Ухвала

від 26.03.2024 по справі 910/19866/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

26 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/19866/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І. М. (головуючий), Ємця А. А., Малашенкової Т. М.

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О. М.,

представників учасників справи:

позивача - Ігнатенко В. І. (самопредставництво),

відповідача - Квашнін М. О. (адвокат),

третьої особи - Середа Р. С. (адвокат),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Егрітек" та Акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк"

на рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2023 та

постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024,

за позовом Державної служби України з надзвичайних ситуацій

до Акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк"

про зобов`язання виконати вимогу,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Егрітек",

ВСТАНОВИВ:

Державна служба України з надзвичайних ситуацій (далі - ДСНС, позивач) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк" (далі - АТ "ПУМБ", Банк, відповідач) про зобов`язання виконати вимогу про сплату коштів за банківською гарантією від 12.06.2020 № KIEG287470330.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем умов банківської гарантії від 12.06.2020 № KIEG287470330 в частині сплати повної суми гарантії у розмірі 8 853 000,00 грн за неналежне виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Егрітек" (далі - ТОВ "ТД "Егрітек", третя особа) зобов`язань за договором на закупівлю від 19.06.2020 № 21-5/1.

Банк безпідставно посилається на те, що така вимога отримана після закінчення строку дії гарантії.

Відповідач, у свою чергу, проти позову заперечував та вказував, що датою закінчення дії гарантії визначено 03.05.2021 (включно), а тому, будь-яка вимога за цією гарантією повинна бути одержана банком-гарантом не пізніше дати закінчення дії гарантії. Натомість бенефіціар направив вимогу гаранту без урахування умов гарантії, внаслідок чого, за вирахуванням вихідних днів, вимога була отримана Банком лише 13.05.2021. Тобто, у момент одержання вимоги зобов`язання Банку за гарантією припинилося.

Господарський суд міста Києва рішенням від 05.06.2023 (суддя Бондарчук В. В.) у справі № 910/19866/21 позовні вимоги задовольнив; зобов`язав Банк виконати вимогу про сплату коштів за банківською гарантією від 12.06.2020 №KIEG287470330 на користь ДСНС; стягнув з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 2 270,00 грн.

Суд першої інстанції встановив, що за умовами виданої Банком гарантії вона є дійсною з дати набуття чинності до дати закінчення дії гарантії включно. Строк дії гарантії установлений до 03.05.2021. Будь-яка вимога за цією гарантією повинна бути одержана банком-гарантом не пізніше дати закінчення дії гарантії.

Встановивши обставини, що: письмова вимога за вих. № 01-6922/081 надіслана 29.04.2021 на адресу відповідача (вул. Андріївська, 4, м. Київ, 04070) за допомогою оператора поштового зв`язку Акціонерного товариства "Укрпошта" (далі - АТ "Укрпошта"); повідомлення про вручення даного відправлення вручені у приміщенні ВПЗ кур`єру АТ "ПУМБ" 04.05.2021 та повторно 07.05.2021, суд першої інстанції дійшов висновку, що датою отримання Банком вимоги позивача про сплату коштів за банківською гарантією слід вважати дату, у яку така вимога вперше надійшла до вузла поштового зв`язку АТ "Укрпошта" № 04070 м. Київ, тобто 04.05.2021, тоді, як строк дії гарантії, з урахуванням святкових та неробочих днів, закінчувався 05.05.2021.

Північний апеляційний господарський суд постановою від 24.01.2024 (колегія суддів: Кропивна Л. В., Барсук М. А., Пономаренко Є. Ю.) рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2023 у справі № 910/19866/21 залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду апеляційної інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог. Однак мотивував свої висновки тим, що строк дії гарантії є преклюзивним, а отже не підлягає продовженню.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що оскільки дія гарантії визначена вказівкою на точну календарну дату - 03.05.2021 включно, то, відповідно гарантія припиняє свою дію о 00 год. 04.05.2021. З огляду наведене визнав необґрунтованими висновки суду першої інстанції в частині того, що оскільки 01 та 02 травня 2021 року є святковими днями, гарантія припиняється о 00 год 05.05.2021.

За висновком суду апеляційної інстанції, момент представлення вимоги про виплату по гарантії повинен розглядатися, виходячи з дати її направлення через організацію поштового зв`язку (надіслання - 29.04.2021), а не з дати доставки вимоги адресату. Суд першої інстанції вірно зазначив, що доставка поштового відправлення відбулася саме 04.05.2021. Разом з тим, одержання адресатом доставленої у відділенні поштового зв`язку вимоги залежало виключно від дій уповноважених Банком працівників, відповідальність за дії яких несе сам Банк, а не позивач. Факт пізнього одержання документу, який пов`язаний із фізичним отриманням представником Банку у відділення поштового зв`язку 13.05.2021 поштового відправлення, не породжує для Банку підстав для відмови у виплаті гарантії, адже таким положень гарантія не містить.

ТОВ "ТД "Егрітек" (третя особа) не погодилось с прийнятими у справі судовими рішеннями у справі та звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 910/19866/21, а справу передати на новий розгляд.

Відповідач також звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 910/19866/21; ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

ТОВ "ТД "Егрітек" та Банк (скаржники) обґрунтовують підстави касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду.

За твердженням ТОВ "ТД "Егрітек", суд апеляційної інстанції застосував статті 560, 563, 565 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статтю 200 Господарського кодексу України (далі - ГК України), норми Положення про порядок здійснення банками операцій за гарантіями в національній та іноземній валютах, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 15.12.2004 № 639 (далі - Положення № 639), без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08.11.2022 у справі № 910/1635/21, від 04.03.2021 у справі № 910/3500/19 та у постанові від 21.12.2021 у справі № 910/17772/20.

Банк у касаційній скарзі також зазначає про неправильне застосування судом апеляційної інстанції параграфу 4 Глави 49 Книги п`ятої ЦК України (статей 561, 563, 565, 568 ЦК України) без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21.12.2021 у справі №910/17772/20, від 02.03.2018 у справі № 910/8297/17, від 10.05.2018 у справі № 904/4275/17 та від 02.10.2020 у справі №904/1156/19.

Скаржники у касаційних скарга також зазначають про неналежне дослідження судами попередніх інстанцій обставин справи та вказують на неврахування при прийнятті оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц; від 29.01.2021 у справі № 922/51/20; від 31.03.2021 у справі № 923/875/19; від 18.06.2021 у справи № 910/16898/19; від 25.06.2020 у справі № 924/233/18 (щодо стандартів доказування).

Так, аналіз змісту касаційних скарг відповідачів свідчить, що касаційні скарги містять однакове обґрунтування підстав касаційного оскарження рішення суду першої інстанції і постанови суду апеляційної інстанції та містять однакові доводи щодо наявності підстав для скасування оскаржуваних судових рішень. Касаційні скарги різняться лише прохальними частинами.

Зокрема, узагальнено доводи скаржників зводяться до того, що обов`язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією лише протягом строку її дії. Суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, не здійснили належного дослідження умов банківської гарантії від 12.06.2020 № KIEG287470330 та відповідно, не з`ясували і не становили обставин щодо своєчасної / несвоєчасної реалізації ДСНС свого права на отримання гарантії.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу третьої особи заперечує проти наведених у ній доводів, зазначаючи про їх необґрунтованість, і просить оскаржувані судові рішення залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Від ТОВ "ТД "Егрітек" 25.03.2024 надійшли додаткові пояснення у справі / відповідь на відзив на касаційну скаргу.

ДСНС 26.03.2024 подала відзив на касаційну скаргу відповідача, в якому просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 25.03.2024 № 32.2-01/475 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 910/19866/21 у зв`язку з перебуванням судді Булгакової І. В. у відпустці.

У судовому засіданні 26.03.2024 представник ТОВ "ТД "Егрітек" заявив клопотання про відкладення розгляду касаційних скарг у цій справі.

Суд протокольною ухвалою у задоволенні клопотання представника ТОВ "ТД "Егрітек" відмовив, у зв`язку з тим, що розгляд справи в суді касаційної інстанції здійснюється в межах вимог статті 300 ГПК України.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; від 25.04.2018 у справі № 925/3/17; від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16; від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц; від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц; від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц та № 522/2110/15-ц; від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційних скаргах, стосується правовідносин, які не є подібними.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційних скарг і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Причиною виникнення спору стало питання наявності / відсутності підстав для зобов`язання Банку виконати вимогу про сплату коштів за банківською гарантією.

Частиною першою статті 200 ГК України передбачено, що гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов`язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов`язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов`язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов`язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони.

Відповідно до частини четвертої статті 200 ГК України до відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення ЦК України.

За змістом статті 563 ЦК України у разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов`язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред`являється у письмовій формі. До вимоги додаються документи, вказані в гарантії. У вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією. Кредитор може пред`явити вимогу до гаранта у межах строку, встановленого у гарантії, на який її видано.

Гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам гарантії або якщо вони подані гарантові після закінчення строку дії гарантії (стаття 565 ЦК України).

Згідно із статтями 509, 526 ЦК України, статтями 173, 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Частинами першою, другою статті 530 ЦК України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У постанові від 04.03.2021 у справі № 910/3500/19 (на яку посилаються скаржники) Верховний Суд викладав висновок щодо застосування положень частини першої статті 565 ЦК України та зазначив, що: "…. Підставою для пред`явлення вимог до гаранта є порушення принципалом виконання своїх зобов`язань перед бенефіціаром за основним зобов`язанням. Тобто гарант сплачує бенефіціару відповідну суму за гарантією при настанні гарантійного випадку, під яким розуміється невиконання або неналежне виконання принципалом своїх зобов`язань. Отримавши вимогу, банк (гарант) повинен перевірити її на відповідність таким критеріям: 1) чи є така вимога належним представленням; 2) чи є така вимога достовірною (зокрема, чи має місце порушення Товариством (принципалом) зобов`язань за договором, що є підставою для виплати визначеної банківською гарантією суми)".

У аспекті порушених у касаційних скаргах питань Суд наголошує, що положення статей 560, 563, 565 ЦК України при вирішенні спорів про стягнення за гарантією є універсальними у правозастосуванні, що підтверджується сталою практикою Верховного Суду.

У справі, що розглядається (№ 910/19866/21) оскаржувані рішення судів передніх інстанцій аргументовані тим, що вимоги позивача до Банку (гаранта) відповідали всім умовам спірної банківської гарантії та відсутністю підстав для гаранта залишити такі вимоги без задоволення.

Зокрема, приймаючи рішення про наявність підстав для задоволення позовних вимог суд апеляційної інстанції погодився з висновком суд першої інстанції про обґрунтованість позовних вимог та зазначив, що за умовами виданої Банком гарантії від 12.06.2020 належним представленням вимоги бенефіціара Банк визначав за сукупністю дотримання бенефіціаром таких умов виданої гарантії:

- письмова вимога бенефіціара має бути надіслана засобами поштового зв`язку на адресу відділу відділу документального бізнесу Банку за адресою: Україна, 04070, м. Київ, вул. Андріївська, 4;

- письмова вимога має бути в оригіналі;

- письмова вимога має містити: посилання на номер та дату складання гарантії, суму, яку вимагає бенефіціар до сплати за гарантією та дорівнює розміру невиконаних Принципалом умов Договору стосовно якості, кількості, строків, сплати штрафних санкцій, процентів за користування коштами, тощо, визначених договором; опис того, в чому полягає порушення забезпечених гарантією зобов`язань; платіжні реквізити для перерахування суми, що вимагається за Гарантією;

- гарантія є дійсною з дати набуття чинності до дати закінчення дії гарантії включно до 03.05.2021 і будь-яка вимога за цією гарантією повинна бути одержана банком-гарантом не пізніше дати закінчення дії гарантії.

Суди встановили, що: позивач 29.04.2021 о 20:38 год. направив письмову вимогу на адресу АТ "ПУМБ" (вул. Андріївська, 4, м. Київ, 04070); на запит позивача АТ "Укрпошта" листом від 04.06.2021 за вих. №33-Б-4024 повідомило, що за інформацією Київської міської філії Укрпошти відправлення "Укрпошта Експрес" №0105479733151 з типом доставки "Склад-Склад" було подане до пересилання ДСНС 29.04.2021 о 20:38 год. на адресу АТ "ПУМБ" (вул. Андріївська, 4, м. Київ, 04070) та надійшло до ВПЗ №04070 м. Київ 04.05.2021 і повідомлення про вручення цього відправлення були вручені у приміщенні ВПЗ кур`єру АТ "ПУМБ" 04.05.2021 та повторно 07.05.2021.

Суд апеляційної інстанції надав оцінку умовам банківської гарантії в частині строку її дії (до 03.05.2021) та встановив, що гарантія припиняє свою дію о 00 год. 04.05.2021.

Отже, виходячи з її умов (гарантія має бути одержана гарантом не пізніше дати закінчення її дії) та з урахуванням обставин, що позивач в межах її дії направив письмову вимогу на адресу відповідача, а також факт доставки цієї вимоги до відділу документального бізнесу Банку в межах строку її дії і дійшов висновку, що позивач дотримався порядку і строків повідомлення, установленого у гарантії. Відповідно, Банк мав обов`язок у розумний строк її розглянути і не пізніше 5 -ти банківських дні від дня одержання вимоги здійснити виплату суми гарантії беніфіціару.

Водночас в силу приписів статті 255 ЦК України письмові заяви та повідомлення, здані до установи зв`язку до закінчення останнього дня строку, вважаються такими, що здані своєчасно.

Зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції свідчить, що висновки суду в частині дотримання позивачем строків надіслання вимоги, і ґрунтуються саме на тому, що момент представлення вимоги про виплату за гарантією має відліковуватись, виходячи з дати її направлення через організацію поштового зв`язку (надіслання), а не з дати доставки вимоги адресату. Крім того, суди встановили, що умови банківської гарантії не містять положень, що Банк (гарант) не несе відповідальності за наслідки, які випливають із затримки у доставці чи втрати повідомлення, вимоги чи іншого направленого йому беніфіціаром документу.

Отже, у справі, яка розглядається, суд апеляційної інстанції встановивши обставини, дотримання позивачем умов банківської гарантії в частині вимог до її змісту, а також факт надіслання вимоги у період дії гарантії та за адресою, яка визначена сторонами в умовах гарантії, у тому числі і факт доставки цієї вимоги до відділу документального бізнесу Банку за вказаною адресою та повідомлення уповноважених осіб Банку про наявність такого поштового відправлення, правильно застосував положення статей 255, 560, 563, 565 ЦК України дійшов вірного висновку, що позивач дотримався, як порядку так і строків повідомлення, встановлених у гарантії.

У контексті доводів касаційних скарг Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що одержання адресатом доставленої у відділенні поштового зв`язку вимоги залежало виключно від дій уповноважених Банком працівників, відповідальність за дії яких несе сам Банк, а не позивач. За умов дотримання бенефіціаром умов банківської гарантії щодо вимог до її змісту та строків пред`явлення, факт пізнього одержання документу (пов`язаний лише з фізичним отриманням представником Банку у відділення поштового зв`язку 13.05.2021 поштового відправлення) за відсутності таких умов у банківській гарантії, не може бути підставою для відмови у виплаті гарантії.

Звертаючись з касаційними скаргами у справі скаржники зазначають зокрема, про те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права, без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 08.11.2022 у справі № 910/1635/21, від 04.03.2021 у справі № 910/3500/19 та у постанові від 21.12.2021 у справі № 910/17772/20, від 02.03.2018 у справі № 910/8297/17, від 10.05.2018 у справі № 904/4275/17 та від 02.10.2020 у справі № 904/1156/19. У цьому контексті скаржники вважають, що суди невірно витлумачили умови банківської гарантії щодо строку її дії.

Верховний Суд проаналізувавши зміст наведених скаржниками постанов у співвідношенні з оскаржуваними судовими рішеннями зазначає, що у наведених постановах Суду не міститься протилежного правового висновку щодо застосування положень статей 560, 563, 565 ЦК України.

Так, у справах:

- № 904/4275/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими було відмовлено у задоволенні вимог про стягнення суми банківської гарантії, погодився з висновками судів про те, що на порушення умов гарантії до вимоги, надісланої на адресу відповідача, позивачем не було додано зазначеної у гарантії копії підписаного договору про поставку, вимога була підписана особою без надання доказів на підтвердження належних повноважень такої особи на підписання вимоги, а, отже, зазначена вимога не відповідає умовам банківської гарантії, що є підставою для відмови у задоволенні такої вимоги згідно із статтею 565 ЦК України, що і було здійснено відповідачем;

- № 904/1156/19 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими було частково задоволено позовні вимоги про стягнення суми банківської гарантії, погодився з висновками судів про те, що ТОВ "Аграрно-кредитний центр" не виконало умови договору фінансового лізингу в частині передання лізингоодержувачу - позивачу у справі, предмету лізингу. Встановивши, що позивач (бенефіціар) надав банку(гаранту) всі передбачені гарантією документи, у спосіб та у визначений строк, надіслав вимогу до закінчення строку дії гарантії, суди дійшли обґрунтованого висновку про дотримання позивачем всіх умов, необхідних для виконання відповідачем гарантійних зобов`язань. Правовою підставою для здійснення виплати грошових коштів за гарантією є належним чином оформлена вимога бенефіціара, а зобов`язання гаранта платити за гарантією не залежить від вимог або заперечень, що випливають із будь-яких відносин поза відносинами між гарантом та бенефіціаром. Відтак сукупність встановлених обставин свідчить про неправомірність відмови від її сплати за гарантією з боку відповідача (гаранта), оскільки такої підстави, як не набрання чинності гарантією у зв`язку з відсутністю її покриття з боку боржника, закон не містить. Сам факт видачі банківської гарантії не свідчить про недотримання принципалом умов договору, що підтверджується банківською гарантією від 13.11.2018 № 71.00.007269, вимогою від 20.12.2018 № 1, платіжним дорученням від 13.11.2018 № 145 на суму 3 200 000,00 грн. Відповідно до частини третьої статті 563 ЦК України у вимозі до гаранта або у доданих до неї документах кредитор повинен вказати, у чому полягає порушення боржником основного зобов`язання, забезпеченого гарантією. Таким чином, гарант здійснює платіж по гарантії лише у випадку невиконання чи неналежного виконання принципалом основного зобов`язання (у залежності від умов гарантії).

- № 910/8297/17 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими відмовлено у задоволенні позову про стягнення заборгованості, погодився з їх висновком про те, що позивач не дотримався умов звернення до ПАТ "Банк Михайлівський" з вимогами про сплату гарантійного забезпечення та не подав документи, які передбачені гарантійним листом № 24-05-3208 від 30.10.2014 та є обов`язковими для задоволення гарантом вимог позивача, як бенефіціара, зокрема, оригінал картки із зразками підписів. Крім того, Господарський суд міста Києва прийшов до висновку, що на відповідача поширюються обмеження Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а тому від часу запровадження в ПАТ "Банк Михайлівський" тимчасової адміністрації його вимоги, заявлені поза межами ліквідаційної процедури банку, не можуть бути задоволені;

- № 910/17772/20 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, та направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що суди не досліджували чи виник гарантійний випадок (порушення Товариством з обмеженою відповідальністю "Іберія" зобов`язання, забезпеченого гарантією), і відповідно обов`язок у гаранта сплатити за гарантією, та не зазначили, які докази підтверджують настання гарантійного випадку.

- № 910/3500/19 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд, виходив з того, що суди не перевірили доводи позивача про визнання відповідачем справжності та дійсності підпису уповноваженої особи Бенефіціара на вимозі, які мають значення для встановлення фактичних обставин справи та для правильного вирішення справи;

- у справі № 910/1635/21 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими задоволено вимоги про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, погодився з їх висновком про те, що у спірних правовідносинах вимога бенефіціара - датована після закінчення строку дії договору і строку дії гарантії. Суди встановили, що умовами гарантії було визначено термін її дії, а також зазначено, що зобов`язання гаранта за нею припиняються у разі закінчення строку дії договору, який забезпечено гарантією. Тобто, строк дії гарантії обмежується або певною датою або настанням певної події - закінчення строку дії договору, в залежності від того, яка подія відбудеться раніше. Також умовами гарантії було визначено, що зобов`язання гаранта не настає у випадку, якщо зобов`язання не може бути виконане принципалом внаслідок прострочення або невиконання зобов`язань бенефіціаром. Таким чином, гарант здійснює платіж по гарантії лише у випадку невиконання чи неналежного виконання принципалом основного зобов`язання (у залежності від умов гарантії). Задовольняючи позовні вимоги суди встановили, обставини розірвання договору з 21.09.2020 (внаслідок прострочення або невиконання зобов`язань бенефіціаром), що унеможливлює виконання обов`язків сторін за ним. Крім того, у зв`язку із закінченням строку дії договору з 21.09.2020 також припинилися зобов`язання гаранта за банківською гарантією;

- у справі № 910/16898/19 висновки об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду стосуються лише того, що умовою для пред`явлення вимог до гаранта є порушення принципалом виконання своїх зобов`язань перед бенефіціаром за основним зобов`язанням. Тобто гарант сплачує бенефіціару відповідну суму за гарантією при настанні гарантійного випадку, під яким розуміється невиконання або неналежне виконання принципалом своїх зобов`язань. Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог зазначила, що обставини, встановлені господарськими судами у справі № 916/1441/19, судові рішення в якій набрали законної сили, мають преюдиційне значення для вирішення даної справи № 910/16898/19, оскільки підтверджують відсутність порушення Товариством з обмеженою відповідальністю "Гідробуд Україна" своїх зобов`язань за договором, належне виконання яких забезпечувалося виданою банком гарантією.

Отже, проаналізувавши зміст наведених скаржником постанов, Верховний Суд відхиляє як помилкові доводи скаржників, що оскаржувані судові рішення прийняті без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у наведених вище постановах, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у вказаних справах і у справі, яка переглядається, є різними. У кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, тобто, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням поданих сторонами доказів.

Суд зазначає, що застосування судами положень статей 560, 563, 565 ЦК України у справі, що розглядається (№ 910/19866/21) та у справах на які посилаються скаржники залежало виключно від встановлених і доведених обставин конкретної справи, а також оцінки наданих до суду доказів, що входило в предмет доказування та формувало фактично-доказову базу, а тому означені справи і справа № 910/19866/21 є неподібними за змістовним критерієм.

Разом з тим, касаційні скарги в цій частині зводяться лише до загальних тверджень щодо неврахування судами висновків у наведених постановах Верховного Суд, однак не містять посилання які саме норми матеріального права, на їх думку, судами першої та апеляційної інстанції було здійснено без урахування висновків Суду у наведених вище справах.

Суд зазначає, що доводи скаржників стосовно умов банківської гарантії у контексті того, що вимога за цією гарантією повинна бути одержана банком-гарантом не пізніше дати закінчення дії гарантії, зводяться лише до власного бачення скаржниками окремих положень гарантії, які у свою чергу спростовуються, як вимогами чинного законодавства так і встановленими судами обставинами.

Щодо посилання скаржників на інші постанови Верховного Суду (щодо стандарту доказування), колегія суддів зазначає таке:

- у справі № 924/233/18 судами розглядався спір про заборгованості за договором поставки молока;

- у справі № 923/875/19 спір стосувався переведення прав покупця за договором купівлі-продажу корпоративних прав;

- у справі № 922/51/20 спір стосувався стягнення збитків за договором транспортного експедирування та перевезення вантажів автомобільним транспортом;

- у справі № 129/1033/13-ц предметом спору були вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів співвласників підприємства.

Отже, жодна із наведених скаржником справ не є подібною зі справою, що розглядається за предметом спору, підставами позову, змістом позовних вимог та встановленими судами фактичними обставинами, а також матеріально-правовим регулюванням спірних правовідносин.

Звідси правовідносини, що виникли між сторонами у справі № 910/19866/21 та у справах на які посилаються скаржники, суттєво відрізняються за складом учасників, предметом спору та матеріально-правовим регулюванням. Отже, доводи касаційних скарг в цій частині є необґрунтованими.

Колегія суддів зазначає, що процитовані скаржниками у касаційних скаргах правові висновки Верховного Суду щодо стандарту доказування є загальними вимогами процесуального законодавства та мають бути дотримані судами при розгляді будь-якого судового спору. Однак у кожній з наведених справ, які переглядалися Верховним Судом, ці процесуальні норми та принципи застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів, у межах конкретного спору за наявними у матеріалах справи доказами та в межах предмета доказування.

У справі, яка переглядається, суди надали оцінку всім наявним у матеріалах справи доказам, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Верховний Суд відзначає, що скаржники не наводять мотивів того, яким чином неврахування згаданих висновків касаційного суду призвело до прийняття незаконного судового рішення у даній справі. По суті доводів касаційних скарг у частині застосування норм процесуального права скаржники ставлять перед Верховним Судом питання лише щодо переоцінки доказів та встановлення інших фактичних обставин справи.

Разом з тим саме лише прагнення скаржників здійснити нову переоцінку наявних у матеріалах справи доказів та перевірку обставин цієї справи з урахуванням їх власних висновків щодо поданих доказів не є підставою для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилалися скаржники у касаційних скаргах, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/19866/21.

Зважаючи на те, що наведена скаржниками підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів, на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу, враховуючи відзив на касаційну скаргу, дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційними скаргами АТ "ПУМБ" та ТОВ "ТД "Егрітек" на рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 910/19866/21, оскільки Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду, на які посилалися скаржники у касаційних скаргах, стосуються правовідносин, які не є подібними.

При розгляді цієї справи Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційних скарг у співвідношенні до обраних скаржниками підстав касаційного оскарження виходить з того, що останніми не аргументовано і не доводилось у касаційних скаргах того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Суд погоджується з аргументами відповідача, наведеними у відзиві на касаційну скаргу третьої особи, в тому обсязі, в якому вони узгоджуються з викладеним у цій ухвалі.

Оскільки Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження, судовий збір за розгляд касаційних скарг покладається на скаржників.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційними скаргами Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "Егрітек" та Акціонерного товариства "Перший український міжнародний банк" на рішення Господарського суду міста Києва від 05.06.2023 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.01.2024 у справі № 910/19866/21.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя А. Ємець

Суддя Т. Малашенкова