Постанова

від 21.03.2024 по справі 640/12950/20

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 березня 2024 року

м. Київ

справа № 640/12950/20

адміністративне провадження № К/990/23683/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Юрченко В.П.,

суддів: Гімона М.М., Васильєвої І.А.,

розглянувши в попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу № 640/12950/20

за позовом Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України, до Товариства з обмеженою відповідальністю "САЙРУС ГРУПП", Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕРВІСБУДМАШ" про застосування наслідків недійсності правочину, провадження по якій відкрито

за касаційною скаргою Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України, на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року (суддя Кузьменко В.А.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року (головуючий суддя Парінов А.Б., судді: Беспалов О.О., Грибан І.О.),

В С Т А Н О В И В:

У червні 2020 року Головне управління ДПС у м. Києві, як відокремлений підрозділ ДПС України (далі також - позивач, контролюючий орган), звернулося до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "САЙРУС ГРУПП" (далі також - відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "СЕРВІСБУДМАШ" (далі також - відповідач 2), в якому просило застосувати наслідки недійсності правочину, передбачені частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України (далі також - ЦК України), шляхом стягнення з ТОВ "САЙРУС ГРУПП" на користь ТОВ "СЕРВІСБУДМАШ" коштів у сумі 4 250 808,61 грн, що були отримані за недійсним правочином; стягнути з ТОВ "СЕРВІСБУДМАШ" у дохід Держави кошти у сумі 4 250 808,61 грн, як таких, що отримані за недійсним правочином.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, контролюючий орган посилався на те, що в судовому порядку (справа №826/5088/17) визнано недійсним договір від 16 лютого 2015 року №СГ160215, укладений між відповідачами, у зв`язку з чим, на переконання позивача, наявні підстави для застосування наслідків недійсності правочину, які встановлені статтею 228 ЦК України.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 07 лютого 2023 року постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2022 року скасовано, а справу № 640/12950/20 направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Направляючи справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, Верховний Суд вказав на наявність обов`язкової підстави для скасування постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 червня 2022 року, а саме прийняття рішення у справі, яке стосувалося прав, свобод та інтересів ТОВ "САЙРУС ГРУПП" (код ЄДРПОУ 39522675), не залученого до участі у справі на стадії апеляційного перегляду. Тобто, судом апеляційної інстанції було здійснено перегляд справи за іншого кола учасників справи - ТОВ «САЙРУС-ГРУП» (код ЄДРПОУ 38307584) замість ТОВ «САЙРУС ГРУПП» (код ЄДРПОУ 39522675).

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року, усунувши порушення, на які було вказано Верховним Судом, залишено апеляційну скаргу контролюючого органу без задоволення, а рішення суду першої інстанції від 08 листопада 2021 року - без змін.

Так, в ході розгляду справи судами попередніх інстанцій встановлено, що між ТОВ "САЙРУС ГРУПП" та ТОВ "СЕРВІСБУДМАШ" на підставі Договору №СГ160215 від 16 лютого 2015 року складено податкові накладні №№48, 49, 77, 78, 79, 121, 125, 123, 122, 124, за якими ТОВ "САЙРУС ГРУПП" продало (поставило), а ТОВ "СЕРВІСБУДМАШ" придбало (отримало) товари/послуги на загальну суму 4250808,61 грн.

Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 13 травня 2020 року у справі №826/5088/17, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 вересня 2020 року, позов ГУ ДПС до ТОВ "САЙРУС ГРУПП" та ТОВ "СЕРВІСБУДМАШ" задовольнив, визнав недійсним Договір №СГ160215.

У справі №826/5088/17 встановлено, зокрема, такі обставини: "Вироком встановлено, що ОСОБА_1 у січні 2015 вступив у попередню змову з невстановленою особою, яка запропонувала останньому, шляхом підроблення документів, які подаються для проведення державної реєстрації юридичної особи, здійснити фіктивне підприємництво за винагороду, а саме, придбати суб`єкт підприємницької діяльності ТОВ "САЙРУС ГРУПП". У подальшому, ОСОБА_1 у присутності приватного нотаріуса надав свої паспортні дані та підписав два екземпляри статуту підприємства ТОВ "САЙРУС ГРУПП". 08 січня 2015 року проведено державну реєстрацію змін ТОВ "САЙРУС ГРУПП" в відділі державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців Солом`янського району реєстраційної служби ГУ юстиції у м. Києві. Продовжуючи злочинну діяльність, невстановлені слідством особи отримали та використали можливість укладати від імені ОСОБА_1 шляхом підроблення документів господарські угоди та первинні бухгалтерські документи, що свідчили про нібито реалізацію товарів, робіт (послуг) для підприємств реального сектору економіки, чим сприяли незаконному формуванню податкового кредиту з податку на додану вартість та безпідставному формуванні валових витрат підприємств. Вчинення ОСОБА_1 злочинних дій, пов`язаних з реєстрацією ТОВ "САЙРУС ГРУПП", як засновником вказаних підприємств та директором, надало змогу невстановленим слідством особам здійснювати незаконну діяльність, використовуючи реквізити вказаних юридичних осіб".

Вироком Печерського районного суду міста Києва від 07 березня 2017 року затверджено угоду від 30 травня 2016 року, укладену між прокурором відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби прокуратури Київської області Ковалем Р. В. та обвинуваченим ОСОБА_1 , про визнання винуватості; ОСОБА_1 визнано винуватим у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених частиною п`ятою статті 27, частиною першою статті 205, частиною першою статті 205-1 Кримінального кодексу України, та призначено узгоджене сторонами угоди покарання.

Вважаючи, що правочин між відповідачами здійснений без мети настання реальних наслідків, не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, податковий орган звернувся до суду з позовом про стягнення в дохід держави коштів, одержаних за вказаними договорами.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20 червня 2018 року у справі №802/470/17-а, від 16 жовтня 2019 року у справі №2а-1670/8497/11, від 03 вересня 2020 року у справі №2А/0370/3414/12, згідно з якими санкції, встановлені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України), є конфіскаційними та стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 ГК України, а тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, встановлених статтею 250 ГК України.

Не погодившись з висновками судів попередніх інстанцій, контролюючий орган подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції і постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

На обґрунтування вимог касаційної скарги позивач посилається на наявність підстав для відступлення від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами. Свою позицію мотивує тим, що за недійсним договором не виникає податкового кредиту з ПДВ, а витрати підприємства, списані за недійсним договором, - це заниження об`єкта оподаткування, що в підсумку спричиняє штрафні санкції за заниження податкових зобов`язань. Тобто, в даному випадку слід керуватись положеннями частиною другою статті 250 ГК України (яка відсилає до норм ПК України), а не частиною першою цієї статті.

На переконання контролюючого органу закон в імперативному порядку вказує на необхідність застосування наслідків недійсності правочинів, таких як повернення сторін у попереднє становище або відшкодування вартості одержаного за недійсною угодою. У більшості випадків визнання оспорюваного правочину недійсним без застосування відповідних наслідків втрачає сенс. На відміну від нікчемних правочинів, які є недійсними вже на час укладення незалежно від рішення суду з даного питання, правові наслідки недійсності оспорюваних угод можуть настати після визнання їх такими судом.

Враховуючи, що вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як одночасно з вимогою про визнання правочину недійсним, так і шляхом подання самостійного позову, ГУ ДПС вважає, що у цій справі відлік строку звернення до суду з цим позовом повинен розпочинатися з дня набрання законної сили судовим рішенням у справі №826/5088/17, яким правочин визнано недійсним, а тривалість такого строку має визначатися нормами ПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2023 року відкрито касаційне провадження за поданою скаргою на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) з метою перевірки зазначених доводів позивача.

Відповідачі правом подання письмових заперечень (відзиву) на касаційну скаргу не скористалися, що не перешкоджає подальшому провадженню у справі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Ключовим питанням, яке складає межі перевірки судом касаційної інстанції правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права і дотримання ними норм процесуального права, є правильність застосування частини першої статті 208 та частини першої статті 250 ГК України, якими визначено порядок застосування наслідків недійсності правочину і строк накладення адміністративно-господарських санкцій (як наслідок, перевірці підлягає питання дотримання позивачем строку звернення до суду з позовом про застосування наслідків недійсності правочину у випадку, якщо така вимога заявлена не одночасно із вимогою про визнання правочину недійсним).

Вирішуючи питання щодо правильності застосування частини першої статті 208 та частини першої статті 250 ГК України, колегія суддів враховує, що Верховний Суд України (постанови від 26 вересня 2006 року у справі № 21-460во06, від 09 лютого 2010 року у справі №21-1547во09) спрямував практику вирішення подібних спорів шляхом висловлення правової позиції про те, що санкції, передбачені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України (далі - ГК України), є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в дохід держави за порушення правил здійснення господарської діяльності. Отже, такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими, оскільки відповідають визначенню, закріпленому у частині першій статті 238 ГК України. Тому такі санкції можуть застосовуватися лише протягом строків, установлених статтею 250 ГК України. Початком перебігу зазначених у наведеній статті строків є дата виконання правочину.

У подальшому в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі №802/470/17-а, від 08 травня 2018 року у справі № 2а-3847/08/0470, від 16 жовтня 2019 року у справі №2а-1670/8497/11, від 04 червня 2020 року у справі №2а-6995/12/1370, від 26 жовтня 2021 року у справі №2а-19251/11/2670 викладено аналогічний висновок. Суд зазначав, що санкції, передбачені частиною першою статті 208 і частиною першою статті 238 ГК України можуть бути застосовані до суб`єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб`єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Застосування до відповідача адміністративно-господарської санкції після шести місяців з дня виявлення порушення чи закінчення одного року з дня вчинення правочину є неправомірним, а пропуск річного строку з дня вчинення спірних правочинів виключає можливість застосування судом адміністративно-господарських санкцій, шляхом стягнення в доход держави отриманого за нікчемними правочинами.

Зазначений висновок підтримано й постановою від 25 липня 2023 року у справі №160/14095/21, ухваленою Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів та інших обов`язкових платежів Касаційного адміністративного суд.

Так, згідно зі статтею 228 ЦК України, редакція якої не змінювалась з 01 січня 2011 року, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним (частина перша). У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави (частина третя).

Відповідно до статті 202 ГК України господарське зобов`язання припиняється: виконанням, проведеним належним чином; зарахуванням зустрічної однорідної вимоги або страхового зобов`язання; у разі поєднання управненої та зобов`язаної сторін в одній особі; за згодою сторін; через неможливість виконання та в інших випадках, передбачених цим Кодексом або іншими законами. Господарське зобов`язання припиняється також у разі його розірвання або визнання недійсним за рішенням суду. До відносин щодо припинення господарських зобов`язань застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Статтею 208 ГК України встановлено, що якщо господарське зобов`язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов`язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов`язанням, а у разі виконання зобов`язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави (частина перша). У разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом (частина друга).

Підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України контролюючі органи, визначені підпунктом 41.1.1 пункту 41.1 статті 41 цього Кодексу, наділені правом звертатися до суду, у тому числі подавати позови до підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосування визначених законодавством заходів, пов`язаних із визнанням правочинів недійсними, а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

Верховний Суд у своїх постановах зазначав, що відповідно до частини першої статті 208 ГК України застосування санкцій можливе лише судом, що кореспондується з положеннями статті 41 Конституції України, згідно з якими конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Відповідно, з цих підстав суд і дійшов висновку, що передбачені частиною першою статті 208 ГК України санкції є конфіскаційними.

Так, наслідками недійсності правочину, передбаченими статтею 208 ГК України, є стягнення в доход держави коштів (майна) за рішенням суду за своєю природою є заходом державного примусу, що застосовується до порушників, тобто мають ознаки, притаманні конфіскації майна, оскільки за своїм змістом і порядком передбачають примусове вилучення отриманого, і таке вилучення здійснюється на користь держави.

Основною групою заходів державного примусу, які застосовують до суб`єктів фінансового права у випадку вчинення протиправних діянь, є юридичні санкції - передбачені нормою права заходи державного примусу, які застосовуються залежно від виду юридичної відповідальності, що покладається на суб`єктів правовідносин. За галузевою належністю вони поділяються на фінансово-правові санкції та санкції інших галузей права.

Так, відповідальність за правопорушення у сфері господарювання встановлена у Розділі V ГК України, який містить п`ять глав, що регулюють: загальні засади відповідальності учасників господарських відносин (глава 24); відшкодування збитків у сфері господарювання (глава 25); штрафні та оперативно-господарські санкції (глава 26); адміністративно-господарські санкції (глава 27); відповідальність суб`єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства (глава 28).

Статтею 216 ГК України встановлено, що учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Відповідно до статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції. Крім зазначених у частині другій цієї статті господарських санкцій, до суб`єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності застосовуються адміністративно-господарські санкції. Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції - уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

Стаття 238 ГК України врегульовує порядок застосування адміністративно-господарських санкцій до суб`єктів господарювання. Так, за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Види адміністративно-господарських санкцій визначає стаття 239 ГК України, відповідно до якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції: вилучення прибутку (доходу); адміністративно-господарський штраф; стягнення зборів (обов`язкових платежів); застосування антидемпінгових заходів; припинення експортно-імпортних операцій; застосування індивідуального режиму ліцензування на умовах та в порядку, визначених законом; зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб`єктом господарювання певних видів господарської діяльності; анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб`єктом господарювання окремих видів господарської діяльності; обмеження або зупинення діяльності суб`єкта господарювання; ліквідація суб`єкта господарювання; інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Як зазначалося вище, підпункт 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України наділяє контролюючі органи, правом звертатися до суду із позовами до підприємств щодо визнання оспорюванних правочинів недійсними та застосуванням відповідних наслідків недійсності (статті 208 ГК України), а також щодо стягнення в дохід держави коштів, отриманих за нікчемними договорами.

При цьому, вказана норма є процесуальною, тобто такою, яка визначає (закріплює) право контролюючих органів бути учасниками відповідних адміністративних правовідносин, врегульованих нормами Кодексу адміністративного судочинства України, а не визначає підстави для визнання правочинів недійсними з відповідними наслідками. Відповідно, реалізація підпункту 20.1.3 пункту 20.1 статті 20 ПК України можлива виключно у разі наявності відповідних матеріальних норм, зокрема, положень ГК України, які за своєю суттю є адміністративно-господарськими санкціями, та які за визначенням частини першої статті 208 ГК України, можуть бути застосовані до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.

Згідно зі статтею 250 ГК України адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб`єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб`єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом (частина перша). Дія цієї статті не поширюється на штрафні санкції, розмір і порядок стягнення яких визначені Податковим кодексом України, законами України "Про валюту і валютні операції", "Про банки і банківську діяльність", "Про платіжні послуги" та іншими законами України, контроль за дотриманням яких покладено на податкові та митні органи (частина друга). Дія цієї статті не поширюється на адміністративно-господарські санкції, передбачені законами України "Про державний ринковий нагляд і контроль нехарчової продукції" та "Про загальну безпечність нехарчової продукції" (частина третя).

Таким чином, за своєю суттю наслідки, передбачені статтею 208 ГК України, є адміністративно-господарськими санкціями, які повинні застосовуватись у межах строків, визначених статтею 250 ГК України.

Отже, застосування до відповідачів адміністративно-господарських санкцій після шести місяців з дня виявлення порушення чи закінчення одного року з дня вчинення правочину є неправомірним.

Цей строк повинен розглядатися як такий, що встановлює терміни, протягом і в межах яких податковий орган, на якого ПК України покладено обов`язок з контролю за додержанням податкового та іншого законодавства, має право ініціювати перед судом питання застосування наслідків недійсності правочину (процесуальний строк звернення до суду), оскільки застосування таких наслідків є видом адміністративно-господарської санкції, яка передбачена главою 27 Розділу V ГК України.

Зазначене знайшло своє стале безпосереднє застосування в судовій практиці Верховного Суду, а відтак, колегія суддів вважає, що на сьогодні існує чітка позиція про те, що відповідальність, передбачена частиною першою статті 208 ГК України, є адміністративно-господарською санкцією і строк для її застосування визначає стаття 250 ГК України, відступати від якої суд підстав не знаходить.

З урахуванням вищевказаного, колегія суддів погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій, що, звертаючись до суду 09 червня 2020 року з позовом про застосування наслідків недійсності правочину, ГУ ДПС пропустило процесуальний строк звернення до суду.

При цьому, Верховний Суд вказує, що звертаючись у квітні 2017 року до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовом до ТОВ "САЙРУС ГРУПП" , ТОВ "СЕРВІСБУДМАШ" про визнання правочину недійсним, контролюючий орган не був обмежений правом заявити вимогу про застосуванням відповідних наслідків недійсності (статті 208 ГК України та 228 ЦК України), проте не скористалось таким правом.

В свою чергу, доводи позивача про те, що застосування наслідків недійсності правочину можливе лише після встановлення недійсності правочину в судовому порядку є безпідставними, оскільки право на заявлення одночасно вимог про визнання правочину (угоди, договору тощо) недійсним та стягнення відповідних коштів (майна) виникло у контролюючих органів з 11 серпня 2013 року - коли ПК України був доповнений підпунктом 20.1.3 пункту 20.1 статті 20 цього Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 343 КАС України суд касаційної інстанції, здійснивши попередній розгляд справи, залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу

без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга, в межах її доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, задоволенню не підлягає.

Керуючись статтями 341, 343, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві, як відокремленого підрозділу ДПС України, залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 квітня 2023 року у справі № 640/12950/20 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

СуддіВ.П. Юрченко М.М. Гімон І.А. Васильєва