Окрема думка

від 15.03.2024 по справі 910/1248/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

15 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/1248/23

ОКРЕМА ДУМКА

судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Малашенкової Т.М. щодо постанови об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду (далі- об`єднана палата) від 15.03.2024 у справі №910/1248/23.

Історія справи

"Київтранспарксервіс" та ТОВ "Ватікан" 11.11.2019 уклали договір про надання для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів (далі - Договір).

Під час дії договору Київська міська рада ухвалила рішення щодо комплексної підтримки суб`єктів господарювання міста Києва під час дії воєнного стану, яким, зокрема, звільнила орендарів від орендної плати за договорами оренди комунального майна територіальної громади міста Києва.

У 2023 році КП "Київтранспарксервіс" звернулося до ТОВ "Ватікан" з позовом про стягнення заборгованості, яка виникла через несплату платежів за періоди: березень, з 16 до 31 травня, червень-листопад 2022 року.

Суд першої інстанції позов задовольнив частково; стягнув з ТОВ "Ватікан" на користь КП "Київтранспарксервіс" 160 744,50 грн основного боргу, 10 545,61 грн інфляційних втрат, 2 207,34 грн 3% річних, 22 676,20 грн пені. Суд апеляційної інстанції змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції.

ТОВ "Ватікан" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Короткий зміст постанови Верховного Суду

Об`єднана палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду постановою від 15.03.2024 у справі № 910/1248/23 касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Ватікан" задоволено частково. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.07.2023 у справі №910/1248/23 в частині задоволення позовних вимог про стягнення 23 728,95 грн основного боргу, 4 009,01 грн інфляційних втрат та 575,35 грн 3% річних скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині рішення Господарського суду міста Києва від 12.04.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.07.2023 у справі №910/1248/23 залишено без змін. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову мотивовано, зокрема, тим, що в цьому випадку суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 901 ЦК України замість статті 759 ЦК України, зробив помилковий висновок, що Договір є договором надання послуг, а не найму (оренди), не врахував висновку щодо застосування статті 759 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 11.06.2018 у справі №910/8413/17.

За наслідками касаційного перегляду справи об`єднана палата дійшла висновку про необхідність у відступленні від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 04.06.2018 у справі №910/20720/16 та від 03.02.2020 у справі №910/6312/19, щодо застосування статті 901 ЦК України до договору про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування та виснувала про те, що спірний договір за своєю правовою природою є договором найму комунального майна (пакувального майданчика).

Крім того, об`єднана палата дійшла висновку про часткове скасування рішень судів попередніх інстанцій та ухвалення нового рішення про відмову у позові у відповідній частині.

Причини незгоди з постановою об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду

Вважаю, що справу необхідно було направити на новий розгляд через порушення норм процесуального та матеріального права. Адже для правильного вирішення цього спору господарським судам попередніх інстанцій з огляду на доводи та заперечення сторін в цій частині необхідно належним чином дослідити та оцінити фактичний характер спірних правовідносин, які склались між сторонами, з`ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов`язань обома сторонами цього договору та, враховуючи зміст дійсних намірів сторін, зміст умов, прав та обов`язків сторін за Договором, з`ясувати спрямованість як їх дій, так і певних правових наслідків, визначити правову природу договору, застосувати відповідні норми права.

Щодо правової природи Договору

Предметом позову є вимога КП "Київтранспарксервіс" про стягнення з ТОВ "Ватікан" заборгованості за договором про надання для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів, а також стягнення сум пені, інфляційних втрат та 3% річних за прострочення цього грошового зобов`язання.

Верховний Суд послідовно та незмінно у постановах виснував, що, розглядаючи спір, господарський суд перш за все має встановити правову природу договору, з урахуванням якої визначити зміст спірних правовідносин, їх нормативне регулювання з наступним встановленням обсягу прав та обов`язків, моменту виникнення зобов`язання тощо.

Крім того, слід зазначити, що одним із загальних принципів цивільного законодавства є принцип свободи договору, який закріплений статтями 3 та 627 Цивільного кодексу України. Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами (частина третя статті 6 ЦК України).

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 628 ЦК України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї з сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК України полягає у наданні сторонам права на власний розсуд реалізувати: 1) можливість укласти договір або утриматися від укладення договору; 2) можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Втім, сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Під вимогами положень актів цивільного законодавства, від яких сторони в договорі не можуть відступити, слід розуміти імперативні приватно-правові вимоги.

Разом з цим законодавець у статті 628 ЦК України не пропонує чіткого визначення змішаного договору, а лише передбачає можливість укладення сторонами договору, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір) та вказав, що до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Слід відзначити, що у цивілістичній доктрині визначається, що «елементи різних договорів» можна звести до таких: 1) елементи різних договорів - це не окремі ізольовані обов`язки у змісті договору, а певна їх сукупність, характерна для відповідного договору; 2) системні ознаки, які обумовлюють виокремлення того чи іншого договору; 3) всі імперативні правила, які стосуються договору (істотні умови та умови, які відображають специфіку договору); 4) поєднання змісту різних договорів.

Специфіка змішаних договорів полягає в тому, що вони включають в договірну конструкцію елементи саме різних договорів (наприклад, договір поставки обладнання з елементами надання послуг щодо встановлення відповідного обладнання), адже до відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору.

Суди попередніх інстанцій встановили, що 11.11.2019 КП "Київтранспарксервіс" та ТОВ "Ватікан" уклали Договір, за умовами якого КП "Київтранспарксервіс" передало за плату ТОВ "Ватікан" для експлуатації, утримання та облаштування майданчик для паркування. Метою договору є ведення ТОВ "Ватікан" діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів. Вказаний Договір встановлює обов`язок позивача передати майданчик відповідачу (пункт 1.1) та обов`язок останнього після закінчення Договору звільнити майданчик (пункт 2.2.9). Протягом періоду перебування майданчика у відповідача останній споживає корисні властивості майна шляхом надання іншим особам послуг з паркування транспортних засобів на території майданчику, і таке перебування майна у відповідача є користуванням майном. Саме за нецільове використання фіксованих місць для паркування Договором наділено позивача правом одностороннього розірвання Договору (пункт 5.5).

Об`єднана палата під час розгляду справи виходила з того, що :

згідно з частиною 1 статті 759 ЦК за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк;

відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ). В силу частини 6 названої статті до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом;

у частині 1 статті 284 ГК України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу;

за частиною 1 статті 773 ЦК України на наймача покладений обов`язок користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору. Частиною 1 статті 763 ЦК України встановлене загальне правило, за яким договір найму укладається на строк, встановлений договором. Аналогічні за змістом положення містить частина 4 статті 284 ГК України, відповідно до якої строк договору оренди визначається за погодженням сторін;

частиною 1 статті 762 ЦК України передбачено, що за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Відповідно до частини 1 статті 286 ГК України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності;

постановою КМУ від 03.12.2009 №1342 "Про затвердження Правил паркування транспортних засобів" майданчики для паркування віднесені до об`єктів благоустрою, якими відповідно до Закону "Про благоустрій населених пунктів" є території, тобто сукупність земельних ділянок, які використовуються для розміщення об`єктів благоустрою населених пунктів: парків, скверів, бульварів, вулиць, провулків, узвозів, проїздів, шляхів, площ, майданів, набережних, прибудинкових територій, пляжів, кладовищ, рекреаційних, оздоровчих, навчальних, спортивних, історико-культурних об`єктів, об`єктів промисловості, комунально-складських та інших об`єктів у межах населеного пункту. Правила паркування транспортних засобів передбачають обов`язковість обладнання майданчика для паркування відповідно до вимог цих Правил і Правил дорожнього руху, з обов`язковою відповідністю їх нормам, нормативам, стандартам у сфері благоустрою населених пунктів;

податковий кодекс України (пункт 14.1.104 статті 14) під терміном "майданчики для платного паркування" розуміє його як площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, на якій відповідно до рішення органу місцевого самоврядування здійснюється платне паркування транспортних засобів;

об`єктом оподаткування майданчику для платного паркування є земельна ділянка, яка згідно з рішенням сільської, селищної, міської ради спеціально відведена для забезпечення паркування транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування, тротуарах або інших місцях, а також комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету, за винятком площі земельної ділянки, яка відведена для безоплатного паркування транспортних засобів, передбачених ст.30 Закону "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" (пункт 268-1.2.1 статті 268-1 Податкового кодексу України).

Об`єднана палата у цій справі з посиланням на зазначені вище норми законодавства зробила висновок, що майданчик для паркування є територією (земельною ділянкою), яка обладнана відповідно до вимог Правил паркування транспортних засобів і Правил дорожнього руху; територія як земельна ділянка є предметом матеріального світу, а тому майданчик для паркування є майном у розумінні ЦК України. Правовідносини між сторонами, що засновані на Договорі, пов`язані з користуванням відповідачем майданчиком для паркування як майном, мета такого користування витікає з функціональних якостей майна - надання третім особам місця для паркування транспортних засобів.

За змістом наведеного об`єднана палата виснувала, що у ТОВ "Ватікан" виникло право користуватися майданчиком для паркування саме як майном, тому такий договір є договором найму комунального майна.

Однак поза увагою об`єднаної палати залишилось те, що за статтею 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Дії як юридичні факти мають вольовий характер і можуть бути правомірними та неправомірними. Правочини належать до правомірних дій, спрямованих на досягнення правового результату.

Правочин - це основна підстава виникнення цивільних прав і обов`язків.

Виходжу з того, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його предмету, умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, з`ясувати фактичний характер спірних правовідносин, які склались між сторонами, з`ясувати дійсні наміри сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов`язань обома сторонами цього договору наслідків , застосувати відповідні норми права.

Норми § 1 "Загальні положення про найм (оренду)" глави 58 Цивільного кодексу України та § 5 глави 30 Господарського кодексу України є загальними нормами правового регулювання відносин найму (оренди) майна.

Разом з тим, правові засади використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, а також правове регулювання укладення та припинення договору оренди державного та комунального майна здійснюється за допомогою спеціального нормативно-правового акта - Закону України "Про оренду державного та комунального майна" та інших законодавчих актів (частина 1 статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" ).

Передача в оренду майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється органами місцевого самоврядування відповідно до вимог Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (частина 2 статті 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» ).

Особливість відносин між орендодавцями та орендарями майна, яке є комунальною власністю, полягає у відповідній процедурі передачі такого майна в оренду, характерних ознаках об`єкта оренди, проведенні обов`язкової оцінки об`єкта оренди за відповідною методикою, відповідності договору оренди в частині істотних умов (у тому числі орендної плати, встановленої за відповідною методикою) типовому договору оренди певного майна, визначенні орендаря на конкурсних засадах та інше.

Окрім того, якщо предметом договору оренди є земельна ділянка, то наявні підстави для застосовування законодавчих положень, передбачених для договору оренди землі.

Так, відносини, пов`язані з орендою землі, врегульовані Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами. Вказаними законодавчими актами визначено істотні умови та порядок укладання договорів оренди.

За змістом положень статей 93, 124 Земельного кодексу України та статті 4 Закону України "Про оренду землі" орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи або особи, які використовують земельні ділянки на праві емфітевзису. Зокрема, передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 зазначеного Кодексу та, за загальним правилом, за результатами проведення земельних торгів.

Верховний Суд у численних постановах зазначив також те, що договір оренди землі укладається саме для отримання можливості користуватися земельною ділянкою та вилучення внаслідок такого користування корисних властивостей землі. При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки (постанови Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 29.03.2023 у справі № 922/1320/21).

Проте, обґрунтувуючи свою позицію, об`єднана палата не наведела аргументів та міркувань про те, чому спірний Договір про надання для експлуатації, утримання та облаштування майданчика є договором найму та найму комунального майна, а не договором оренди земельної ділянки, зважаючи на законодавче визначення терміна "майданчика для платного паркування" як площі території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, а також чому об`єднана палата, встановивши, що спірний Договір за своєю правовою природою є договором оренди комунального майна, під час розгляду цієї справи не застосувала спеціальне законодавство, яке регулює порядок та правила для укладання договорів оренди державного та комунального нерухомого майна, та чому вона не вважає його змішаним договором.

У вирішенні питання правової природи спірного Договору доречно звернутися до правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 10.05.2018 у справі № 924/263/17, від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, від 23.03.2021 у справі № 916/2380/18, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, від 17.01.2019 у справі №923/241/18, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19 про те, що правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Водночас за нормою статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до положень статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); дата укладення та строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Згідно з частиною 1, 2 статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об`єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, якщо інше не встановлено законом та не порушує прав інших осіб.

Отже, договір оренди землі укладається саме на платній основі і для отримання можливості користуватися земельною ділянкою з використанням її корисних властивостей.

З викладеного вбачається, що на відміну від договору оренди майна, за яким наймодавець передає або зобов`язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк, договір оренди землі укладається для отримання можливості користуватися саме земельною ділянкою з використанням її властивостей на встановлений договором строк.

При цьому правовими наслідками договору оренди землі є для однієї сторони (орендодавця) отримання плати за надане у користування майно (земельну ділянку), а для іншої (орендаря) - використання майна (земельної ділянки).

Отже, для визначення правової природи спірного Договору суди мали надати правову оцінку предмету договору щодо експлуатації, утримання та облаштування майданчика для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів, є і сам майданчик для паркування як частина земельної ділянки, так і іншим умовам договору (правам та обов`язком) та загальному змісту договору, зокрема, меті договору - використання певної території (земельної ділянки) для паркування на ній транспортних засобів.

Так, з правового аналізу та правової оцінки предмета (всього, а не вибірково), умов спірного Договору, змісту прав та обов`язків сторін з урахуванням визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, на мою думку, укладений між сторонами договір у справі може мати елементи договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, договору послуг, договору оренди комунального майна тощо. Втім, для встановлення правової природи судам першої та другої інстанції необхідно дослідити та оцінити саме предмет та умови спірного Договору, зміст прав та обов`язків сторін з урахуванням визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків, і лише потім виснувати про правову природу договору або визначити його як змішаний з значенням належності елементів різних договорів.

Відзначу, що згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 216 Цивільного кодексу України передбачені правові наслідки недійсності правочину, зокрема, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі - відшкодувати вартість того, що одержано за цінами які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки передбачені вище застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Разом з тим укладання договору оренди землі з порушенням земельного законодавства щодо порядку та вимог до договору або укладання договору оренди комунального майна з недотриманням вимог законодавства про оренду державного та комунального майна можуть мати відповідні правові наслідки.

Проте, розглядаючи справу, порушуючи вимоги статей 86, 237, 269 ГПК України об`єднана палата належним чином не з`ясувала характеру спірних правовідносин та правової природи Договору, адже суди першої та апеляційної інстанції не дослідили та не оцінили, порушивши вимоги статей 210, 86 ГПК України, предмет та умови договору, змісту договору, зокрема, мети договору - використання певної території (земельної ділянки) для паркування на ній транспортних засобів.

У контексті спірних відносин у цій справі суди попередніх інстанцій не досліджували обставин того, що є предметом спірного Договору - комунальне майно або земельна ділянка, хто є власником такого майна (земельної ділянки), обставини порядку укладання спірного Договору з урахуванням особливостей, передбачених вимогами земельного законодавства та/або законодавства про оренду державного та комунального майна.

Недійсний правочин не створює жодних юридичних наслідків, можливість стягнення на підставі такого правочину заборгованості, яка виникла за наслідками його виконання, відсутня, проте, питання нікчемності / недійсності спірного Договору також не було предметом судового розгляду у цій справі.

Втім, заслуговує на увагу в цьому контексті частина третя статті 237 ГПК України. Так вказана стаття передбачає, що, ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов`язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.

Отже, об`єднана палата фактично встановивши, що паркувальні майданчики є майном, а відтак орендованим, а майно є комунальною власністю, відмовляючи у стягненні платежів, які визнала як орендні, поза увагою залишила, що правовідносини за цим договором регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, чинній на дату виникнення спірних правовідносин), який є спеціальним законом з питань оренди комунального майна.

Беручи до уваги визначені у статті 300 ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, на мою думку, були наявні підстави для скасування судових рішень попередніх інстанцій у цій справі та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на статтю 310 ГПК України.

Суддя Т. Малашенкова