Рішення

від 25.03.2024 по справі 905/101/24

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

61022, м. Харків, пр. Науки, 5, тел.:(057) 702-07-99, факс: (057) 702-08-52,

гаряча лінія: (096) 068-16-02, E-mail: inbox@dn.arbitr.gov.ua,

код ЄДРПОУ: 03499901,UA368999980313151206083020649

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

25.03.2024р. Справа №905/101/24

Господарський суд Донецької області у складі судді Зекунова Е.В., за участю секретаря судового засідання Кухтик С.Ю., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали

позовної заяви: ОСОБА_1 м.Донецьк та Машиніченко Наталі Вікторівні м.Донецьк

до відповідача: держави Російська Федерація

про відшкодування збитків

Представники сторін у судовому засіданні участь не приймали

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

ОСОБА_1 в особі адвоката Квартенко О.Р., 30.01.2024 року звернувся до Господарського суду Донецької області, з позовом до відповідача 1- держава Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації та відповідача 2 - держава Російська Федерація в особі Генеральної прокуратури Російської Федерації про відшкодування збитків, завданих внаслідок збройної агресії Російської Федерації проти України.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 05.02.2024 залишено без руху вказану позовну заяву та запропоновано усунути недоліки позовної заяви.

Як вбачається зі змісту позовної заяви (з урахування уточнень) в обґрунтування заявлених вимог позивачі посилаються на понесені збитки у вигляді знецінення активів - корпоративних прав належних ним підприємств.

В подані позовній заяві (з урахуванням уточнень) позивачі просять суд: стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 - 9 167 605,69 дол.США, що станом на дату проведення експертизи еквівалентно 9 316 672,45 евро, або 335 246 505,44 грн. та ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_2 - 9 167 605,69 дол.США, що станом на дату проведення експертизи еквівалентно 9 316 672,45 евро, або 335 246 505,44 грн.

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 19.02.2024 позовну заяву прийнято до розгляду, судове засідання призначено на 18.03.2024

Ухвалою Господарського суду Донецької області від 18.03.2024 закрито підготовче провадження та призначено розгляд справи по суті на 25.03.2024 року.

У судовому засідання 25.03.2024 представника сторін участь не приймали; про дату, час та місце розгляду справи сторони були повідомлені належним чином, явка сторін обов`язковою не визнавалась.

Повідомлення відповідача про розгляд справи.

Частинами 1, 2 статті 367 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі якщо в процесі розгляду справи господарському суду необхідно, зокрема, вручити документи на території іншої держави, господарський суд може звернутися з відповідним судовим дорученням до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави (далі - іноземний суд) у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

Судове доручення надсилається у порядку, встановленому цим Кодексом або міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, а якщо міжнародний договір не укладено - Міністерству юстиції України, яке надсилає доручення Міністерству закордонних справ України для передачі дипломатичними каналами.

Порядок передачі судових та позасудових документів для вручення на території держави відповідача регулюється Угодою про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, до якої Україна приєдналася 19.12.1992, прийнявши відповідний нормативний акт - Постанову Верховної Ради України Про ратифікацію Угоди про порядок вирішення спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності від 19.12.1992.

Разом з тим, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, Указом Президента України №64/2022 від 24.02.2022 введено в Україні воєнний стан, дія якого неодноразово продовжувалась та триває станом на момент ухвалення рішення суду у цій справі.

Відповідно до частини 1 статті 12-2 Закону України «Про правовий режим воєнного стану в умовах правового режиму воєнного стану» суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

За зверненням Мін`юсту Міністерство закордонних справ України повідомило депозитаріїв конвенцій Ради Європи, Гаазької конференції з міжнародного приватного права та ООН, а також сторони двосторонніх міжнародних договорів України про повномасштабну триваючу збройну агресією Росії проти України та неможливість у зв`язку з цим гарантувати у повному обсязі виконання українською стороною зобов`язань за відповідними міжнародними договорами та конвенціями на весь період воєнного стану.

У зв`язку із порушенням Російською Федерацією цілей та принципів статуту ООН, Гельсінського Заключного Акта, Паризької Хартії для Нової Європи та ряді інших документів ОБСЄ, у зв`язку із широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти суверенітету та територіальної цілісності України, Міністерство закордонних справи України 24.02.2022 нотифікувало МЗЗ РФ про прийняте Україною рішення розірвати дипломатичні відносини з Росією, що були встановлені Протоколом про встановлення дипломатичних відносин між Україною та Російською Федерацією від 14.02.1992.

Відтак діяльність дипломатичних представництв України в Росії та Росії в України, а також будь-яке дипломатичне спілкування припинені відповідно до Віденської Конвенції про дипломатичні зносини 1961 року.

Згідно з листом Міністерства юстиції України "Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану" №25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права.

Крім того, відповідно до повідомлення, розміщеного 25.02.2022 на офіційному веб-сайті Акціонерного товариства "Укрпошта", у зв`язку з агресією з боку Росії та введенням воєнного стану, АТ "Укрпошта" припинило поштове співробітництво з поштою Росії та Білорусі; посилки та перекази в ці країни не приймаються.

З огляду на вищенаведене, на період збройного конфлікту у відносинах з державою-агресором унеможливлено застосування міжнародних договорів України з питань правового співробітництва у цивільних і кримінальних справах, у тому числі у зв`язку із припиненням поштового сполучення.

Таким чином, передача будь-яких документів в Російську Федерацію, у тому числі і дипломатичними каналами, наразі неможлива (лист Міністерства юстиції України вих. №100817/98748-22-22/12.1.3 від 31.10.2022).

Відтак, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України суд не здійснює повідомлення про розгляд цієї справи засобами поштового зв`язку та не звертається до суду Російської Федерації з судовим дорученням про вручення документів.

Окрім того, позивачем направлено позовну заяву в паперовому вигляді з доданими до неї матеріалами в перекладі на російську мову на офіційні адреси місцезнаходження посольств російської федерації у США, Сполученому королівстві Великобританії та Північної Ірландії, Італії, Швейцарської конфедерації, Німеччини, Румунії, Нідерландів.

Разом з цим, судом на офіційній сторінці Господарського суду Донецької області веб-порталу Судова влада України розміщувались відповідні оголошення щодо розгляду справи №905/101/24.

Ухвали суду у справі №905/101/24 також були направлені на електронні поштові скриньки Міністерства Юстиції Російської Федерації та Генеральної прокуратури Російської Федерації

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про доступ досудових рішень" кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

На виконання приписів чинних нормативно-правових актів всі процесуальні документи по справі були оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень, який є відкритим для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.

З огляду на наведене суд дійшов висновку, що відповідач був обізнаний про розгляд справи №905/101/24, однак відзив на позовну заяву не подав, про намір вчинити відповідні дії суд не повідомив.

Згідно із ст.2 Господарського процесуального кодексу України однією із засад господарського судочинства є розумність строків розгляду справи.

У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч.9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на те, що під час розгляду справи судом було створено сторонам необхідні умови для доведення фактичних обставин справи, зокрема, було надано достатньо часу для реалізації кожним учасником спору своїх процесуальних прав, передбачених статтями 42, 46 ГПК України, зважаючи на наявність у матеріалах справи доказів, необхідних і достатніх для вирішення спору по суті, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін та за наявними в ній матеріалами.

Перевіривши матеріали справи, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, господарський суд,

ВСТАНОВИВ:

Загальна інформація про позивача та факт заподіяння майнової шкоди.

Позов подано ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 (далі Позивач 1) та ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_2 (далі Позивач 2) , у зв`язку із заподіянням ним майнової шкоди з боку російської федерації за період з лютого 2014 року по січень 2024 року, внаслідок знецінення належних ним корпоративних прав в заснованих ними ТОВ «КІПТ"БІЗНЕС ЮРИСТ» код ЄДРПОУ 32794800 та ТОВ «М-ЦЕМ» код ЄДРПОУ 32857859, яке відбулося внаслідок втрати контролю над виробничими активами заснованого вказаними юридичними особами підприємства - КОРПОРАЦІЇ «ІННОВАЦІЙНО-ПРОМИСЛОВІ ТЕХНОЛОГІЇ» код ЄДРПОУ 33489093 (далі КОРПОРАЦІЯ «ІПТ») з огляду на наступе.

Відповідно до п. 4.4 Статуту КОРПОРАЦІЇ «ІПТ» (додаток №3 до позову) статутний капітал Товариства, розподіляється між учасниками наступним чином:

1. ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "КІПТ"БІЗНЕС ЮРИСТ". Код ЄДРПОУ засновника: 32794800. Адреса засновника: АДРЕСА_1 . Країна реєстрації: Україна. Розмір внеску до статутного фонду: 399 480,00 грн. Частка (%): 99,8700%;

2. ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "М-ЦЕМ". Код ЄДРПОУ засновника: 32857859; Адреса засновника: АДРЕСА_1 ; Країна реєстрації: Україна; Розмір внеску до статутного фонду: 520,00 грн Частка (%): 0,1300%;

Відповідно до Статуту КОРПОРАЦІЇ «ІПТ» статутний капітал становив 400 000,00 гривень, 100% статутного капіталу КОРПОРАЦІЇ «ІПТ» належить ТОВ «КІПТ "БІЗНЕС ЮРИСТ» код ЄДРПОУ 32794800 та ТОВ «М-ЦЕМ» код ЄДРПОУ 32857859.

Відповідно до Статуту ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «КІПТ "БІЗНЕС ЮРИСТ» (додаток №4 до позову) код ЄДРПОУ 32794800 частки Учасників у статутному фонді складають:

- ОСОБА_1 - 50 %;

- ОСОБА_2 - 50 %.».

Відповідно до Статуту ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "М-ЦЕМ". (додаток №5 до позову) код ЄДРПОУ 32857859 частки Учасників у статутному фонді складають:

- ОСОБА_1 - 50 %;

- ОСОБА_2 - 50 %.».

Отже ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 та ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_2 є кінцевими бенефіціарними власниками КОРПОРАЦІЇ «ІПТ» код ЄДРПОУ 33489093 з долями по 50% кожний.

КОРПОРАЦІЯ «ІПТ» здійснювала господарчу діяльність за наступними видами КВЕД - 2010:

- 46.90 Неспеціалізована оптова торгівля;

- 23.51 Виробництво цементу;

- 23.51 Виробництва сухих будівельних сумішей;

- 71.12 Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах.

Основні засоби КОРПОРАЦІЇ «ІПТ» станом на 20.02.2014 року були розташовані за адресою: Донецька обл., м. Макіївка , вул. Абакумова, 1, уся господарча діяльність також здійснювалася за зазначеною адресою.

Відповідно до Актів приймання-передачі (внутрішнього переміщення) основних засобів та Інвентарних карток обліку основних засобів, що обліковувалися на балансі КОРПОРАЦІЇ «ІПТ», станом на 20.02.2014 року, (додаток №6 до позову), на балансі КОРПОРАЦІЇ «ІПТ», обліковувалося 244 одиниці основних засобів, первісною балансовою вартістю 30 334 000грн., що були розташовані за адресою АДРЕСА_2 , і введені в експлуатацію в першому кварталі 2014 року.

Відповідно до даних Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №303630131 від 27.06.2022 року, (додаток №7 до позову) промислово-побутові приміщення, загальною площею 1 464,20 кв. м., розташовані за адресою: АДРЕСА_2 , належать КОРПОРАЦІЇ «ІПТ», згідно до договору купівлі-продажу № 1887 від 28.07.2011.

Зазначене нерухоме майно, розташоване на земельній ділянці кадастровий номер 1413500000:04:002:1003 (адреса на території Макіївської міської ради, по вулиці Абакумова, 1, у Гірницькому районі міста Макіївки, економіко-планувальна зона VI Г, оціночний район 4068, шо в місті Макіївці).

Земельна ділянка, на якій розташовані основні засоби КОРПОРАЦІЇ «ІПТ», станом на дату оцінки, знаходилась в оренді КОРПОРАЦІЇ «ІПТ», відповідно до Договору оренди земельної ділянки від 03.07.2014 року.

З квітня 2014 року окремі території України, що входять до складу Донецької області, є окупованими російською Федерацією.

Так, відповідно до абз. 4 ч. 2 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України.

Згідно Указу Президента України № 32/2019 від 07.02.2019 року «Про межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях» до складу цих територій входить м. Донецьк.

У постанові Верховного суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), зазначено, що починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України № 595 від 07.11.2014 року з метою поліпшення суспільно-політичної та соціально-економічної ситуації у Донецькій та Луганській областях підприємствам з непідконтрольної українській владі території було рекомендовано перереєструватись в населені пункти, на території яких органи державної влади здійснюють свої повноваження в повному обсязі.

У зв`язку зі збройною агресією російської федерації, Позивачі, які були одночасно в трудових правовідносинах з КОРПОРАЦІЄЮ «ІПТ» в 2014 році з метою забезпечення безпеки були вимушені залишити територію м. Донецька та належні їм активи, одночасно Позивачі та засновані ними КОРПОРАЦІЯ «ІПТ» код ЄДРПОУ 33489093, ТОВ «КІПТ "БІЗНЕС ЮРИСТ» код ЄДРПОУ 32794800 та ТОВ «М-ЦЕМ» код ЄДРПОУ 32857859 втратили контроль над всіма виробничими активами КОРПОРАЦІЇ «ІПТ», що в свою чергу спричинило Позивачам збитки у вигляді знецінення активів - корпоративних прав належних ним підприємств.

Для визначення розміру завданих збитків, Позивачі звернулося із заявою до Українського національного комітету Міжнародної Торгової Палати (ICC Ukraine) щодо організації проведення судової експертизи. За результатами поданої заяви було призначено судових експертів в галузі економіки та оцінки, проведено судову експертизу та складений Висновок експертів №001/09-22 від 06.10.2022року.

Згідно Висновку експертів №001/09-22 від 06.10.2022року загальний розмір збитків завданих Позивачам становить:

- ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 - 9 167 605,69 дол. США (дев`ять мільйонів сто шістдесят сім тисяч шістсот п`ять дол. США, 69 центів), що станом на 06.10.2022 з урахуванням курсу долара США до євро 0,984 долара за 1 євро становить 9316672,45евро (дев?ять мільйонів триста шістнадцять тисяч шістсот сімдесят два євро, 45 центів), або за курсом НБУ 36,5686 грн за долар становить 335 246 505,44 грн. (триста тридцять п`ять мільйонів двісті сорок шість тисяч п`ятсот п`ять гривень 44 копійки);

- ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_2 становить 9 167 605,69 дол. США (дев`ять мільйонів сто шістдесят сім тисяч шістсот п`ять дол. США, 69 центів), що станом на 06.10.2022 з урахуванням курсу долара США до євро 0,984 долара за 1 євро становить 9316672,45евро (дев?ять мільйонів триста шістнадцять тисяч шістсот сімдесят два євро, 45 центів), або за курсом НБУ 36,5686 грн за долар становить 335 246 505,44 гривень (триста тридцять п`ять мільйонів двісті сорок шість тисяч п`ятсот п`ять гривень 44 копійки).

З метою захисту своїх порушених прав, керуючись приписами ст. 41 Конституції України, ст. ст. 316, 317 ЦК України, п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулися до Господарського суду Донецької області з позовом про стягнення з держави російська федерація на користь:

- ОСОБА_1 РНОКПП НОМЕР_1 - 9 167 605,69 дол. США (дев`ять мільйонів сто шістдесят сім тисяч шістсот п`ять дол. США, 69 центів), що станом на дату проведення експертизи еквівалентно 9316672,45евро (дев?ять мільйонів триста шістнадцять тисяч шістсот сімдесят два євро, 45 центів), або 335 246 505,44 грн. (триста тридцять п`ять мільйонів двісті сорок шість тисяч п`ятсот п`ять гривень 44 копійки);

- ОСОБА_2 РНОКПП НОМЕР_2 - 9 167 605,69 дол. США (дев`ять мільйонів сто шістдесят сім тисяч шістсот п`ять дол. США, 69 центів), що станом на дату проведення експертизи еквівалентно 9316672,45евро (дев?ять мільйонів триста шістнадцять тисяч шістсот сімдесят два євро, 45 центів), або 335 246 505,44 грн. (триста тридцять п`ять мільйонів двісті сорок шість тисяч п`ятсот п`ять гривень 44 копійки).

Джерела права, акти їх застосування та мотиви, з яких виходить господарський суд при прийнятті рішення.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання. Одним зі способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

Частиною 1 статті 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ст.41 Конституції України та п.2 ч. 1 ст.3, ст.321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом.

Частинами 1, 3 ст.386 Цивільного кодексу України передбачено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Згідно частин 1, 2 ст.22 Цивільного кодексу України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є, в тому числі: втрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

За змістом статті 22 ЦК України під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо). У відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті, завдана шкода відшкодовується в повному обсязі. Мова йде про реальну шкоду та упущену вигоду.

Отже, загальною підставою деліктної відповідальності є протиправне, шкідливе, винне діяння завдавача шкоди (цивільне правопорушення).

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за вини заподіювача шкоди. Відсутність у діях особи умислу або необережності звільняє її від відповідальності, крім випадків, коли за нормами ЦК України відповідальність настає незалежно від вини.

Тому, обов`язковою умовою притягнення відповідача до відповідальності за завдану шкоду є встановлення протиправності його дій відповідно до положень застосованого матеріального закону.

Відповідно до Конституції України Україна є суверенна і незалежна. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Щодо здійснення російською федерацією контролю над частиною території Донецької та Луганської областей, у тому числі над територією м. Донецьк.

Позиція ЄСПЛ щодо встановлення російською федерацією контролю над частиною території Донецької та Луганської областей.

Велика палата ЄСПЛ прийняла Рішення щодо прийнятності заяв у справі «Україна та Нідерланди проти Росії» (заяви № 8019/16, 43800/14 та 28525/20).

Вказана справа стосується конфлікту на сході України за участю проросійських сепаратистів, який розпочався навесні 2014 року. Уряд України, зокрема скаржився на стверджувану постійну практику («адміністративну практику») порушень низки статей Європейської конвенції з прав людини сепаратистами «Донецької народної республіки» («ДНР») та «Луганської народної республіки» («ЛНР»), а також російськими військовими. Уряд Королівства Нідерландів висловив протест у зв`язку зі збиттям авіалайнера «Малайзійських авіаліній» рейсу MH17 на сході України 17 липня 2014 року, що призвело до загибелі 298 осіб, у тому числі 196 громадян Нідерландів. Уряди країн-заявників стверджували, що їхні скарги підпадають під юрисдикцію російської федерації.

У пункті 695 Рішення судом зроблено висновок, що «величезна кількість наведених доказів демонструє поза розумним сумнівом, що внаслідок військової присутності Росії на сході України та вирішального ступеня впливу та контролю, яким вона користувалася над територіями, які перебувають під контролем сепаратистів на сході України, внаслідок її військової, політичної та економічної підтримки сепаратистських утворень, ці території з 11 травня 2014 року і згодом перебували під ефективним контролем російської федерації».

У пункті 696 Рішення встановлено, скарги Уряду України-заявника щодо подій, які мали місце на території під контролем сепаратистів з 11 травня 2014 року, відповідно, підпадають під юрисдикцію держави-відповідача ratione loci у значенні статті 1 Конвенції.

Визнання ЄСПЛ прийнятності заяв означає, що ЄСПЛ визнає контроль Росії на Донбасі та визначає часові й територіальні межі окупації.

На засіданні 17 листопада 2022 року Окружний суд Гааги виніс рішення у справі про збиття авіалайнера MH17 в небі над Донбасом у 2014 році. Гаазький суд встановив, що з середини травня 2014 року на території України мав місце міжнародний збройний конфлікт між Україною та ДНР, за умов якого, так звана, ДНР перебувала під контролем російської федерації.

Позиція Верховного Суду щодо встановлення факту збройної агресії і окупації російською федерацією частини території України.

Факт збройної агресії та окупації російською федерацією частини території Донецької та Луганської областей України підтверджується постановами Верховного Суду. Зокрема, у постанові Верховного Суду від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21), зазначено що, починаючи з 2014 року загальновідомим є той факт, що РФ чинить збройну агресію проти України.

Верховний Суд переглядав справи про встановлення факту, що має юридичне значення, в яких заявники зверталися до судів та просили встановити факт про вимушене переселення після 2014 року з окупованої частини територій Луганської та Донецької областей, яке відбулося внаслідок збройної агресії РФ проти України та окупації російською федерацією частини території Луганської і Донецької областей України.

Так, Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідальність за порушення визначених Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина на тимчасово окупованій території, у тому числі місто Донецьк, покладено на РФ як на державу-окупанта відповідно до норм і принципів міжнародного права, що встановлено у статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», частиною 4 статті 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», та підтверджує факт того, що вимушене переселення з окупованої території Донецької області відбулося внаслідок збройної агресії російської федерації проти України та окупації російською Федерацією, зокрема, міста Донецька.

Подібні висновки щодо вимушеного переселення осіб з окупованих територій Луганської та Донецької областей внаслідок збройної агресії російської федерації проти України викладені у постановах Верховного Суду: від 21 серпня 2018 року у справі № 752/6366/16-ц (провадження № 61-20978св18), від 21 серпня 2018 року у справі № 428/8076/16-ц (провадження № 61-190св18), від 06 червня 2018 року справа № 428/13977/16-ц (провадження № 61-3831 св 18).

Факт окупації російською федерацією частини території України закріплено на законодавчому рівні.

Абзацом 4 ч. 2 ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» з урахуванням змін, внесених Законом України від 21.04.2022 року № 2217-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України» визначено, що окремі території України, що входять до складу Донецької та Луганської областей, є окупованими російською федерацією (у тому числі окупаційною адміністрацією російської федерації) починаючи з 7 квітня 2014 року. Межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях з цієї дати, визначено Президентом України за поданням Міністерства оборони України, підготовленим на основі пропозицій Генерального штабу Збройних Сил України. Згідно Указу Президента України № 32/2019 від 07.02.2019 року «Про межі та перелік районів, міст, селищ і сіл, частин їх територій, тимчасово окупованих у Донецькій та Луганській областях» до складу цих територій входить м. Донецьк.

У пункті 6 ч. 1 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», визначено, що окупаційна адміністрація російської федерації - сукупність державних органів і структур російської федерації, функціонально відповідальних за управління тимчасово окупованими територіями та підконтрольних російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних повноважень на тимчасово окупованих територіях та які виконували чи виконують властиві органам державної влади чи органам місцевого самоврядування функції на тимчасово окупованій території України, в тому числі органи, організації, підприємства та установи, включаючи правоохоронні та судові органи, нотаріусів та суб`єктів адміністративних послуг.

Здійснення російською федерацією контролю над частиною території Донецької та Луганської областей, підтверджується також і підписанням президентом РФ федеральних законів про приєднання до російської федерації територій Донецької, Луганської, а також Херсонської та Запорізької областей.

Отже, російська федерація здійснює контроль над територією м. Донецьк та м. Макіївка з квітня 2014 року, внаслідок протиправного захоплення, за допомогою утворень підконтрольних державі-агресору, що є окупацією території України, що має наслідком незаконну експропріацію нерухомого майна належних Позивачам підприємств.

Щодо правових підстав відповідальності російської федерації та відшкодування збитків.

Статтею 41 Конституції України встановлено, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України).

Згідно ст. 317 ЦК України зміст права власності складають права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Не підлягає сумніву, що з 2014 року через збройну агресію російської федерації та окупації частини території Донецької області, у тому числі міст Донецьк та Макіївка, Позивачі та засновані ними суб?єкти господарювання втратили належні їм активи та зазнали збитків. Очевидним є той факт, що Позивачі за своєю волею не можуть здійснювати жодну з правомочностей, які складають зміст права власності.

Відповідно до ч. 9 ст. 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську Федерацію як на державу, що здійснює окупацію.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) зазначив, що національне законодавство України виходить із того, що за загальним правилом шкода, завдана в Україні в результаті протиправних дій будь-якої іншої особи (суб`єкта), може бути відшкодована за рішенням суду України (за принципом «генерального делікту»).

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Російська федерація, здійснивши збройну агресію відносно України, порушила норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 р.

Пунктом 1 Будапештського меморандуму передбачено, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов`язання згідно з принципами Гельсінського заключного акту Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України.

У пункті 2 Будапештського меморандуму зазначено, що російська федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують їх зобов`язання утримуватися від загрози силою чи її використання проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України, і що ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України, крім цілей самооборони або будь-яким іншим чином згідно зі Статутом Організації Об`єднаних Націй.

Отже, безпосереднім суб`єктом, внаслідок дій якого Позивачам завдано збитків, є російська федерація.

Щодо відшкодування збитків у зв`язку із експропріацією нерухомого майна у відповідності до принципу «повного відшкодування» [full reparation].

Вперше принцип повного відшкодування за експропріацію був сформульований у рішенні від 13 вересня 1928 року в справі Постійної Палати Міжнародного Правосуддя (Permanent Court of International Justice, попередник Міжнародного суду ООН) стосовно заводу у Хожуві (Case Concerning the Factory at Chorzow) між Німеччиною та Польщею. У зазначеному рішенні був сформульований наступний принцип:

«Суттєвим принципом, що міститься в самому визначенні незаконного акту принципом, який видається встановленим міжнародною практикою і, зокрема, рішеннями арбітражних судів є, що репарація повинна настільки, наскільки це можливо, повністю усувати всі наслідки незаконного акту і відновлювати ситуацію, яка за всієї імовірності існувала би, якби цей акт не був учинений. Реституція в натурі або, якщо це неможливо, платіж суми, що відповідає вартості, яку мала би реституція в натурі; присудження, якщо необхідно, збитків за спричинену шкоду, яка не відшкодовується реституцією в натурі чи платежем замість неї».

Далі Постійна Палата Міжнародного Правосуддя зазначила: «Позбавлення права власності на промислове підприємство, експропріація якого заборонена Женевською Конвенцією, включає в себе зобов`язання повернути підприємство та, якщо це неможливо, виплатити його вартість станом на час виплати, і така вартість має замінити реституцію, що стала неможливою.»

Сформульований в справі стосовно заводу в Хожуві стандарт повного відшкодування шкоди, спричиненої міжнародно-правовим порушенням, надалі був кодифікований у звичаєвому міжнародному праві і знайшов своє відображення у Проєкті Статей про Відповідальність Держав за Міжнародно-Правові Порушення [Draft Articles on the Responsibility of States for Internationally Wrongful Acts] 2001 року (надалі - "DARSIWA").

У статті 31 DARSIWA міститься наступне положення:

1. Відповідальна держава має зобов`язання здійснити повне відшкодування [full reparation] шкоди, спричиненої міжнародно-правовим порушенням.

2. Шкода включає будь-який збиток, як матеріальний, так і моральний, спричинений міжнародно-правовим порушенням держави.

Принцип повного відшкодування застосовується у рішеннях міжнародних арбітражів в справах, що стосуються експропріації РФ активів українських інвесторів.

Відповідно до статті 5 Угоди між Кабінетом Міністрів України та урядом РФ про заохочення та взаємний захист інвестицій 1998 р., ратифікованої Україною 15.12.1999 року (надалі по тексту - Угода), передбачена відповідальність за експропріацію, традиційна для міжнародного права в цілому і міждержавних угод про захист інвестицій, зокрема.

Так, статтею 5 гарантовано, що інвестиції інвесторів однієї з Договірних Сторін, здійснені на території іншої Договірної Сторони, не будуть експропрійовані, націоналізовані або піддані мірам, рівним по наслідках експропріації (далі іменуються - експропріація), за винятком випадків, коли такі міри приймаються в суспільних інтересах в установленому законодавством порядку, не є дискримінаційними і супроводжуються виплатою швидкої, адекватної й ефективної компенсації.

Частиною 2 статті 5 Угоди унормовано, що розмір даної компенсації повинен відповідати ринковій вартості інвестицій, що експропріюють, безпосередньо до моменту експропріації або до того, як стало офіційно відомо про експропріацію, при цьому компенсація буде виплачуватися негайно з урахуванням процентів, що нараховуються з дати експропріації до дати виплати по процентній ставці для тримісячних депозитів у доларах США на Лондонському міжбанківському ринку (LIBOC) плюс 1 %, і буде такою, що ефективно реалізується та вільно переказується.

В опублікованих рішеннях міжнародних арбітражів, винесених відповідно до Угоди, що стосуються експропріації активів українських компаній в Криму, зокрема, в справі Stabil Oil зазначається, що «Справедлива ринкова вартість інвестиції це ціна, за якою актив змінить власника, чи точніше, "ціна […], за якою майно перейде до гіпотетичного зацікавленого і досвідченого покупця від зацікавленого і досвідченого продавця, що діятимуть чесно [на відстані витягнутої руки] на відкритому і без обмежень ринку, при цьому кожний діятиме без примусу купити чи продати і обидва будуть розумно обізнані про суттєві обставини.»

Відповідно, компенсація за корпоративну квартиру в Сімферополі, що належала Stabil Oil і була експропрійована самопроголошеною «владою» Криму, була оцінена арбітражним судом за ринковими цінами на подібну нерухомість в Сімферополі.

Отже, незважаючи на невизнання Україною і міжнародною спільнотою анексії Кримського півострову а, відтак, формальне (документальне) збереження статусу позивачів, як власників експропрійованого майна, міжнародні інвестиційні арбітражі приймають рішення про стягнення збитків, завданих експропріацією в сумі ринкової вартості захопленого або знеціненого майна.

В рішенні ЄСПЛ у справі Лоізіду проти Туреччини (Loizidou v. Turkey) зазначено наступне:

У 1974 р. внаслідок зростання напруги між грецькими та турецькими кіпріотами та приходу нової влади на Кіпрі Туреччина вторглася і захопила 37 % території острова, обґрунтовуючи це відповідальністю, яку вона несла за захист прав турецьких кіпріотів. У 1983 р. уряд окупованих територій в односторонньому порядку оголосив незалежність і створення Турецької Республіки Північного Кіпру (надалі - ТРПК), яка була визнана лише Туреччиною. Згодом після оголошення незалежності ТРПК грецькі кіпріоти почали звертатися до міжнародних та національних судів з метою відшкодування майнових втрат і порушень прав людини.

У справі Лоізіду проти Туреччини, яку, серед багатьох інших, розглядав ЄСПЛ, заявниця, громадянка Кіпру, звернулася до ЄСПЛ вказавши, що Туреччина повинна бути визнана винною в постійному перешкоджанні заявниці в доступі до її власності, що знаходилася на окупованих територіях Північного Кіпру. У своїх запереченнях держава-Відповідач (Туреччина) вказала на те, що вона не може бути притягнута до відповідальності, оскільки відповідальність за дії, які послужили підставою позову, повинна бути покладена на владу Турецької Республіки Північного Кіпру. ЄСПЛ відмовив у запереченнях, підкресливши той факт, що з урахуванням предмету та мети Європейської конвенції відповідальність держави також може виникнути в результаті воєнних дій - законних чи незаконних, при забезпеченні ефективного контролю над простором, що знаходяться за межами її власної території.

Справа Лоізіду застосовується в даному випадку в двох аспектах:

1. Відповідальність держави Туреччина за дії самопроголошеної, невизнаної Турецької Республіки Північного Кіпру. ЄСПЛ вирішив, що Туреччина несе таку відповідальність.

У справі №905/101/24 російська федерація несе відповідальність за дії так званої, самопроголошеної «ДНР».

2. ЄСПЛ відхилив посилання на «нормативно-правові акти» ТРПК. Турецький уряд стверджував, що заявниця назавжди втратила право власності внаслідок дії ст. 159 Конституції Турецької Республіки Північного Кіпру, яка передбачала експропріацію власності в межах її кордонів, що вважалася залишеною після 13 лютого 1975 року.

У справі №905/101/24, можливі посилання відповідача на «нормативні акти» «ДНР» також не можуть бути враховані при вирішенні спору.

Крім того, комісія з міжнародного права Організації Об`єднаних Нації на своїй п`ятдесят третій сесії у 2001 році прийняла Проект статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння «Проект ILC». У резолюції 56/83 Генеральна Асамблея ООН прийняла до відома зазначені статті, текст яких міститься в додатку до цієї резолюції.

Міжнародні суди, трибунали, Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях посилаються на Проект статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння.

Так, у справі The Rompetrol Group N.V. v. Romania арбітражний трибунал ухвалив, що, хоча статті про відповідальність держав як і раніше мають статус проекту, «ступінь схвалення їх Генеральною Асамблеєю Організації Об`єднаних Націй і ступінь їх визнання у рамках подальшої міжнародної практики дає переконливі підстави для того, щоб використовувати цей проект статей у якості директивного документа для цілей винесення рішення по даній справі».

У справі ConocoPhillips Petrozuata B.V., and others v. Bolivarian Republicof Venezuela арбітражний трибунал вказав, що «в наступні рішення, включаючи постанови і рішення Міжнародного центру по врегулюванню інвестиційних спорів, на регулярній основі включалися посилання на статті про відповідальність держав як на документ, кодифікуючий або декларуючий норми міжнародного звичаєвого права».

У справі Hulley Enterprises Limited (Cyprus) v. The Russian Federation арбітражний трибунал зазначив, що застосоване судом матеріальне право також включає «принципи міжнародного права, у тому числі принципи, встановлені належним чином Комісією міжнародного права Організації Об`єднаних Націй у статтях про відповідальність держав за міжнародно-протиправні діяння».

У справі Samsonov v. Russia ЄСПЛ постановив, що статті про відповідальність держав «кодифікували принципи відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння, що сформувалися в рамках сучасного міжнародного права».

У справі Liseytseva and Maslov v. Russia ЄСПЛ визнав статті про відповідальність держав і коментарі до них у якості «кодифікованих принципів, розроблених у рамках сучасного міжнародного права щодо відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння».

У справі Likvidejama P/S Selga and Lucija Vasilevska v. Latvia ЄСПЛ визнав статтю 2 статей про відповідальність держав і витяги з коментаря до неї актуальними положеннями міжнародного права. При оцінці відповідальності Латвії Суд, пославшись на статтю 2, зазначив, що обидві умови - привласнення поведінки державі і порушення міжнародно-правового зобов`язання - «є основоположними елементами відповідальності держави за міжнародним правом».

Отже, з огляду на обов`язковість практики ЄСПЛ, при вирішення даного спору застосовними є положення статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння, розроблені Комісією міжнародного права ООН і коментар до неї.

Стаття 36 Проекту статей про відповідальність держав за міжнародні протиправні діяння передбачає, що «Держава, відповідальна за міжнародно-противоправне діяння, зобов`язана відшкодувати шкоду, заподіяну цим, наскільки така шкода не відшкодована реституцією. У коментарі №. 22 до статті 36 прямо вказано: Компенсація, яка відображає капітальну вартість майна, вилученого або знищеного в результаті міжнародного протиправного діяння, як правило, оцінюється на основі «справедливої ринкової вартості» втраченого майна.

Щодо судового імунітету російської федерації.

Частина 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет, відповідно до якого пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

Тобто, Закон України «Про міжнародне приватне право» встановлює судовий імунітет щодо іноземної держави за відсутності згоди компетентних органів відповідної держави на залучення її до участі у справі у національному суді іншої держави.

Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) зробив висновки щодо застосування норм права, які регулюють судовий імунітет російської федерації в судах України у справах про відшкодування шкоди, завданої військовою агресією російської федерації проти України.

Верховний Суд зазначив, що міжнародно-правові норми про юрисдикційний імунітет держави уніфіковано у двох конвенціях: Європейській конвенції про імунітет держав, прийнятій Радою Європи 16 травня 1972 року, та Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прийнятій резолюцією 59/38 Генеральної Асамблеї 02 грудня 2004 року. Ці Конвенції втілюють концепцію обмеженого імунітету держави, визначають, в якій формі є можливою відмова держави від імунітету («явно виражена відмова від імунітету» на підставі укладеного міжнародного договору чи контракту, або «відмова від імунітету, яка передбачається», коли іноземна держава вступає у судовий процес і подає зустрічний позов у суді іноземної держави), а також закріплюють перелік категорій справ, у яких держава не користується імунітетом у суді іншої держави-учасниці.

Як Європейська конвенція про імунітет держав 1972 року (стаття 11), так і Конвенція ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року (стаття 12) передбачають, що Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді справи в суді іншої Договірної держави, який зазвичай має компетенцію розглядати справи, які стосуються грошової компенсації (відшкодування) у разі смерті чи заподіяння тілесного ушкодження особі чи заподіяння шкоди майну або його втрати в результаті дій чи бездіяльності держави, якщо така дія чи бездіяльність мали місце повністю або частково на території держави суду.

Україна не є учасницею жодної із цих Конвенцій. Однак ці Конвенції відображають тенденцію розвитку міжнародного права щодо визнання того, що існують певні межі, в яких іноземна держава має право вимагати імунітет у цивільному процесі.

Згідно із Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р. суверенні права держави мають узгоджуватись із міжнародним правом, зокрема Статутом ООН, Загальною декларації прав людини та Гельсінським заключним актом Наради по Безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975 р., які визначають права та законні інтереси людини як найвищу суспільну цінність, гарантують людині право жити в мирі та безпеці.

Виходячи із викладеного держава, яка грубо порушує гарантовані нормами міжнародного права основні свободи та права людини, не може використовувати імунітет від судового переслідування іноземними судами як гарантію уникнення відповідальності за вчинені злочини проти життя та здоров`я людини, а також нанесення шкоди її майну.

У рішенні від 14 березня 2013 року у справі «Олєйніков проти Росії» ЄСПЛ вказав, що положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 2004 року застосовуються «відповідно до звичаєвого міжнародного права, навіть якщо ця держава не ратифікувала її», і Суд повинен брати до уваги цей факт, вирішуючи питання про те, чи було дотримано право на доступ до суду у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

У рішенні від 23 березня 2010 року у справі «Цудак проти Литви» (Cudak v. Lithuania) ЄСПЛ також визнав існування звичаєвих норм у питаннях державного імунітету, переважання в міжнародній практиці теорії обмеженого імунітету держави, але наголосив на тому, шо обмеження має переслідувати законну мету та бути пропорційним такій меті.

Таким чином, держава не має права посилатися на імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду, та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час знаходилась на території держави суду.

У постанові Касаційного Цивільного Суду у складі Верховного Суду від 14 квітня 2022 року № 308/9708/19 зроблено висновок, що особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли російська федерація заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Верховний Суд у постановах від 18 травня 2022 року у справі № 428/11673/19 та у справі № 760/17232/20-ц, зазначив додаткові аргументи непоширення судового імунітету російської федерації у спірних правовідносинах, а саме: підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з пунктом 1 статті 6 Конвенції; судовий імунітет російської федерації не застосовується з огляду на звичаєве міжнародне право, кодифіковане в Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004); підтримання імунітету російської федерації є несумісним з міжнародно-правовими зобов`язаннями України у сфері боротьби з тероризмом; судовий імунітет російської федерації не підлягає застосуванню з огляду на порушення нею державного суверенітету України, а отже, не є здійсненням російською федерацією своїх суверенних прав, що охороняються судовим імунітетом.

Щодо забезпечення права російської федерації на участь у судовому процесі.

Відповідно до п. 3 ст. 42 Закону України «Про міжнародне приватне право» захист права власності та інших речових прав, які підлягають державної реєстрації в Україні, здійснюється відповідно до права України.

Згідно до п. 1 ч. 1 ст. 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, які підтверджують відправлення іншим учасникам справи копії позовної заяви і доданих до неї документів з рахуванням положень ст. 42 цього Кодексу.

Частиною 1 ст. 172 ГПК України встановлено, що позивач, особа, яка звертається з позовом в інтересах іншої особи, зобов`язані до подання позовної заяви надіслати учасникам справи її копію та копії доданих до неї документів листом з описом вкладення. Таке надсилання може здійснюватися в електронній формі через електронний кабінет з урахуванням положень статті 42 цього Кодексу.

Позиція Верховного Суду щодо направлення документів російській Федерації.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої збройною агресією російської федерації проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна, передбачається, що шкода завдана агентами російської федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) зробив висновок про те, що направлення посольству РФ запиту на згоду або незгоду про розгляд українським судом справи, примірника апеляційної скарги і ухвали про відкриття апеляційного провадження, а також зупинення провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу іноземної держави - посольства РФ в Україні або ненадходження в розумні строки такої відповіді з моменту належного підтвердження про отримання цим посольством зазначених процесуальних документів, не потрібно, оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Окрім того, у зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року, Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що, у свою чергу, з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України. До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і російською Федерацією, на основі аналізу норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постановах від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, від 18 травня 2022 року, № 760/17232/20, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17.

Щодо направлення копії позовної заяви та доданих до неї документів з перекладом на російську мову.

З метою дотримання принципів рівності та змагальності судового провадження, своєчасного направлення документів, та забезпечення реалізації права російської федерації на захист у суді, при дотриманні принципу «функціональної еквівалентності» під час направлення документів, Позивач направив на офіційну електронну адресу уповноваженим органам російської федерації, а саме Міністерству юстиції російської федерації, Міністерству закордонних справ російської федерації, Генеральній прокуратурі російської федерації, а також посольствам російської федерації у США, Сполученому королівстві Великобританії та Північної Ірландії, Італії, Швейцарської конфедерації, Німеччини, Румунії, Нідерландів позовну заяву з доданими до неї матеріалами в перекладі на російську мову.

Направлення документів здійснено з дотриманням норм Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг».

Окрім того, позивачем направлено позовну заяву в паперовому вигляді з доданими до неї матеріалами в перекладі на російську мову на офіційні адреси місцезнаходження посольств російської федерації у США, Сполученому королівстві Великобританії та Північної Ірландії, Італії, Швейцарської конфедерації, Німеччини, Румунії, Нідерландів.

Стосовно визначення органів які здійснюють представництво інтересів РФ.

Особливістю правового статусу держави як суб`єкта міжнародних відносин є наявність у неї імунітету, який ґрунтується на загальному принципі міжнародного права «рівний над рівним не має влади і юрисдикції». Однак необхідною умовою дотримання цього принципу є взаємне визнання суверенітету країни, тож коли РФ заперечує суверенітет України та вчиняє щодо неї загарбницьку війну, жодних зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Предметом позову є відшкодування шкоди, завданої збройною агресією російської федерації проти України; місцем завдання шкоди є територія суверенної держави Україна, передбачається, що шкода завдана агентами російської федерації, які порушили принципи та цілі, закріплені у Статуті ООН, щодо заборони військової агресії, вчиненої стосовно іншої держави - України; вчинення актів збройної агресії іноземною державою не є реалізацією її суверенних прав, а свідчить про порушення зобов`язання поважати суверенітет та територіальну цілісність іншої держави - України, що закріплено у Статуті ООН.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19 (провадження № 61-18782св21) зробив висновок про те, що направлення посольству РФ запиту на згоду або незгоду про розгляд українським судом справи, примірника апеляційної скарги і ухвали про відкриття апеляційного провадження, а також зупинення провадження у справі до надходження відповіді від компетентного органу іноземної держави - посольства РФ в Україні або ненадходження в розумні строки такої відповіді з моменту належного підтвердження про отримання цим посольством зазначених процесуальних документів, не потрібно, оскільки вчинення РФ з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, РФ заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни немає.

Окрім того, у зв`язку з повномасштабним вторгненням російської федерації на територію України 24 лютого 2022 року, Україна розірвала дипломатичні відносини з Росією, що, у свою чергу, з цієї дати унеможливлює направлення різних запитів та листів до посольства російської федерації в Україні у зв`язку із припиненням його роботи на території України. До таких висновків щодо розірвання дипломатичних відносин між Україною і російською Федерацією, на основі аналізу норм права та фактичних обставин, дійшов Верховний Суд у постановах від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, від 18 травня 2022 року, № 760/17232/20, а також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2022 року у справі № 635/6172/17.

У зв`язку з чим позивачами для повного та всебічного розгляду справи було визначено два органи які здійснюють представництво інтересів РФ, а саме Міністерство юстиції російської федерації та Генеральна прокуратура російської федерації.

Однак єдиним відповідачем за цим позовом є держава російська федерація, а згідно пояснень позивачів, визначення двох її представницьких органів зроблене лише для повного та всебічного розгляду справи.

Щодо вини, як складового елемента цивільного правопорушення.

Законодавством України не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди; діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди.

Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.

В контексті зазначеного, саме відповідач повинен доводити відсутність своєї вини у спірних правовідносинах. Близький за змістом висновок викладений Верховним Судом, зокрема, у постанові від 21 квітня 2021 року у справі № 648/2035/17, постанові від 14 лютого 2018 року у справі № 686/10520/15-ц.

На переконання суду, позивачем у даній справі на підставі належних та допустимих доказів доведено повний склад цивільного правопорушення, що є умовою та підставою для застосування до відповідача такого заходу відповідальності як відшкодування шкоди.

Стягнення відповідної шкоди має здійснюватися із держави в цілому, за рахунок усіх наявних у неї активів, зокрема і майна підрозділів специфічного апарату держави, який реалізує її функції, в тому числі як державних органів, так і інших підприємств, організацій, установ, які реалізовують відповідні державні функції, незважаючи, який конкретно її підрозділ заподіяв шкоду. За таких умов, пред`явлення позовних вимоги до російської федерації, як до держави в цілому не лише відповідає положенням матеріального закону, але являє собою ефективний спосіб захисту права позивача.

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 129 Конституції України та статями 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Відповідач під час розгляду справи не скористався своїм правом на подачу відзиву на позов.

Враховуючи вищевикладене, надавши відповідну юридичну оцінку всім наявним в матеріалах справи доказам та доводам, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо стягнення з відповідача судового збору.

При зверненні з позовом позивач не сплачував судовий збір, оскільки звільнений від його сплати в силу приписів п. 22 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" - від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно.

За змістом статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч.2 ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору.

Одночасно, за приписом ч.9 ст.129 Господарського процесуального кодексу України якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.

Згідно зі статтею 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. За подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру ставка судового збору складає 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" установлено з 1 січня 2024 року та на дату звернення прожитковий мінімум для працездатних осіб на рівні 3028,00 грн.

В даному випадку 1,5% від суми позову перевищує суму 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому судовий збір за розгляд даної справи складає максимальну суму: 3028,00 грн * 350 = 1 059 800,00 грн.

Відтак, беручи до уваги, що спір про відшкодування збитків у розмірі 670 493 010,88 грн. виник внаслідок неправильних дій відповідача, судовий збір складає 1 059 800,00 грн.

За ч. 3 ст. 4 Закону України "Про судовий збір" при поданні до суду процесуальних документів, передбачених частиною другою цієї статті, в електронній формі - застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Таким чином, враховуючи подання позовної заяви в електронній формі, підлягає стягненню з відповідача до Державного бюджету України судовий збір у сумі 847 840,00 грн.

Згідно розрахунку суми судових витрат складаються:

- Вартість перекладу позовної заяви та доданих до неї документів на російську мову склала 30 000 грн.

- Вартість поштових витрат для направлення позовної заяви в паперовому вигляді з доданими до неї матеріалами в перекладі на російську мову на офіційну адресу місцезнаходження посольств Російської Федерації у США, Сполученому королівстві Великобританії та Північної Ірландії, Італії, Швейцарської конфедерації, Німеччини, Румунії, Нідерландів склала 24 378,00 грн що підтверджується фіскальним чеком від 02.02.2024 та квитанціями про направлення листів.

Доказів підтверджуючих судові витрати на переклад позовної заяви та доданих до неї документів на російську мову в розмірі 30 000,00 грн. до позовної заяви не додано.

З огляду на викладене, суд відмовляє у стягненні з відповідача витрат в розмірі 30 000,00 грн.

Поштові витрати з направлення позовної заяви в паперовому вигляді з доданими до неї матеріалами в перекладі на російську мову на офіційну адресу місцезнаходження посольств Російської Федерації у США, Сполученому королівстві Великобританії та Північної Ірландії, Італії, Швейцарської конфедерації, Німеччини, Румунії, Нідерландів в розмірі 24 378,00 грн., як вбачається з доданих доказів, були сплачені ОСОБА_1 , а тому вказані витрати підлягають стягненню з відповідача на користь ОСОБА_1 .

Керуючись ст.ст.4, 7, 13, 42, 73-80, 86, 129, ч.9 ст.165, ч.2 ст.178, ст.ст.233, 236-238, 240-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -

ВИРІШИВ:

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) кошти у сумі 9 167 605,69 дол. США, що станом на дату проведення експертизи еквівалентно 9316672,45 евро, або 335 246 505,44 грн.;

Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_2 РНОКПП ( НОМЕР_2 ) кошти у сумі 9 167 605,69 дол. США, що станом на дату проведення експертизи еквівалентно 9316672,45 евро, або 335 246 505,44 грн.

Стягнути з Російської Федерації на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) витрати пов`язані з розглядом справи у розмірі 27 378,00 грн.

Стягнути з Російської Федерації в дохід Державного бюджету України судовий збір у розмірі 8 045 916,13 грн.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

У судовому засіданні 25.03.2024 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Згідно з ст.241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст.256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено та підписано 02.04.2024.

Суддя Е.В. Зекунов