Держгеокадаструв областіне зазначеновідповідачем усправі тане булозалучено доучасті усправі вякості співвідповідача.При цьому,Рунівщинська сільськарада неоспорювала права ОСОБА_1 на земельнучастку (пай),та,як вбачаєтьсяз матеріалівсправи,надала дозвілна виготовленнятехнічної документаціїіз землеустрою.

Суд не звернув уваги на те, що відповідач у справі Рунівщинська сільська рада Полтавського району Полтавської області будь-яким чином не порушувала права ОСОБА_1 , зокрема, через вчинення певних дій або бездіяльності чи прийняття рішень.

Доводи апеляційної скарги є обґрунтованими і в цій частині.

висновки за результатом розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції;

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. п. 1-4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин,що маютьзначення длясправи,які судпершої інстанціївизнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи вищевикладені висновки апеляційного суду, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням у справі нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо розподілу судового збору

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

За подачу апеляційної скарги Полтавською обласною прокуратурою було сплачено судовий збір у сумі 2926,50 грн (а.с. 105-106)

Враховуючи те, що за результатом апеляційного перегляду колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення у справі нового рішення про відмову у задоволенні позову, - з ОСОБА_1 на користь Полтавської обласної прокуратури підлягає стягненню сплачена за подачу апеляційної скарги сума судового збору у повному обсязі.

Керуючись п. 2 ч. 1 ст. 374, п. п. 1- 4 ч. 1 ст. 376, ст. ст. 381, 382, 383, 384 ЦПК України

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу керівника Полтавської окружної прокуратури О. Кувшинова - задовольнити.

Рішення Полтавського районногосуду Полтавськоїобласті від26травня 2020року - скасувати.

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Рунівщинської сільської ради Полтавського району Полтавської області про визнання права власності на земельну частку (пай) - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Полтавської обласної прокуратури судовий збір за подачу апеляційної скарги у сумі 2926,50 грн.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня її проголошення, шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, яким є Верховний Суд.

У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, строк на касаційне оскарження обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 15 березня 2024 року.

Головуючий суддя П.С. Абрамов

Судді О.І. Обідіна

В.П. Пікуль