Постанова

від 07.03.2024 по справі 904/2576/22

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07.03.2024 року м.Дніпро Справа № 904/2576/22 (904/1972/23)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Коваль Л.А., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Ліпинський М.О.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 (суддя Соловйова А.Є.)

у справі № 904/2576/22 (904/1972/23)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ"

до Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України"

про визнання окремих положень договору недійсними

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України" про визнання недійсним пункт 2.1, 4.1 та 4.2 Договору № 20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 у справі № 904/2576/22 (904/1972/23) в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням Товариством з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" подано апеляційну скаргу, згідно якої просить скасувати рішення господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 у справі № 904/2576/22 (904/1972/23) та прийняте нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Стверджує, що суд першої інстанції не врахував, що надана відповідачем копія договору №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021 містить інші умови, ніж надана позивачем, зокрема, строк оплати товару, який вказаний в п. 4.1 Договору встановлений 30.11.2021 та не відповідає версії Договору, в якій цей строк сторони погодили - 31.12.2022. Також, положення п. 2.1 Договору не мають містити інформацію про те, що продавець постачає товар покупцю на умовах, наведених у Додатковій угоді № 1, яка є невід`ємною частиною цього Договору. Окрім того, у п. 4.2 Договору відсутні положення про попередню оплату.

Скаржник зазначає, що означені положення Договору є недійсними через відсутність досягнення згоди сторін щодо деяких положень даного Договору, а саме ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ, оскільки уповноваженою особою останнього не було підписано оспорюваний Договір в редакції, що надійшла разом з позовною заявою у справі № 904/2576/22 (904/721/23)

Крім того, звертає увагу, що суд ухвалив рішення від 21.09.2023 порушивши право позивача на ознайомлення з матеріалами справи, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 42 ГПК України, що виразилося у ігноруванні неодноразових клопотань щодо відсканування заперечення б/н від 07.0.2023 та долучення їх до підсистеми «Електронний суд».

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Відповідач (боржник) та арбітражний керуючий своїм правом на подання відзиву не скористалися.

За приписами ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судове засідання 07.03.2024 сторони, будучи повідомленими про дату, час та місце розгляду справи, уповноважених представників не направили, про причини неявки суд не повідомили.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28.10.1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19.06.2001 у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз`яснив, що реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G.B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб`єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов`язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов`язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об`єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об`єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Так, апеляційне провадження у даній справі здійснюється на підставі поданої позивачем апеляційної скарги, в межах її доводів та вимог, що відповідає приписам ч. 1 ст. 269 ГПК України.

Згідно ч. 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Зважаючи на те, що явка учасників справи обов`язковою не визнавалась, з огляду на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, а також враховуючи межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, колегія суддів не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду справи та продовжує її розгляд.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Таким чином, враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, зважаючи на те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників сторін.

Розгляд справи здійснювався судом за відсутності учасників справи, відповідно до ч. 3 ст. 222 ГПК України без фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу.

Апеляційний господарський суд, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об`єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з наступних підстав.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, 17 серпня 2021 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ» (далі - ТОВ «ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ», Покупець) та ДЕРЖАВНИМ ПІДПРИЄМСТВОМ «ДОСЛІДНЕ ГОСПОДАРСТВО «ДНІПРО» ДЕРЖАВНОЇ УСТАНОВИ ІНСТИТУТУ ЗЕРНОВИХ КУЛЬТУР НАЦІОНАЛЬНОЇ АКАДЕМІЇ АГРАРНИХ НАУК УКРАЇНИ» (далі - ДП ДГ «Дніпро, Продавець) було укладено Договір поставки товару з відстрочкою платежу №20/08/2021 від 17.08.2021(далі - Договір).

Умовами вказаного Договору сторони погодили, що Продавець зобов`язується поставити, а Покупець зобов`язується прийняти та оплатити на умовах цього Договору товар (Насіннєвий матеріал: кукурудза, соняшник, просо, овес, горох, яровий ячмінь, сорго суданське, пшениця озима, озимий ячмінь), на вибір Покупця.

В майбутньому, після укладення вказаного Договору, Сторони планували здійснити взаємозалік зустрічних однорідних вимог у зв`язку з наявністю заборгованості Відповідача перед Позивачем відповідно до положень інших договорів.

Разом з тим, ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 08.09.2022 відкрито провадження у справі №904/2576/22 про банкрутство Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України".

У межах справи про банкрутство №904/2576/22 Державне підприємство "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України" звернулось з позовною заявою про стягнення заборгованості з ТОВ «ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ».

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 14.02.2023 (справа №904/2576/22(904/721/23)) прийнято до розгляду позовну заяву Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" про стягнення заборгованості у розмірі 781 805,31 грн яка виникла на підставі Договору поставки товару з відстрочкою платежу №20/08/2021 від 17.08.2021.

Так, до позовної зави про стягнення заборгованості у справі №904/2576/22(904/721/23) представником Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України" було додано копію Договору №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021, в редакції, що містить інші умови договору, ніж ті, на які погоджувалося ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ".

Позивач зазначив, що пункт 2.1. Договору в редакції, яку узгодили Сторони між собою не містить інформації про те, що Додаткова угода №1 є невід`ємною частиною договору.

У пункті 4.1. Договору відсутні положення про те, що попередня оплата за товар має бути здійснена Покупцем з відстрочкою платежу до 30.11.2021, тоді як Сторони погодили інший строк оплати, а саме: до 31.12.2022.

У пункті 4.2. Договору відсутні положення про попередню оплату.

Позивач вважає, що певні положення Договору №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021 є недійсними через відсутність досягнення згоди усіх сторін Договору, а саме ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ", оскільки уповноваженою особою останнього не було підписано оспорюваний Договір в редакції, що надійшла разом із позовною заявою у справі №904/2576/22(904/721/23).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов висновку, що Позивачем не було доведено належними та допустимими доказами, що Договір від 17.08.2021, який долучений до позовної заяви у справі №904/2576/22 (904/721/23), за яким у ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" виникло зобов`язання щодо сплати заборгованості, має інші строки оплати товару, ніж ті, які вказані у Договорі від 17.08.2021, копія якого була надана Позивачем.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України" про визнання недійсним пункт 2.1, 4.1 та 4.2 Договору №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021.

В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що в провадженні Господарського суду Дніпропетровської області перебуває справа №904/2576/22(904/721/23) за позовом Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" про стягнення заборгованості у розмірі 781 805,31 грн яка виникла на підставі Договору поставки товару з відстрочкою платежу №20/08/2021 від 17.08.2021.

Так, до позовної зави про стягнення заборгованості у справі №904/2576/22(904/721/23) представником Державного підприємства "Дослідне господарство "ДНІПРО" Державної установи Інституту зернових культур Національної академії аграрних наук України" було додано копію Договору №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021, в редакції, що містить інші умови договору, ніж ті, на які погоджувалося ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ".

Позивач вважає, що певні положення Договору №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021 є недійсними через відсутність досягнення згоди усіх сторін Договору.

Згідно ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: договори та інші правочини; створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; інші юридичні факти (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

За приписами ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода (ч. 2 ст. 180 ГК України).

Як визначено ч. 1 ст. 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства (ч. 1 ст. 180 ГК України).

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).

Верховний Суд у постанові від 06.11.2019 у справі № 909/51/19 вказав, що ключовою рисою цивільного права є автономія волі сторін, яка знаходить своє втілення у принципі свободи договору.

Стаття 712 ЦК України передбачає, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін. Законом можуть бути передбачені особливості регулювання укладення та виконання договорів поставки, у тому числі договору поставки товару для державних потреб.

Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір поставки за своєю правовою природою відноситься до двосторонніх, консенсуальних, оплатних договорів, укладення якого зумовлює взаємне виникнення у кожної зі сторін прав та обов`язків. У таких правовідносинах обов`язку продавця (постачальника) з передачі у власність (поставки) покупцю товару відповідає обов`язок покупця з прийняття та оплати цього товару (постанова Верховного Суду від 30.09.2020 у справі № 910/8612/19).

Верховний Суд у постанові від 06.11.2019 у справі №909/51/19 вказав, що ключовою рисою цивільного права є автономія волі сторін, яка знаходить своє втілення у принципі свободи договору.

Згідно ст. 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару. Договором купівлі-продажу може бути передбачено розстрочення платежу.

В свою чергу, якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу (ч. 1 ст. 693 ЦК України).

А ч. 1 ст. 694 ЦК України визначає, що договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції не врахував, що надана відповідачем копія договору №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021 містить інші умови, ніж надана позивачем, зокрема, строк оплати товару, який вказаний в п. 4.1 Договору встановлений 30.11.2021 та не відповідає версії Договору, в якій цей строк сторони погодили - 31.12.2022. Також, положення п. 2.1 Договору не мають містити інформацію про те, що продавець постачає товар покупцю на умовах, наведених у Додатковій угоді № 1, яка є невід`ємною частиною цього Договору. Окрім того, у п. 4.2 Договору відсутні положення про попередню оплату.

Так, відповідно до п. 2.1. Договору, редакцію якого надав відповідач (т. 1 а.с. 5-6), базові умови поставки: Продавець постачає товар Покупцю на умовах, наведених у Додатковій угоді №1, які є невід`ємною частиною цього Договору.

За умовами п. 3.1 Договору асортимент та базова вартість Товару (за одиницю виміру) наведена у Додаткових угодах № 1, які є невід`ємною частиною цього Договору.

Згідно п.п. 4.1 Договору Покупець зобов`язується оплатити товар в безготівковому порядку, шляхом здійснення оплати вартості товару на поточний рахунок Продавця з відстрочкою платежу до 30.11.2021.

В свою чергу, відповідно до п. 2.1 Договору, редакцію якого надав позивач (т. 1 а.с. 7(зворот)-9), базові умови поставки: Продавець постачає товар Покупцю на умовах, наведених у Додатковій угоді №1.

За умовами п. 3.1 Договору асортимент та базова вартість Товару (за одиницю виміру) наведена у Додаткових угодах № 1, які є невід`ємною частиною цього Договору.

Згідно п.п. 4.1 Договору Покупець зобов`язується оплатити товар в безготівковому порядку, шляхом здійснення оплати вартості товару на поточний рахунок Продавця з відстрочкою платежу до 31.12.2022.

Таким чином, редакції наданих Сторонами копій Договорів різняться за датою оплати та відсутністю посилання у п. 2.1 Договору на невід`ємність Додаткової угоди №1 як частини цього Договору, що втім не змінює наявність такої умови в інших пунктах Договору, як-то п. 3.1 тощо.

При цьому слід зауважити на тому, що обидві версії Договору містять ідентичний предмет Договору та п. 1.1 Договору, яким визначено, що Продавець зобов`язується поставити, а Покупець прийняти та оплатити на умовах цього Договору Товар (насіннєвий матеріал: кукурудзи, соняшника, проса, овеса, гороху, ярового ячменю, сорго суданське, пшениця озима, озимий ячмінь), на вибір Покупця згідно Додатковій угоді № 1. Сума договору складає до 2000000,00 грн.

Тобто, Сторонами погоджено, що ними визнається, виходячи зі змісту наданих редакцій Договору, що, зокрема, Покупець зобов`язався прийняти та оплатити на умовах цього Договору Товар згідно Додаткової угоди № 1, посилання на яку міститься по багатьом умовам Договору, як-то п.п. 1.1, 2.1, 3.1, 4.3, як наданого позивачем, так і відповідачем.

В свою чергу, з наданих Сторонами копій Додаткової угоди № 1 (Додаток № 1, т. 1 а.с. 7, 9(зворот)) слідує, що: «Загальна вартість товару, що поставляється за даною Додатковою угодою № 1 до Договору поставки товару з відстрочкою платежу №20/08/2021 від 17 серпня 2021 р. складає 2 000 000,00 (два мільйони гривень 00 копійок) з ПДВ. Продавець постачає товар Покупцю на умовах: EXW: «Франко-склад продавця», розрахунок здійснюється шляхом здійснення оплати вартості Товару на поточний рахунок Продавця з відстрочкою платежу до 30.11.2021.

Отже, визначення моменту, до якого має бути виконаний обов`язок з оплати вартості Товару, співпадає в обох версіях наданих сторонами Додаткової угоди № 1. При цьому обидві редакції Договору відсилають на визначення умов оплати в Додатковій угоді № 1 (п. 1.1 розділу Предмет Договору).

Відповідні обставини щодо сторін та умов укладеного між ними Договору також були вже встановлені в постанові Центрального апеляційного господарського суду від 08.02.2024 у справі №904/2576/22 (904/721/23), що набрала законної сили (ухвалою Верховного Суду від 11.03.2024 було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Поділляагрозахист" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.07.2023 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 08.02.2024 у справі № 904/2576/22 (904/721/23).

Слід зауважити, що у згаданій справі ДП «ДГ «Дніпро» надавалися для огляду в засіданні в суді першої інстанції оригінал Договору поставки товару з відстрочкою платежу №20/08/21 від 17.08:2021 та Додаток до Договору поставки товару з відстрочкою платежу №20/08/21 від 17.08.2021. Відмінностей від копій вищевказаних документів, наданих ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ", суд не встановив.

Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Так, у позовній заяві та наразі в апеляційній скарзі Позивач посилається на те, що Відповідачем у справі №904/2576/22 (904/721/23) подано копію Договору № 20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021 в редакції на яку він не погоджувався.

Щодо цього господарським судом зроблено висновок, що Позивачем долучено до дійсної позовної заяви копії Договорів №20/08/2021 поставки товару з відстрочкою платежу від 17.08.2021 у двох реакціях, з яких вбачається, що остання сторінка з реквізитами містить підписи та печатки посадових осіб, які повністю збігаються, а відтак посадові особи фактично не могли здійснити підпис та проставити печатку з точним нахилом та розмахом фактичного вчинення підпису Договору.

Апеляційний суд погоджується з таким твердженням та зауважує, що відповідно до п. 10.1 Договору Сторони підтверджують, що даний договір підписаний при повному розумінні всіх його положень та були погоджені всі істотні умови Договору. Волевиявлення Покупця є вільним і відповідають його внутрішній волі, отже Сторони Договору усвідомлюють і погоджуються з тим, що немає підстав для визнання Договору недійсним в цілому та окремих його частин.

Як вже було зазначено, Позивачем разом з позовною заявою додано Додаткові угоду №1 на товар, що поставляється по Договору №20/08/2021 від 17.08.2021 (до кожної з редакцій), з яких вбачається, що постачання товару здійснюється на умовах: EXW: "Франко-склад продавця", розрахунок здійснюється шляхом здійснення оплати вартості товару на поточний рахунок Продавця з відстрочкою платежу до 30.11.2021.

Отже, наявні в матеріалах справи докази свідчать про більшу вірогідність існування обставин, щодо укладення Договору саме на умовах, наведених редакції з прив`язкою умов щодо оплати до Додаткової угоди (т. 1 а.с. 5-6), й, відповідно, непідтвердженність обставин щодо визначення сторонами іншої кінцевої дати оплати вартості поставленого товару, ніж 30.11.2021.

На користь цього додатково свідчать як умови обох версій Договору, які відсилають на Додаткову угоду № 1 (зміст якої ідентичний в редакціях Сторін), в тому числі щодо порядку здійснення оплати (її строків), так і те, що враховуючи дату укладення Договору - 17.08.2021, дати поставки товару - 28.08.2021, 30.08.2021, 31.08.2021 та 01.09.2021, виглядає сумнівним можливість визначення та погодження сторонами такої тривалої відстрочки оплати більш ніж на рік, а саме: до 31.12.2022, в момент, коли не існувало обставин, що об`єктивно ускладнювали б виконання обов`язку з проведення розрахунків, які існують наразі (як-то російська військова агресія проти України).

Крім того, у постанові від 16.06.2020 у справі №145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила: «Якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує ч.ч. 2, 3 ст. 215 ЦК, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду констатувала, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Водночас, не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону (пункт 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17).

Фактичне виконання усіма сторонами спірного договору виключає кваліфікацію цього договору як неукладеного.

Подібний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 11.10.2018 у справі № 922/189/18, від 18.02.2022 у справі № 918/450/20.

Таким чином, договір не може вважатися неукладеним після його повного чи часткового виконання.

Колегія суддів зазначає, що як встановлено у справі №904/2576/22 (904/721/23) за Договором поставки товару з відстрочкою платежу №20/08/2021 від 17.08.2021 (з урахуванням Додаткової угоди №1 від 17.08.2021) ДП «ДГ «Дніпро» було здійснено поставку товару за видатковими накладними №408 від 28.08.2021, №409 від 30.08.2021, №410 від 31.08.2021 та №411 від 01.09.2021 та ТТН від 30.08.2021, 31,08.2021, 01.09.2021 та від 28.08.2021 на загальну суму 1 232 000,01 грн, розрахунок за який ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" проведено лише частково, а саме на суму 712 811,07 грн шляхом укладення договору про зарахування зустрічних однорідних вимог, відповідно заборгованість складає 519 188,94 грн.

Отже, прийняття Позивачем поставленого Відповідачем товару та часткове зарахування його вартості за відповідним договором вже вказує на укладеність між сторонами Договору, а оспорення факту його укладення через недосягнення згоди щодо істотних умов, зокрема, в частині оплати (порядку та строків здійснення розрахунків) - є неналежним способом захисту прав, що узгоджується з вищенаведеними висновками Верховного Суду.

В свою чергу, як правильно зауважив господарський суд, ч. 2 ст. 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених економ до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом входів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

При вирішенні спору та ухваленні рішення суд первісно має з`ясувати, чи існує спір в принципі, тобто яким чином порушені, не визнані або оспорюванні права, свободи чи законні інтереси особи, яка звернулася до суду з позовом, зокрема, спірним правочином, і яким чином вирішення спору сприятиме ефективному захисту таких порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів позивача.

Необхідно наголосити, що відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

За частиною першою статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У постанові від 01.03.2023 у справі №925/556/21 Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків: "надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, де зазначено про те, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Як «ефективний» слід розуміти такий засіб, що приводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний засіб повинен забезпечити відновлення порушеного права, а у разі неможливості такого відновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. За змістом ефективний засіб захисту повинен відповідати природі порушеного права, характеру допущеного порушення та наслідкам, які спричинило порушення права особи".

Апеляційний суд виходить з того, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем (відповідачами). Вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі №910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20 тощо.

Колегія суддів звертає увагу, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (висновок викладений у постановах об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17, від 27.01.2020 у справі № 761/26815/17, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20).

Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (зазначену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17).

В силу положень ч. 2 ст. 2 ГПК України основними завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Відповідно до ч. 1, п. 5 ч. 2 ст. 162 ГПК України у позовній заяві позивач викладає свої позовні вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Водночас, оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (подібні за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19.09.2019 у справі №924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 12.06.2020 у справі №906/775/17, від 25.06.2020 у справі №924/233/18).

Таким чином, визначення предмета та підстав спору є правом позивача, у той час як встановлення обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. У такий спосіб здійснюється "право на суд", яке відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати "вирішення" спору судом (рішення у справі "Кутіч проти Хорватії").

У пунктах 1 - 3 ч. 1 ст. 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.

При цьому з`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

У постановах від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 11.05.2023 у справі №902/314/22 Верховний Суд зазначив, що при вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

Відтак, позивач, як особа, яка вважає, що її право порушено, так і відповідач, який вважає, що не порушував права і законні інтереси позивача, самостійно визначають докази, які, на їх думку, підтверджують/відхиляють/спростовують заявлені вимоги.

Отже, при зверненні до суду з цим позовом ТОВ "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" мало обґрунтувати, які його права чи законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором, а суд, у свою чергу, повинен перевірити ці обставини.

Натомість колегія суддів зауважує, що позивачем не конкретизовано яке саме право порушено, в чому полягає його порушення та яким чином прийняте у справі рішення суду може бути виконано.

Позивач, звертаючись до суду з даним позовом і посилаючись на те, що певні умови Договору є недійсними, ніяким чином не обґрунтовує обставин та/або фактів порушення його майнових прав або інтересів оспорюваним Договором, як і не наводить мотивів яким чином його майнові права або інтерес буде захищено та відновлено за результатами визнання окремих положень правочину недійсними. Тобто, яким чином задоволення позовних вимог вплине на правову визначеність у відносинах позивача, як покупця за оспорюваним Договором.

Апеляційний суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Поряд з цим, свобода договору, яка передбачає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору, і свобода підприємницької діяльності, яка полягає у самостійному здійсненні без обмежень будь-якої підприємницької діяльність, не забороненої законом, є ключовими засадами цивільного права та господарського права, закріпленими у статті 3, 627 ЦК України, статті 6, 43 ГК України.

Водночас, у справі, що переглядається, судом обґрунтовано враховується, що Договір (окремі положення кого оспорюються), фактично виконувався його сторонами, мало місце постачання товару відповідачем та його прийняття позивачем, між сторонами укладено договір про зарахування зустрічних однорідних вимог, умовами якого сторони дійшли згоди про те, що грошове зобов`язання ТОВ «ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ» за Договором №34/ОБ від 30.03.2020 в сумі 712 811,07 грн є виконаним, шляхом зарахування вказаних коштів в якості оплати поставленого товару за Договором 17.08.2021, що свідчить про погодження ними усіх істотних умов цього договору, а підписанням додаткової угоди та видаткових накладних з поставки товару позивач засвідчив фактичне схвалення цього правочину в цілому.

Слід зазначити, що вимоги спрямовані на встановлення певних фактів не можуть бути самостійним предметом розгляду в господарському суді, оскільки до повноважень останнього не належить встановлення фактів, що мають юридичне значення.

В силу положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №761/45721/16-ц.

Наведене кореспондується з положеннями ст.ст. 2, 4, 5 ГПК України, ст.ст. 15, 16 ЦК України, згідно яких підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити (правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 26.01.2021 у справі №903/249/20).

Отже задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем відповідно до вимог процесуального законодавства обставин щодо наявності в нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

Натомість, установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 у справі № 525/505/16-ц).

У разі якщо суд на підставі наявних у справі доказів дійде висновку про відсутність факту порушення прав, свобод та інтересів особи, яка звернулася до суду із позовом, тобто встановить відсутність спору як такого, то підстави для задоволення позовних вимог з огляду на завдання цивільного судочинства, визначені статтею 2 Господарського процесуального кодексу України, будуть відсутні незалежно від наявності або відсутності формальних порушень при вчиненні дії або укладенні правочину, які становлять предмет позову.

Аналогічні висновки зроблені Верховним Судом в постановах від 12.12.2019 у справі № 910/13266/18, від 14.01.2020 у справі № 904/4009/18.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Аналогічний висновок наведено у постановах Верховного Суду від 14.08.2018 у справі № 910/1972/17, від 23.05.2019 у справі № 920/301/18, від 25.06.2019 у справі № 922/1500/18, від 31.10.2019 у справі № 916/1134/18, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19, від 02.04.2020 у справі № 910/7160/19, від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17, від 01.07.2021 у справі №910/7029/20.

Позивачем не доведено суду наявності порушення його прав оспорюваними положення Договору та правових підстав, в розумінні ст.ст. 203, 215 ЦК України, з якими пов`язується можливість визнання їх недійсними.

Щодо доводів скаржника про те, суд ухвалив рішення від 21.09.2023 порушивши право позивача на ознайомлення з матеріалами справи, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 42 ГПК України, що виразилося у ігноруванні неодноразових клопотань щодо відсканування заперечення б/н від 07.0.2023 та долучення їх до підсистеми «Електронний суд», то такі спростовуються наступним.

Так, 11.07.2023 на електронну адресу Господарського суду Дніпропетровської області від позивача надійшло клопотання б/н від 11.07.2023 про відкладення підготовчого засідання в зв`язку з неотриманням заперечень відповідача б/н від 07.06.2023 на позовні вимоги та необхідністю надати свої заперечення на заяви по суті справи від відповідача.

Судом встановлено, що матеріали справи містять докази направлення відповідачем заперечень б/н від 07.06.2023 на електронну пошту позивача, зазначену останнім у позовній заяві - tov@paz.org.ua.

Водночас, 10.08.2023 від Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" надійшло клопотання вих. б/н від 10.08.2023, в якому просив суд відсканувати заперечення б/н від 07.06.2023 на позовні вимоги, що наявні в матеріалах господарської справи №904/2576/22(904/1972/23) та долучити їх до підсистеми "Електронний суд", відкласти підготовче засідання.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 10.08.2023 задоволено клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" вих. б/н від 10.08.2023, постановлено відсканувати заперечення б/н від 07.06.2023 на позовні вимоги, що наявні в матеріалах господарської справи №904/2576/22(904/1972/23) та долучити їх до підсистеми "Електронний суд", відкладено підготовче засідання на 31.08.2023 о 12:30 год.

Перевіривши наявність заперечень ДП «ДГ «Дніпро» б/н від 07.06.2023 на позовні вимоги в підсистемі "Електронний суд" апеляційним судом встановлено, що такі дійсно були відскановані судом та завантажені у підсистему ЄСІТС «Електронний суд», що вказує на безпідставність аргументів скаржника про протилежне.

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, та нормами права, які їх регулюють, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і обставини, надав їх належну правову оцінку.

Порушень або неправильного застосування судом норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ними в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, відхиляються судом апеляційної інстанції, а тому відсутні підстави для зміни чи скасування рішення Господарського суду Дніпропетровської області. від 21.09.2023 у справі № 904/2576/22 (904/1972/23).

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 236, 269, 270, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області. від 21.09.2023 у справі № 904/2576/22 (904/1972/23) залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.09.2023 у справі №904/2576/22 (904/1972/23) залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "ПОДІЛЛЯАГРОЗАХИСТ".

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 27.03.2024

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя Л.А. Коваль

Суддя А.Є. Чередко