Постанова

від 06.03.2024 по справі 761/34438/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

6 березня 2024 року місто Київ

справа № 761/34438/20

провадження №22-ц/824/5931/2024

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Височанської Н.В.

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 12 травня 2023 року, ухвалене у складі судді Юзькової О.Л., -

В С Т А Н О В И В:

У жовтні 2020 року позивачка ОСОБА_3 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати договір дарування квартири від 5 червня 2004 року, який було укладено позивачем та ОСОБА_2 , недійсним; скасувати державну реєстрацію права власності.

Позов обґрунтовано тим, що в 2004 році позивачем був укладений договір довічного утримання з ОСОБА_2 відносно квартири АДРЕСА_1 , відповідно до умов якого остання зобов`язувалася доглядати ОСОБА_3 , забезпечувати її щомісячною матеріальною допомогою в розмірі еквівалентно нарахованої пенсії та забезпечити її проживання довічно в квартирі.

Договір був укладений у формі заяви, яку ОСОБА_3 підписала.

Договір довічного утримання виконувався лише протягом перших кількох місяців, та в подальшому ніколи не виконувався.

ОСОБА_1 є племінницею ОСОБА_3 .

З відповіді КП БТІ було з'ясовано, що право власності на квартиру було зареєстровано на ім'я ОСОБА_2 на підставі договору дарування.

Проте ОСОБА_3 ніколи не мала наміру укладати договір дарування її квартири, яка є до того ж її єдиною власністю та місцем для проживання.

Відповідач обманним шляхом в 2004 році замість укладення договору довічного утримання змусила позивача підписати договір дарування, в підтвердження чого було надано заяву ОСОБА_2 , в якій вказано, що остання бере на себе зобов`язання утримувати позивача довічно.

В силу свого похилого віку та безпорадного стану (старече слабоумство) позивач не розуміла, який насправді документ підписала, в тому числі й через те, що вона дуже погано бачила на очі й не могла самостійно прочитати документи, а також мала проблеми зі слухом. Так, у позивача була хвороба очей, а тому, побачити, який саме документ вона підписує, позивач не мала можливості. Замість договору довічного утримання їй надали на підпис договір дарування, а заяву ОСОБА_2 про взяття обов'язків по утриманню позивача, видали за договір довічного утримання.

Після укладення оспорюваного договору, позивач продовжувала проживати в квартирі, укладала численні договори що стосувалися утримання квартири. Договір дарування не виконувався, передача квартири відповідачу не відбулась.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просила на підставі ст.ст.229,230 ЦК України визнати недійсним договір дарування, як такий що укладений внаслідок обману з боку відповідача.

Рішенням Шевченківського районного суду м.Києва від 12 травня 2023 року позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в який просила рішення суду першої інстанції скасувати і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

В апеляційній скарзі, зокрема зазначає про те, що судом першої інстанції не враховані реальні обставини справи. ОСОБА_3 помилялася щодо природи укладеного нею договору (під впливом відповідача, внаслідок свого поганого здоров`я, довірливості, усіх інших тогочасних обставин). При оформленні договору дарування у 2004 році ОСОБА_3 не було належним чином роз'яснено його зміст, права та обов'язки сторін, не дивлячись на те, що у первісного позивача в момент укладення договору були проблеми із зором та слухом.

Скориставшись довірою первісного позивача, її похилом віком, відсутністю юридичної освіти, неспроможністю самостійно ознайомитися з положеннями договору та враховуючи існуючі вади здоров`я, відповідач ввела позивача в оману, так як після підписання договору позивачу дійсно надавалася допомога досить короткий проміжок часу (менше року), але потім надання допомоги припинилося.

Укладений договір дарування не відповідав внутрішній волі ОСОБА_3 , оскільки останню було введено у фактичну оману й насправді позивач думала, що укладає договір довічного утримання.

ОСОБА_3 уклала спірний договір дарування внаслідок помилкового розуміння природи, суті і змісту договору, який вона уклала. Судом першої інстанції не враховано висновків Верховного Суду, які підлягають застосуванню у цій справі. Обставини, які підлягають врахуванню: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому; продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Апелянт вважає, що корисний мотив відповідачки про укладенні договору дарування був наявний.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін. У відзиві, зокрема зазначала, що позивачем не надано жодних належних доказів, що дарувальниця ОСОБА_3 сприйняла один договір за іншій, не розуміла його суті, та хотіла договір дарування розірвати.

У відзиві на апеляційну скаргу завідувач Одинадцятої Київської державної нотаріальної контори просила відмовити ОСОБА_1 у задоволенні апеляційної скарги. У відзиві зазначає, що сам факт того, що сторони прочитали текст договору дарування під час його підписання, а нотаріус при цьому роз'яснив суть договору та його наслідки, є підставою для відмови в задоволенні позовних вимог про визнання недійсним такого договору дарування.

В судове засідання представник Одинадцятої державної нотаріальної контори не з'явився, про день, час і місце розгляду справи були повідомлені, причини своєї неявки суду не повідомили, у зв'язку з чим колегія суддів вважала за можливе розглянути справу у відсутність представника третьої особи відповідно до ч.2 ст.372 ЦПК України.

ОСОБА_1 та її представник адвокат Романцова Т.В. апеляційну скаргу підтримали і просили її задовольнити.

Представник ОСОБА_5 ( ОСОБА_6 ) адвокат Кульбабіч-Каблукова С.А. проти доводів апеляційної скарги заперечувала і просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції як законне і обґрунтоване залишити без змін.

Заслухавши доповідь судді Шкоріної О.І., вислухавши пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що 5 червня 2004 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування, відповідно до умов якого ОСОБА_3 (дарувальник) передала безоплатно, а ОСОБА_2 (обдарована) прийняла у подарунок належну дарувальнику на праві приватної власності квартиру АДРЕСА_2 .

Договір посвідчено державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Гавриловою О.В.

В той же день 5 червня 2004 року ОСОБА_2 зроблено заяву, відповідно до якої відповідач взяла на себе зобов`язання доглядати ОСОБА_3 , забезпечувати її щомісячною допомогою в розмірі еквівалентно нарахованій пенсії, та забезпечити її проживання довічно в квартирі АДРЕСА_2 .

Справжність підпису на заяві ОСОБА_2 засвідчено державним нотаріусом Одинадцятої київської державної нотаріальної контори Гавриловою О.В.

ОСОБА_2 після розірвання шлюбу з ОСОБА_7 21 грудня 2006 року отримала прізвище « ОСОБА_2 ».

ОСОБА_3 до своєї смерті, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживала в спірній квартирі, сплачувала комунальні послуги.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що стороною позивача не доведено, що права ОСОБА_3 були порушені. Відповідач не вводив ОСОБА_3 в оману щодо правової природи договору, не скористався її складним становищем та поганим станом здоров'я. Матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_3 потребувала сторонньої допомоги і була нездатна самостійно прочитати текст угоди перед її підписанням. Заява зроблена ОСОБА_6 в день укладення угоди, підпис останньої на якій посвідчено нотаріусом, не підтверджує інформацію, викладену в документі, а лише підтверджує, що підпис було зроблено певною людиною. Така заява за своєю суттю не є угодою і не породжує прав та обов'язків, які встановлюються договором певного виду.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

За змістом ст.ст.15,16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч.2 ст.16 ЦК України.

Як способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

У п.2 ч.2 ст.16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав є визнання правочину недійсним.

Відповідно до ч.ч.1,3 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлено ч.ч.1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлені законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 230 ЦК України встановлено, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч.1 ст.229 ЦК України).

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мають істотне значення для правочину.

Отже, обман - це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть.

При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність, відповідно до ст.717 ЦК України.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх ого істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдарованого вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Верховний Суд України у постанові від 16 березня 2016 року у справі № 6-93цс16 дійшов висновку, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які засвідчують існування помилки, неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно мала місце і вона має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Установлено, що 5 червня 2004 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір дарування квартири АДРЕСА_2 .

У пункті 10 договору зазначено, що зміст ст.ст.210, 316, ч.4 ст.334, ч.3 ст.640, 717, 718, ч.2 ст.719, 721, 722, 727, 728 ЦК України, п.8.1.3 ст.8, п.22.3 ст.22 Закону України «Про податок фізичних осіб», ст.ст.61,65 СК України та п.13 Правил користування приміщеннями житлових будинків і прибудинковими територіями, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 року за № 572, нам, сторонами, нотаріусом роз'яснено.

«Вимоги законодавства щодо змісту й правових наслідків правочину, що укладається сторонами, нам нотаріусом роз'яснено. Сторони стверджують, що це договір не носить характеру фіктивного та удаваного правочину» (абзац першій п.14 договору).

Фактично передача нерухомого майна за договором відбулася, оскільки відповідно до абзацу другого пункту 14 спірного договору дарування, цей договір складено, підписано та нотаріально посвідчено у двох примірниках, один з яких зберігається в справах Одинадцятої київської державної нотаріальної контори, інший, викладений на нотаріальному бланку, видається Обдарованому.

Таким чином, установлено, що фактично передача нерухомого майна за договором відбулася, оскільки прийняттям дарунка вважається одержання обдарованого примірника договору дарування після нотаріального посвідчення ( правова позиція Верховного суду , викладена у постанові від 15 вересня 2021 року у справі № 161/17523/16-ц).

Будучи допитаною в якості свідка нотаріус ОСОБА_9 , яка посвідчувала угоду, показала, що вона до посвідчення договору роз'яснила ОСОБА_3 природу правочину та правові наслідки угоди. Особи сторін договору встановлено, їх дієздатність перевірено.

Стороною позивача не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які б свідчили про ведення ОСОБА_3 в оману відповідачкою ОСОБА_2 згідно зі ст.230 ЦК України, не доведено факту обману, наявність умислу в діях відповідача.

Адресована Одинадцятій Київській державній нотаріальній конторі заява ОСОБА_2 про те, що остання зобов`язувалась доглядати ОСОБА_3 , забезпечувати її щомісячною матеріальною допомогою в розмірі еквівалентно нарахованій пенсії, та забезпечити її проживання довічно в квартирі АДРЕСА_2 , не свідчить про те, що уклавши договір дарування, а не довічного утримання, відповідачка ввела ОСОБА_3 в оману, повідомила відомості, які не відповідають дійсності.

Така заява за своєю суттю не є угодою, і не породжує прав та обов'язків, які встановлюються договором довічного утримання.

Позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що вік та стан здоров'я ОСОБА_3 , який на момент укладення оспорюваного договору виповнилося 66 років, були перешкодою для сприйняття останньою фактичних обставин правочину та його укладення.

Наявність в матеріалах справи виписки з історії хвороби № 8986, з датою її заповнення 16 липня 2004 року, зі змісту якої вбачається, що у ОСОБА_3 виявлена незріла катаракта, у зв`язку з чим проведено факоемульсифікацію з амплантацією штучного кришталика на OD/OS, не дає підстав для висновку про те, що через таку хворобу ОСОБА_3 не могла ознайомитись з текстом договору дарування і зрозуміти його природу, потребувала постійного догляду і сторонньої допомоги.

Посилання на те, що спірна квартира була єдиним житлом ОСОБА_3 , а тому це підтверджує відсутність волі останньої на укладення договору дарування, не можуть бути прийняті в якості підстав для скасування оскаржуваного рішення, оскільки як установлено судом, ОСОБА_3 проживала в квартирі до дня свої смерті, відповідач ніколи не чинила перешкоди дарувальнику у можливості користування квартирою. Встановивши такі обставини, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що позивачем не доведено, що права ОСОБА_3 були порушені і підлягали захисту у спосіб визнання договору дарування недійсним.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що судом першої інстанції не надано належної оцінки показам свідка ОСОБА_10 спростовуються самим змістом рішення, і відповідно зводяться до зміну оцінки доказів.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків. Встановлених цим Кодексом.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч.1 ст.77 ЦПК України).

Згідно з ч.2 ст.78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування..

Відповідно до ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її не доведення.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставинам не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 2 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 4 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17.

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

Отже, встановивши, що стороною позивача не доведені обставини, на які вона посилалась як на підставу своїх вимог, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог. Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність ухваленого рішення не впливають.

Враховуючи наведене, апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м.Києва від 12 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Постанова складена 29 березня 2024 року.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус