Постанова

від 14.03.2024 по справі 463/6713/22

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 463/6713/22 Головуючий у 1 інстанції: Грицко Р.Р.

Провадження № 22-ц/811/1796/23 Доповідач в 2-й інстанції: Приколота Т. І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2024 року м.Львів

Справа № 463/6713/22

Провадження № 22-ц/811/1796/23

Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Приколоти Т.І.,

суддів : Мікуш Ю.Р., Савуляка Р.В.,

секретар Іванова О.О.

з участю: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5

розглянув апеляційні скарги представника ОСОБА_6 - ОСОБА_1 ,та представника ОСОБА_7 , ОСОБА_8 - ОСОБА_2 нарішення Личаківського районного суду міста Львова, ухвалене у м. Львові 25травня 2023року ускладі суддіГрицка Р.Р., у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , з участю третіх осіб: Регіонального ландшафтного парку «Знесіння», Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про скасування державної реєстрації права власності та звільнення земельної ділянки з приведенням земельної ділянки у попередній стан, -

встановив:

13 вересня 2022 року Львівська міська рада звернулася з позовом до ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , з участю третіх осіб: Регіонального ландшафтного парку «Знесіння», Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_7 на житловий будинок загальною площею 821,5 кв.м на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2125616646101 (номер запису про право власності 30128896); скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_8 на житловий будинок загальною площею 821,5 кв.м. на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2125616646101 (номер запису про право власності 30128896); скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_6 на житловий будинок, загальною площею 519,5 кв.м на АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1927397346101 (номер запису про право власності 30128896); зобов`язання ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_6 звільнити земельну ділянку з приведенням земельної ділянки на АДРЕСА_1 у попередній стан шляхом знесення будівлі загальною площею 821,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ) та будівлі, загальною площею 519,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ). В обґрунтування позовних вимог посилається на те, що на підставі ухвали Львівської міської ради № 1113 від 21 червня 2001 року Регіональному ландшафтному парку «Знесіння» на праві постійного користування належить земельна ділянка, яка знаходиться в т.ч. за адресою: АДРЕСА_1 . Зазначає, що на вказаній земельній ділянці знаходиться житловий будинок, який на підставі рішення виконкому Червоноармійської районної ради № 815 від 12 грудня 1989 року належав ОСОБА_9 та надалі неодноразово відчужувався і був підданий реконструкції, після чого його загальна площа збільшилась до 1341 кв.м. Вказує, що право власності на такий будинок визнано за ПП «Мадич» згідно рішення Господарського суду Львівської області від 23 березня 2010 року. Надалі це рішення суду скасовано апеляційним судом, проте ПП «Мадич» відчужило зазначений будинок і нові співвласники провели його поділ на два окремі житлові будинки АДРЕСА_2 . Згідно відомостей державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на даний час співвласниками будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , яким належить 56/100 та 44/100 часток відповідно, а власником будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_6 . Вказані будинки мають статус самочинного будівництва, оскільки збудовані на земельній ділянці Регіонального ландшафтного парку «Знесіння», яка належить до категорії земель природоохоронного, рекреаційного та історико-культурного призначення. Стверджує, що будинки не приймались в експлуатацію, а рішення суду про визнання за ПП «Мадич» права власності скасоване і тому останній не вправі був їх відчужувати. Внаслідок самочинного будівництва Львівська міська рада, як власник зазначеної земельної ділянки, а також Регіональний ландшафтний парк «Знесіння», як землекористувач, позбавлені можливості використовувати земельну ділянку за цільовим призначенням. Просить позов задовольнити.

Рішенням Личаківськогорайонного судуміста Львовавід 25травня 2023року позов задоволено частково. Зобов`язано ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 звільнити земельну ділянку з приведенням земельної ділянки на АДРЕСА_1 у попередній стан шляхом знесення будівлі загальною площею 821,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ) та будівлі, загальною площею 519,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ). В решті позову відмовлено. Судом проведено розподіл судових витрат.

Рішення оскаржили представники відповідачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Представник ОСОБА_6 - ОСОБА_1 вважає рішення незаконним та необґрунтованим, таким, що винесене з порушенням норм матеріального права. Просить рішення суду скасувати в частині зобов`язання відповідачів звільнити земельну ділянку з приведенням земельної ділянки на АДРЕСА_1 у попередній стан шляхом знесення будівлі, загальною площею 821,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ) та будівлі, загальною площею 519,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ); ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Зазначає, що ОСОБА_6 є добросовісним набувачем житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки набула такий будинок у встановленому законом порядку. Вказує, що рішенням Виконкому Червоноармійської (Личаківської) районної ради № 815 від 12 грудня 1989 року «Про закріплення земельних ділянок» виділено ОСОБА_9 (учаснику Великої Вітчизняної війни) земельну ділянку міськземфонду площею 600 кв.м на АДРЕСА_1 для ведення садово-городніх робіт і побудови садового будинку, а також зобов`язано після завершення будівництва зареєструвати у фінвідділі району, що підтверджується Витягом з рішення від 8 лютого 1995 року №9. Після завершення будівництва садового будинку ОСОБА_9 зареєстрував у Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки в реєстровій книзі №3 за реєстровим №87 право приватної власності на садовий будинок загальною площею 22,3 кв.м на АДРЕСА_1 на підставі рішенням Виконкому Червоноармійської (Личаківської) районної ради №815 від 12 грудня 1989 року, що підтверджується Реєстраційним посвідченням від 29 травня 1997 року. 7 вересня 1999 року ОСОБА_9 продав ОСОБА_10 вказаний садовий будинок, що підтверджується посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гавриловою В.А. договором купівлі-продажу садового будинку від 7 вересня 1999 року. 22 вересня 1999 року ОСОБА_10 зареєструвала у Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки право приватної власності на садовий будинок, про що в реєстровій книзі №3 внесено запис за реєстровим №87. 26 жовтня 2006 року ОСОБА_10 продала ОСОБА_11 вказаний будинок, що підтверджується договором купівлі-продажу від 26 жовтня 2006 року, який посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Новосад О.П., та зареєстровано в реєстрі за №5002. 28 листопада 2006 року ОСОБА_11 зареєструвала у Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки право приватної власності на будинок, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 28 листопада 2006 року. В реєстровій книзі №3 за реєстровим №87 про це здійснено запис. 14 вересня 2007 року ОСОБА_11 відчужила ОСОБА_12 садовий будинок, що підтверджується договором купівлі-продажу садового будинку, посвідченим приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Кривицьким С.Ю., та зареєстровано в реєстрі за №2907 року. 14 вересня 2007 року ОСОБА_12 зареєструвала у Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки право приватної власності на садовий будинок, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 14 вересня 2007 року. Вказує, що після цього, відносно будівлі, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 розпочато будівельно-ремонтні роботи, які полягали в збільшенні площі вказаної будівлі, її зовнішнього вигляду та ін., здійснено комплекс заходів, направлених на підвищення техніко- економічного рівня та поліпшення умов експлуатації будинку. Будівельно-ремонтні роботи проведені у відповідності до «Проектних пропозицій будинку дозвілля на АДРЕСА_1 ». Завершеність реконструкції та готовність її до експлуатації підтверджено Технічним висновоком, виготовленим Науково-дослідною лабораторією НДЛ-23, затвердженим заст. проректора з наукової роботи НУ «Львівська політехніка». 18 березня 2009 року між ПП «Мадич» та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_12 укладено попередній договір купівлі-продажу будинку, відповідно до якого ОСОБА_12 зобов`язувалась оформити правовстановлюючі документи на цей будинок після проведення будівельно-ремонтних робіт, а після оформлення вказаних документів зобов`язувалась укласти договір купівлі-продажу цього будинку з ПП «Мадич». ОСОБА_12 , в порушення взятих на себе зобов`язань, не оформила правовстановлюючих документів на будинок АДРЕСА_1 і не уклала основний договір купівлі-продажу будинку на користь ПП «Мадич». Рішенням Господарського суду Львівської області від 23 березня 2010 року у справі №19/22 визнано право власності ПП «Мадич» на будинок дозвілля, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 1341кв.м. На підставі цього рішення 22 червня 2010 року ПП «Мадич» зареєструвало у Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» право приватної власності на вказаний будинок, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 22 червня 2010 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 30128896. 6 грудня 2011 року між ПП «Мадич» та ОСОБА_13 укладено договір купівлі-продажу 34/100 часток будинку АДРЕСА_3 , а саме приміщення: III, IV, 12, АДРЕСА_1 , 14, 15, АДРЕСА_4 , АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 , АДРЕСА_8 , АДРЕСА_9 , АДРЕСА_10 , АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 , АДРЕСА_13 , АДРЕСА_14 , АДРЕСА_15 , АДРЕСА_16 , АДРЕСА_17 , площею 456,8 кв.м. Згідно витягу про державну реєстрацію прав №32397984 від 8 грудня 2011 року, ОСОБА_13 зареєстрував у Обласному комунальному підприємстві Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» право приватної власності на 34/100 часток будинку №13. 9 грудня 2011 року між ПП «Мадич» та ОСОБА_8 , ОСОБА_14 було укладено договір купівлі-продажу 66/100 часток, площею 884,2 кв.м будинку АДРЕСА_3 . Зазначає, що відповідно до п. 1 договору ОСОБА_8 купує 28/100 часток; ОСОБА_14 - 38/100 часток будинку. Сторони домовилися, що внаслідок укладення вказаного договору у володіння та користування ОСОБА_8 переходять приміщення: II, 7, 8, 9, 10, 11, 27, 28, 29, 30, 31, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, площею 364,7 кв.м; у володіння ОСОБА_14 переходять приміщення: І, 1, 2, 3, 4, 5, 6, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25,26, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, площею 519,5 кв.м. Право власності ОСОБА_8 на 28/100 частини будинку зареєстровано 29 лютого 2012 року Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», що підтверджується Витягом про державну реєстрацію прав, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 30128896. Право власності ОСОБА_14 на 38/100 зареєстровано 29 лютого 2012 року Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки», що підтверджується Витягом про державну реєстрацію прав від 29 лютого 2012 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 30128896. 23 серпня 2019 року між ОСОБА_14 та ОСОБА_6 укладено договір купівлі-продажу 38/100 частини житлового будинку площею 519,5 кв.м, позначеного на плані літерою «А-1», на АДРЕСА_1 . Державна реєстрація права власності ОСОБА_6 на 38/100 частини житлового будинку, а саме: приміщення: 1,1, 2,3, 4, 5. 6.19, 20, 21,22,23, 24,25,26, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43 площею 519,5 кв.м, позначеного на плані літерою «А-1», на АДРЕСА_1 здійснена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу - Шафран Р.І. 23 серпня 2019 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1899589446101, номер запису про право власності: 32942402. У вересні 2019 року співвласники ОСОБА_13 , ОСОБА_8 і ОСОБА_6 вирішили виділити 38/100 частки будинковолодіння загальною площею 519,5 кв.м, житловою площею 171,5 кв.м на АДРЕСА_1 в окремий об`єкт нерухомого майна. 26 вересня 2019 року ФОП ОСОБА_15 на звернення ОСОБА_6 надав висновок №1/26 щодо технічної можливості виділити 38/100 частки будинковолодіння загальною площею 519,5 кв.м, житловою площею 171,5 кв.м на АДРЕСА_1 в окремий об`єкт нерухомого майна. 27 вересня 2019 року ОСОБА_6 здійснила державну реєстрацію права власності на житловий будинок у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1927397346101, номер запису про право власності: 33483644. Зазначає, що 18 травня 2021 року між ОСОБА_13 та ОСОБА_7 укладено договір дарування 56/100 частини житлового будинку загальною площею 821,5 кв.м, житловою площею 261,3 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Державна реєстрація права власності ОСОБА_7 на 56/100 частини житлового будинку загальною площею 821,5 кв.м на АДРЕСА_1 здійснена у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором прав на нерухоме майно - приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Попович О.Є. 18 травня 2021 року, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2125616646101, номер запису про право власності: 42013018. Станом на тепер власником житлового будинку загальною площею 519,5 кв.м, житловою площею 171,5 кв.м на АДРЕСА_1 є ОСОБА_6 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі- продажу частини житлового будинку. Житловий будинок АДРЕСА_1 неодноразово був предметом судових спорів. Вказує, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно були відсутні відомості щодо обтяжень (арештів) нерухомого майна - житлового будинку АДРЕСА_1 , який ОСОБА_6 набула у власність, а після придбання частини житлового будинку понесла витрати на його покращення. Посилаючись на практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, зазначає, що конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Зазначає, що в матеріалах справи відсутні належні докази, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 знаходиться в межах Регіонального ландшафтного парку «Знесіння» та належить до земель природоохоронного, рекреаційного та історико-культурного призначення. Суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права, зокрема, статті 212 ЗК України. Також зазначає, що позивачем вчинено маніпуляцію автоматизованим розподілом справи між суддями, що суперечить завданням цивільного судочинства шляхом подання декількох позовів до одних і тих самих відповідачів з аналогічними предметом і підставами.

Представник ОСОБА_7 і ОСОБА_8 - ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати в частині задоволених вимог та ухвалити нове рішення про відмову в позові. Зазначає, що ОСОБА_7 і ОСОБА_8 є добросовісними набувачами житлового будинку АДРЕСА_1 , оскільки набули такий будинок у встановленому законом порядку. Позивачем обрано невірний спосіб захисту. Інші доводи, наведені представником ОСОБА_2 , аналогічні доводам, наведеним у апеляційній скарзі представника ОСОБА_1

6 серпня 2023 року Львівська міська рада подала до Львівського апеляційного суду відзив на апеляційні скарги. Вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим та просить залишити таке рішення без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг; колегія суддів вважає, що апеляційні скарги належить задовольнити.

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

На підставі ст.ст. 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; а також питання щодо розподілу судових витрат, допуску рішення до негайного виконання, скасування заходів забезпечення позову.

Апеляційний перегляд оскаржуваного рішення суду першої інстанції проводиться в частині задоволених позовних вимог. В решті рішення не оскаржене і не переглядається.

Судом встановлено наступне.

Позивачем долученодо матеріалівсправи копію витягу з рішення виконкому Червоноармійської районної ради народних депутатів № 815 від 12 грудня 1989 року, виготовленого на бланку Личаківської районної адміністрації м.Львова, згідно якого ОСОБА_9 , учаснику Великої Вітчизняної війни, виділено земельну ділянку міскземфонду на АДРЕСА_1 для ведення садово-городніх робіт і побудови садового будинку з рекомендацією після завершення будівництва зареєструвати у фінвідділі району (т.1 а.с.53).

Оригіналу цього витягу суду не надано, а згідно відповідної відмітки представника позивача, яка міститься на копії витягу, така копія отримана в межах судової справи № 1312/4181/12. Оригінал чи належним чином звірена копія витягу у Львівської міської ради відсутня.

Також до матеріалів справи долучено не завірену у встановленому порядку копію рішення виконкому Червоноармійської районної ради народних депутатів № 815 від 12 грудня 1989 року з приводу вирішення іншого питання (т.1 а.с.194).

Відомості про всі питання, які вирішувалися виконавчим комітетом Червоноармійської районної ради народних депутатів та щодо яких приймалися рішення 12 грудня 1989 року відсутні.

З наявного в справі реєстраційного посвідчення від 29 травня 1997 року вбачається, що Львівське бюро технічної інвентаризації посвідчує що садовий будинок на АДРЕСА_1 зареєстрований в цілому за ОСОБА_9 на праві особистої власності на підставі рішення виконкому Червоноармійської районної Ради народних депутатів за № 815 від 12 грудня 1989 року та записано в реєстрову книгу № 3 за реєстровим № 07 (т.1 а.с.55).

Згідно копії технічного паспорта вказаного будинку його загальна площа становила 22,3 кв.м (т.1 а.с.56).

У серпні 1999 рку Львівським обласним державним комунальним бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки ОСОБА_9 видано для подання в нотаріальну контрору з метою відчуження нерхомого майна довідку-характеристику на садовий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований у Львівському обласному державному комунальному бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки. У технічній характеристиці зазначено садовий будинок, металеву і дощату огорожу та металеву хвіртку (т.1 а.с.46-47).

Відповідно до посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гавриловою В.А. договору купівлі-продажу садового будинку від 7 вересня 1999 року ОСОБА_9 відчужив садовий будинок АДРЕСА_1 ОСОБА_10 (т.1 а.с.48-49).

22 вересня 1999 року Львівським обласним бюро технічної інвентаризації видано реєстраційне посвідчення, яким засвідчено, що садовий будинок АДРЕСА_1 зареєстрований в цілому за ОСОБА_10 на праві особистої власності на підставі договру купівлі-продажу від 7 вересня 1999 року та записано в реєстрову книгу № 3 за реєстровим № 87 (т.1 а.с.57).

Відповідно до посвідченого приватним нотаріусом Львівського міского отаріального округу Новосад О.П. договору купівлі - продажу садового будинку від 26 жовтня 2006 року ОСОБА_10 відчужила зазначений вище будинок, який розташований на земельній ділянці плщею 600 кв.м, ОСОБА_11 . До будинку належить металева огрожа під АДРЕСА_18 (т.1 а.с.50-51).

28 листопада 2006 року Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвнтаризації та експерної оцінки» зареєстровано право власнсті ОСОБА_11 на вказаий садовий будинок на підсаві договору купівлі-продажу від 26 жовтня 2006 року, що стверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 12670134, (номер запису 87 в книзі 3) - (т.1. а.с.52).

Згідно посвідченого приватним нотаріусом Львівського міского отаріального округу Кривицьким С.Ю. договору купівлі-продажу садового будинку від 14 вересня 2007 року ОСОБА_11 відчужила зазначений будинок, що знаходиться на земельній ділянці плщею 600 кв.м, ОСОБА_12 . До будинку належить металева огрожа під АДРЕСА_18 , площа будинку на той час становила 22,3 кв.м. (т.1. а.с.43-44).

14 вересня 2007 року Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвнтаризації та експерної оцінки» зареєстровано право власнсті ОСОБА_12 на вказаий садовий будинок на підставі договору купівлі-продажу від 14 вересня 2007 року, що стверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 15934039, (номер запису 87 в книзі 3) - (т.1. а.с.45).

28 грудня 2007 року Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради, Регіональний ландшафтний парк «Знесіння» звернулися до Личаківського районного суду м. Львова з позовом до ОСОБА_12 , ОСОБА_16 , ОСОБА_11 , за участю третьої особи на стороні позивача: Львівської міської ради, про демонтаж самочинного будівництва на АДРЕСА_1 , усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та приведення земельної ділянки до попереднього стану. Рішенням суду від 31 грудня 2008 року відмовлено у задоволенні позову про демонтаж самочинного будівництва на АДРЕСА_1 , усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та приведення земельної ділянки до попереднього стану; задволено зустрічний позов ОСОБА_12 до Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради про визнання права власності на самовільно збудований будинок.

У січні 2008 року Личаківською районною адміністрацією м.Львва прийнято розпорядження про демонтаж самочинно збудованого будинку на АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Львівської області від від 2 листопада 2009 року задоволено апеляційні скарги Львівської міської ради та Личаківської районної адміністрації. Ухвалено скасувати рішення Личаківського районного суду від 31 грудня 2008 року. Позов задоволено, заборонено ОСОБА_12 проводити будівельні роботи, зобов`язано знести самочинно збудований житловий будинок ( АДРЕСА_1 ), привести земельну ділянку до попереднього стану; в позові ОСОБА_12 відмовлено (т.1 а.с.37-42).

Рішенням Господарського суду Львівської області від 23 березня 2010 року визнано за ПП «Мадич» право власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 1341 кв.м.

Відповідно до Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 26488154 від 22 червня 2010 року Обласним комунальним підприємствм Львівскої обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експерної оцінки» на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 23 березня 2010 року право власності на будинок АДРЕСА_1 зареєстровано за ПП «Мадич». Загальна площа будинку становить 1341 кв.м. (т.1 а.с.58).

6 грудня 2011 року Приватне підприємство «Мадич» (продавець) та ОСОБА_13 (покупець) уклали договір купівлі-продажу 34/100 частки будинку АДРЕСА_3 , а саме приміщень: Ш,ІУ, 12-18, 32-36, 51-56 площею 456,8 кв.м. Загальна площша будинку 1341 кв.м. Договір посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцком Т.Л. На підставі зазначеного договору 8 грудня 2011 року Обасним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» проведено державну реєстрацію права власності ОСОБА_13 на придбане ним за договором купівлі-продажу нерухоме майно, що стверджується Витягом № 32397984 (т.1 а.с.62-63).

Згідно посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Ющук І.Л. договору купівлі-продажу від 9 грудня 2011 року інші 66/100 часток будинку АДРЕСА_19 відчужило ОСОБА_8 і ОСОБА_14 у розмірі 28/100 та 38/100 часток відповідно. Сторони домовилися, що у володіння та користування ОСОБА_8 переходять приміщення: П, 7-11, 27-31, 44-50 площею 364,7 кв.м; ОСОБА_14 - приміщення: І, 1-6, 19-26, 37-43 площею 519,5 кв.м. Загальна площа будинку, 66/100 часток якого відчужено, становить 1341 кв.м (т.1 а.с.65).

ОСОБА_8 зареєстрував своє право у спільній частковій власності на 28/100 будинку загальною площею 1341 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , що стерджується Витягом про державну реєстрацію прав № 33331589 від 29 лютого 2012 року, виданим Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» (т.1 а.с.66).

У липні 2012 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_12 , з участю третіх осіб: Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, Регіонального ландшафтного парку «Знесіння», про визнання права комунальної власності.

Ухвалою Личаківського районного суду міста Львова від 30 грудня 2021 року у справі №1312/4181/12, залишеною без змін постановою Львівського апеляційного суду від 18 липня 2022 року, позов залишено без розгляду на підставі пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України.

Постановою Верховного Суду від 16 листопада 2022 року у справі №1312/4181/12 касаційну скаргу Львівської міської ради залишено без задоволення, а ухвалу Личаківського районного суду міста Львова від 30 грудня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 18 липня 2022 року залишено без змін.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 4 березня 2013 року скасовано рішення Господарського суду Львівської області від 23 березня 2010 року про визнання а ПП «Мадич» права власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 1341 кв.м, у задоволенні позову відмовлено (т.1 а.с.29-36).

Відомості про виконання рішень Апеляційного суду Львівської області від 2 листопада 2009 року та Львівського апеляційного господарського суду від 4 березня 2013 року, застосування заборон чи арештів щодо будинку АДРЕСА_1 відсутні.

На підставі посвідченого приватним нотаріусм Львівського міського отаріального округу Шафраном Р.І. договору купівлі-продажу від 23 серпня 2019 року ОСОБА_14 відчужив належні йому 38/100 часток будинку АДРЕСА_1 відповідачу ОСОБА_6 у договорі зазначено, що 38/100 часток житлового будинку становлять приміщення № № І, АДРЕСА_20 , АДРЕСА_21 , АДРЕСА_22 , АДРЕСА_23 , АДРЕСА_24 , АДРЕСА_25 , АДРЕСА_26 , АДРЕСА_27 , АДРЕСА_28 , АДРЕСА_29 , АДРЕСА_30 , АДРЕСА_31 , АДРЕСА_32 , АДРЕСА_33 , АДРЕСА_34 , АДРЕСА_35 , АДРЕСА_36 , АДРЕСА_37 , АДРЕСА_38 , АДРЕСА_39 , АДРЕСА_40 загальною площею 519,5 кв.м (т.1 а.с.151-152). У договорі вказано, що загальна площа, 38/100 частин якого відчужуються, становить 1341 кв.м. Відчужувані 38/100 частин будинку належать продавцеві на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського отаріального округу Ющук І.Л. 9 груня 2011 року, за реєстровим № 3407, зареєстрованого Обласним комунальним підприємством Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» 29 лютого 2012 року за номером витягу 33331668, реєстраційний номер 30128896. Право власності на частину будинку зареєстровано в Державноиу реєстрі речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Бойко Х.Р. 22 серпня 2019 року, номер запису про право власності 32930314, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 1899589446101. Приватним нотаріусом перевірено інформацію щодо права власності продавця на частину будинку, що є предметом цього договору (інформаційна довідка № 178567167 від 23 серпня 2019 року) - (т.1 а.с.151-152).

Згідно з висновком ФОП ОСОБА_15 № 1/26 від 26 вересня 2019 року ОСОБА_6 фактично належить 38/100 частин будинку АДРЕСА_1 , ОСОБА_13 - 34/100 частин будинку, ОСОБА_8 - 28/100 частин будинку. 38/100 частин будинку загальною площею 519,5 кв.м. та житловою площею 171,5 кв.м. технічно можливо виділити в окремий об`єкт нерухомого майна (т.1 а.с.60).

Державним реєстратором Бойко Х.Р. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу) від 2 жовтня 2019 року (індексний номер 48962262), згідно з яким за ОСОБА_6 зареєстровано право власності на будинок АДРЕСА_1 загальною площею 519,5 кв.м., житловою площею 171,5 кв.м (т.1 а.с.19-25). Таким чином проведено виділ частки із нерухомого майна.

Інша частина будинку залишилася у власності ОСОБА_13 та ОСОБА_8 . Відповідно до висновку Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро техзнічної інвентаризації та експертної оцінки» № 941 від 23 червня 2020 року співвласник ОСОБА_13 фактично займає приміщення загальною площею 456,8 кв.м, що становить 56/100 частин будинку, а співвласник ОСОБА_8 фактично займає приміщення загальною площею 364,7 кв.м., що становить 44/100 частин будинку (т.1 а.с.59).

Відповідно до висновку Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро техзнічної інвентаризації та експертної оцінки» № 1745 від 14 липня 2020 року ОСОБА_6 фактично займає приміщення, загальною площею 519,5 кв.м, а ОСОБА_13 та ОСОБА_8 фактично займають приміщення загальною площею 821,5 кв.м. Існує технічна можливість розділити будинок АДРЕСА_1 на два самостійні будинки з присвоєнням окремих номерів. (т.1 а.с.61).

17 липня 2020 року державним реєстратором Живко М.О. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 53180997), згідно з яким за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на 44/100 частини будинку АДРЕСА_1 , за ОСОБА_13 зареєстровано право власності на 56/100 частин цього будинку. Загальна площа будинку АДРЕСА_1 становить 821,5 кв.м, житлова - 261,3 кв.м (т.1 а.с.26-28).

Відповідно до договору дарування 56/100 частин житлового будинку від 18 травня 2021 року, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Поповичем О.С., ОСОБА_13 подарував належні йому 56/100 частин будинку АДРЕСА_1 своїй сестрі ОСОБА_7 (т.1 а.с.64).

На час подачі позову до суду за відомостями, наявними у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, власником будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 519,5 кв.м є ОСОБА_6 ; власниками будинку АДРЕСА_1 на цій вулиці загальною площею 821,5 кв.м є ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , яким належить 56/100 та 44/100 частин будинку відповідно.

На підставі ухвали Львівської міської ради № 1113 від 21 червня 2001 року Регіональному ландшафтному парку «Знесіння» видано державний акт на право постійного користування землею (т.1 а.с.67-72).

Оскаржуване рішення суду першої інстанції мотивовано наступним.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Для того, щоб новостворене майно стало об`єктом цивільно-правових відносин, потрібне виконання трьох умов: 1) завершення будівництва; 2) прийняття до експлуатації; 3) державна реєстрація. Доки ці умови не виконано, особа вважається лише власником матеріалів, обладнання тощо, яке було використано у процесі цього будівництва (створення майна).

Згідно з частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про архітектурну діяльність» будівництво (нове будівництво, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, державних стандартів, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів належить до одного з етапів проектування та будівництва об`єктів, що здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок (пункт 5 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Частиною восьмою статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівельної діяльності» передбачено, що експлуатація закінчених будівництвом об`єктів, не прийнятих в експлуатацію, забороняється.

Державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію у встановленому порядку.

Встановлені судом обставини свідчать про те, що спірні будинки збудовані на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети, а саме на земельній ділянці, яка згідно з пп.2.1 п.2 ухвали Львівської міської ради № 1113 від 21 червня 2001 року віднесена до земель природоохоронного, рекреаційного та історико-культурного призначення. Також, спірні будинки збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, і ніщо не свідчить про те, що такі будинки приймались в експлуатацію.

Право власності на будинок АДРЕСА_1 площею 1341 кв.м первинно набуто на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 23 березня 2010 року, яке скасовано постановою Львівського апеляційного господарського суду.

Отже, як будинок АДРЕСА_41 , є самочинним будівництвом і реєстрація права власності на них за відповідачами не змінює їх статусу.

Згідно зі статтею 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.

У постанові від 2 червня 2021 року в справі № 509/11/17 Верховний Суд дійшов висновку, що належними відповідачами за вимогами про знесення самочинно збудованого майна, приведення приміщень у первісний стан, шляхом знесення самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна, усунення перешкод у здійснені права користування та розпорядження майном шляхом перебудови самовільно збудованих об`єктів нерухомого майна мають бути чинні власники спірного майна, а визнання незаконними та скасування рішень державних реєстраторів та визнання недійсними договорів купівлі-продажу не є ефективним способом захисту та не забезпечує усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

Позовні вимоги про визнання незаконними та скасування рішень про державну реєстрацію прав, визнання недійсним свідоцтва про право власності, визнання недійсними договорів, які заявлені саме у зв`язку зі здійсненням самочинного будівництва, є неефективними способами захисту вказав Верховний Суд у постанові від 27 квітня 2022 року в справі № 521/21538/19.

За пунктом «б» частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Оскільки у цій статті не конкретизовано переліку видів порушень прав власника земельної ділянки, в кожному конкретному випадку власник має право на власний розсуд конкретизувати, як саме буде усунене те чи інше порушення. Зокрема, порушення прав власника може бути усунене шляхом демонтажу споруд, які розташовані на земельній ділянці.

Вимога позивача про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу самочинно збудованого будинку, по-перше, відповідає змісту статті 152 ЗК України, а по-друге, означає приведення земельної ділянки у стан, придатний для її подальшого використання за цільовим призначенням.

Таким чином, обґрунтованою слід визнати вимогу про зобов`язання відповідачів звільнити земельну ділянку з приведенням її до попереднього стану шляхом демонтажу будівель № 13 та № 13А. У задоволенні інших позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності за відповідачами слід відмовити, оскільки вони є неефективним способом захисту та не забезпечать усунення порушень, спричинених самочинним будівництвом.

Вказане узгоджується з приписами пункту 1 частини першої та частини другої статті 14 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», за змістом яких розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються в разі знищення об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості. У разі знищення об`єкта нерухомого майна, об`єкта незавершеного будівництва, майбутнього об`єкта нерухомості (у тому числі у зв`язку із зміною проектної документації на будівництво) або скасування державної реєстрації земельної ділянки відповідний розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються, а реєстраційний номер цього об`єкта скасовується.

Після знесення самочинного будівництва відповідний розділ Державного реєстру прав та реєстраційна справа закриваються, реєстраційний номер спірного об`єкта скасовується і в такому випадку немає необхідності в прийнятті окремого рішення про скасування державної реєстрації права власності.

У такому випадку не має правового значення та обставина, чи було підроблене рішення виконкому Червоноармійської районної ради народних депутатів № 815 від 12 грудня 1989 року, на підставі якого проведена первинна реєстрація права власності на будинок АДРЕСА_1 за ОСОБА_9 , оскільки після цього зведений ним будинок був підданий реконструкції, внаслідок чого набув статусу самочинного будівництва, на яке не могло виникнути право власності, в тому числі у відповідачів.

Надаючи оцінку правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, суд враховує доведення належними та допустимими доказами незаконності і безпідставності перебування спірного об`єкта нерухомого майна на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Львова, та встановлені постановою Львівського апеляційного господарського суду від 4 березня 2013 року справі № 19/22 обставини щодо відсутності підстав для визнання права власності на спірні нежитлові будівлі за ПП «Мадич», яким спірне майно було відчужене іншим особам.

За таких обставин право органу місцевого самоврядування повернути самовільно зайняту земельну ділянку, з огляду на встановлені у даній справі обставини, гарантоване чинним законодавством України (стаття 212 ЗК України). Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для повернення самовільно зайнятої земельної ділянки є доступними, чіткими та передбачуваними.

Що стосується заяви відповідачів про застосування наслідків спливу позовної давності, суд таку відхиляє.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

До позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення. Отже у даному випадку позовна давність не застосовується.

Колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині задоволених вимог з урахуванням наступного.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (частина перша статті 14 Конституції України).

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 86 ЗК Української РСР 1970 року, який втратив чинність відповідно до Постанови Врховної Ради УРСР № 562-12 від 18 грудня 1990 року, всі землі міст перебувають у віданні міських Рад, які відповідно до статті 11 цього Кодексу надають землі у користування. Землекористувачами можуть бути громадяни, що передбачено статтею 13 зазначеного Кодексу.

Пунктом 3 частини другої статті 84 цього Кодексу визначено, що до складу земель міст, зокрема, відносяться землі сільськогосподарського використання та інші угіддя.

Пунктами 1 і 4 частини першої статті 2 ЗК України в редакції 1990 року, який втратив чинність 1 січня 2002 року на підставі Кодексу № 2768-14 від 25 жовтня 2001 року, відповідно до цільового призначення землі поділяються, зокрема, на землі сільськогосподарського та природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного приначення. Частиною третьою цієї норми передбачено, що переведення земель із однієї категорії до іншої здійснюється у разі зміни цільового призначення цих земель.

Припинення права користування земельними ділянками передбачено у статті 27 цього Кодексу.

Відповідно до статті 30 зазначеного Кодексу п ри переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об`єктами переходить у розмірах, передбачених статтею 67 цього Кодексу, і право власності або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. У разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у власність або користування здійснюється в порядку відведення.

Відповідно до статті 49 Закону України «Про власність» від 16 грудня 1993 року, який втратив чинність на підставі Закону № 997-16 від 27 квітня 2007 року, володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом.

Згідно з частиною другою статті 84 чинного ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Підстави припинення права користування земельною ділянкою визначені статтею 141 ЗК України. Зокрема: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

Відповідно до частин першої, другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовано ці об`єкти.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Таким чином, до особи, яка набула право власності на частину будівлі чи споруди переходить право на відповідну частину земельної ділянки на тих умовах, на яких вона належала попередньому власнику (землекористувачу), якщо інше не передбачено у договорі відчуження нерухомості.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України належить виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності або право користування на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти.

Аналогічні за змістом норми містяться в статті 377 ЦК України.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про охорону земель» об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Статями 19, 20 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі рекреаційного призначення. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Згідно з пунктом «а» статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Відповідно до статті 50 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.

Норма статті 51 цього Кодексу визначає, що до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Частина перша статті 52 зазначеного Кодексу передбачає, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Особливістю земель цієї категорії є те, що вони одночасно можуть належати також до інших категорій земельних ділянок. Наприклад, це можуть бути землі природно-заповідного, водного фонду, оздоровчого призначення тощо. Тому важливо розуміти до якої категорії земель відноситься та чи інша земельна ділянка для того, щоб мати змогу правильно застосовувати до неї норми земельного законодавства.

Є встановленим, що з рішення виконкому Червоноармійської районної ради народних депутатів № 815 від 12 грудня 1989 року ОСОБА_9 , виділено земельну ділянку міскземфонду на АДРЕСА_1 для ведення садово-городніх робіт і побудови садового будинку. Чинне на той час земельне законодавство не містило положень про таку категорію земель, як землі рекреаційного призначення. На виділеній земельній ділянці споруджено садовий будинок, який зареєстровано у встановленому порядку. Належні, достовірні та достані докази незаконності виділення земельної ділянки ОСОБА_9 та реєстрації садового будинку відсутні.

Відповідно допункту 3 рішення Львівської обласної ради № 71 від 1 жовтня 1998 року «Про розширення та впорядкування природно-заповідного фонду області» було затверджено «Проект організації території Регіонального ландшафтного парку «Знесіння» та встановлено його охоронну зону площею 473,6 га.

З ухвалиЛьвівської міськоїради №1113від 21червня 2001року вбачається,що Львівськаміська радарозглянула питанняпро затвердження меж і надання земельної ділянки у постійне користування Регіональному ландшафтному парку «Знесіння» у м.Львові та деякі територіальні і нормативно - організаційні питання функціонування цього парку.

В ухвалі зазначено, що міська рада керувалася статтями 13 і 144 Конституції України, статтями 2, 7, 10, ст.19 ЗК України, статтею 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», статтями 5, 6, 9, 21,23, 24, 53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України», постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 2000 року № 1127 «Про службу державної охорони природно-заповідного фонду України», з урахуванням рішення Львівської обласної ради від 1 жовтня 1998 року № 71 «Про розширення та впорядкування природно-заповідного фонду області», ухвали Львіської міської Ради народних депутатів від 19 травня 1994 року «Про статус та межі міського ландшафтно-історичного парку «Знесіння»», ухвали міської ради від 30 березня 2000 року № 558 «Про критерії та економічні умови закріплення і надання земельних ділянок в постійне та тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди», рішення виконавчого комітету Львіської міської Ради народних депутатів від 5 вересня 1996 року № 485 «Про проект організації території регіонального ландшафтного парку «Знесіння»», висновків постійної комісії землекористування, будівництва і архітектури (протокол від 9 жовтня 2000 року № 98). Тобто, це питання розглядалося після виділення земельної ділянки ОСОБА_9 і зведення на ній садового будинку, на який видано реєстраційне посвідчення.

Міська рада ухвалила відповідно до погодженої технічної документації та «Проекту організації території Регіонального ландшафтного парку «Знесіння»» затвердити для цього парку як об`єкта природно-заповідного фонду України, зовнішню межу, яка визначає територію парку площею 312,0949 га та меж охоронної зони, яка визначає територію площею 473,6151 га (згідно з графічним додатком). З території парку площею 312,0949 га, надати: у постійне користування Регіональному ландшафтному парку «Знесіння» земельні ділянки загальною площею 153,6903 га у спільне користування парку з Львівською обласною дитячою клінічною лікарнею - земельну ділянку площею 0,0947 га, і залишити за іншими землекористувачами та землевласниками земельні ділянки загальною площею 158,3099 га.

Пунктом 4 ухвали Львівської міської ради № 1113 передбачено, що земельні ділянки, які надалі будуть вивільнятися на території, визначеній зовнішньою межею парку «Знесіння», надавати в постійне користування Регіональному ландшафтному парку «Знесіння» згідно чинного законодавства.

Відомості про вилучення наданої у користування ОСОБА_9 земельної ділянки чи припинення цього землекористування, а також зміну цільового призначення виділеної йому земельної ділянки відсутні.

19 грудня 2001 року Регіональному ландшафтному парку «Знесіння» видано Державний акт про право в постійного користування землею І-ЛВ № 004103, який засвідчує, що парку надано у постійне користування земельну ділянку площею 153,6903 га (т.1 а.с.71). Графічне зображення наданої земельної ділянки чи технічної документації до матеріалів справи не долучено. Такими не може вважатися карта землекористувань Регіонального ландшафтного парку «Знесіння» (проект організації території парку). Відомості, що зазначений проект карти відповідає технічній документації та конфігурації наданої в користування парку земельної ділянки відсутні. Із зазначеного проекту не можна зробити висновок, що спірна земельна ділянка належить до наданих парку земель. В умовних позначеннях до карти відображено окремо земельні ділянки, що надаються в постійне користування парку, від вулиць та земельних діялянок інших користувачів, які розташовані на території парку (т.1 а.с.72). Встановлено, що виділена ОСОБА_9 земельна ділянка знаходиться на АДРЕСА_1 , на якій наявні, зокрема, об`єкти житлової забудови та інші об`єкти інфраструктури міста.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. З матеріалів справи вбачається, що обтяження щодо спірних об`єктів на час вчинення описаних вище цивільно-правових угод не застосовувалися. За відсутності у реєстрах відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень, особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не могла знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Добросовісність належить до загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), вона презюмується.

Аналогічну позцію висловила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року (справа №922/3537/17).

Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне.

У постановіВеликої Палати ВерховногоСуду від14грудня 2022року всправі №461/12525/15-цзроблено наступнийвисновок: «суди повиннісамостійно,з урахуваннямусіхвстановлених обставинсправи дійтивисновку пронаявність підставдля втручанняумирне володіннямайном особи,що набулаце майноза відплатнимдоговором,виходячи зпринципів мирноговолодіння майном(див.постанову ВеликоїПалати ВерховногоСудувід 7листопада 2018року усправі №488/6211/14-ц),а такожнадати оцінкутягаря,покладеного нацю особутаким втручанням.Такими обставинамиможуть бути,зокрема,підстави тапроцедури набуттямайна добросовіснимнабувачем,порівняльнавартість цьогомайна змайновим станомособи,спрямованість волевиявленняучасниківправовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо».

Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар.

Відповідачі набули право власності спірне нерухоме майно на підставі нотаріально посвідчених цивільно-правових угод. Покладаючись на добросовісність дій попередніх власників; вони правомірно очікували, що особи, які відчужували це майно, мали право ним розпоряджатися, а вони (відповідачі) після отримання цього майна матимуть змогу мирно ним володіти. Відповідачі свої права на придбане нерухоме майно зареєстрували у встановленому порядку. Після придбання нерхомого майна відповідачі несли витрати по його утриманню.

Згідно із статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення будь-яких порушень його права власності, гарантованого статтею 41 Конституції України, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням володіння.

Право на звернення із негаторним позовом має власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем може бути та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Тобто, позивач, звертаючись із позовом про усунення перешкод у здійсненні користування земельною ділянкою, має довести, що він є власником або землекористувачем, права якого порушені.

Позивач стверджує, що спірна земельна ділянка передана у постійне користування Регіональному ландшафтному парку «Знесіння». Однак зазначений парк з позовом не звертався.

Право власності має захищатися лише при доведеності самого факту його порушення діями відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цього права із застосування наслідків, зокрема, - звільнення земельної ділянки від самовільно зведених споруд шляхом їх знесення чи усунення інших перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Вирішуючи питання про знесення нерухомого майна, належить з`ясувати, яку частину земельної ділянки займає споруджена будівля, її розмір і конфігурацію, яка частина будівлі підлягає знесенню. За необхідності з`ясування питань, що виникають при розгляді справи і потребують спеціальних знань, суд має право призначити експертизу. Невстановлення вказаних обставин унеможливлює виконання рішення у випадку задоволення позову.

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд України у постанові від 19 квітня 2017 року (справа № 6-129цс17).

Відповідно до статті 57, частини першої статті 58 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 131, 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212-215 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Позивач не надав доказів того, щодо якої саме земельної ділянки йому чиняться перешкоди відповідачами, зокрема, щодо її площі, конфігурації, місця розташування, кадастрового номера. Не доведено яку частину земельної ділянки займають житлові будинки АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1 , чи відноситься така земельна ділянка до земель природоохоронного, рекреаційного та історико-культурного призначення та чи входить вона до земельної ділянки, переданої у користування Регіональному ландшафтному парку «Знесіння».

Суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права, зокрема, статті 212 ЗК України щодо самовільного зайняття земельної ділянки на АДРЕСА_1 , що призвело до неправильного вирішення справи та є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції з прийняттям нового рішення.

Відповідно до статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом, зокрема, відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» самовільне зайняття земельної ділянки - це будь-які дії, що свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

Обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів може свідчити про самовільне зайняття земельної ділянки.

У вирішенні питання про застосування відповідальності за самовільне зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі встановлення судом наявності фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідно досліджувати, чи передбачено спеціальним законом отримання правовстановлюючих документів на земельну ділянку для розміщення певних об`єктів, причини відсутності таких документів у особи, що використовує земельну ділянку, наявність у особи права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування, вжиття нею заходів до оформлення права на земельну ділянку тощо.

Є встановленим,що заадресою: АДРЕСА_1 ОСОБА_9 збудував садовийбудинок.У Львівськомуобласному державномукомунальному бюротехнічної інвентаризаціїта експертноїоцінки вреєстровій книзі№3за реєстровим№87 зареєстровано право приватної власності на садовий будинок та видано реєстраційне посвідчення від 29 травня 1997 року на підставі рішення про виділення йому земельної ділянки.

Надалі щодо вказаного садового будинку неодноразово укладалися цивільно-правові угоди, які посвідчувалися нотаріально та право власності набувачів майна реєструвалося у встановленому порядку.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 червня 2020 року (щодо застосовування статті 120 ЗК України) вказала, що зазначена норма закріплює загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості, спорудженого на земельній ділянці, з такою ділянкою. Враховуючи цей принцип, суд зробив висновок, що земельна ділянка слідує за нерухомим майном, яке придбаває особа, якщо інший спосіб переходу прав на земельну ділянку не визначено умовами договору чи приписами законодавства.

У постанові від 22 червня 2021 року (справа № 200/606/18) Велика Палата Верховного Суду у зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів ОСОБА_17 (збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Належне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Аналогічну правову позицію висловив Верховний Суд у постанові від 15 грудня 2021 року (справа № 924/856/20).

У справі № 910/18560/16 Велика Палата Верховного Суду вказала, що чинне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди. Такий перехід відбувається відповідно до законодавства незалежно від волі особи - попереднього власника земельної ділянки. Принцип спільної юридичної долі нерухомого майна та земельної ділянки має на меті дотримання законних прав та інтересів власника нерухомого майна, а також забезпечення можливості реалізації ним відповідних правомочностей власника щодо володіння, користування та розпорядження цим майном.

З урахуванням встановленого, належить зробити висновок, що земельна ділянка на АДРЕСА_1 не може вважатися самовільно зайнятою.

Не можнавважати доведеним,що спірназемельна ділянкавіднесена докатегорії земельрекреаційного призначення,оскільки земельнаділянка неідентифікована.

Відповідно до частини п`ятої статті 177ЦПК України позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Суд за заявою учасника справи або особи, яка може набути статусу позивача, має забезпечити докази, якщо є підстави припускати, що засіб доказування може бути втрачений або збирання або подання відповідних доказів стане згодом неможливим чи утрудненим. Способами забезпечення судом доказів є, зокрема, призначення експертизи (частини перша та друга статті 116 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 103ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі №707/1933/20 зазначено: «судом апеляційної інстанції належно не перевірено доводи про недоведеність прокурором факту, що спірна земельна ділянка є частиною захисної споруди Будище-Свидівоцької захисної дамби. Наявність у матеріалах справи інформації Черкаського управління захисних масивів Дніпровських водосховищ № 348/13 від 12 червня 2020 року, відповідно до якої земельна ділянка з кадастровим номером 7124986000:01:001:0034 частково знаходиться на верхньому укосі Будище-Свидівоцької захисної дамби, без зазначення у ній розмірів та характеристик земельної ділянки та відповідних доказів, не може бути беззаперечним фактом належності частини спірної земельної ділянки до Будище-Свидівської захисної дамби».

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року (справа № 686/17224/18) вказано, що «офіційні дані Публічної кадастрової карти України дійсно можуть бути доказом у справі за умови їх відповідності наведеним вимогам статей 73, 76-79 ГПК України, а саме, що на їх підставі можна встановити дійсні обставини справи, які входять в предмет доказування. Можливість суду самостійно на основі даних Публічної кадастрової карти України встановити факт саме накладення земельних ділянок по суті потребує, щоб такі спірні земельні ділянки були внесені до Державного земельного кадастру та відображені на вказаній карті. При цьому, жодною із сторін не надано висновку з цих самих питань, однак, з`ясування відповідного питання має значення для визначення того, чи накладаються земельні ділянки, які належать позивачу, на земельну ділянку, передану СТ «Економіст» у постійне користування на підставі рішення Гнідинської сільської ради народних депутатів від 27 вересня 2001 № 77 відповідно до державного акту на право постійного користування землею серії ІІ-КВ № 000331 від 10 грудня 2001 року та огороджену парканом з розсувними воротами. Дослідження відповідної обставини дійсно потребує спеціальних знань. Крім того, у зв`язку з тим, що саме позивачем, як ініціатором судового провадження у даній справі, не надано доказів знаходження вказаних ділянок на території відповідача, а для з`ясування вказаної обставини суд дійшов висновку щодо необхідності призначення у даній справі судової земельно-технічної експертизи, місцевий суд мотивовано попередньо поклав судові витрати за проведення такої експертизи саме на позивача. Однак, судова експертиза не була проведена, оскільки позивачем не здійснено її оплату, хоча такий обов`язок покладався саме на відповідну особу».

У постанові Верховного Суду від 1 лютого 2023 року (справа № 308/7880/16-ц) викладено такий висновок «Ініціювавши судовий розгляд справи, позивач насамперед повинен активно використовувати визначені законом процесуальні права, здійснювати їх з метою, з якою такі права надано. Реалізація особою процесуальних прав невіддільна від виконання нею процесуального обов`язку щодо сприяння встановленню в судовому процесі дійсних обставин у справі з метою отримання правосудного судового рішення. Виходячи із характеру спірних правовідносин, у цій справі в першу чергу підлягала встановленню обставина, чи накладаються (перетинаються) земельна ділянка, що належить позивачці, та земельна ділянка, передана у власність відповідачу. З урахуванням наведеного, призначення судової експертизи у цій справі, з урахуванням суті доводів позивачки та заперечень сторони відповідача, було необхідним з метою справедливого розгляду справи, оскільки у такій категорії справ суд самостійно без застосування спеціальних знань не може зробити висновок, чи накладаються земельні ділянки сторін у справі, а отже, суд, керуючись положеннями цивільно-процесуального законодавства, для встановлення істинності у справі та з метою виконання завдань правосуддя, міг призначити судову експертизу. Отже, висновки судів про відсутність доказів накладення земельної ділянки позивача на земельну ділянку, що належить відповідачу, є помилковими. Висновки судів про відсутність доказів накладення земельних ділянок ґрунтується лише на припущеннях. Таким чином, належним доказом у справі, який би підтвердив чи спростував накладення земельних ділянок, може бути лише висновок земельно-технічної експертизи, після якого суд вирішує наявність чи відсутність порушених речових прав позивачки на земельну ділянку».

Учасники справи не надали графічних матеріалів щодо наданої у постійне користування Регіональному ландшафтному парку «Знесіння» земельної ділянки; проведення експертизи у справі не ініціювали.

Відтак, колегія суддів не може вважати належним та допустими доказом посилання представників позивача, що вулиця Лісна у м.Львові знаходиться в межах Регіонального ландшафтного парку «Знесіння», що дає підстави вважати, що спірна земельна ділянка відноситься до земель рекреаційного призначення.

Вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва має оцінюватися на предмет додержання позивачем вимог добросовісності та розумності.

Зокрема, істотне значення має те, чи надавав власник земельної ділянки в будь-якій формі (хоча б і не пов`язаній із виникненням на боці забудовника того чи іншого речового чи зобов`язального права, що надавало б йому змогу здійснювати забудову) згоду на проведення відповідного будівництва. Якщо така згода мала місце, то дії землевласника мають оцінюватися на предмет відповідності доктрині заборони несуперечливої поведінки (доктрина «venirecontrafactumрrорrіит»), яка базується ще на римській максимі - «nonconceditvenirecontrafactumрrорrіит» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої - принцип добросовісності. Зазначене є справедливим і щодо оцінки вимог не тільки землевласників (землекористувачів), а й третіх осіб, права чи законні інтереси яких об`єктивно порушуються здійсненням самочинного будівництва.

Верховний Суд у постанові від 27 грудня 2019 року (справа № 573/595/17 вказав на очевидність того, що поведінка позивача, яка тривалий час погоджувалася з наявністю спірного гаража та його експлуатацією, а позов заявила про повне знесення гаража, за умови, що відповідачі не заперечували проти перебудови гаража, містить ознаки недобросовісної поведінки.

Аналогічна позиція була висловлена Верховним Судом у справі № 686/22924/16-ц (постанова від 13 листопада 2011 року) із вказівкою на те, що місцева рада, яка на час розірвання договору оренди землі з однією особою не мала до неї претензій щодо наявності зведеного на відповідній земельній ділянці спірного нерухомого майна, надалі уклала договір оренди землі з новим орендарем, передбачивши в договорі наявність на орендованій земельній ділянці такого майна, а згодом до закінчення договору оренди пред`являє до нового орендаря земельної ділянки позов про знесення нерухомого майна та приведення земельної ділянки до попереднього стану, діє очевидно недобросовісно.

Позивач, будучи обізнаним про будівництво спірного нерухомого майна, оскільки повинен був про це знати, протягом розумного строку не вжив заходів щодо перешкоджання йому.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України та статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейськоо суду з прав людини як джерела права.

Згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа маєправо мирноволодіти своїммайном.Ніхто неможе бутипозбавлений своєївласності інакшеяк вінтересах суспільстваі наумовах,передбачених закономі загальнимипринципами міжнародногоправа. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 1 Першого Протоколу до Конвенції містить три чітких норми: принцип мирного володіння майном, умови позбавлення власності та право держави, серед іншого, здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Ці норми не є окремими, вони пов`язані між собою. Вони стосуються певних випадків, за яких допускається втручання в право на мирне володіння майном (рішення у справах «Ян та інші проти Німеччини» та Холдинг «Совтрансавто» проти України»).

Європейський судз правлюдининеодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу полягає в тому, що будь-якевтручання публічноївлади вправо намирне володіннямайном маєбути законним: друге речення п.1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п.2 визнає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, як один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей Конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).

Усправах «Спорронг і Льоннрот проти Швеції», «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», «Щокін проти України», «Сєрков проти України», «Колишній король Греції та інші проти Греції»,«Булвес» АДпроти Болгарії»,Трегубенко протиУкраїни»,«Борисов протиУкраїни»,«Жидов протиросії» зазначенотри критерії, які належить оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Практика ЄСПЛ свідчить, що Суд констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде дотримано.

Критерій законностіозначає,щовтручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни у повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання.

Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення (справа Кривіцькі проти України»).

Справедливий балансне будедотриманий,якщо особа-добросовісний набувачвнаслідок втручанняв їїправо власностіпонесе індивідуальнийі надмірнийтягар,зокрема,якщо їйне буденадана обґрунтованакомпенсація чиінший видналежного відшкодуванняу зв`язкуз позбавленнямправа намайно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України», «Кривенький проти України»).

Велика ПалатаВерховного Судуу постановівід 23жовтня 2019року усправі №922/3537/17зазначила,що добросовісний набувач не може відповідати у зв`язку із порушеннями інших осіб, допущеними в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар.

Недобросовісність відповідачів при набутті спірного нерухомого майна не встановлена. Відтак, вони не можуть відповідати (втратити право власнсті на нерухоме майно) у зв`язку із порушеннями інших осіб, оскільки не буде дотриманий справедливий баланс, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, що є порушенням принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном та суперечить практиці Європейського суду з прав людини.

Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.

За приписами частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною другою статті 376 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню; порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Суд приходить до висновку, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено того, яка саме земельна ділянка є предметом спору і така входить до території Регіонального ландшафтного парку «Знесіння»; відповідачі є добросовісними набувачами спірного майна, а його знесення стане надмірним тягарем для відповідачів. Отже, позов задоволенню не підлягає.

За встановлених обставин, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову в позові.

Доводи апеляційної скарги щодо зловживання позивачем процесуальними правами у розумінні статті 44 ЦПК України, зокрема, подання декількох позовів до одних і тих самих відповідачів з тим самим предметом і з тих самих підстав, належно не підтверджені. Зокрема, не надається можливим стверджувати про такі обставини на підставі лише ухвали про повернення позовної заяви.

Відповідно до чстини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Згідно із частиною першою зазначеної норми із відповідачів не підялгає сягненню судовий збір. Відтак, у частині розподілу судових витрат оскаржуване рішення підлягає скасуванню.

Керуючись: ст. 367, п.1, п. 2 ч.1 ст.374, ст.ст. 375, 376, 381-384, 388-391 ЦПК України, суд,

п о с т а н о в и в:

Апеляційні скарги представника ОСОБА_6 - ОСОБА_1 ,та представника ОСОБА_7 , ОСОБА_8 - ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Личаківського районногосуду м.Львова від 25 травня 2023 року в частині зобов`язання ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 звільнити земельну ділянку з приведенням земельної ділянки на АДРЕСА_1 у попередній стан шляхом знесення будівлі загальною площею 821,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ) та будівлі загальною площею 519,5 кв.м (адреса: АДРЕСА_1 ), - скасувати та в цій частині прийняти нове рішення про відмову в позові.

Рішення Личаківського районногосуду м.Львова від 25 травня 2023 року в частині стягнення з ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_6 з кожного по 827 грн. судового збору, - скасувати

В решті рішення залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 19 березня 2024 року.

Головуючий-

---

Т. І. Приколота

Судді:

---

Ю.Р. Мікуш

---

Р.В. Савуляк