Постанова

від 02.04.2024 по справі 757/65968/19-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 757/65968/19-ц Головуючий у суді І інстанції: Плахотнюк К.Г.

провадження №22-ц/824/6722/2024 Головуючий у суді ІІ інстанції: Сушко Л.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

Головуючого судді: Сушко Л.П.,

суддів: Гаращенка Д.Р., Олійника В.І.,

секретар судового засідання: Максимук Л.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 січня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного спеціалізованого підприємства з управління капітальним будівництвом зони відчуження, Державної корпорації «Українське державне об`єднання «Радон» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Печерського районного суду м. Києва з позовом про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу до державного спеціалізованого підприємства з управління капітальним будівництвом зони відчуження, ДК «Українське державне об`єднання «Радон».

19.12.2019 року суддею Печерського районного суду м. Києва Бусик О.Л. постановлено ухвалу про передачу справи на розгляд до Голосіївського районного суду м. Києва.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем, з урахуванням заяв про зменшення та збільшення позовних вимог, зазначено, що 10.07.2018 року на підставі наказу № 46-ос від 08.07.2018 року його прийнято на посаду провідного юрисконсульта відділу правового забезпечення капітального будівництва ДСП «УКБЗВ» з особливо шкідливими умовами праці. 05.11.2018 року на підставі наказу № 89-ос від 05.11.2018 року переведений провідним юрисконсультом відділу правового забезпечення в зоні відчуження з особливо шкідливими умовами праці.

06.12.2018 року його наказом № 102-ос від 05.12.2018 року звільнено за угодою сторін за п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Позивач вважає своє звільнення незаконним з наступних підстав.

Перед набранням чинності наказом № 89-ос від 05.11.2018 року про його переведення, йому неодноразово пропонували звільнення у відповідності до п. 1 ст. 40 КЗпП України на підставі скорочення штату у зв`язку з потенційною зміною штатного розпису та чисельності працівників ДСП «УКБЗВ».

Під час чергової вахти, вранці 04.12.2019 року він відчув недомагання в області серця та у зв`язку з цим попередив начальника ВЗП ОСОБА_2 та менеджера з персоналу підрозділу управління персоналом ОСОБА_3 про неможливість вчасного виходу на роботу через зазначені вище обставини і на підтвердження своїх слів звернувся до поліклініки Державного закладу «Центр спеціалізованої медичної допомоги зони відчуження Міністерства охорони здоров`я України».

За результатами звернення до поліклініки, йому було видано направлення на УЗД серця та довідку про те, що він є працездатним по спеціальності.

Після повернення на робоче місце, отримав догану через прогул без поважних причин та під дією примусу змушений був написати заяву про звільнення із займаної посади.

Наказ про його звільнення № 102-ос датований 05.12.2018 року, однак всі матеріальні цінності він здав 04.12.2018 року та цього ж дня покинув зону відчуження.

Наведене вище свідчить про фактичне недосягнення згоди про припинення трудових відносин між працівником і роботодавцем.

Просив скасувати наказ про його звільнення № 102-ос від 05.12.2018 року; поновити його на роботі на посаді провідного юрисконсульта ДСП «УКБЗВ»; стягнути з ДСП «УКБЗВ» на його користь заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 117 249, 00 грн.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 31 січня 2023 року позов залишено без задоволення.

Не погодившись з вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просив його скасувати, та ухвалити нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Доводи апеляційної скарги обгрунтовані тим, що до суду першої інстанції було подано відзив на позовну заяву Державною корпорацією «Українське державне об`єднання «Радон», а не безпосередньо Державним спеціалізованим підприємством з управління капітальним будівництвом зони відчуження, що в свою чергу є порушення цивільно-правової підпорядкованості.

В обгрунтування доводів апеляційної скарги посилався, що дійсно була пропозиція перед звільненням писати звернення по пошті чи через канцелярію. Скаржник просив врахувати, що він поїхав на день раніше визначеного з Державного спеціалізованого підприємства з управління капітальним будівництвом зони відчуження.

Зазначав, що оскаржуваний наказ на прийом по ПКУ оформлюється на наступний день, то по аналогії права подавати оскаржуваний на звільнення наказ немає кому.

Скаржник посилався на лист Національного агентства України з питань державної служби № 367/103-23 від 30.01.2023 року та лист Міністерства економіки України № 4706-05/24227-09 від 25.05.2023 року відповідно до яких, молодим спеціалістам надається робота за фахом на період не менше 2 років у порядку визначеному Кабінетом Міністрів України, а дітям-сиротам 3 роки.

Посилався на те, що реалізація гарантій трудових прав вирішується в день звільнення, апелянт зазначив, що звернення не писав, оскільки підприємство перебувало в стані припинення.

Відзив у встановлений апеляційним судом строк не надходив.

29 березня 2024 року до Київського апеляційного суду надійшло клопотання від позивача ОСОБА_1 , в якому просив проводити розгляд справи за його відсутності.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарг, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи даний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що позивач ОСОБА_1 не звертався до відповідача з проханням про відкликання своєї заяви про звільнення, оскільки докази зазначеного факту відсутні у матеріалах справи. Суд першої інстанції прийняв до уваги пояснення відповідача про те, що у будь-якому випадку не погодив би таке відкликання, а з огляду на те, що для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін, тому суд першої інстанції прийшов до висновку, що позовні вимоги не можуть бути задоволені судом.

Такі висновки суду відповідають обставинам справи та вимогам закону.

Відповідно до частин 1-5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Пунктом 1 статті 36 КЗпП України передбачено, що однією з підстав припинення трудового договору є угода сторін.

Пунктом 18 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» судам роз`яснено, при розгляді спорів про поновлення на роботі судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові. Суд не вправі визнати звільнення правильним виходячи з обставин, з якими власник або уповноважений ним орган не пов`язували звільнення.

Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Так, приписами КЗпП України для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.

Такі висновки суду узгоджуються з висновками, викладеними, зокрема, у постановах Верховного Суду від 01 жовтня 2018 року у справі № 306/1425/17 (провадження № 61-31292св18) та від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19).

У постанові Верховного Суду від 16.02.2022 року у справі №591/4938/18, викладені наступні правові висновки.

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін до припинення договору за угодою сторін; і була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору.

Встановлено, що 10.07.2018 року між Державним спеціалізованим підприємством з управління капітальним будівництвом зони відчуження та ОСОБА_1 укладено трудовий договір.

10.07.2018 року на підставі наказу № 46-ос від 08.07.2018 року ОСОБА_1 прийнято на посаду провідного юрисконсульта відділу правового забезпечення капітального будівництва ДСП «УКБЗВ» з особливо шкідливими умовами праці.

05.11.2018 року на підставі наказу № 89-ос ОСОБА_1 переведений провідним юрисконсультом відділу правового забезпечення в зоні відчуження з особливо шкідливими умовами праці.

06.12.2018 року ОСОБА_1 наказом № 102-ос від 05.12.2018 року звільнено за угодою сторін за п. 1 ст. 36 КЗпП України.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що при звільненні позивача, відповідачем не були порушені норми трудового законодавтсва.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку залишаючи без задоволення позовні вимоги, оскільки судом встановлено, що між сторонами досягнуто домовленості про звільнення позивача за угодою сторін, тому суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що звільнення ОСОБА_1 здійснене із дотриманням вимог закону.

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інтонації та були предметом розгляду судом.

Жодного доводу щодо неправильності висновків суду першої інстанції, яким апеляційний суд мав би дати свою оцінку, апеляційна скарга не містить.

З урахуванням викладеного суд апеляційної інстанції вважає, що майнові та трудові права позивача не було порушено відповідачем.

З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції, вважає, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позову та вірно застосував до правовідносин що виникли між сторонами положення п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, а також правові висновки наведені у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції, рішення суду ухвалене з додержанням норм процесуального права та правильним застосуванням норм матеріального права, і не може бути скасоване з підстав, викладених у апеляційній скарзі.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.374, 375 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 31 січня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено «04» квітня 2024 року.

Головуючий суддя Л.П. Сушко

Судді Д.Р. Гаращенко

В.І. Олійник