Постанова

від 19.03.2024 по справі 937/6457/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 19.03.2024 Справа № 937/6457/21

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Є.У.№ 937/6475/21 Головуючий у 1 інстанції: Юрлагіна Т.В.

№ 22-ц/807/8/24 Суддя-доповідач: Крилова О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2024 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого: Крилової О.В.

суддів: Кухаря С.В.

Полякова О.З.

секретар: Камалова В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 січня 2022 року у справі за позовом Заступника керівника Запорізької обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Міністерство аграрної політики та продовольства України до ОСОБА_1 , за участю третьої особи Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛВЗ-2017» про витребування майна з чужого незаконного володіння,

ВСТАНОВИВ

В 2021 року Заступник керівника Запорізької обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах: Міністерство аграрної політики та продовольства України звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , за участю третьої особи Товариство з обмеженою відповідальністю «ЛВЗ-2017» про витребування майна з чужого незаконного володіння.

В обґрунтування заяви зазначало, що Між Державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, до сфери управління якого входило державне підприємство «Бердянське агроторгове підприємство», та ОСОБА_2 08.09.2014 укладено договір купівлі-продажу 1/10 частин комплексу будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 2813.

Відповідно до пункту 2 зазначеного договору частина комплексу, що є предметом договору, складається з: будівлі А-2, ганка до А-2, навісу а, ґанку до А-2, ґанку до А-2, навісу а1, загальною площею 533,8 кв.м, основною площею 397,5 кв.м.

Однак, рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 08.09.2020 у справі № 320/6591/17 задоволено позов обласної прокуратури та визнано недійсним вищезазначений договір купівлі-продажу 1/10 частини комплексу будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 08.09.2014 та зареєстрований в реєстрі за № 2813.Постановою Запорізького апеляційного суду від 17.06.2021 у справі № 320/6591/17 рішення суду першої інстанції залишено без змін, а тому в силу ч. 2 ст. 273 Цивільного процесуального кодексу України (далі ЦПК України) воно набрало законної сили з 17.06.2021.

Наразі держава в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України позбавлена можливості здійснювати функції власника нерухомого майна, а саме 1/10 частин комплексу будівель та споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , оскільки під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_2 здійснив відчуження державного майна на користь ТОВ «ЛВЗ-2017» у якості внеску до статутного капіталу товариства, а останнє, у свою чергу, здійснило відчуження указаного майна ОСОБА_1 у натурі в якості вартості його долі у статутному капіталі товариства при виході з нього.

Посилаючись навищезазначене просилосуд, витребувати з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна, реєстраційний номер 1587611223107, а саме нежитлову будівлю А-2 загальною площею 524,5 кв. м, основною площею 391,7 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , у власність Держави Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 січня 2022 року позовні вимоги задоволено.

Витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна, реєстраційний номер 1587611223107, а саме нежитлову будівлю А-2 загальною площею 524,5 кв. м, основною площею 391,7 кв.м., розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , у власність Держави Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Запорізької обласної прокуратури, судовий збір у розмірі 11035 гривень 50 копійок та 1135 гривень 00 копійок.

Не погоджуючисьіз зазначенимрішенням суду, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на незаконність, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права просить рішення суду першої інстанції скасувати, та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послалася на добросовісність набуття апелянтом спірного майна, невиправдане втручання в право власності апелянта, відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави, пропуск позивачем строків давності при зверненні до суду із вказаним позовом.

У відзиві на апеляційну скаргу Заступник керівника Запорізької обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства аграрної політики та продовольства України заперечив проти доводів апелянта, посилаючись на недобросовісність поведінки набувача спірного майна, дотримання позивачем вимог ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» щодо представництва інтересів держави, дотримання строків давності при зверненні до суду із вказаним позовом.

Заслухавши у засіданні апеляційного суду суддю-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2, 5ст. 263 ЦПК України,судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржуване рішення зазначеним вимогам відповідає.

Судом першої інстанції встановлено, що 08.09.2014 року Між Державою Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, до сфери управління якого входило державне підприємство «Бердянське агроторгове підприємство», та ОСОБА_2 08.09.2014 укладено договір купівлі-продажу 1/10 частин комплексу будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстрований в реєстрі за № 2813.

Відповідно до пункту 2 зазначеного договору частина комплексу, що є предметом договору, складається з: будівлі А-2, ганка до А-2, навісу а, ґанку до А-2, ґанку до А-2, навісу а1, загальною площею 533,8 кв.м, основною площею 397,5 кв.м. ( т. 1, а.с. 39-42)

Рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 08.09.2020 у справі № 320/6591/17 задоволено позов обласної прокуратури та визнано недійсним вищезазначений договір купівлі-продажу 1/10 частини комплексу будівель та споруд, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 08.09.2014 та зареєстрований в реєстрі за № 2813. ( т. 1, а.с. 30-38)

Постановою Запорізького апеляційного суду від 17.06.2021 у справі № 320/6591/17 рішення суду першої інстанції залишено без змін, набрало законноїсили з17.06.2021. ( т. 1, а.с. 44-48)

Як установлено у рішенні Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 08.09.2020 у справі № 320/6591/17, відчуження 1/10 частин комплексу будівель та споруд, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , не було погоджено з Фондом державного майна України.

Суд першої інстанції, визнаючи вказаний правочин недійсним на підставі ст. 203, 215 ЦК України, зазначив, що оспорюваний правочин - договір купівлі-продажу, вчинено від імені продавця без дотримання процедури відчуження майна, а тому такий правочин є недійсним.

Також судом встановлено, що майно вибуло з державної власності поза волею власника, а оскаржуваний договір вчинений з дефектом волі та з дефектом закону (всупереч приписам чинного на той момент законодавства).

Таким чином, ОСОБА_2 з 17.06.2021 був зобов`язаний вчинити дії щодо повернення майна, отриманого на підставі договору купівлі-продажу 1/10 часток комплексу будівель та споруд по АДРЕСА_1 Державі в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 05.07.2021 № 264315127 об`єкт нерухомого майна, реєстраційний номер 1587611223107, а саме нежитлова будівля А-2, основною площею 391,7 кв.м., розташована по АДРЕСА_2 , з 27.06.2018 був зареєстрований за ТОВ «ЛВЗ-2017» на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 07.05.2018 № 1, договору купівлі-продажу частини комплексу від 08.09.2014, реєстраційний номер 2813. ( т. 1, а.с. 49-51)

Так, відповідно до акта приймання передачі від 07.05.2018 № 1 на підставі протоколу загальних зборів учасників ТОВ «ЛВЗ-2017» від 07.05.2018 № 7 учасник ТОВ «ЛВЗ-2017» ОСОБА_2 передав, а ТОВ «ЛВЗ-2017» в особі директора ОСОБА_1 прийняв у якості внеску до статутного капіталу товариства майно, а саме 1/10 частин комплексу, який розташовано по АДРЕСА_1 , до складу якого входять виробнича будівля А-2, навіс а, ганка А-2, ганка до А-2, навіс а 1., загальною площею 553,8 кв.м. На вказанийоб`єкт назамовлення ТОВ«ЛВЗ -2017»складено технічнийпаспорт. ( т. 1, а.с. 52)

У акті від 07.05.2018 № 1 зазначено, що вказане майно належить учаснику ТОВ «ЛВЗ-2017» ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу частини комплексу, серія та номер 2813, виданий 08.09.2014, який рішенням Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 08.09.2020 у справі № 320/6591/17 визнано недійсним.

Згідно з додатком до рішення виконавчого комітету Мелітопольської міської ради Запорізької області від 09.06.2016 № 105/2 у переліку вулиць м. Мелітополь, Запорізька область під порядковим номером АДРЕСА_3 . ( т. 1, а.с. 54)

Відповідно до листа Управління містобудування та архітектури виконавчого комітету Мелітопольської міської ради від 18.06.2018 № 213 «Про присвоєння адресного номера» об`єктам нерухомого майна із комплексу будівель та споруд, об`єкта житлової нерухомості по АДРЕСА_1 , а саме будівлі А-2 загальною площею 533,8 кв.м., основною площею 397,5 кв.м. присвоєно адресний номер, а саме АДРЕСА_2 . ( т. 1, а.с. 55-57)

У листі зазначено, що вказане відбулось з огляду на розподіл комплексу будівель та споруд, об`єкта житлової нерухомості по АДРЕСА_1 на 5 самостійних об`єктів та необхідність у наступному їх оптимального функціонування, оформлення правовстановлюючих документів на користування земельними ділянками.

Також згідно з інформацією КП «Мелітопольське міжміське бюро технічної інвентаризації» Мелітопольської міської ради від 19.10.2020 № 1823 за наслідками проведення уточнення лінійних розмірів та площ в нежитловій будівлі А-2, розташованій по АДРЕСА_2 , загальна площа стала 524,5 кв.м. (була 533,8 кв.м.), житлова 391,7 кв.м. (була 397,5 кв.м.). ( т. 1, а.с. 58).

Відповідно до п. 24 Постанови Пленуму вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 № 5 під час розгляду позову власника про витребування майна, переданого як вклад до статутного (складеного) капіталу господарського товариства, суд має враховувати, що отримання майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу є відплатним придбанням.

Таким чином, ТОВ «ЛВЗ-2017», а у наступному ОСОБА_1 отримали у власність спірні об`єкти нерухомості на підставі договору купівлі-продажу від 08.09.2014. При цьому останній визнано судом недійсним з моменту його укладення як такий, що суперечить актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Як установлено рішенням суду від 08.09.2020 у справі № 320/6591/17, за інформацією з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно право власності на дану частину майна зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі протоколу зборів учасників ТОВ «ЛВЗ-2017».

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 01.07.2021 № 263962218 об`єкт нерухомого майна, реєстраційний номер 1587611223107, а саме нежитлова будівля А-2, загальною площею 524,5 кв.м., основною площею 391,7 кв.м., розташований по АДРЕСА_2 , зареєстрований з 18.07.2018 за ОСОБА_1 на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна від 12.07.2018 № 2, протоколу учасників зборів ТОВ «ЛВЗ-2017» від 12.07.2018 № 8.

Так, на підставі протоколу від 12.07.2018 № 8 зборів учасників ТОВ «ЛВЗ-2017» за актом приймання - передачі нерухомого майна від 12.07.2018 № 2 ТОВ «ЛВЗ-2017» в особі його директора ОСОБА_1 передано учаснику зазначеного товариства ОСОБА_1 у якості вартості долі у статутному фонді товариства нерухоме майно в натурі, а саме нежитлову будівлю А-2 загальною площею 524,5 кв.м., основною площею 391,7 кв.м., розташованих по АДРЕСА_2 .

Вказане майно двічі відчужувалось шляхом укладення правочинів у вигляді внесення ОСОБА_2 його до статутного фонду ТОВ «ЛВЗ-2017» та наступної передачі ТОВ «ЛВЗ-2017» учаснику зазначеного товариства ОСОБА_1 у якості вартості долі у статутному фонді товариства.

Таким чином,у результаті дій ОСОБА_2 , яким відчужено майно на користь ТОВ «ЛВЗ-2017» за недійсним правочином, та останнім у подальшому його відчужено ОСОБА_1 , держава Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України фактично позбавилась належного їй майна та можливості здійснення відносно нього правомочностей власника.

Держава в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України не може вільно розпоряджатись належним майном, отримувати дохід від передачі прав на майно у встановлений законом спосіб.

Також Держава в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України позбавлена можливості повернути державне майно, у зв`язку з перебуванням його у власності ОСОБА_1 , який неправомірно набув право власності на спірні об`єкти нерухомості шляхом прийняття їх у натурі в якості вартості його долі у статутному капіталі товариства.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач незаконно набув право власності на спірні об`єкти нерухомості шляхом прийняття їх у натурі в якості вартості його долі у статутному капіталі товариства.

Колегія суддів погоджується із зазначеними висновками суду з огляду на таке.

Відповідно до статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна сторона має право звернутися до суду за захистом свого порушеного майнового права, обравши спосіб захисту, передбачений п.2статті 16 ЦК Україниабо іншим способом, що встановлений договором або законом.

Згідно з ч. 2 статті 16ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

За загальним правилом, у разі порушення цивільного права чи інтересу, у особи виникає право на застосування конкретного способу захисту, який залежить від виду порушення та від наявності між сторонами зобов`язальних правовідносин. Тобто, особа обирає саме той спосіб захисту, який відповідає характеру порушення її права чи інтересу.

Відповідно до статті 20ЦК України право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 316 та ст. 317 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. При цьому власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 321 ЦК України).

Зазначене кореспондується з ч. 4 ст. 41 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ч. 1 ст.386ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Статтею 13 Конституції України, встановлено, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цієюКонституцією.

Приписамист. 326 ЦК Українивизначено, що від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади.

Відповідно дост. 19 Конституції Україниоргани державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбаченіКонституцієюта законами України.

Тобто воля Держави як власника може виражатися лише в таких діях органу державної влади, які відповідають вимогам законодавства України та її інтересам.

Таким чином, продаж Міністерством аграрної політики та продовольства України спірного майна з порушенням вимог закону не свідчить про вираження волі Держави на відчуження майна.

Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України у постановах від 02.11.2016 у справі № 522/10652/15-ц, від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15.

Відповідно до вимог ст. 184 ЦК України, вищезазначених правовстановлюючих документів на спірне майно, інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та рішень судів у справі № 320/6591/17 зазначені об`єкти нерухомості є індивідуально визначеними та перебувають у володінні відповідача на незаконних підставах, внаслідок чого Держава, як власник майна, не має можливості здійснювати фактичне володіння ним.

При цьому будь-яких зобов`язально-правових відносин між сторонами у цьому спорі немає.

Отже, правильними є висновки суду про те, що відчуження спірного майна Міністерством аграрної політики та продовольства України здійснено поза волею його «титульного» власника-Держави шляхом укладення 08.09.2014 договору купівлі-продажу із ОСОБА_2 .

В подальшому вказане майно двічі відчужувалось шляхом укладення правочинів у вигляді внесення ОСОБА_2 його до статутного фонду ТОВ «ЛВЗ-2017» та його передачі ТОВ «ЛВЗ-2017» учаснику зазначеного товариства ОСОБА_1 у якості вартості долі у статутному фонді товариства.

Згідно зі ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст.388ЦК України в разі придбання майна за відплатним договором у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто, віндикацією є особливий спосіб захисту права власності, який застосовується в тому випадку, коли власник майна фактично позбавлений можливості володіти й користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває з його володіння.

Отже, на підставі вищевказаної норми закону власник має право реалізувати своє право на захист зверненням до суду з вимогою про витребування майна з чужого незаконного володіння з дотриманням вимог, передбачених відповідним процесуальним законом, тобто з поданням доказів, що підтверджують його право власності на річ, що вибула з його користування.

Вимогами ст.388ЦК України передбачена можливість витребування майна власником від добросовісного набувача. Такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло із володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

Вищенаведене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 26.06.2018 у справі № 914/1953/17, від 10.10.2018 у справі № 916/759/16, від 13.11.2018 у справі № 914/1621/17.

У разі, коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, від добросовісного набувача на підставі частини першої ст. 388 Цивільного кодексу України.

Звертаючись до суду із позовом, позивач посилався, зокрема, на те, що ОСОБА_2 здійснив передачу спірного державного майна до статутного капіталу ТОВ «ЛВЗ-2017», засновником якого він є, а у подальшому ТОВ «ЛВЗ-2017» передало зазначене майно ОСОБА_1 , учаснику товариства, у виді вартості його долі у статутному капіталі ТОВ «ЛВЗ-2017».

Враховуючи зазначене, нежитлова будівля А-2, загальною площею 524,5 кв.м., основною площею 391,7 кв.м., розташована по АДРЕСА_2 , підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння від ОСОБА_1 .

Положення ч. 1 ст.388ЦК України обмежує можливість власника витребувати майно з чужого незаконного володіння, коли це майно знаходиться у володінні добросовісного набувача: по-перше, набуття має бути відплатним, по-друге, спірне майно має вибути з володіння власника або особи, якій воно було передано власником, за їхньою волею. Таким чином загальне правило про обмеження віндикації сконструйовано з використанням трьох елементів: добросовісність відповідача, відплатність набуття та вибуття майна поза волею власника.

Вибуття майна з володіння тієї чи іншої особи є наслідком конкретних фактичних обставин. Володіння може бути втрачено у результаті дій самого власника, спрямованих на передання майна, або дій інших осіб, що здійснюють передання на прохання або з відома власника. У подібних випадках майно вважається таким, що вибуло за волею власника. У випадку, якщо майно 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом, то закон вказує на вибуття майна з володіння поза волі володільця (пункт 1 - 3 частини першої статті 388 ЦК України).

Зазначене узгоджується віз правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 06.08.2020 у справі № 363/5273/18.

Відповідно до ч. 1 ст. 397 ЦК України володільцем чужого майна є особа, якафактично тримає його у себе.

Отже, вимогами ст. 388 Цивільного кодексу України передбачена можливість витребування майна власником від добросовісного набувача. Такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло із володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах: від 26.06.2018 у справі № 914/1953/17, від 10.10.2018 у справі № 916/759/16, від 13.11.2018 у справі №914/1621/17.

Матеріалами справи підтверджено, що Держава Україна в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України, як дійсний власник спірного майна не передавала майнові права на спірне майно шляхом приватизації або іншого відчуження законним шляхом, а відтак таке нерухоме майно слід вважати таким, що вибуло з володіння власника поза його волею, тобто обставини, на які покликається позивач, знайшли своє підтвердження у судовому засіданні.

Власник майнаможе витребуватиналежне йомумайно відбудь-якоїособи,яка єостаннім набувачеммайна таяка набуламайно знезаконних підстав,незалежно відтого,скільки разівце майнобуло відчуженепопередніми набувачами,та безвизнання попередніхугод щодоспірного майнанедійсними.Захист порушенихправ особи,що вважаєсебе власникоммайна,яке булонеодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Право власника згідно з частиною першою статті 388 ЦК України на витребування майна від добросовісного набувача пов`язане з тим, в який спосіб майно вибуло з його володіння. Коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування майна від добросовісного набувача, є вичерпним. Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК України).

За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-251цс15.

Зазначена правова позиція була підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 05 грудня 2018 року у справі № 522/2110/15-ц (провадження № 14-247цс18).

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. Зазначений правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18, пункти 146-147.

Зважаючи на вищевказане, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що відповідач незаконно набув право власності на спірні об`єкти нерухомості шляхом прийняття їх у натурі в якості вартості його долі у статутному капіталі товариства.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку, що спірний об`єкт нерухомості, а саме нежитлова будівля А-2 загальною площею 524,5 кв.м, основною площею 391,7 кв.м., що розташована по АДРЕСА_2 , відповідно до вимог ст. ст. 387, 388 Цивільного кодексу України підлягає витребуванню з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 у власність Держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України.

Суд першої інстанції, належним чином оцінивши всі докази в їх сукупності, врахувавши усі обставини справи, взаємовідносини сторін договору, принцип справедливості рішення суду, дійшов до обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Також правильним є висновок суду щодо відсутності підстав для застосування строків давності до спірних правовідносин.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Фактично це строк для захисту порушеного права в судовому порядку.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи з аналізу прецедентної практики Європейського суду з прав людини щодо застосування пункту 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в аспекті «права на суд», системного тлумачення ст. ст. 256, 261 ЦК України та ст.ст. 175, 185 ЦПК України, суд правильно виходив з того, що початок перебігу позовної давності слід обчислювати від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про обидві обставини: і про порушення свого права, і про особу, яка його порушила.

Встановивши з інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що нежитлова будівля А-2, площею 391,7 кв. м зареєстрована 18.07.2018 за ОСОБА_1 на підставі акту приймання-передачі від 12.07.2018 року, відповідно до протоколу зборів учасників ТОВ «ЛВЗ-2017», а позовну заяву подано до суду 09.07.2021 року, суд дійшов правильного висновку, що строк позовної давності позивачем при подачі даного позову не пропущений і поданий в межах трирічного строку, передбаченого ст. 257 ЦК України.

Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі ст.ст. 76-81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

На підставі зазначеного колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, тому апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишенню без змін.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст.nau://ukr/1618-15|st307 374, 375, 381-384 ЦПК, суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 10 січня 2022 року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 3 квітня 2024 р.

Головуючий О.В. Крилова

Судді: С.В. Кухар

О.З Поляков