Постанова

від 22.03.2024 по справі 925/1415/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" березня 2024 р. Справа № 925/1415/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шапрана В.В.

суддів: Буравльова С.І.

Андрієнка В.В.

без повідомлення учасників справи,

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс"

на рішення Господарського суду Черкаської області від 09.01.2024

у справі №925/1415/23 (суддя - Зарічанська З.В.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс"

до Марюхни Олега Івановича

про стягнення заборгованості.

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2023 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" звернулося з позовом до Марюхни Олега Івановича про стягнення заборгованості у загальному розмірі 57883,97 грн, з яких: 25184,39 грн - пеня, 14938,56 грн - відсотки за користування товарним кредитом, 4615,71 грн - 3% річних та 13145,31 грн - інфляційні втрати.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем грошового зобов`язання щодо оплати вартості отриманого товару згідно з договором поставки на умовах товарного кредиту №41/2008К від 13.03.2008.

Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 13.11.2023 відкрито провадження у справі №925/1415/23 та вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 09.01.2024 у справі №925/1415/23 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" задоволено частково, стягнуто з Марюхни Олега Івановича на користь позивача 25184,39 грн пені, 4615,71 грн 3% річних та 13145,31 грн інфляційних втрат, в іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" подало апеляційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення 14938,56 грн відсотків за користування товарним кредитом, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги в зазначеній частині задовольнити повністю, в іншій частині рішення залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права та порушено приписи процесуального закону.

Позивач зазначає, що судом першої інстанції порушено положення ст. 75 ГПК України, оскільки висновки суду фактично спростовують правомірність і законність винесення рішення Господарського суду Черкаської області від 30.10.2020 у справі №925/669/20, що набрало законної сили, яким з відповідача стягнуто, зокрема, відсотки за користування товарним кредитом за інший період.

Також, на думку позивача, наявність судового рішення, яким вирішено питання про стягнення основного боргу, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін договору до тих пір, поки борг не буде сплачено, та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання. Тому позивач зазначає, що відсотки за користування товарним кредитним нараховуються незалежно від закінчення дії договору, оскільки суму основного боргу відповідачем на даний час не сплачено.

Відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 16.01.2024 апеляційну скаргу у справі №925/1415/23 передано на розгляд колегії суддів у складі: Шапран В.В. (головуючий суддя (суддя-доповідач)), Андрієнко В.В., Буравльов С.І.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.01.2024 відкрито апеляційне провадження у справі №925/1415/23, вирішено здійснювати її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (без проведення судового засідання) на підставі ч. 10 ст. 270 ГПК України, а також встановлено відповідачу строк на подання відзиву.

Відповідач у встановлений процесуальний строк не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, що відповідно до ст. 263 ГПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів встановила наступне.

У постанові від 18.01.2021 у справі №925/669/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" до Марюхни Олега Івановича про стягнення 113513,93 грн Північний апеляційний господарський суд встановив наступні обставини, які не підлягають доказуванню у даній справі.

13.03.2008 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Корпорація Агросинтез" (постачальник) та Фізичною особою-підприємцем Марюхною Олегом Івановичем (покупець) укладений договір поставки на умовах товарного кредиту №41/2008К, відповідно до умов якого постачальник зобов`язується передати у власність покупця товар (насіння соняшника "Зевс"), а покупець зобов`язується прийняти товар та оплатити його вартість і відсотки за користування товарним кредитом на умовах, передбачених договором.

Згідно з п. 2.1 договору постачальник надає покупцю товарний кредит у розмірі вартості отриманого та неоплаченого покупцем товару на період з дати одержання товару покупцем (але не раніше 20.03.2008) до 01.09.2008.

Вартість договору становить ціну товару (35000,00 грн) і суму відсотків за користування кредитом та складає 36179,45 грн, у тому числі ПДВ - 6029,91 грн (п. 2.4 договору).

У додатку №1 до договору сторони погодили розрахунок відсотків за користування товарним кредитом, строки оплати та вартість договору.

У зв`язку з неналежним, несвоєчасним та неповним виконанням відповідачем взятого на себе грошового зобов`язання щодо оплати вартості отриманого товару згідно вказаного договору Товариство з обмеженою відповідальністю "Корпорація Агросинтез" звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом про стягнення з Фізичної особи-підприємця Марюхни Олега Івановича суми заборгованості та штрафних санкцій за період з 02.09.2008 по 08.01.2009.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 05.03.2009 у справі №04/417 позов задоволено частково, стягнуто з Фізичної особи-підприємця Марюхни Олега Івановича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Корпорація Агросинтез" 25943,83 грн основного боргу, 10853,83 грн штрафу, 1146,25 грн інфляційних втрат та 185,54 грн 3% річних.

23.03.2009 на примусове виконання зазначеного рішення у справі №04/417 видано наказ.

Ухвалою Господарського суду Черкаської області від 13.05.2014 у справі №04/417 здійснено процесуальне правонаступництво на стадії виконання рішення господарського суду та замінено сторону (стягувача) у виконавчому провадженні щодо примусового виконання наказу Господарського суду Черкаської області від 23.03.2009 у справі №04/417 з Товариства з обмеженою відповідальністю "Корпорація Агросинтез" на його правонаступника - Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс".

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань згідно договору та рішення Господарського суду Черкаської області від 05.03.2009 у справі №04/417 позивач звернувся до Господарського суду Черкаської області з позовною заявою про стягнення з Фізичної особи-підприємця Марюхни Олега Івановича 3% річних та інфляційних витрат за період із 24.03.2009 по 20.10.2014.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 11.12.2014 у справі №925/1938/14 у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.02.2015 у справі №925/1938/14 зазначене рішення скасоване, позов задоволено повністю, стягнуто з відповідача на користь позивача 4623,99 грн 3% річних та 9386,23 грн інфляційних витрат.

У зв`язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за договором, а також рішення Господарського суду Черкаської області від 05.03.2009 у справі №04/417 Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" звернулося до Шполянського районного суду Черкаської області з позовною заявою про стягнення з Марюхни Олега Івановича 3% річних та інфляційних витрат за період з 21.10.2014 по 03.11.2017.

Рішенням Шполянського районного суду Черкаської області від 04.05.2018 у справі №710/1234/17 позов задоволено та стягнуто з Марюхни Олега Івановича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" 2360,04 грн 3% річних та 17278,59 грн інфляційних втрат за період з 21.10.2014 по 03.11.2017.

Постановою Шполянського РВДВС ГТУЮ у Черкаській області від 12.11.2019 відкрито виконавче провадження НОМЕР_1 щодо примусового виконання наказу Господарського суду Черкаської області від 23.03.2009 у справі №04/417.

Судом першої інстанції встановлено, що станом на 05.12.2019 наказ Господарського суду Черкаської області від 23.03.2009 у справі №04/417 не виконаний.

У зв`язку з цим, Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" звернулося до Господарського суду Черкаської області з позовом про стягнення з відповідача пені, відсотків за користування товарним кредитом та інфляційних втрат.

30.10.2020 Господарський суд Черкаської області ухвалив рішення у справі №925/669/20, яким позов задовольнив частково, стягнув з Марюхни Олега Івановича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" 37832,17 грн відсотків за користування товарним кредитом та 4340,75 грн інфляційних втрат.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.01.2021 рішення Господарського суду Черкаської області від 30.10.2020 у справі №925/669/20 скасовано частково, ухвалено нове рішення, яким позов задоволено повністю, стягнуто з Марюхни Олега Івановича на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" 37832,17 грн відсотків за користування товарним кредитом, 4340,75 грн інфляційних втрат та 71341,01 грн пені.

Відповідно до інформації про виконавче провадження НОМЕР_1 станом на 11.10.2023 наказ Господарського суду Черкаської області від 23.03.2009 у справі № 04/417 не виконаний.

Наведені обставини у їх сукупності стали підставою для звернення позивача до суду з даним позовом про стягнення з відповідача 25184,39 грн пені, 14938,56 грн відсотків за користування товарним кредитом, 4615,71 грн 3% річних та 13145,31 грн інфляційних втрат.

Частково задовольняючи позовні вимоги, місцевим господарським судом встановлено, що відповідно до п. 5.3.1 договору сторони погодили, що за порушення строків платежів за договором покупець сплачує постачальнику пеню у розмірі 0,25%, але не більше розміру, визначеної законодавством, від суми простроченого платежу за кожний день прострочення, а також додатково штраф у розмірі 30 % вартості договору за кожен факт порушення строку платежу. На виконання вказаного пункту, оскільки пеня у розмірі 0,25% перевищує подвійну облікову ставку Національного банку України, позивач здійснив нарахування на суму заборгованості 25943,83 грн у розмірі подвійної облікової ставки НБУ. У п. 5.4 договору сторони також дійшли згоди про те, що ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України (далі - ГК України) не поширюється на порядок нарахування неустойок (штрафних санкцій) за прострочення виконання зобов`язань за даним договором. Нарахування неустойок (штрафних санкцій, пені) за прострочення виконання зобов`язань за даним договором здійснюється до моменту виконання зобов`язань належним чином (п. 5.5 договору). По всіх вимогах, які виникають із даного договору, строк позовної давності встановлюється тривалістю в 3 (три) роки (п. 6.2 договору).

Як зазначено місцевим господарським судом, за відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином. При цьому, із системного аналізу положень ст. ст. 526, 599 та 611 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) випливає, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник в установленому законом порядку не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання. Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з боржника в судовому порядку сплати передбачених законом сум інфляційних нарахувань, процентів річних, а також у випадках, передбачених умовами договору, сум штрафних санкцій (неустойки) аж до повного виконання грошового зобов`язання. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

З урахуванням викладеного, перевіривши наданий позивачем розрахунок пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України за період з 25.05.2020 по 10.10.2023 на суму заборгованості 25943,83 грн, суд дійшов висновку, що його здійснено правильно, а отже вимога позивача про стягнення з відповідача 25184,39 грн пені є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Також суд дійшов висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог про стягнення з відповідача 4615,71 грн 3% річних та 13145,31 грн інфляційних втрат на підставі ст. 625 ЦК України.

Поряд з цим, судом першої інстанції також відмовлено у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача 14938,56 грн відсотків за користування товарним кредитом, нарахованих на підставі п. 2.2 договору.

Відмовляючи у задоволенні позову в зазначеній частині, місцевий господарський суд вказав на те, що у позивача відсутні підстави для нарахування процентів за користування чужими грошовими коштами. При цьому, суд послався на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 05.04.2023 у справі №910/4518/16, відповідно до якої сторони не можуть домовитися про те, що у разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі ст. 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд. Отже, твердження про те, що проценти за користування кредитом нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння скаржниками правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень ст. 625 ЦК України.

Отже, за висновками місцевого господарського суду, беручи до уваги те, що умовами п. 2.2 договору передбачено нарахування відсотків саме за користування товарним кредитом, а дата сплати другого і останнього платежу - 01.09.2008, тобто станом на 06.12.2019 (день, з якого позивач нараховує 15% за користування товарним кредитом) договірні відносини між сторонами припинені, у позивача відсутні підстави для нарахування таких відсотків.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" оскаржує рішення суду першої інстанції у даній справі лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача 14938,56 грн відсотків за користування товарним кредитом.

Отже, рішення Господарського суду Черкаської області від 09.01.2024 переглядається апеляційним судом лише в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як було зазначено вище, у поданій апеляційній скарзі позивач зазначає, що судом першої інстанції порушено положення ст. 75 ГПК України, оскільки висновки суду фактично спростовують правомірність і законність винесення рішення Господарського суду Черкаської області від 30.10.2020 у справі №925/669/20, що набрало законної сили, яким з відповідача стягнуто, зокрема, відсотки за користування товарним кредитом.

Також, на думку позивача, наявність судового рішення, яким вирішено питання про стягнення основного боргу не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін договору до тих пір, поки борг не буде сплачено, та не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання. Тому позивач зазначає, що відсотки за користування товарним кредитним нараховуються незалежно від закінчення дії договору, оскільки суму основного боргу відповідачем на даний час не сплачено.

Колегія суддів вважає наведені аргументи скаржника необґрунтованими з огляду на наступне.

Так, у межах розгляду даної справи позивачем заявлено до стягнення з відповідача 14938,56 грн нарахованих відсотків за користування товарним кредитом за період з 06.12.2019 по 10.10.2023, посилаючись на п. 2.2 договору, відповідно до якого за користування товарним кредитом покупець сплачує постачальнику відсотки у розмірі 15% річних від вартості отриманого але неоплаченого товару за кожний день користування товарним кредитом.

Як встановлено місцевим господарським судом, у додатку №1 до договору сторони визначили строк користування кредитом - 164 дні, річну ставку товарного кредиту - 15% та суму нарахованих відсотків - 1179,45 грн.

При цьому, вказана сума відсотків стягнута на підставі рішення суду від 05.03.2009 у справі №04/417.

Відповідно до ст. 694 ЦК України у редакції станом на час виникнення спірних правовідносин договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу. У разі невиконання продавцем обов`язку щодо передання товару, проданого в кредит, застосовуються положення ст. 665 цього кодексу. Якщо покупець прострочив оплату товару, проданого в кредит, продавець має право вимагати повернення неоплаченого товару. Якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Договором купівлі-продажу може бути передбачений обов`язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем. З моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар.

У ст. 695 ЦК України визначено особливості оплати товару з розстроченням платежу. Договором про продаж товару в кредит може бути передбачено оплату товару з розстроченням платежу. Істотними умовами договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу є ціна товару, порядок, строки і розміри платежів. Якщо покупець не здійснив у встановлений договором строк чергового платежу за проданий з розстроченням платежу і переданий йому товар, продавець має право відмовитися від договору і вимагати повернення проданого товару. До договору про продаж товару в кредит з умовою про розстрочення платежу застосовуються положення ст. 694 цього кодексу.

Статтею 536 ЦК України визначено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором; розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у ст. 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі за користування товарним кредитом (ч. 5 ст. 694 ЦК України).

Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством. Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв`язку з користуванням чужими коштами.

При цьому, колегія суддів, керуючись приписами ч. 4 ст. 236 ГПК України, враховує правову позицію Верховного Суду щодо правомірності одночасного стягнення відсотків за користування товарним кредитом, штрафу, інфляційних втрат і 3% річних, викладену у постановах від 10.09.2018 у справі №908/24/18, 18.12.2018 у справі №908/639/18 та 03.12.2019 у справі №902/235/19.

Оскільки, укладений між сторонами договір має елементи кредитного договору щодо нарахування відсотків за користування товарним кредитом, судом першої інстанції також правомірно враховано правову позицію Великої Палати Верховного Суду, що викладена у постанові від 05.04.2023 у справі №910/4518/16.

Так, Великою Палатою Верховного Суду зазначено, що надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає ч. 2 ст. 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до ст. 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно "користуватися кредитом", натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за "користування кредитом") за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто, позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до ст. 1048 ЦК України.

Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за "користування кредитом" поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України.

За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до ст. 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.

Щодо можливості нарахування процентів поза межами стоку кредитування, Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи ч. ч. 2 та 3 ст. 6 і ст. 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

В ч. 3 ст. 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто, ч. 3 ст. 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У ст. 627 ЦК України зазначено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі статті 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити.

Тобто, твердження про те, що проценти за користування кредитом нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень ст. 625 ЦК України.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги те, що умовами п. 2.2 договору поставки на умовах товарного кредиту №41/2008К передбачено нарахування відсотків саме за користування товарним кредитом, а дата сплати другого і останнього платежу - 01.09.2008, тобто станом на 06.12.2019 (день, з якого позивач нараховує 15% за користування товарним кредитом) договірні відносини між сторонами припинені, як і припинено строк надання товарного кредиту, у позивача відсутні підстави для нарахування таких відсотків.

Отже, місцевий господарський суд в зазначеній частині дійшов вірного висновку про необґрунтованість заявленого позову в частині стягнення з відповідача 14938,56 грн відсотків за користування товарним кредитом, нарахованих за період з 06.12.2019 по 10.10.2023.

Відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, яке набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постановах від 24.05.2018 у справі №922/2391/16 та 30.08.2022 у справі №904/1427/21).

Відповідно до висновків щодо застосування ст. 75 ГПК України, викладених у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі №914/554/19, преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин. Важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиціальною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факту. Питання факту це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт - передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації.

У постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі №922/2013/18 та 25.03.2021 у справі №911/2961/19 зазначено, що звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиціальних обставин, встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Господарські суди не повинні сприймати як обов`язкові, висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах.

Колегія суддів вказує на те, що в межах розгляду спору у справі №925/669/20 судами встановлено преюдиціальні обставини щодо порушення відповідачем своїх грошових зобов`язань за договором поставки. Поряд з цим, наявність або ж відсутність підстав для стягнення з відповідача відсотків за користування товарним кредитом не є преюдиціальною обставиною, а є лише оцінкою іншим судом певних обставин справи.

На переконання апеляційного суду, встановлення судом під час розгляду спору у справі №925/669/20 наявності правових підстав для стягнення з відповідача відсотків за користування товарним кредитом поза межами, встановленими договором, не свідчить про те, що у даній справі №925/1415/23 це утворює преюдицію, оскільки вказане є лише позицією суду, викладеною ним у судовому рішенні під час розгляду іншої справи.

Отже, доводи скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи.

Враховуючи усе вищезазначене, апеляційний суд вважає безпідставними та необґрунтованими аргументи Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс".

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим кодексом.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Згідно зі ст. ст. 76 та 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 276 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на вказані обставини, ґрунтуючись на матеріалах справи, апеляційний суд вважає, що рішення Господарського суду Черкаської області від 09.01.2024 у справі №925/1415/23 ухвалене з повним та всебічним дослідженням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" не підлягає задоволенню.

У зв`язку з відмовою у задоволенні апеляційної скарги та відповідно до ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за її подання покладаються на скаржника.

Згідно з ч. 5 ст. 12 ГПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Як передбачено ч. 3 ст. 287 ГПК України, не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 даної статті.

Вказана справа є малозначною, а тому прийнята постанова не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись ст. ст. 267 - 285 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Черкаської області від 09.01.2024 у справі №925/1415/23 залишити без змін.

3. Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія "Нотапс".

4. Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 287 ГПК України.

Головуючий суддя В.В. Шапран

Судді С.І. Буравльов

В.В. Андрієнко